53 День восьмий


Я лежу щокою на вигині жіночої спини. Ми голі, заплутані на брудному матраці в просяклих потом простирадлах, а дощ прослизає крізь гнилі віконні рами, тече по стіні й збирається калюжами на голій підлозі.

Коли я ворушуся, вона теж прокидається; Меделін Обер перевертається й бачить мене. Зелені очі покоївки сяють хворобливою потребою, темне волосся прилипнуло до вологих щік. Вона схожа на Томаса Гардкасла з мого сну: потонула та зневірена, чіпляється за все, що потрапить під руку.

Побачивши біля себе мене, вона розчаровано зітхає та впускає голову на подушку. Така відверта зневага має викликати в мені сором, але образа якщо й виникає, її загоює спогад про нашу першу зустріч; про сором нашої взаємної потреби та про готовність, з якою вона пішла в мої обійми, коли я вийняв з кишені один з Беллових флаконів з настоянкою опіуму.

Мої очі ліниво шукають у котеджі ще наркотики. Моя робота на Гардкаслів закінчена, їхні нові портрети висять у довгій галереї. На святкування мене не запрошено, в будинку мене не чекають, тож я маю вільний ранок на цьому матраці, а світ кружляє навколо мене, наче фарба, що стікає в рукомийник.

Мій погляд чіпляється за чепець і фартух Меделін, що висять на стільці.

Наче від ляпаса, я відразу стаю собою, ця уніформа змушує мене згадати обличчя Анни, її голос і дотик, небезпеку, в якій ми знаходимося.

Вчепившись у цей спогад, мені вдається відштовхнути особистість Ґолда вбік.

Мене так сильно переповнюють його надії та страхи, жаги та пристрасті, що Ейден Бішоп щойно був схожим на вранішній сон.

Я вірив, що я лише сон.

Зісковзнувши з матраца, я перевертаю купку пустих флаконів з-під опіуму, і вони котяться навсібіч, наче сполохані миші. Відштовхнувши їх ногою геть, я проходжу до каміна, де єдиний язик полум'я лиже останні жаринки. Коли я додаю труту та дров, він зростає. Уздовж камінної полиці стоять шахові фігури: кожна виготовлена вручну, кілька з них пофарбовані, хоча правильніше буде сказати, що вони обляпані фарбою. Вони ще не закінчені; біля них лежить маленький ніж, яким Ґолд їх вирізьблює. Це саме ті фігури, які Анна носитиме весь день, а лезо ножа чудово пасує тим порізам, що я бачив учора на руках Ґолда.

Доля знов пускає сигнальні ракети.

Меделін збирає по підлозі свій розкиданий одяг. Такий поспіх каже про бурхливу пристрасть цієї жінки, хоча наразі нею керує лише сором. Вона вдягається спиною до мене, дивлячись на стіну. Ґолдів погляд не надто цнотливий, він жадібно ковтає вигляд її блідого тіла та волосся, що впало на спину.

— Тут є дзеркало? — з легким французьким акцентом питає вона, застібуючи плаття.

— Навряд чи, — кажу я, насолоджуючись теплом вогню на моїй голій шкірі.

— Напевно, я маю жахливий вигляд, — відсутнім голосом каже вона.

Джентльмен, керуючись повагою, не погодився б із цим, але Ґолд — не джентльмен, а Меделін — не Ґрейс Девіс. Я вперше бачу її без пудри та косметики, тому дивуюсь хворобливості її вигляду. Її обличчя надзвичайно худе, шкіра жовта, ряба, очі втомлені, запалені.

Тримаючись якнайдалі від мене, вона йде вздовж стіни до дверей і відчиняє їх, випускаючи з кімнати тепле повітря. Ще рано, тихі години перед світанком, на землі туман. Блекгіт стоїть обрамлений деревами, на його плечах досі лежить ніч. Судячи з кута, під яким я його бачу, цей котедж має бути недалеко від родинного кладовища.

Я дивлюся, як Меделін поспішає стежкою до будинку, міцно обгорнувши свої плечі шаллю. Якби все йшло як раніше, зараз у ніч пішов би я. Зведений з розуму тортурами Лакея, я порізав би себе самого ножем для різьбярства, а потім збіг би сходами Блекгіту, щоб гупати по дверях Денса й кричати свої попередження. Дізнавшись про зраду Деніела та здолавши його на кладовищі, я уникнув цієї участі. Я переписав цей день.

