Сім смертей Івлін Гардкасл

52 День третій (продовження)

Дощ стукотить по даху, коні цокають копитами по бруківці. Я в кареті, на сидінні навпроти мене втиснулися дві жінки у вечірніх сукнях. Вони розмовляють пошепки, стукаючись одна об одну плечима, коли карета хитається з боку на бік.

«Не виходь з карети».

По моїй спині пробігають мурашки. Це та мить, про яку мене попереджав Ґолд. Та мить, що звела його з розуму. Десь там, у темряві, чекає Лакей з ножем.

— Одрі, він прокинувся! — каже одна з жінок, побачивши, що я ворухнувся.

Певно, вважаючи, що я слабкий на вухо, друга пані нахиляється ближче.

— Ми знайшли вас, ви спали на дорозі, — гучно каже вона, поклавши руку на моє коліно. — Ваш автомобіль у кількох милях далі по дорозі, кучер спробував його завести, але не зміг.

— Я Дональд Девіс, — кажу я з полегшенням.

Коли я востаннє був цим чоловіком, я всю ніч до світанку вів авто, а потім кинув його, коли пальне скінчилося. Я кілька годин ішов до селища дорогою, що не мала кінця, і впав від знесилення, анітрохи не наблизившись до пункту призначення. Певно, він проспав весь день, і це врятувало його від гніву Лакея.

Чумний Лікар казав мені, що я повернусь у Девіса, коли знов прокинусь. Але я навіть не уявляв, що його при цьому врятують і повернуть до Блекгіту.

Нарешті в чомусь мені пощастило.

— Мила моя кралечко, — кажу я, беру свою рятівницю за щоки й гучно цьомаю її в губи. — Ви не знаєте, що ви зробили!

Вона не встигає відповісти, бо я висовую голову з вікна. Зараз вечір; ліхтарі карети гойдаються й радше слабко освітлюють темряву, ніж розганяють її. Ми в одній з трьох карет, що їдуть до маєтку з селища, обабіч дороги стоять ще близько дванадцяти, а їхні кучери хроплять або балакають, зібравшись у невеличкі групи й ділячись сигаретами. Від будинку доноситься музика, дзвінкому сміхові вдається здолати відстань між нами. Вечірка в самому розпалі.

Мене охоплює надія.

Івлін ще не пішла до дзеркального басейну, а це означає, що досі може бути час, щоб допитати Майкла й дізнатися, чи мав він спільників. Навіть якщо для цього вже пізно, я можу зробити засідку на Лакея, коли той приходить по Рештона, і дізнатися, де той тримає Анну.

«Не виходь з карети».

— Блекгіт через кілька хвилин, міледі! — кричить звідкілясь згори кучер.

Я знову визираю у вікно. Будинок прямо перед нами, а конюшня — дорогою праворуч. Саме там вони тримають мисливські рушниці, а треба бути бовдуром, щоб іти на Лакея голіруч.

Відперши двері, я вистрибую з карети й незграбно падаю на мокрий брук. Пані вищать, кучер щось мені кричить, а я підвожуся й шкутильгаю до далеких вогнів. Чумний Лікар сказав, що розклад цього дня обумовлений характерами тих, хто живе в ньому. Я можу лише сподіватися, що це правда, і що фортуна в доброму настрої, бо інакше я занапастив і себе, і Анну.

У світлі жаровень конюхи розпрягають коней і ведуть їх до стаєнь. Працюють вони швидко, але мають втомлений вигляд, майже не в змозі говорити. Я підходжу до найближчого чоловіка, який попри дощ одягнутий лише в бавовняну сорочку з закоченими рукавами.

— Де ви тримаєте рушниці? — питаю я.

Він натягує упряж; стиснувши зуби, тягне ремінець до останньої пряжки й примруженими очима підозріло дивиться на мене з-під кашкета.

— Чи не надто пізно для полювання? — питає він.

— І надто рано для нахабства! — кажу я, піддавшись аристократичному презирству свого носія. — Де ці кляті рушниці, чи мені треба лорда Гардкасла привести, щоб він вас особисто просив?!

Оглянувши мене з голови до п'ят, він указує через плече на маленьку цегляну будівлю, з вікон якої сочиться тьмяне світло.

Рушниці розставлені на дерев'яній підставці, неподалік у шухляді лежать коробки з набоями. Я беру одну з рушниць і обережно заряджаю її, а потім кладу в кишеню кілька запасних набоїв.

