Сім смертей Івлін Гардкасл

51

Вечерю подано, гості займають свої місця за столом, а я причаївся в кущах біля дзеркального басейну. Ще рано, але мій план залежить від того, щоб я був першим, хто дістанеться до Івлін, коли та вийде з будинку. Я не можу ризикувати тим, що минуле підставить мені ногу.

З листя крапає крижаний на дотик дощ.

Здіймається вітер, мої ноги терпнуть.

Посунувшись, я розумію, що за весь день нічого не пив і не їв, а це погана підготовка до вечора, що чекає на мене. У голові трохи паморочиться, і коли мене нічого не відволікає, я відчуваю, як кожний з моїх носіїв тисне зсередини черепа. Їхні спогади юрбляться по краях моєї свідомості, їхню вагу тримати дедалі важче. Я хочу всього, чого хочуть вони. Я відчуваю їхній біль, мене пригнічує їхній страх. Я більше не людина, я хор.

Не здогадуючись про мою присутність, двоє слуг виходять з будинку з оберемками дров для жаровень, на поясах у них висять масляні лампи. Одна за одною вони запалюють жаровні, прокреслюючи в чорному вечорі вогняну лінію. Остання жаровня стоїть біля оранжереї, її полум'я відбивається в скляних панелях, від чого здається, ніби вся теплиця горить.

Вітер виє, дерева хиляться, Блекгіт мерехтить і змінюється в міру того, як його гості йдуть з їдальні до своїх спалень, а потім до бальної зали, де оркестр уже зайняв сцену й чекають гості, що приїхали лише на вечір. Слуги відчиняють великі скляні двері, музика виривається надвір і котиться по маєтку в ліс.

— Тепер ви бачите їх так, як бачу я, — каже тихим голосом Чумний Лікар. — Актори у виставі, які ніч за ніччю роблять те саме.

Він стоїть позаду мене, його майже не видно з-за дерев і кущів. У непевному світлі жаровень його маска наче плаває в мороці, наче душа, що намагається відірватися від тіла.

— Це ви розповіли Лакеєві про Анну? — шиплю я.

Мені потрібне все моє самовладання, щоб не кинутися на нього й не задушити.

— Мене не цікавлять ні він, ні вона, — байдуже каже він.

— Я бачив вас біля сторожки з Деніелом, а потім ще раз біля озера, а тепер Анна зникла, — кажу я. — Це ви розповіли їм, як її знайти?

Це перший раз, коли голос Чумного Лікаря видається невпевненим.

— Запевняю вас, пане Бішоп, мене не було ні там, ні там.

— Я бачив вас, — ричу я. — Ви розмовляли з ним.

— То був не… — він замовкає, а коли знов починає говорити, в його голосі чується розуміння. — То ось як він це робить! А я ж-бо думав: звідки він так багато знає?

— Деніел брехав мені від самого початку, а ви берегли його секрет.

— Я не маю втручатися. Я знав, що ви зрештою викриєте його.

— То чому ви попередили його про Анну?

— Бо турбувався, що ви цього не зробите.

Музика раптово стихає; глянувши на годинник, я бачу, що за кілька хвилин уже одинадцята. Майкл Гардкасл зупинив оркестр, щоб спитати, чи не бачив хтось його сестру. Біля стіни будинку рух, темрява посунулася: Дербі, згідно з наказом Анни, займає позицію біля каменя.

— Я не був на тій галявині, пане Бішоп, даю вам слово, — каже Чумний Лікар. — Я все вам незабаром поясню, але наразі мушу зайнятися власним розслідуванням.

Він швидко йде, залишивши по собі самі лише питання. Був би я в іншому носії, я побіг би за ним, але Рештона зроблено інакше, його важче злякати, думає він швидко. Наразі мене турбує лише Івлін. Я женю Чумного Лікаря зі своїх думок і крадуся ближче до дзеркального басейну. На щастя, опале листя та гілки настільки деморалізовані попереднім дощем, що вже неспроможні скрикувати під моїми ногами.

Івлін наближається, схлипує, шукає серед дерев мене. Якою б не була її роль у цих подіях, їй вочевидь страшно, все її тіло тремтить. Певно, вона вже вколола собі релаксант, бо злегка хитається, неначе нею рухає музика, яку крім неї ніхто не чує.

