Сім смертей Івлін Гардкасл

30

Я сиджу в кріслі в темному куті вестибюля, розташувавшись так, щоб мені було добре видно двері спальні Івлін. Наближається вечеря, але пам’ятаючи про те, що Івлін через три години буде мертва, я маю намір відстежувати кожний її крок до дзеркального басейну.

Така терплячість моєму носієві зазвичай не властива, але я виявив, що йому подобається палити, і це доречно, бо від паління в мене трохи паморочиться голова, і це притуплює присутність у моїх думках Дербі. Ось така приємна, хоча й дещо несподівана, користь від цієї успадкованої звички.

— У потрібний вам час вони будуть готові, — вторгнувшись у мій світ, каже Канінгем.

Він присів біля мого крісла. На його обличчі задоволена усмішка, а я не можу нічого второпати.

— Хто буде готовий? — питаю я, дивлячись на нього.

Усмішка зникає, він зніяковіло підводиться на ноги.

— Даруйте, пане Дербі, я вас переплутав з іншим, — поспішно каже він.

— Я і є дехто інший, Канінгеме, це я, Ейден. Але все одно я не маю жодної гадки, про що ви говорите.

— Ви просили мене зібрати декого до купи, — каже він.

— Ні, не просив.

Певно, ми обоє однаково спантеличені, бо обличчя Канінгема скрутилося таким самим вузлом, як і мій мозок.

— Вибачте, він сказав, що ви зрозумієте, — каже Канінгем.

— Хто сказав?

Новий звук привертає мою увагу до вестибюля, я повертаюсь у кріслі й бачу Івлін, яка швидко йде по мармуровій підлозі й плаче, затуливши обличчя руками.

— Візьміть ось це, я мушу йти, — каже Канінгем і тиче мені в руку папірець, на якому написано «усі вони».

— Зачекайте! Я не знаю, що це означає! — кричу я йому навздогін, але запізно, його вже немає.

Я би пішов за ним, але за Івлін у вестибюль забігає Майкл, а я ж тут саме для цього. Це ж саме ті відсутні моменти, коли хоробра добра Івлін, з якою я познайомився як Белл, перетворюється на наречену-самовбивцю, яка порішить себе біля дзеркального басейну.

— Іві, Іві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити, — каже Майкл, схопивши її за лікоть.

Вона хитає головою; у світлі канделябра блищать сльози, схожі на діаманти, що спалахують у її волоссі.

— Я просто… — вона затинається. — Мені треба…

Похитавши головою, вона звільняється від нього й проноситься повз мене до своєї спальні. Влучивши ключем у замок, вона прослизає всередину й гепає за собою дверима. Майкл сумно проводжає її поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Меделін несе до їдальні.

Вино зникає одним ковтком, його щоки червоніють.

Взявши з рук покоївки тацю, він указує їй на двері до спальні Івлін.

— Не турбуйся про це, доглянь за своєю хазяйкою, — наказує він.

Цей щедрий жест дещо зіпсований наступним замішанням, коли він намагається вигадати, що йому тепер робити з отриманими тридцятьма келихами хересу, портвейну та бренді.

Мені з крісла видно, як Меделін стукає у двері Івлін, і з кожним проігнорованим стуком бідолашна служниця засмучується сильніше. Врешті-решт вона повертається до вестибюля, де Майкл досі дивиться навколо, не знаючи, де поставити тацю.

— Боюсь, що мадемуазель… — Меделін розпачливо змахує руками.

— Нічого страшного, Меделін, — втомлено каже Майкл. — Це був важкий день. Дай поки що їй спокій. Я певний, що вона тебе покличе, коли ти будеш їй потрібна.

Меделін якийсь час вагається, озирається на двері Івлін, але зрештою робить те, що їй сказали, і зникає на сходах, що ведуть униз, на кухню.

Дивлячись на всі боки, шукаючи, як позбутися таці, Майкл помічає, що я дивлюся на нього.

— Я, певно, схожий на повного бовдура, — каже він, зашарівшись.

— Радше на невмілого офіціанта, — відверто кажу я. — Як я розумію, вечеря пішла не за планом?

— Це через ту справу з Ревенкортом, — каже він, не дуже надійно ставлячи тацю на м'які підлокітники сусіднього крісла. — У вас не знайдеться зайвої сигарети?

Я виходжу зі свого заціпеніння, щоб простягнути йому сигарету й запалити її.