Рушниця важка; цей холодний шматок хоробрості тягне мене через двір до дороги на Блекгіт. Конюхи, коли я наближаюся, дивляться один на одного й відходять, даючи мені пройти. Вони, певно, вважають мене якимось багатим психом, якому треба звести рахунки — буде про що завтра вранці побазікати. Я, вочевидь, не той, заради кого варто ризикувати власним тілом. Я радію цьому. Якби я підійшов до них ближче, вони могли би побачити, який натовп юрбиться в моїх очах: усі мої попередні носії штовхаються, щоб краще бачити. Тим або іншим способом вони всі постраждали від Лакея, і тепер усі хочуть бачити його страту. У їхньому гомоні мені ледь вдається думати.

Пройшовши половину відстані, я бачу попереду світло, що рухається назустріч, і палець на гачку рушниці напружується.

— Це я! — перекрикує бурю Деніел.

У його руці штормовий ліхтар, розмите сяйво якого освітлює обличчя та верхню частину тулуба, роблячи його схожим на джина з пляшки.

— Треба поспішати, Лакей на кладовищі! — каже Деніел. — Він привів з собою Анну.

«Він досі вважає, що ввів нас в оману».

Погладжуючи рушницю, я озираюся на Блекгіт і намагаюся визначити, як мені краще зробити. Майкл саме зараз може бути в Сонячній кімнаті, але я певний, що Деніел знає, де тримають Анну, і кращого шансу дізнатися в нього про це не буде. Дві дороги, два кінці, і я маю передчуття, що одна з них веде до невдачі.

— Це наш шанс! — кричить Деніел, витираючи дощ з очей. — Це саме те, на що ми чекали. Він там, саме зараз, зачаївся. Він не знає, що ми знайшли один одного. Ми можемо зарядити цю мишоловку й закінчити це разом.

Я так довго боровся за те, щоб змінити своє майбутнє, змінити цей день. А тепер, таки змінивши його, я розгубився, мене лякає марність моїх дій. Я врятував Івлін і зіпсував плани Майкла, але ці дві речі матимуть сенс лише за умови, що ми з Анною житимемо достатньо довго, щоб розповісти все об одинадцятій Чумному Лікареві. Відтепер я кожне рішення роблю наосліп, а оскільки залишився лише один носій, кожне рішення важить.

— А що як нам це не вдасться? — кричу я у відповідь, і мої слова ледве долітають до його вух. Стукіт дощу по камінню оглушливий, вітер рве та хитає ліс, кричить у деревах, неначе лютий звір, що вирвався зі своєї клітки.

— А яка в нас альтернатива? — кричить Деніел, підтягуючи мою голову до себе. — Ми маємо план, а це означає, що ми вперше маємо над ним перевагу. Ми мусимо скористатися цим.

Я згадую перший раз, коли я зустрів цього чоловіка. Яким спокійним він тоді здавався, яким терплячим і співчутливим. Тепер у ньому нічого з того не залишилося. Усе змито безкінечними бурями Блекгіту. У нього очі божевільного, палкі та благаючі, шалені та відчайдушні. Для нього ця мить така сама важлива, як і для мене.

Він правий. Нам треба покласти цьому край.

— Котра година? — питаю я.

Він супить лоб.

— Яка різниця?

— Я знатиму це лише потім, — кажу я. — Котра година? Будь ласка.

Він нетерпляче дивиться на годинник.

— Дев'ята сорок шість, — каже він. — Тепер можемо вже йти?

Я киваю і йду за ним по газону.

Зорі — боягузи; вони заплющують свої очі, коли ми наближаємося до кладовища, і на той час, коли Деніел штовхає браму, нашим єдиним світлом є мерехтіння штормового ліхтаря. Тут ми захищені деревами, які послаблюють бурю, яка інколи проривається раптовими різкими поривами вітру, наче кинджалами у шпарини броні лісу.

— Нам треба сховатися, — шепоче Деніел, вішаючи ліхтар на руку янгола. — Покличемо Анну, коли вона прийде.

Уперши приклад у плече, я притискаю обидва стволи до його потилиці.

— Досить грати, Деніеле, я знаю, що ми різні люди, — кажу я, а мої очі озирають ліс, шукаючи ознаки Лакея.

На жаль, ліхтар такий яскравий, що приховує більше, ніж виявляє.

— Руки вгору та обертайся, — кажу я.