Я шурхочу найближчим кущем, щоб вона знала, що я поруч, але медикаменти роблять свою справу — вона вже надто погано бачить, щоб помітити в темряві чоловіка. Але все одно вона йде далі, в лівій руці виблискує сріблястий пістолет, стартовий вона тримає правою. Вона притискає його до ноги, щоб його не було видно.

Вона має мужність, у цьому їй не відмовиш.

Дійшовши до краю дзеркального басейну, Івлін вагається, а я, знаючи, що буде далі, думаю, чи не заважкий зараз для неї цей срібний пістолет, чи не заважкий для неї весь цей план?

— Боже, допоможи нам, — тихо каже вона, спрямовує сріблястий пістолет на свій живіт і тисне гачок стартового пістолета, який тримає біля ноги.

Постріл такий гучний, наче світ розколовся, стартовий пістолет вислизає з руки Івлін у чорнильну воду дзеркального басейну, а сріблястий пістолет падає в траву.

По її сукні розповзається кров.

Івлін зачаровано дивиться на неї, а потім похиляється й падає у воду.

Мене паралізує страждання, комбінація пострілу та виразу обличчя Івлін перед падінням звільняють у мені якийсь старий спогад.

«Ти не маєш на це часу».

Він так близько. Я майже бачу інше обличчя, чую інше благання. Інша жінка, яку я не зміг врятувати, і прибув у Блекгіт, щоб її… що?

— Чому я прибув сюди? — голосно скрикую я й намагаюся витягнути цей спогад з темряви.

«Рятуй Івлін, вона тоне!»

Кліпнувши, я дивлюся на дзеркальний басейн, де лицем униз плаває Івлін. Паніка змиває біль, я схоплююся на ноги, мчу через кущі у крижану воду. Її сукня розповзлася по поверхні, важка, як мокрий мішок, а дно дзеркального басейну вкрите ковзким мохом.

Я не можу її вхопити.

Біля бальної зали галас. Дербі б'ється з Майклом Гардкаслом, привертаючи до себе майже стільки ж уваги, скільки жінка, що помирає в басейні.

Над головою вибухають феєрверки, освітлюючи все червоним і пурпуровим, жовтим і оранжевим світлом.

Я хапаю руками Івлін за талію й витягую її з води на траву.

Впавши в грязь, відновлюю дихання й дивлюся, чи міцно тримає Канінгем Майкла, як я сказав йому.

Він робить як треба.

План діє. Але не завдяки мені. Розбуджений пострілом старий спогад мало не паралізував мене. Інша жінка, інша смерть. Це був страх на обличчі Івлін. Річ у ньому. Я впізнав страх. Саме він привів мене до Блекгіту, я впевнений у цьому.

До мене біжить доктор Діккі. Він розчервонівся, захекався, у його очах загроза втратити статок. Івлін сказала мені, що йому платять за липове свідоцтво про смерть. За веселим старим солдатом ховається ціла кримінальна імперія.

— Що трапилося? — питає він.

— Вона стрелила себе, — відповідаю я, дивлячись, як на його обличчі розквітає надія. — Я все бачив, але не міг нічого вдіяти.

— Вам не слід винити себе, — він плескає мене по плечу. — Слухайте, йдіть випийте бренді, а я займуся нею. Залиште це мені, гаразд?

Коли він опускається біля її тіла на коліна, я підіймаю з землі сріблястий пістолет і йду до Майкла, якого досі міцно тримає Канінгем. Дивлячись на них двох, я не вірю, що це можливо. Майкл низенький і кремезний, наче скажений бик у схожих на мотузки руках Канінгема. Але хоч як би Майкл не звивався, хватка Канінгема стає лише міцнішою. Зараз її не розірвати ні монтувалкою, ні зубилом.

— Мені невимовно шкода, пане Гардкасл, — кажу я, співчутливо кладучи руку на його плече. — Ваша сестра позбавила себе життя.

Він миттєво перестає опиратися, його очі наповнюються сльозами, сповнений болю погляд звертається до басейну.