Тепер я маю зробити так, щоб він скінчився добре.

Зачинивши за Меделін двері, я запалюю масляну лампу, розганяю нею темряву по кутках і міркую над своїм наступним кроком. Ідеї шкребуться всередині голови, останній напівсформований монстр досі чекає, щоб його витягли на світло. Подумати тільки: коли я прокинувся тим першим ранком як Белл, я переймався, що маю замало спогадів. А тепер я мушу боротися з їхнім надлишком. Мій розум схожий на набиту речами валізу, яку треба перепакувати, але для Ґолда світ стає зрозумілим лише на полотні, а отже, саме там я маю шукати відповідь. Якщо Рештон і Ревенкорт мене чогось і навчили, то це цінувати вміння своїх носіїв, а не жалітися про їхні обмеження.

Взявши лампу, я йду до студії, що в задній частині котеджу, і шукаю там фарбу. Полотна складені стосами вздовж стін, картини або не закінчені, або люто пошматовані. Вино з перекинутих пляшок розтеклося по сотнях ескізів, що були зібгані й відкинуті. Розчинник стікає по стіні й розмиває пейзаж, який Ґолд розпочав без підготовки, а потім облишив, розлютившись.

У центрі цього безладу складені стосом, наче дрова поховального вогнища, десятки старих родинних портретів, їхні поїдені шашелем рами відірвані й відкинуті. Більшість портретів знищені розчинником, лише кілька блідих кінцівок змогли вижити в цій чистці. Івлін сказала, що Ґолда найняли ретушувати живопис Блекгіту. Схоже, він був не надто вражений тим, що знайшов тут.

Коли я дивлюся на цю купу, в моїй голові починає складатися ідея.

Понишпоривши на полицях, я знаходжу там вуглину, повертаюся до передньої кімнати й ставлю лампу на підлогу. Оскільки полотно знайти не вдалося, я малюю свої думки на стіні, працюю в маленькій плямі мерехтливого світла ліхтаря. Думки з'являються шалені, цей потік знань стирає вуглину за лічені хвилини, і я змушений іти шукати другу.

Просуваючись униз від пологу імен, які я розмістив під стелею, я гарячково малюю стовбур з дій усіх людей упродовж цього дня, а корені сягають на дев'ятнадцять років, вони занурюються в глибини озера, на дні якого є загиблий хлопчик. Якоїсь миті я випадково розкриваю старий поріз на руці, і на дереві з'являється червоне. Відірвавши рукав сорочки, я замотую рану та повертаюся до своєї праці. Коли над обрієм сходять перші промені нового світанку, я відходжу від стіни, вуглина випадає з моєї руки й розбивається об голу підлогу. Знесилений, я сідаю перед малюнком; руки тремтять.

«Замало інформації — сліпий, забагато — засліплений».

Примружившись, я розглядаю цей візерунок. Є на цьому дереві два вузли, два вири навколо двох дір у цій історії. Два питання, що зроблять усе зрозумілим: «Що знала Міллісент Дербі?» та «Де Гелена Гардкасл?»

Двері котеджу відчиняються, впускаючи запах роси.

Я надто втомлений, щоб озирнутися. Я наче розтоплена свічка, безформна та згоріла, що чекає, щоб її зішкрябали з підлоги. Усе, чого я хочу — спати, заплющити очі та звільнитися від думок, але це мій останній носій. Якщо я зазнаю невдачі, усе розпочнеться наново.

— Ви тут? — здивовано питає Чумний Лікар. — Вас тут ніколи не буває. На цей час ви зазвичай уже марите. Як ви… Що це?

Змахнувши плащем, він проноситься повз мене. У світлі нового дня цей костюм просто сміховинний: кошмарний птах виявився театральним бродягою. Не дивно, що більшість його відвідувань були ввечері.

Він зупиняється в кількох сантиметрах від стіни й водить вдягненою в рукавичку рукою по вигинах дерева, розмазуючи імена.