Він робить, як я сказав, і дивиться на мене, розбирає мене поглядом на частини, шукає, де зламано. Не знаю, знаходить він це, чи ні, але після довгого мовчання на його привабливому обличчі з'являється чарівлива посмішка.

— Що ж, певно, це не могло тривати вічно, — каже він і вказує на нагрудну кишеню.

Я жестом дозволяю йому продовжити, і він повільно виймає портсигар і витрушує з нього на долоню сигарету.

Я пішов за цим чоловіком на кладовище тому, що знав, що якщо не зіткнуся з ним, то завжди озиратимусь через плече, завжди чекатиму на його новий удар, але тепер, коли я тут, стою проти його спокійності, моя впевненість слабшає.

— Де вона, Деніеле? Де Анна? — питаю я.

— Взагалі-то, саме це питання збирався поставити тобі я, — каже він, встромляючи між губами сигарету. — Саме це питання: де Анна? Я весь день намагався змусити тебе сказати мені це, навіть думав був, що мені це вдалося, коли Дербі погодився допомогти мені спіймати Лакея. Бачив би ти тоді своє обличчя, така завзятість!

Затуливши сигарету проти вітру, він запалює її з третьої спроби, освітивши своє обличчя так, що тіні на очах роблять його схожим на статуї, що стоять позаду нього. Я навів на нього рушницю, але він якимось чином досі перемагає.

— Де Лакей? — питаю я; рушниця в моїх руках стає важчою. — Я знаю, що ви спільники.

— О ні, анітрохи. Боюсь, ти зрозумів це геть неправильно, — каже він, відмахуючись рукою. — Він не такий, як ти, я або Анна. Він один зі спільників Колріджа. Взагалі-то, їх у будинку декілька. Дуже небезпечні це хлопці, але ж Колрідж займається небезпечним бізнесом. Лакей, як ти його звеш, був найрозумніший з них, тому я пояснив йому, що відбувається в Блекгіті. Не думаю, що він мені повірив, але вбивство для нього майже фах, тож він навіть оком не кліпнув, коли я назвав йому твоїх носіїв. Якщо чесно, він міг навіть задоволення від цього отримувати. І те, що я зробив його багатієм, теж неабияк допомогло.

Видувши крізь ніздрі дим, він щирить зуби, ніби це якийсь наш спільний жарт. Він рухається впевнено, це впевненість того, хто живе у світі передчуттів. Який невигідний контраст проти тремтіння моїх рук і прискореного серцебиття. Він щось замислив, і доки я не знатиму, що саме, мені лишається лише чекати.

— Ти такий, як Анна, так? — питаю я. — Один день, а потім усе забуваєш і починаєш наново.

— І хіба це справедливо? У той час, як ти маєш вісім життів і вісім днів. Тобі було даровано все. Чому?

— Бачу, Чумний Лікар тобі не все розповів про мене.

Він знову вищиряє зуби. Неначе лід мені за комір сипле.

— Навіщо ти це робиш, Деніеле? — питаю я, здивований власним смутком. — Ми могли допомагати один одному.

— Любий мій друже, ти й так допоміг мені, — каже він. — Тепер я маю обидві книги Стенвіна. Якби Дербі не нишпорив у його кімнаті, я мав би, можливо, лише одну, і був би не ближчий до відповіді, ніж уранці. Через дві години я прийду з прочитаним до озера й звільнюся звідси, і все це завдяки тобі. Тебе це має трохи втішити.

Чується чавкання кроків. Зводиться рушниця, до моєї спинити притискається холодний метал. Якийсь шибеник проходить повз мене й стає у світлі поруч із Деніелом. На відміну від його друга, що стоїть за моєю спиною, він не озброєний, але, судячи з усього, йому це не потрібно. У нього обличчя типового забіяки: зламаний ніс, на щоці потворний шрам. Він почухує кулаки та водить язиком по губах, передчуваючи розвагу. Ніщо з цього не додає мені впевненості в тому, що буде далі.

— Будь ласкавий, кинь зброю, — каже Деніел.

Зітхнувши, я кидаю рушницю на землю й здіймаю руки вгору. Можливо, це дурість, але я не можу думати ні про що, окрім як бажати, щоб вони не тремтіли.

— Можете виходити! — каже Деніел гучнішим голосом.

Ліворуч від мене шурхотять кущі, і до плями світла від ліхтаря входить Чумний Лікар. Я вже готовий крикнути йому кілька образ, аж раптом помічаю срібну сльозинку, намальовану на лівому боці його маски. Вона виблискує під світлом, і тепер, придивившись, я шоковано розумію, що це не єдина відмінність. Цей плащ кращий, темніший, його краї менш обтріпані. На рукавичках звиваються вишиті троянди, і тепер я бачу, що ця людина нижча, а постава в неї рівніша.