— Ви не можете це знати напевно, — каже він, намагаючись подивитися за мене. — Вона може досі…

— Дуже шкода, але лікар це підтвердив, — кажу я, виймаю з кишені сріблястий пістолет і кладу його Майклові в руку. — Вона скористалася цим пістолетом, ви впізнаєте його?

— Ні.

— Що ж, нехай він поки що буде у вас, — пропоную я. — Я попросив кількох лакеїв віднести її тіло до Сонячної кімнати, далі від… — я махаю рукою в напрямку натовпу. — Ну, від усіх. Якщо вам потрібні кілька хвилин на самоті з вашою сестрою, я можу влаштувати це.

Він тупо дивиться на пістолет, неначе йому дали предмет з далекого майбутнього.

— Пане Гардкасл?

Він хитає головою, пусті очі знаходять мене.

— Що?.. Так, авжеж, — каже він, і його пальці змикаються навколо пістолета. — Дякую, інспекторе.

— Лише констебль, сер, — кажу я і змахую рукою Канінгемові. — Чарльзе, можете провести пана Гардкасла до Сонячної кімнати? Тримайте його далі від натовпу, добре?

Канінгем відповідає на моє прохання коротким кивком, кладе руку Майклові на поперек і обережно веде його до будинку. Я вже не вперше радію, що камердинер на моєму боці. Дивлячись, як він іде, я відчуваю напад суму від того, що ми з ним уже, напевно, більше не зустрінемося. Попри всю брехню та недовіру я полюбив його за цей тиждень.

Старий Діккі закінчив свій огляд і повільно спинається на ноги. Під його уважним наглядом лакеї кладуть тіло Івлін на ноші. Смуток сидить на ньому як чужий костюм. Не знаю, як я не бачив цього раніше. Це вбивство наче пантоміма: куди б я не глянув, усюди шелестять завіси.

Коли Івлін підіймають, я мчу крізь дощ до Сонячної кімнати, до протилежного боку будинку, прослизаю у великі засклені двері, які відпер заздалегідь, і ховаюся за ширмою. Бабуся Івлін дивиться на мене з картини, що висить над каміном. У мерехтливому світлі свічок я можу заприсягтися, що вона посміхається. Можливо, вона знає те, що знаю я. Можливо, вона завжди це знала й була змушена дивитися день за днем, як ми, решта, тиняємося навколо, не бачачи правди.

Не дивно, що дотепер вона була похмура.

Дощ стукотить по вікнах, лакеї приносять ноші. Вони рухаються повільно, намагаючись не штовхнути накрите піджаком Діккі тіло. Незабаром вони вже всередині, перекладають тіло на столик, поважно притискають свої кашкети до грудей і йдуть геть, зачинивши за собою двері надвір.

Я дивлюся, як вони йдуть, мигцем бачу своє віддзеркалення у склі: руки Рештона засунуті в кишені, зосереджене обличчя випромінює впевненість.

Навіть моє власне віддзеркалення бреше мені.

Упевненість — це перше, чого позбавив мене Блекгіт.

Двері розчахуються, протяг з коридору смикає полум'я свічок. У шпарини між панелями ширми я бачу Майкла: блідий, тремтить, спирається на одвірок, щоб не впасти, в очах сльози. Канінгем у нього за спиною; кинувши непомітний погляд на ширму, де я ховаюся, камердинер зачиняє за Майклом двері.

Щойно залишившись на самоті, Майкл скидає своє горе, плечі розправляються, погляд стає жорстким, його сум перетворюється на щось більш шалене. Поспішивши до тіла Івлін, він обшукує її скривавлений живіт, шукаючи дірку від кулі, і щось бурмоче, не знайшовши.

Насупивши лоб, він виймає магазин з пістолета, що я дав йому надворі, і бачить, що той заряджений. Івлін мала взяти до озера чорний револьвер, а не цей сріблястий пістолет. Він, певно, питає себе, що змусило її змінити план і чи зробила вона за планом решту.

Переконавшись, що вона досі жива, він відходить і задумливо стукає пальцями по губах, зважуючи в іншій руці пістолет. Він наче спілкується зі зброєю, супить чоло й покусує губу, немов продирається крізь низку підступних запитань. На мить він виходить з мого поля зору, йде в кут кімнати, і я змушений трохи висунутися зі своєї схованки, щоб побачити. Він взяв з одного з крісел гаптовану подушку й несе її до Івлін і притискає до її живота, напевно, для того, щоб приглушити звук притуленого до неї пістолета.