— Дивовижно, — шепоче він, оглядаючи все згори донизу.

— Що сталося зі Срібною Сльозою? — питаю я. — Я бачив, як у неї стрелили на кладовищі.

— Я замкнув її в циклі, — сумно каже він. — То був єдиний спосіб врятувати її життя. Через кілька годин вона прокинеться й вважатиме, що щойно прибула, а тому повторюватиме все, що робила вчора. Рано чи пізно наше керівництво помітить її відсутність і прибуде визволяти її. Боюсь, на мене попереду чекають складні питання.

Поки він стоїть, усамітнившись з моїм намальованим деревом, я відчиняю передні двері. На моє обличчя падають сонячні промені, по шиї та голих руках розтікається тепло. Мружачись проти сяйва, я вдихаю золоте світло. Раніше я ніколи не прокидався так рано, ніколи не бачив, як над цим місцем сходить сонце.

Це просто диво.

— Чи каже цей малюнок те, що він, на мою думку, каже? — питає Чумний Лікар напруженим від хвилювання голосом.

— А що він, на вашу думку, каже?

— Що Майкл Гардкасл намагався вбити власну сестру.

— У такому разі так, він каже саме це.

Співають птахи, в маленькому садку біля котеджу плигають троє кроликів, їхня шерсть руда від сонячного світла. Якби я знав, що рай знаходиться по інший бік сходу сонця, я б жодну ніч не витратив на сон.

— Ви розв'язали його, пане Бішоп, ви перший, хто розв'язав його! — каже він гучним від хвилювання голосом. — Ви вільні! Після всього цього часу ви нарешті вільні! — він дістає з-під складок свого плаща флягу й тиче її мені в руку.

Я не впізнаю рідину в ній, але від неї мої кістки проймає вогнем, я різко прокидаюся.

— Срібна Сльоза мала рацію, — кажу я, досі дивлячись на кроликів. — Без Анни я не піду.

— Це не вам вирішувати, — каже він, відходячи, щоб побачити дерево краще.

— Що ви зробите, потягнете мене силоміць до озера? — питаю я.

— Мені це не потрібно, — каже він. — Озеро — просто місце зустрічі. Важливою є лише відповідь. Ви розв'язали вбивство Івлін і переконали мене у своїй правоті. Тепер, коли я прийняв вашу відповідь, Блекгіт не може вас більше тримати. Наступного разу, коли ви заснете, вас буде звільнено!

Я хочу розізлитися, але мені це не вдається. Сон тягне мене своїми м'якими руками, і щоразу я заплющую очі, розплющити їх стає набагато важче. Повернувшись до відчинених дверей, я сповзаю спиною по одвірку, доки не сідаю на підлогу: одна половина тіла в тіні, друга — на сонці. Я не можу змусити себе залишити тепло та пташиний спів, ці радості світу, яких я так довго зрікався.

Я роблю ще один ковток з фляги, щоб прокинутися.

Мені досі треба багато зробити.

«Багато, але ти нічого не робиш».

— Це було нечесне змагання, — кажу я. — Я мав вісім носіїв, у той час як Анна та Деніел мали лише по одному. Я міг згадати тиждень, а вони — ні.

Він трохи мовчить, думаючи.

— Ви мали все це тому, що прибули до Блекгіту з власної волі, — каже він тихо, ніби боїться, що хтось може підслухати. — У їхньому випадку все інакше, і це все, що я можу сказати з цього приводу.

— Якщо я вирішив прибути сюди один раз, то можу зробити це вдруге, — кажу я. — Я не залишу Анну.

Він починає ходити взад-вперед, дивлячись то на мене, то на картину.

— Ви боїтеся, — здивовано кажу я.

— Так, боюсь, — різко каже він. — Моє керівництво, вони не… Їм не слід кидати виклик. Я обіцяю вам, що після вашого уходу надам Анні будь-яку допомогу, яку маю можливість надати.

— Один день, один носій. Їй ніколи не втекти з Блекгіту, ви знаєте, що вона не зможе, — кажу я. — Я не зміг би це зробити без інтелекту Ревенкорта або без хитрості Денса. І лише завдяки Рештонові я почав дивитися на факти як на докази. Дідько, навіть Дербі та Белл зіграли свою роль! Анні знадобляться всі їхні вміння, так само, як вони знадобилися мені.