Це зовсім не Чумний Лікар.

— Це з вами Деніел розмовляв біля озера, — кажу я.

Деніел свистить і зиркає на свого партнера.

— Як він у біса побачив це? — питає він Срібну Сльозу. — Хіба ви не вибрали те місце тому, що там нас удвох ніхто не побачить?

— А ще я бачив вас біля сторожки, — кажу я.

— Все дивасніше й дивасніше, — каже Деніел, надзвичайно веселішаючи, дивлячись на свого спільника. — Я думав, що ви знаєте кожну секунду його дня, — він набирає помпезного тону: — «Ніщо не відбувається тут поза мої очі, пане Колрідж», — пирхає він.

— Якби це було так, я не потребувала б вашої допомоги, щоб спіймати Аннабель, — каже Срібна Сльоза. Її голос величний, геть не такий, як у Чумного Лікаря. — Дії пана Бішопа порушили звичайний перебіг подій. Він змінив долю Івлін Гардкасл і за його допомоги помер її брат, а займаючись цим він розпустив нитки, на яких цей день тримається. Він підтримував свій союз з Аннабель значно довше, ніж будь-коли раніше, а це означає, що події трапляються не вчасно, пізніше або раніше, або взагалі не відбуваються. Тепер ніщо не відбувається там, де має відбуватися.

Маска повертається до мене.

— Вас можна похвалити, пане Бішоп, — каже вона. — Такого безладу в Блекгіті вже кілька десятиліть не було.

— Хто ви? — питаю я.

— Те саме я могла б спитати у вас, — каже вона, залишаючи моє питання без відповіді. — Але не стану, бо ви й самі не знаєте, хто ви такий, до того ж, є більш нагальні запитання. Скажу лише, що моє керівництво прислало мене виправити помилки мого колеги. А тепер, будьте ласкаві, скажіть панові Колріджу, де він може знайти Аннабель.

— Аннабель?

— Він зве її Анною, — каже Деніел.

— Навіщо вам Анна? — питаю я.

— Вас це не стосується, — каже Срібна Сльоза.

— Тепер уже стосується, — кажу я. — Певно, вона дуже вам потрібна, якщо ви згодні заради неї вкладати угоди з такими, як Деніел.

— Я відновлюю рівновагу, — каже вона. — Ви вважаєте випадковістю те, що живете саме в тих, у кому живете, в людях, найближчих до вбивства Івлін? Вам не цікаво, чому ви прокинулися в Дональді Девісі саме тоді, коли він був вам найбільш потрібний? Мій колега підігрує вам від самого початку, а це заборонено. Він мав стежити, не втручаючись, прийти до озера й чекати на відповідь. І все. Гірше за те, він відчинив двері істоті, якій ніколи не можна дозволяти піти з Блекгіту. Я не можу дозволити цьому тривати.

— То ось чому ти тут, — каже Чумний Лікар, виходячи з тіні; по його масці стікає цівками дощ.

Деніел напружується й насторожено дивиться на новоприбулого.

— Вибач, що не оголосив про свою присутність раніше, Джозефіно, — продовжує Чумний Лікар, зосередивши увагу на Срібній Сльозі. — Зважаючи на те, як старанно ти ховалася, я не був певний, що ти скажеш правду, якщо спитати тебе прямо. Якби тебе не помітив пан Рештон, я б ніколи не здогадався, що ти у Блекгіті.

— Джозефіна? — перебиває його Деніел. — Ви двоє знайомі?

Срібна Сльоза ігнорує його.

— Я сподівалась, що до цього не дійде, — каже вона, звертаючись до Чумного Лікаря. Її голос пом'якшав, потеплішав. У ньому чується жаль. — Я мала намір виконати завдання й піти звідси непомітно для тебе.

— Я не розумію, навіщо ти взагалі тут? Блекгіт доручено мені, тут усе під контролем.

— Ти що, серйозно?! — каже вона, втрачаючи спокій. — Подивись, як сильно зблизилися Ейден і Аннабель, які близькі вони до звільнення! Він воліє пожертвувати собою заради неї. Ти розумієш це? Якщо ми дозволимо цьому тривати, незабаром вона з'явиться перед тобою з відповіддю. Що ти тоді робитимеш?