Немає навіть паузи, ніякого прощання. Відвернувши лице, він тисне на гачок.

Пістолет немічно клацає. Майкл пробує знов і знов, доки я не виходжу з-за ширми, поклавши цій загадці кінець.

— Він не працює, — кажу я. — Я спиляв бойок.

Майкл не обертається. Він навіть не відпускає пістолет.

— Я зроблю вас багатим чоловіком, якщо ви дозволите мені вбити її, інспекторе, — каже він; його голос тремтить.

— Я не можу цього зробити, і, як я вам уже казав, я лише констебль.

— О, я певний, що з таким розумом це не надовго.

Він тремтить, пістолет міцно притиснуто до тіла Івлін. Піт тече по моїй спині, атмосфера в кімнаті така напружена, хоч руками бери.

— Киньте зброю та розверніться, пане Гардкасл. Повільно, будь ласка.

— Вам не треба боятися, інспекторе, — каже він, кидає пістолет у квітковий горщик і обертається, піднімаючи руки. — Я не маю бажання нікому нічого зробити.

— Не маєте бажання? — питаю я, здивований сумом на його обличчі. — Щойно ви намагалися пустити у вашу сестру п'ять куль.

— І кожна з них була би милосердям, запевняю вас.

Досі тримаючи руки піднятими, він указує пальцем на крісло біля шахівниці, за якою я вперше познайомився з Івлін.

— Ви не проти, якщо я сяду? — питає він. — Мені трохи паморочиться.

— Прошу, — кажу я й пильно стежу за тим, як він опускається в крісло.

Я трохи хвилююсь, що він може чкурнути до дверей, але, якщо чесно, він має вигляд людини, що вже не здатна боротися. Блідий і нервовий, руки повислі, ноги простягнув уперед. Якби я мусив зробити припущення, я сказав би, що він витратив усі свої сили, коли натискав на гачок.

Вбивство цьому чоловікові дається нелегко.

Я даю йому вмоститися, потім підсовую від вікна крісло, щоб сісти навпроти.

— Як ви дізналися, що я планую зробити? — питає він.

— Річ у револьверах, — кажу я, вмощуючись глибше в подушки.

— У револьверах?

— З кімнати вашої матері рано вранці зникли два однакові чорні револьвери. Один був у Івлін, а другий — у вас. Я не міг зрозуміти, чому.

— А що в цьому не так?

— Єдині очевидні причини, з яких Івлін мала потребу вкрасти пістолет: або вона почувалася в небезпеці, а це трохи дивно для жінки, яка вирішила себе порішити, або ж вона планувала скористатися ним для скоєння самогубства. Оскільки друга причина більш правдоподібна, навіщо їй було брати два револьвери? Авжеж, одного було цілком достатньо.

— І до чого вас привели ці думки?

— Ні до чого, доки на полюванні Денс не побачив другий револьвер у вас. Те, що до цього було дивно, тепер стало просто дивовижно. Жінка, що вирішила покінчити зі своїм життям, на самому дні депресії має достатньо передбачливості, щоб згадати про нелюбов брата до полювання й украсти для нього другий пістолет?

— Моя сестра дуже сильно любить мене, інспекторе.

— Можливо, але ви сказали Денсові, що аж до півдня не знали, що підете полювати, а револьвери зникли з кімнати вашої матері рано вранці, задовго до того. Івлін не могла взяти другий пістолет з названої вами причини. Щойно я дізнався про план удаваного самогубства вашої сестри, я зрозумів, що ви брехали, а тоді все стало зрозуміло. З кімнати вашої матері револьвери взяла не Івлін. Це були ви. Один ви взяли собі, а другий дали Івлін як реквізит.

— Івлін розповіла вам про вдаване самогубство? — недовірливо питає він.

— Частково, — кажу я. — Вона пояснила, що ви погодилися допомогти їй, підбігши до дзеркального басейну та витягнувши її на траву, що для брата було би природно. І тоді я зрозумів, як ви могли скоїти ідеальний злочин, і чому вам були потрібні два револьвери. Перш ніж витягати її з басейну, вам було достатньо вистрелити їй у живіт, а феєрверки приховали би другий постріл. Знаряддя вбивства зникло б у темній воді, а куля була б саме така, як з пістолета, який Івлін впустила на траву. Убивство самогубством. Дуже вигадливий план.