— Ваші носії залишатимуться в Блекгіті.

— Але я ними вже не керуватиму! — наполягаю я. — Вони не стануть допомагати служниці. Я кину її тут напризволяще.

— Забудьте про неї! Це і так триває вже надто довго, — каже він і розвертається до мене, розітнувши долонею повітря.

— Що триває вже надто довго?

Він дивиться на свою вдягнену в рукавичку руку, стривожений тим, що втратив самовладання.

— Лише ви здатні так розлютити мене, — каже він, уже тихіше. — Завжди одне й те саме. Цикл за циклом, носій за носієм. Я бачив, як ви зраджували друзів, укладали союзи та помирали з принципу. Я бачив так багато версій Ейдена Бішопа, ви б навряд чи впізнали в них себе, але єдине, що ніколи не змінюється — ваша впертість. Ви обираєте собі шлях і йдете ним до самого кінця, хоч у скільки б ям не падали на цій дорозі. Це мене вражало б, якби не дратувало так сильно.

— Дратує це вас чи ні, але мені треба знати, чому Срібна Сльоза пішла на таке заради спроби вбити Анну.

Він довго схвально дивиться на мене, а потім зітхає.

— Ви знаєте, як визначити, чи можна випустити чудовиська у світ, пане Бішоп? — задумливо питає він. — Чи вони дійсно спокутували, чи просто кажуть вам те, що ви хочете почути? — він робить ще один ковток зі своєї фляги. — Дайте їм день, що не має наслідків, і подивіться, як вони ним скористаються.

Я вкриваюся гусячою шкірою, кров холоне.

— То все це було перевіркою? — повільно питаю я.

— Ми вважаємо за краще звати це перевихованням.

— Перевихованням… — повторюю я, і всередині мене, наче сонце над будинком, сходить розуміння. — Це в'язниця?

— Так, але замість залишати в'язнів гнити в камерах, ми кожного дня даємо їм шанс довести, що вони варті того, щоб їх випустили. Ви бачите, яка краса? Убивство Івлін Гардкасл не розв'язали та, цілком можливо, навіть не змогли б. Замкнувши в'язнів усередині вбивства, ми даємо їм можливість спокутувати власні злочини розв'язанням чужих. Це не тільки покарання, але й служба.

— Чи існують інші такі місця? — питаю я, намагаючись осмислити це.

— Тисячі, — каже він. — Я бачив село, яке кожного ранку прокидається й бачить на майдані три безголові трупи, а ще серійне вбивство на борту океанського лайнера. Його, напевно, намагаються розв'язати п'ятнадцятеро людей.

— І хто в такому разі ви? Тюремник?

— Оцінник. Я вирішую, чи варті ви того, щоб вас випустили.

— Але ви сказали, що я прибув у Блекгіт з власної волі. Навіщо мені самому йти до в'язниці?

— Ви прибули по Анну, але застрягли тут, і цикл за циклом Блекгіт розбирав вас на частини, доки ви не забули себе, бо саме для цього він і створений, — його голос напружений від злості, кулаки стиснуті. — Моєму керівництву не слід було пускати вас усередину, це було неправильно. Надзвичайно довго я вважав, що невинний чоловік, що прийшов сюди, загубився, марним жестом приніс себе в жертву, але ви знайшли шлях назад. Ось чому я допомагав вам. Я дав вам контроль над різними носіями, шукаючи тих, хто мав найкращі можливості для розв'язання її вбивства, і зрештою зупинився на сьогоднішніх восьми. Я експериментував з їхнім порядком, щоб ви могли отримати від них більше. Я навіть зробив так, що пан Рештон був схований у комірці, що врятувало його. Я порушив усі можливі правила, щоб ви зрештою змогли звільнитися. Тепер ви розумієте? Ви маєте піти звідси, доки залишаєтеся тим, ким хочете бути.

— А Анна?.. — нерішуче кажу я, лякаючись питання, яке маю спитати.