— Я впевнений, що до цього не дійде.

— А я впевнена, що дійде, — пирхає вона. — Скажи мені правду, ти дозволиш їй піти?

Це питання змушує його на мить замовкнути, легкий нахил голови каже про його нерішучість. Я переводжу погляд на Деніела, який дивиться на них захопленими очима. Гадаю, він почувається так само, як і я: дитиною, що дивиться на суперечку батьків, не розуміючи й половини сказаного.

Коли Чумний Лікар знов починає говорити, його голос твердий, хоча й тренований; його впевненість забезпечена радше чисельними повторами, ніж вірою.

— Правила Блекгіту дуже прозорі, і я зобов'язаний дотримуватися їх, так само як і ти, — каже він. — Якщо вона повідомить мені ім'я вбивці Івлін Гардкасл, я не можу відмовити їй.

— Які б там не були правила, ти знаєш, що з тобою зроблять, якщо Аннабель звільниться з Блекгіту.

— Вони прислали тебе замінити мене?

— Авжеж, ні, — вона ображено зітхає. — Хіба їхня реакція була б такою стриманою? Я прибула як твій друг, прибрати за тобою цей безлад, поки вони не дізналися, що ти ось-ось припустишся помилки. Я тихо приберу Аннабель, і тобі не треба буде стояти перед вибором, про який ти шкодуватимеш.

Вона дає знак Деніелові:

— Пане Колрідж, будь ласка, переконайте пана Бішопа розкрити місце знаходження Аннабель. Ви, певно, розумієте, що стоїть на кону.

Затоптавши свою сигарету, Деніел киває своєму найманцеві, і той бере мене за руки так, що я не можу зійти з місця. Я намагаюся пручатися, але він надто сильний.

— Це заборонено, Джозефіно! — шоковано каже Чумний Лікар. — Ми не вдаємося до прямих дій. Ми не наказуємо. І абсолютно точно не забезпечуємо їх інформацією, яку вони не мають знати. Ти порушуєш усі правила, яких ми присягнули дотримуватися!

— І ти ще смієш вчити мене? — з докором каже Срібна Сльоза. — Ти тільки й робиш, що втручаєшся.

Чумний Лікар рішуче хитає головою:

— Я пояснив панові Бішопу, що він має тут зробити, та спонукав його, коли він зупинявся, бо на відміну від Деніела та Анни він не прокинувся зі знанням правил. Він мав волю сумніватися або відхилятися від руху до своєї мети. Я ніколи не розповідав йому те, про що він не дізнався сам, як ти розповідала Деніелові. Я прагнув забезпечити рівновагу, а не запропонувати перевагу. Благаю тебе, не роби цього. Нехай події плинуть природним курсом. Він такий близький до розв'язання.

— І через це до цього близька Аннабель! — каже вона більш жорстким голосом. — Вибач, але я мушу вибирати між тим, що добре для пана Бішопа, та тим, що добре для тебе. Починайте, пане Колрідж!

— Ні! — кричить Чумний Лікар, благально піднявши руку.

Озброєний бандит наводить на нього рушницю. Він нервує, його палець на гачку занадто напружений. Я не знаю, чи може зброя вразити Чумного Лікаря, але не можу дозволити йому ризикувати. Мені він потрібний живим.

— Ідіть, — кажу я йому. — Тут ви нічого вже не можете вдіяти.

— Це неправильно! — заперечує він.

— То виправте це. Ви потрібні моїм іншим носіям, — я роблю значущу паузу. — А мені — ні.

Не знаю, чи спрацювала моя інтонація, чи він просто вже бачив цю мить раніше, але зрештою він неохоче здається, зиркає на Джозефіну та йде з кладовища.

— Як завжди, безкорисливий, — каже Деніел, підходячи до мене. — Хочу, щоб ти знав, що я цінував це в тобі, Ейдене. Те, як ти боровся за порятунок жінки, чия смерть могла тебе звільнити. Твою приязнь до Анни, яка обов'язково зрадила б тебе, якби я не зробив це раніше. Але в підсумку, боюсь, усе це було марно. Лише один з нас може залишити цей будинок, і не в моїх інтересах, якщо ним будеш ти.

На гіллі наді мною збираються ґави. Вони з'являються наче за запрошенням, тихо планують, розправивши крила, блискучі від нещодавнього дощу. Їх кілька дюжин, вони юрбляться, наче плакальники на похоронах, дивляться на мене з цікавістю, від якої в мене мороз поза шкірою.