— І тому ви сказали їй скористатися сріблястим пістолетом, — каже він, починаючи розуміти. — Вам треба було, щоб я змінив свій план.

— Я мусив залишити в мишоловці сир.

— Ви дуже розумний, — каже він, удаючи оплески.

— Недостатньо розумний, — кажу я, здивований його спокоєм. — Я досі не розумію, як ви могли зробити це. Сьогодні мені всі знов і знов казали, які близькі ви з Івлін. Яка вона вам небайдужа. Це все був обман?

Від люті він випростується в кріслі.

— Я люблю свою сестру сильніше за будь-що на світі! — каже він, злісно дивлячись на мене. — Заради неї я б усе зробив. Якщо це неправда, чому вона звернулася по допомогу саме до мене? З якої іншої причини я міг би погодитися?

Його пристрасть збентежує мене. Я розпочав свій план, вірячи, що знаю історію, яку мені розкаже Майкл, але ж ні. Я очікував почути, що мати штовхнула його на цей шлях, керуючи звідкілясь усіма подіями. Я вже не вперше маю відчуття, що неправильно прочитав карту.

— Якщо ви любите свою сестру, чому ви зраджуєте її? — спантеличено питаю я.

— Бо її план не спрацював би! — каже він, ударяючи долонею по підлокітнику. — Ми не могли заплатити стільки, скільки Діккі вимагав за фальшиве свідоцтво про смерть. Він погодився в будь-якому разі допомогти нам, але вчора Колрідж дізнався, що Діккі планує сьогодні пізніше продати наш секрет батькові. Розумієте? Після всього цього Івлін мала прокинутися в Блекгіті, замкнена в тому самому житті, з якого так хотіла втекти.

— Ви їй розповіли про це?

— Як я міг?! — нещасно питає він. — Цей план був її єдиною надією стати вільною, щасливою. Як я міг забрати це в неї?

— Ви могли вбити Діккі.

— Колрідж сказав те саме, але коли? Мені треба було, щоб лікар підтвердив смерть Івлін, а він мав намір піти до батька відразу після цього, — Майкл хитає головою. — Я вирішив зробити єдине, що мені залишилося.

Біля його крісла стоять два келихи з віскі, один напівпорожній, вимазаний губною помадою, а другий чистий, але майже пустий. Повільно, не зводячи з мене очей, він простягає руку до келиха з помадою.

— Ви не проти, якщо я вип'ю? — питає він. — Це Івлін пила. Ми випили за успіх перед тим, як почався бал. Побажання найкращого та все таке інше.

Щось у його голосі не так. Будь-який інший носій повірив би в це каяття, але Рештон страх за милю чує.

— Авжеж.

Він вдячно бере келих і робить великий ковток. Принаймні, руки в нього тепер тремтять не так сильно.

— Я знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипким голосом. — Вона завжди ненавиділа, коли її примушували щось робити, навіть коли ми були дітьми. Вона б не винесла приниження життя з Ревенкортом, знаючи, що поза очі з неї сміються. Подивіться, на що вона пішла, щоб уникнути цього! Рано чи пізно цей шлюб знищив би її. Я хотів позбавити її цих страждань.

Його щоки червоні, зелені очі наче скляні. У них такий милий, такий щирий сум, що я майже вірю йому.

— Отже, гроші не мають до цього жодного стосунку? — безвиразно питаю я.

Забувши про сум, він супить лоб.

— Івлін сказала мені, що ваші батьки погрожували вилучити вас з заповіту, якщо вона їх не послухається, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Саме та погроза змусила її сюди приїхати, але хто знає, чи скорилась би вона, якби дізналася, що її план втечі не спрацює? Зі смертю Івлін про цю непевність можна було б забути.

— Подивіться навколо, інспекторе, — каже він, указуючи келихом на кімнату. — Ви серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?

— Тепер, коли ваш батько не може розтринькувати родинний статок, ваші перспективи значно покращилися.

— Розтринькувати родинний спадок — це все, на що здатен мій батько, — пирхає він, допиваючи віскі.