Я ніколи не дозволяв собі вірити, що Анні тут місце, я радше думав, що нас ніби викинуло на берег після морської катастрофи, або нас вразила блискавка. Думаючи про неї як про жертву, я прогнав причепливий сумнів у тому, чи не були її страждання заслужені, але тепер мій страх зростає.

— Що зробила Анна, щоб заслужити Блекгіт? — питаю я.

Він хитає головою й простягає мені флягу.

— Це не мені казати. Просто знайте, що вага покарання дорівнює вазі злочину. Ті в'язні в селі та на кораблі, про яких я вам казав, отримали легші вироки, ніж Анна та Деніел. Ті місця зовсім не такі жахливі, як це. Блекгіт було збудовано, щоб ламати дияволів, а не дрібних злодюжок.

— Ви кажете, що Анна диявол?

— Я кажу, що кожного дня кояться тисячі злочинів, але сюди прислали лише двох, — його голос стає гучнішим, більш емоційним. — Анна — одна з цих двох, але ви ризикуєте життям, щоб допомогти їй звільнитися. Це безумство.

— Будь яка жінка, що була здатна збудити таку відданість, має бути чогось вартою.

— Ви мене не слухаєте! — каже він, стиснувши кулаки.

— Я вас слухаю, але її тут не залишу, — кажу я. — Навіть якщо ви змусите мене піти сьогодні, я повернуся сюди завтра. Зробив це один раз, зроблю і вдруге.

— Не будьте таким бовдуром! — він б'є по дверній рамі так сильно, що нам на голови сиплеться пил. — Вас до Блекгіту привела не відданість, а помста. Ви прибули сюди не рятувати Анну, а щоб взяти участь у її покаранні. Вона у Блекгіті в безпеці. Замкнена, але в безпеці. А ви не хотіли, щоб вона була замкнена, ви хотіли, щоб вона страждала… Там, назовні, дуже багато людей хотіли, щоб вона страждала, але ніхто з них не був готовий зробити те, що зробили ви, бо ніхто не ненавидів цю жінку сильніше за вас. Ви пішли за нею в Блекгіт і впродовж тридцяти років катували її так само, як сьогодні вас катує Лакей.

Настає гнітюча тиша.

Я розкриваю рот, щоб відповісти, але язик не слухається, голова паморочиться. Світ став догори дриґом, і хоча я сиджу на підлозі, я відчуваю, що падаю, падаю.

— Що вона зробила? — шепочу я.

— Моє начальство…

— Відчинило двері Блекгіту невинному чоловікові, що мав намір убивати! — кажу я. — Вони так само винні, як і будь-хто тут. А тепер скажіть мені, що вона зробила.

— Не можу, — слабко каже він, майже втративши сили чинити спротив.

— Досі ви допомагали мені.

— Так, тому що те, що з вами сталося, неправильно, — каже він і робить великий ковток з фляги; його кадик підстрибує. — Ніхто не заважав мені допомагати вам, бо ви взагалі не мали тут бути, але якщо я почну казати те, що вам не слід знати, це матиме наслідки. Для нас обох.

— Я не можу піти, не знаючи, чому я йду, і я не можу пообіцяти, що не повернуся, доки не буду певний у тому, чому я сюди прийшов, — кажу я. — Будь ласка, лише так ми можемо припинити це.

Маска-дзьоб повільно повертається до мене, і впродовж хвилини він стоїть, глибоко замислений. Я відчуваю, що мене оцінюють, мої якості зважують і відкладають, мої недоліки підносять до світла, щоб нічого не пропустити.

«Він не тебе оцінює».

Що це означає?

«Він хороша людина. Зараз та мить, коли він визначає, наскільки хороша».

Схиливши голову, Чумний Лікар дивує мене, знімаючи свій капелюх-циліндр, з-під якого з’являються коричневі шкіряні ремінці, що тримають маску. Один за одним він починає розстібувати їх, кректаючи від зусиль, з якими товсті пальці долають застібки. Коли остання піддається, він знімає маску та капюшон, з-під них з'являється лиса голова. Він старіший, ніж я уявляв, він ближчий до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти, в нього обличчя чесного чоловіка, що забагато працює. Очі почервонілі, шкіра кольору старого паперу. Якби моя втома мала форму, вона виглядала б саме так.