— До недавнього часу Анна була у нас. Якимось чином їй вдалося втекти, — продовжує Деніел. — Куди б вона пішла, Ейдене? Скажи мені, де вона ховається, і я накажу своїм людям, щоб її смерть була швидкою. Залишилися лише ти та Ґолд. Два постріли — і ти прокинешся в Беллі, постукаєш у двері Блекгіту й почнеш усе наново, але я тобі вже не заважатиму. Ти хлопець кмітливий, я певний, що ти дуже швидко розв'яжеш убивство Івлін.

У світлі ліхтаря його обличчя схоже на привида, одержимого потребою.

— Наскільки тобі страшно, Деніеле? — повільно кажу я. — Ти вбив моїх майбутніх носіїв, тож я тобі не загроза, але ти не маєш гадки, де Анна. Це гнітить тебе весь день, так? Страх, що вона розв'яже вбивство раніше за тебе.

Його лякає моя посмішка, слабке відчуття, що моє становище не таке безвихідне, як він думав.

— Якщо ти не даси мені того, що мені потрібно, я почну різати, — каже Деніел, проводячи нігтем по моїй щоці. — Я різатиму тебе на шматочки, по сантиметру за раз.

— Я знаю, я бачив себе після того, як ти закінчив, — кажу я, дивлячись на нього. — Ти ушкодив мій розум так сильно, що я переношу своє безумство в Ґреґорі Ґолда. Він сам собі ріже руки й бурмоче Денсові про майбутні небезпеки. Це жахливо. Але моя відповідь все-таки ні.

— Скажи мені, де вона, — підвищує він голос. — Колрідж доплачує половині слуг цього будинку, а гаманець у мене достатньо товстий, щоб купити, якщо треба, другу половину. Я можу оточити те озеро двічі. Хіба ти не розумієш? Я вже переміг. Який сенс тепер бути впертим?

— Щоб не відвикати, — ричу я. — Я нічого тобі не скажу, Деніеле. Кожна хвилина, поки я тебе затримую, це хвилина, яку Анна матиме для того, щоб дістатися до Чумного Лікаря з відповіддю. Такою темною ніччю, як ця, тобі знадобляться сотні людей, щоб стерегти озеро, і як на мене, тобі з цим навіть Срібна Сльоза не допоможе.

— Ти страждатимеш, — шипить він.

— До одинадцятої лишилася одна година, — кажу я. — Як гадаєш, хто з нас може протриматися довше?

Деніел б'є мене так сильно, що мені перехоплює подих і я падаю на коліна. Коли я підводжу очі, він височіє наді мною й потирає суглоби на пальцях. Гнів спалахує на його обличчі наче блискавки на безхмарному небі. Колишнього ввічливого картяра вже немає, замість нього розлючений до нестями жалюгідний ошуканець.

— Я вбиватиму тебе повільно, — ричить він.

— Тут помираю не я, Деніеле, — кажу я й видаю пронизливий свист.

Птахи злітають з дерев, підлісок шурхотить від руху. У смоляній чорноті лісу спалахує ліхтар. За ним, у кількох кроках, з'являється ще один, потім ще один.

Деніел миттєво розвертається й дивиться на ліхтарі. Він не бачить, як Срібна Сльоза задкує до лісу, не знаючи, що робити.

— Ти завдав болю багатьом людям, — кажу я, коли вогні наближаються. — А тепер ти зустрінешся з ними.

— Як? — затинається він, збагнувши, що фортуна повернулася до нього іншим боком. — Я вбив усіх твоїх майбутніх носіїв!

— Ти не вбив їхніх друзів, — кажу я. — Коли Анна розповіла мені свій план заманити сюди Лакея, я вирішив, що нам потрібно більше людей, і попросив про допомогу Канінгема. Щойно я збагнув, що ви з Лакеєм дієте разом, я прискорив пошуки союзників. Знайти твоїх ворогів було неважко.

Першою з'являється з наведеною рушницею Ґрейс Девіс. Рештон мало не відкусив собі язик, намагаючись не дати мені попросити її про допомогу, але я мав мало варіантів. Решта моїх носіїв або зайняті, або вбиті, Канінгем на балу з Ревенкортом. Другий ліхтар належить Люсі Гарпер, яку було легко вмовити, розповівши їй, що Деніел убив її батька, а останнім з'являється охоронець Стенвіна, його голова повністю забинтована, видно лише холодні жорстокі очі. Хоча всі вони озброєні, ніхто з них не виглядає впевненим, і я не вірю, що хоч хтось із них влучить туди, куди цілиться. Це неважливо. На цьому етапі важлива їхня кількість, а вона достатня, щоб вивести з рівноваги Деніела та Срібну Сльозу, чия маска рухається туди-сюди, шукаючи шлях для втечі.