— Ви саме за це його вбили?

Його лоб супиться ще сильніше. Губи напружені, обличчя бліде.

— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви отруїли його; напевно, тоді, коли пішли покликати його на полювання. Ви залишили записку, в якій звинуватили Івлін. Відбиток черевика за вікном — це дуже хитро, — на його обличчі з'являється невпевненість. — Чи це був хтось інший? — повільно кажу я. — Може, Фелісіті? Мушу визнати, що цей вузол я не розв'язав. Чи то був слід вашої матері? Де вона, Майкле? Чи її ви теж убили?

Його очі збільшуються, на обличчі шок, келих випадає з руки на підлогу.

— Ви заперечуєте це? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.

— Ні… Я… Я…

— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас на це підмовила?

— Вона… Я…

Спочатку я вважаю його борсання каяттям, хапання повітря ротом — спробою дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають підлокітники, а на губах з'являється біла піна, я розумію, що його отруєно.

Я негайно схоплююсь на ноги, але не знаю, що робити.

— Допоможіть! — кричу я.

Його спина вигинається, м'язи напружуються, очі червоніють. Булькаючи, він падає вперед, на підлогу. Позаду себе я чую шум. Розвернувшись, я бачу, що Івлін на столику б'ється в конвульсіях, а між губами в неї така сама біла піна.

Двері розчахуються, Канінгем з розкритим ротом оглядає сцену.

— Що відбувається? — питає він.

— Їх отруїли, — кажу я, дивлячись то на Майкла, то на Івлін. — Клич Діккі!

Він зникає ще до того, як я рот закрив. Схопившись за голову, я безпорадно дивлюся на них. Івлін звивається на столику, наче одержима, а в роті Майкла тріщать стиснуті зуби.

«Препарати, дурню!»

Я опускаю руку в кишеню й дістаю звідти три флакони, які мені було наказано вкрасти зі скрині Белла, коли ми з Канінгемом грабували її. Розгорнувши ту записку, я шукаю інструкцію, хоча знаю, що її немає. Напевно, треба це все перемішати, але я не знаю, по скільки його давати. Я навіть не знаю, чи достатньо цього на дві дози.

— Я навіть не знаю, кого з них рятувати! — кричу я, дивлячись то на брата, то на сестру.

«Майкл знає більше, ніж розповів нам».

— Але я дав Івлін слово, що захищатиму її! — кажу я.

Івлін смикається на столику так сильно, що падає на підлогу, а Майкл продовжує битися, його очі так сильно закотилися, що видно лише білки.

— До дідька все! — кажу я й біжу до бару.

Висипавши все з трьох флаконів у келих, я додаю води з графина й перемішую, доки воно не починає пінитися. Спина Івлін вигнулася, пальці вчепилися в товсту складку килима. Закинувши її голову, я виливаю всю цю гидоту їй в горло, а Майкл у цей час задихається позаду мене.

Конвульсії Івлін припиняються так само раптово, як почалися. У її очах криваві сльози, дихає вона глибоко та хрипко. Полегшено зітхнувши, я торкаюся пальцями її шиї, перевіряю пульс. Прискорений, але стабільний. Вона житиме. На відміну від Майкла.

Я кидаю винний погляд на тіло молодого чоловіка. Він має такий самий вигляд, який мав його батько. Вони вочевидь отруєні однією особою, за допомогою стрихніну, який привіз сюди Себастьян Белл. Певно, отруту додали у віскі, що він пив. У віскі Івлін. Її келих був повний лише наполовину. Судячи з того, як довго він на неї діяв, вона ковтнула лише раз або два. Майкл, натомість, випив усе менш, ніж за хвилину. Чи знав він про отруту? Тривога, яку я побачив на його обличчі, каже, що ні.

Це зробив хтось інший.

«У Блекгіті є ще один убивця».

— Але хто? — вимагаю я, сердячись на себе за те, що дозволив цьому статися. — Фелісіті? Гелена Гардкасл? З ким Майкл був у змові? Чи це був хтось, про кого він не знав?

Івлін ворушиться, її щоки поступово рожевіють. Що б не було в тій бурді, діє воно швидко, хоча жінка досі слаба. Її пальці шкребуть мій рукав, губи беззвучно щось кажуть.