Не відаючи про мої думки, він нахиляє обличчя так, щоб на нього крізь вікно потрапляло ранішнє світло.

— Ну, от і все, — каже він, відкидаючи маску на ліжко Ґолда. Звільнений від порцеляни, його голос звучить трохи інакше.

— Мені здається, вам не можна було цього робити, — киваю на маску.

— Список моїх порушень стає дедалі довшим, — відповідає він, сідаючи на сходинку ґанку, вмощуючись так, щоб усе тіло було залите сонячним світлом.

— Я приходжу сюди кожного ранку, перш ніж взятися до роботи, — каже він, глибоко вдихнувши. — Я люблю цю пору дня. Вона триває сімнадцять хвилин, а потім збираються хмари, двоє лакеїв продовжують вчорашню сварку, зрештою це закінчується бійкою біля конюшні, — палець за пальцем, він знімає свої рукавички. — Шкода, що це ваша перша можливість насолодитися цим, пане Бішоп.

— Ейден, — кажу я і простягаю йому руку.

— Олівер, — каже він і тисне її.

— Олівер, — задумливо повторюю я. — Ніколи не думав про вас як про особу, що має ім'я.

— Можливо, мені слід представитися Дональдові Девісу, коли я зустрінуся з ним на дорозі, — кажу він зі слабкою усмішкою. — Він буде дуже сердитий. Можливо, це його заспокоїть.

— Ви все одно підете туди? Навіщо? Ви вже отримали відповідь.

— До того, як ви підете, моїм обов'язком є доглядати за тими, хто йде за вами слідом, давати їм такий самий шанс, який отримали ви.

— Але тепер ви знаєте, хто вбив Івлін Гардкасл, — кажу я. — Хіба це все не змінює?

— Ви думаєте, що моя робота стане складнішою, якщо я знатиму більше, ніж вони? — він хитає головою. — Я завжди знав більше, ніж вони. Я знав більше, ніж ви. Знання ніколи не було для мене проблемою. Непоінформованість — ось моя головна біда.

Його обличчя знов стає суворим, з голосу зникає легковажність.

— Ось чому я зняв маску, Ейдене. Мені треба, щоб ви побачили моє обличчя та почули мій голос, і знали, що я кажу абсолютну правду. Ми більше не можемо сумніватися один в одному.

— Я розумію, — кажу я.

Це все, на що я здатний. Я чекаю на удар долі.

— Ім'я Аннабель Кокер — жінки, яку ви знаєте як Анну — є прокляттям на всіх мовах, якою його вимовляють, — каже він, пришпиливши мене поглядом до місця. — Вона була ватажком групи, що сіяла руйнації та смерть по половині країн світу, і робила б це й досі, якби трохи більш як тридцять років тому її не спіймали. Ось кого ви намагаєтеся звільнити.

Я маю бути здивованим. Я маю бути шокованим або розлюченим. Я маю заперечувати, але не відчуваю в собі нічого з цього. Це не звучить як одкровення, це радше озвучення фактів, з якими я давно вже був знайомий. Анна сильна та безстрашна, навіть жорстока, коли бачить у цьому потребу. Я бачив її обличчя у сторожці, коли вона підійшла до Денса з рушницею, не знаючи, що то я. Вона натиснула б гачок без жалю. Вона вбила Деніела, коли я не зміг, і побіжно запропонувала вбити Івлін власноруч, щоб знати відповідь на питання Чумного Лікаря. Вона сказала, що пожартувала, але я навіть зараз не певний в цьому.

Але ж Анна вбивала тих людей, щоб захистити мене, цим вона вигравала мені час, щоб я міг розв'язати злочин. Вона сильна, добра й залишалася вірною навіть тоді, коли моє бажання врятувати Івлін загрожувало зашкодити розслідуванню її вбивства.

З усіх людей в цьому будинку вона єдина, хто ніколи не приховував, ким вона є насправді.

— Вона більше не та, ким була, — кажу я. — Ви сказали, що Блекгіт створений перевиховувати людей, для зламу їхніх особистостей і перевірки нових. Що ж, упродовж цього тижня я бачив Анну зблизька. Вона допомогла мені, кілька разів врятувала моє життя. Вона мій друг.