— Це кінець, Деніеле, — кажу я сталевим голосом. — Здавайся, і я дозволю тобі повернутися до Блекгіту цілим.

Він відчайдушно дивиться то на мене, то на моїх друзів.

— Я знаю, що може зробити з нами це місце, — продовжую я. — Але ти був добрий до Белла того першого ранку, і я бачив твою приязнь до Майкла під час полювання. Будь доброю людиною ще раз, відклич Лакея. Дозволь мені та Анні піти з твого дозволу.

Він вагається, на його обличчі мука, але моїх слів замало. Блекгіт отруїв його повністю.

— Вбийте їх! — люто каже він.

Позаду мене вибухає постріл рушниці, я миттєво падаю на землю. Мої союзники розбігаються від Деніелового найманця й стріляють у темряву. Неозброєний чоловік обходить зліва, пригнувшись, щоб захопити їх зненацька.

Не знаю, чий гнів — мій, чи мого носія — змушує мене кинутися на Деніела. Дональд Девіс лютує, але це лють аристократа, а не злодія. Його ображає, що хтось міг так до нього поставитися.

Мій гнів, натомість, дуже особистий.

Деніел заступав мені дорогу від найпершого ранку. Він прагнув утекти з Блекгіту по моїх кістках, користався тим, що робив я. Він прийшов до мене як друг, усміхався й брехав, зраджував мене, сміючись, і саме це змушує мене кинутися, наче спис, у його живіт.

Він ухиляється і б'є мене в живіт аперкотом. Зігнувшись навпіл, я б'ю його в пах, хапаю за шию та тягну на землю.

Компас я бачу запізно.

Він б'є мене ним по щоці, скло тріскається, з підборіддя крапає кров. З моїх очей ллються сльози, під долонями чавкає мокре листя. Деніел рухається до мене, але повз нього пролітає заряд шроту й чіпляє Срібну Сльозу, яка скрикує, хапається за плече й падає.

Озирнувшись на рушницю, яка тремтить у руках Люсі Гарпер, Деніел мчить геть, до Блекгіту. Підвівшись, я біжу навздогін.

Наче гончак і лисиця, ми біжимо по газону перед будинком і далі дорогою до селища, мчимо повз сторожку. Я вже майже повірив, що він тікає до селища, аж раптом він повертає стежкою ліворуч до колодязя, а потім — до озера.

Тут темно, місяць крадеться за хмарами, наче пес за дерев'яним парканом, і незабаром я гублю того, за ким женуся. Боячись засідки, я сповільнююсь і уважно прислуховуюсь. Ухає сова, крізь листя крапає дощ. Гілля хапає мене, я ухиляюся й петляю, і зрештою виходжу на Деніела, який зігнувся біля краю води, уперся руками в коліна й важко дихає. Ліхтар стоїть біля його ніг.

Йому більше нікуди бігти.

Мої руки тремтять, у грудях ворушиться страх. Гнів дав мені мужність, але також пошив мене в дурні. Дональд Девіс низький і худий, м'якіший за постіль, у якій спить. Деніел вищий і сильніший. Такі, як я — його здобич. Чисельна перевага, яку я мав на кладовищі, залишилася позаду, а це означає, що вперше з мого прибуття до Блекгіту жоден з нас не знає, що буде далі.

Побачивши моє наближення, Деніел махає рукою, просить час передихнути. Я погоджуюсь і користуюсь цим часом, щоб знайти важкий камінь, що згодиться як зброя. Після компаса ніякого чесного бою!

— Що б ти не робив, вони не дозволять твоїй подрузі піти, — каже він, втискаючи слова поміж вдихами. — Срібна Сльоза розповіла мені все про тебе в обмін на обіцяння, що я знайду та уб'ю Анну. Вона розповіла мені про твоїх носіїв, де й коли вони прокидалися. Ти не розумієш? Усе це не має значення. Я єдиний, хто може звільнитися.

— Ти міг би розповісти мені про це раніше, — кажу я. — Усе це не мало скінчитися ось так.

— Я маю дружину та сина, — каже він. — Це спогад, який я ношу з собою. Ти уявляєш, як це? Знати, що вони десь там, чекають на мене. Або ж були й чекали.