Я нахиляю вухо до її рота.

— Я не… — вона ковтає. — Міллісент була… Вбивство.

Вона підносить слабку руку до шиї й виймає ланцюжок, що був прихований сукнею. На ньому висить перстень з печаткою, на якому, якщо я не помиляюсь, родинний герб Гардкаслів.

Я кліпаю очима, не розуміючи.

— Сподіваюсь, ти отримав усе, що хотів, — лунає біля великих засклених дверей голос. — Але навряд чи тобі від цього буде користь.

Озирнувшись через плече, я бачу, як з темряви з'являється Лакей; він стукає вістрям свого ножа по стегну, і лезо виблискує у світлі свічок. На ньому червоно-біла ліврея, забрьохана багном і жиром, неначе суть цього чоловіка сочиться назовні. До його поясу прив'язаний чистий пустий мисливський мішок, і з дедалі більшим жахом я згадую, як він кинув до ніг Дербі повний просякнутий кров'ю мішок, який упав на землю, чавкнувши.

Я дивлюсь на годинник. Дербі має бути зараз десь там, сидить у теплі жаровні й дивиться, як навколо нього розходяться гості. Не знаю, що саме Лакей покладе в цей мішок, але він збирається відрізати це від Рештона.

Лакей посміхається мені, його очі блищать від передчуття.

— Думав, мені набридло вбивати тебе, га? — питає він.

Сріблястий пістолет досі лежить у горщику, куди його відкинув Майкл. Він не стрілятиме, але ж Лакей цього не знає. Якщо я дістану його, можливо, мені вдасться блефувати. Бігти до горщика недалеко, але дорогу заступає стіл. Я маю встигнути раніше за нього.

— Я робитиму це повільно, — каже Лакей, торкаючись свого зламаного носа. — Ти заслужив на це.

Страхові непросто здолати Рештона, але зараз констеблю страшно, і мені теж. Після сьогодні в мене залишаться два носії, але Ґреґорі Ґолд більшу частину свого дня висітиме в сторожці, а Дональд Девіс застряг у кількох милях звідси на дорозі. Якщо я зараз помру, невідомо, скільки ще я матиму шансів на звільнення з Блекгіту.

— Не переймайся пістолетом, — каже Лакей. — Він тобі не знадобиться.

Я неправильно його розумію, в грудях спалахує надія, але швидко гасне, коли я бачу його зневажливу посмішку.

— О ні, красунчику мій, я тебе вб'ю, — каже він, помахуючи мені ножем. — Я просто кажу, що ти не чинитимеш спротиву, — додає він, наближаючись. — Розумієш, я знайшов Анну, і якщо ти не хочеш для неї важкої смерті, ти здасися мені, а потім приведеш тих, хто залишився, на кладовище.

Розкривши кулак, він показує заляпану кров'ю шахову фігуру Анни. Змахнувши рукою, він кидає фігуру в камін, і там її відразу охоплює полум'я.

Ще один крок до мене.

— То що скажеш? — питає він.

Мої руки притиснуті до боків, у роті сухо. Скільки Рештон себе пам'ятає, він завжди вважав, що помре молодим. У темному провулку або на полі бою, далеко від світла та комфорту, далеко від друзів, у безвихідній ситуації. Він розумів, якими гострими стали краї його життя, і змирився з цим, бо знав, що не помре без бою. Нехай цей спротив буде даремний, нехай слабкий, але він очікував піти в пітьму з піднятими кулаками.

А тепер Лакей позбавив його цього. Я помру без опору, і мені соромно.

— То яка відповідь? — питає Лакей, стаючи нетерплячим.

Я не можу вимовити ці слова, не можу визнати, наскільки нищівної зазнав поразки. Ще б година в цьому тілі — і я б розв'язав усе, і через це мені хочеться кричати.

— Відповідай! — вимагає він.

Мені вдається кивнути. Коли він нависає наді мною, мене огортає його сморід; коли він встромлює клинок у знайоме місце під ребрами, мої горло та рот наповнюються кров'ю.

Схопивши мене за підборіддя, він підіймає моє обличчя й дивиться мені в очі.

— Залишилося двоє, — каже він і повертає лезо.