— Вона вбила вашу сестру, — прямо каже він.

Мій світ стає порожнім.

— Вона катувала її, принижувала її, зробила так, що це бачив весь світ, — продовжує він. — Ось ким є Анна, а такі люди не змінюються, Ейдене.

Я падаю на коліна й хапаюся за голову, бо спогади вириваються на волю.

Мою сестру звали Джулієт. Вона мала брунатне волосся та яскраву усмішку. Їй доручили спіймати Аннабель Кокер, і я так пишався нею.

Кожний спогад — наче осколок, що пробиває мій мозок.

Джулієт була завзята та розумна, вона вважала, що правосуддя треба захищати, а не просто розраховувати на нього. Вона вміла мене розвеселити. Вона вважала, що це варто робити.

По моїх щоках течуть сльози.

Люди Аннабель Кокер прийшли вночі й забрали Джулієт з її дому. Її чоловіка вони вбили одним пострілом у голову. Йому пощастило. Джулієт не отримувала свою кулю впродовж семи днів. Вони катували її й дозволяли всім дивитися на це.

Вони звали це відплатою за те, що їх переслідують.

Вони сказали, що ми мали очікувати на це.

Я не знаю більше нічого ні про себе, ні про решту родини. Я тримався не за свої щасливі спогади, а лише за ті, що могли мені допомогти, лише за горе та ненависть.

Убивство Джулієт — ось що привело мене в Блекгіт. Щотижневі телефонні розмови, що припинилися. Історії, якими ми перестали ділитися. Місце, де мала бути вона, і де її більше ніколи не буде. А ще те, як зрештою спіймали Аннабель.

Без крові. Без болю.

Без жодного нещасливого випадку.

І її відправили в Блекгіт, де вбивця моєї сестри усе своє життя розгадуватиме смерть убитої сестри. Вони назвали це правосуддям. Вони плескали одне одного по спині, нахвалюючи свою вигадливість, вважали, що я теж буду задоволений. Вважали, що цього достатньо.

Вони помилялися.

Несправедливість мучила мене вночі, переслідувала вдень. Вона виснажувала мене, доки ця жінка не стала єдиним, про що я міг думати.

Я пішов за нею крізь браму пекла. Я переслідував і катував Аннабель Кокер, доки не забув, чому я це роблю. Доки не забув Джулієт. Доки Аннабель не стала Анною, і я не став бачити в ній лише нажахану дівчину, віддану на поталу монстрам.

Я став тим, що ненавидів, а Аннабель зробив тим, що любив.

І винив у цьому Блекгіт.

Я дивлюся на Чумного Лікаря заплаканими очима. Він дивиться на мене, оцінює мою реакцію. Мені хочеться знати, що він бачить, бо сам я не знаю, що мені думати. Усе це відбувається зі мною через ту, кого я намагаюся врятувати.

В усьому винна Анна.

«Аннабель».

— Що? — питаю я, здивований наполегливістю голосу в голові.

«В усьому винна Аннабель Кокер, а не Анна. Це її ти ненавидів».

— Ейдене? — питає Чумний Лікар.

«А Аннабель Кокер померла».

— Аннабель Кокер померла, — повільно повторюю я, зустрічаючись поглядом зі стривоженим Чумним Лікарем.

Він хитає головою:

— Ви помиляєтеся.

— Для цього знадобилося тридцять років, — кажу я. — І це було зроблено не насиллям, і не ненавистю. Це було зроблено прощенням. Аннабель Кокер померла.

— Ви помиляєтеся.

— Ні, це ви помиляєтеся, — кажу я, дедалі впевненіше. — Ви сказали мені прислухатися до голосу в моїй голові, і саме це я роблю. Ви попросили мене повірити, що Блекгіт може перевиховати людину, і я повірив. Тепер і вам треба в це повірити, бо ви настільки засліплені тим, ким була Анна, що ігноруєте те, ким вона стала, а якщо ви не хочете прийняти те, що вона змінилася, то навіщо тоді все це?!

Він розчаровано копає черевиком грудку землі.

— Не слід було мені знімати маску, — гарчить він, підводиться й крокує в садок, сполошивши кроликів, що їли там траву.