Я роблю крок до нього, тримаючи камінь біля свого боку.

— І як ти дивитимешся в їхні очі, знаючи, що довелося зробити, щоб утекти звідси? — питаю я.

— Я лише те, чим зробив мене Блекгіт, — важко дихає він, спльовуючи в грязь мокротиння.

— Ні, Блекгіт — те, чим ми його зробили, — кажу я й трохи наближаюся. Він досі нахилений, досі втомлений. Ще кілька кроків, і все скінчиться. — Сюди нас привели наші рішення, Деніеле. Якщо це пекло, то ми створили його власноруч.

— А що, по-твоєму, ми мали робити? — каже він, дивлячись на мене. — Сидіти тут і каятися, доки хтось не вирішить, що вже можна відчинити двері?

— Допоможи мені врятувати Івлін, і ми можемо віднести все, що ми знаємо, до Чумного Лікаря разом, — палко кажу я. — Усі троє: ти, я та Анна. Ми маємо шанс піти звідси кращими людьми, ніж прибули сюди.

— Я не можу ризикувати, — каже він сухим, мертвим голосом. — Я не дам цій можливості звільнення проминути мене. Ні через вину, ні для допомоги тим, кому неможливо допомогти.

Раптом він перекидає ударом ноги ліхтар.

Мої очі наливаються ніччю.

Чується чавкання його кроків, а потім його плече врізається в мій живіт, мені перехоплює подих.

Ми гепаємося на землю, камінь з моїх рук випадає.

Усе, що я можу зробити — здіймаю для захисту руки, але вони тонкі та кволі, його удари легко досягають цілі. У мене в роті кров. Я ціпенію, зсередини та ззовні, але удари не зупиняються. Зрештою його кулаки облишають мої скривавлені щоки.

Його вага підіймається з мене.

Він важко дихає, на мене крапає його піт.

— Я намагався уникнути цього, — каже він.

Сильні пальці хапають мене за щиколотку й тягнуть мене по багнюці до води. Я тягнуся до нього, але після побиття вже не маю сил, знов падаю на спину.

Він зупиняється, витирає з чола піт. Крізь хмари пробивається місячне світло й падає на його обличчя. Його волосся срібне, шкіра біла, наче свіжий сніг. Він дивиться на мене з таким самим жалем, який виявляв першого ранку Беллові.

— Ми не… — кажу я й кашляю кров'ю.

— Треба було тобі триматися далі від мене, — каже він і знов тягне мене. — Це все, про що я тебе просив.

Він плюхає, заходячи у воду, і тягне мене за собою; холодна вода тече по моїх ногах, заливає груди та голову. Раптовий холод будить в мені трохи бажання битися, я намагаюся чіплятися руками, витягти себе назад, на берег, але Деніел хапає мене за волосся й штовхає моє обличчя у воду.

Я дряпаю його руку, смикаю ногами, але він занадто сильний.

Моє тіло здригається, воно хоче вдихнути.

Він досі тримає мене.

Я бачу, як Томас Гардкасл, мертвий уже дев'ятнадцять років, пливе до мене з мороку. У нього біляве волосся та великі очі, він заблукав тут, але він бере мене за руку та стискає її, закликає бути мужнім.

Я не в змозі більше триматися, мій рот розкривається й ковтає холодну каламутну воду.

Моє тіло здригається.

Томас відтягує мій дух геть від плоті, що помирає, і ми пливемо пліч-о-пліч у воді, дивимося, як тоне Дональд Девіс.

Усе тихо та спокійно. Напрочуд тихо.

А потім щось шубовстається у воду.

Поверхню води протинають руки, вони хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його вгору, і за секунду я слідую за ним.

Пальці мертвого хлопчика досі переплетені з моїми, але я не можу витягнути його з озера. Він тут помер, і тому йому звідси не піти; він сумно дивиться, як мене витягають на берег.

Я лежу в багні та кашляю водою, моє тіло важке як свинець.

Деніел плаває у воді обличчям униз.

Хтось б'є мене по щоці.

Потім ще раз, сильніше.

Анна височіє наді мною, але все нечітке. Озеро тримає мене руками за вуха й тягне мене назад.

Мене кличе темрява.

Вона нахиляється — нечіткий силует.

— … знайди мене! — ледь чутно кричить Анна. — О 7:12 ранку, у вестибюлі…

Томас на дні озера манить мене до себе, я заплющую очі та єднаюся з ним.