Уперши руки в боки, він дивиться на Блекгіт, і я вперше розумію, що той володіє Олівером так само, як і мною. У той час як мені було дозволено втручатися та змінювати, він був змушений дивитися на вбивства, ґвалтування та самогубства; він бачив стільки брехні, що під нею можна закопати весь маєток. Він мав приймати будь-що, що приносив йому день, хоч яким би жахливим це не було. І йому, на відміну від мене, не дозволено вибачати. Так можна збожеволіти. І більшість людей на його місці збожеволіли б, якби не мали віру. Якби не вважали, що мета виправдовує засоби.

Неначе почувши мої думки, Чумний Лікар обертається до мене.

— Про що ви просите, Ейдене?

— Прийдіть об одинадцятій до озера, — твердо кажу я. — Там буде чудовисько, і я обіцяю, що це буде не Анна. Подивіться на неї, дайте їй шанс виявити себе. Ви побачите, ким вона є насправді, і побачите, що я правий.

Він невпевнений.

— Звідки вам це знати? — питає він.

— Бо я буду в небезпеці.

— Навіть якщо ви переконаєте мене, що вона перевиховалася, ви вже розв'язали загадку смерті Івлін, — каже він. — Правила чіткі: першого в'язня, котрий пояснить, хто вбив Івлін Гардкасл, буде звільнено. Це ви. Не Анна. Що ви можете на це сказати?

Я спинаюся на ноги, бреду до свого намальованого дерева й тикаю пальцем у вузли, у прогалини в тому, що я знаю.

— Я розв'язав не все, — кажу я. — Якщо Майкл Гардкасл планував застрелити свою сестру в дзеркальному басейні, навіщо він ще й отруїв її? Думаю, це зробив не він. Я вважаю, що він не знав, що в тому келихові була отрута. Я думаю, що отруту залишив хтось інший, на випадок, якщо Майкл не впорається.

Чумний Лікар зайшов за мною в приміщення.

— Це не дуже переконливо, Ейдене.

— У нас досі забагато питань, — кажу я, згадуючи бліде обличчя Івлін після того, як я врятував її в Сонячній кімнаті, а також як вона намагалася щось мені сказати. — Якщо цю справу закінчено, чому Івлін сказала мені, що Міллісент Дербі було вбито? Навіщо їй це?

— Можливо, Майкл убив і її теж?

— А який у нього був мотив? Ні, ми щось впускаємо.

— Яке саме «щось»? — питає він, починаючи вагатися.

— Я думаю, що Майкл Гардкасл мав спільника, який весь цей час не впадав у очі, — кажу я.

— Другий убивця, — каже він і на секунду замислюється. — Я пробув тут тридцять років і навіть не підозрював… Ніхто не підозрював. Не може бути, Ейдене. Це неможливо.

— У цьому місці все неможливе, — кажу я, гупаючи по намальованому дереву. — Існує другий убивця, я певний в цьому. Я не маю гадки, хто це може бути, а Міллісент Дербі, якщо я не помиляюсь, убили, щоб приховати сліди. Другий убивця замішаний у вбивстві Івлін не менше, ніж Майкл, а це означає, що вам потрібні дві відповіді. Якщо Анна назве Майклового спільника, цього вистачить, щоб її звільнити? — питаю я.

— Моє начальство не хоче, щоб Аннабель Кокер залишила Блекгіт, — каже він. — Не думаю, що їх можливо переконати в тому, що вона змінилася. Навіть якщо це вдасться, вони шукатимуть будь-який привід залишити її в ув'язненні, Ейдене.

— Ви допомогли мені тому, що мені тут не місце, — кажу я. — Якщо я не помиляюся в Анні, те саме стосується тепер і її.

Водячи рукою по лисій голові, він ходить взад-вперед і неспокійно зиркає то на мене, то на малюнок.

— Можу лише пообіцяти, що сьогодні ввечері я буду на озері неупереджений, — каже він.

— Цього достатньо, — кажу я та плескаю його по плечу. — Зустріньмося об одинадцятій біля елінгу, і ви побачите, що я правий.

— Дозвольте спитати, а чим ви до того займатиметеся?

— Я маю намір з'ясувати, хто вбив Міллісент Дербі.

Загрузка...