— Вона дійсно мусить вийти за нього заміж? — питаю я.

— Ми майже розорилися, — зітхає він і довго затягується. — Батько скупив майже всі пусті шахти та неплодючі плантації Імперії. На мою думку, одного або двох років вистачить, щоб витратити все, що в нас залишилося.

— Я думав, що стосунки між Івлін і вашими батьками не дуже добрі. Чому вона погодилася на це?

— Заради мене, — каже він, хитаючи головою. — Мої батьки пригрозили залишити мене без грошей, якщо вона не зробить те, що вони кажуть. Мені б це лестило, якби не кляте почуття вини.

— Має бути інший вихід.

— Батько вже видоїв усе до останнього пенні з тих небагатьох банків, на які досі справляє враження його титул. Якщо ми не отримаємо ці гроші… Чесно кажучи, я не знаю, що тоді станеться, але ми станемо бідними, і я не маю сумніву, що нам це буде не до снаги.

— Більшість людей якось дають цьому ради, — кажу я.

— Ну, вони, принаймні, мають у цьому досвід, — каже він, струшуючи попіл на мармурову підлогу. — Чому у вас на голові бинти?

Я мимоволі торкаюся їх, забувши, що вони там є.

— Мав суперечку зі Стенвіном, — кажу я. — Почув, як він сперечався з Івлін про когось на ім'я Фелісіті Медокс, і спробував утрутитися.

— Фелісіті? — питає він. По його обличчю зрозуміло, що це ім'я йому знайоме.

— Ви знаєте це ім'я?

Він глибоко затягується сигаретою, потім повільно видихає

— Стара подруга моєї сестри, — каже він. — Навіть не уявляю, чому вони могли сперечатися про неї. Івлін не бачила її багато років.

— Вона тут, у Блекгіті, — кажу я. — Залишила Івлін записку біля колодязя.

— Ви певні? — скептично каже він. — У списку гостей її не було, Івлін мені теж нічого не казала.

Нас перебиває шум вхідних дверей — до мене поспішає доктор Діккі. Він кладе руку мені на плече й нахиляється до мого вуха.

— Ваша мати, — шепоче він. — Вам треба піти зі мною.

Що б там не сталося, це щось настільки серйозне, що він забув про свою неприязнь до мене.

Попросивши Майкла вибачити, я біжу за лікарем, і з кожним кроком мій жах зростає; зрештою доктор заводить мене до її кімнати.

Вікно відчинене, холодний протяг смикає полум'я свічок, що освітлюють кімнату. Моїм очам потрібно кілька секунд, щоб звикнути до темряви, але зрештою я бачу її. Міллісент лежить на боку в ліжку: очі заплющені, груди нерухомі; вона неначе заповзла під ковдру, щоб трохи подрімати. Вона вже почала вдягатися до вечері й розчесала своє зазвичай розпатлане сиве волосся, зв'язала його так, щоб воно не падало на обличчя.

— Мені дуже шкода, Джонатане, я знаю, якими близькими ви були, — каже Діккі.

Мене стискає скорбота. Хоч як би я не переконував себе, що ця жінка не моя мати, я нічого не можу вдіяти.

Сльози з'являються несподівано й безмовно. Тремтячи, я сідаю на стілець біля її ліжка й беру її досі теплу руку.

— Це був серцевий напад, — каже доктор Діккі страдницьким голосом. — Це мало трапитися дуже раптово.

Він стоїть біля протилежного краю ліжка, на його обличчі ті самі емоції, що й у моїй душі. Витерши сльозу, він зачиняє вікно, щоб не дуло. Полум'я свічок стає струнко, світло в кімнаті стає теплим, золотавим сяйвом.

— Чи можу я її попередити? — кажу я, думаючи про те, що я можу виправити завтра.

На мить його це спантеличує, але потім він, певно, пояснює таке питання горем, і відповідає добрим голосом:

— Ні, — каже він і хитає головою. — Її неможливо було попередити.

— А якби…

— Просто настав її час, Джонатане, — м'яко каже він.

Я киваю — це все, що я можу. Він залишається зі мною ще трохи, огортає мене словами, яких я ані чую, ані відчуваю. Моє горе — бездонний колодязь. Усе, що я можу — падати в нього й надіятися, що долечу до дна. Але чим глибше я опускаюся, тим більше розумію, що плачу не тільки через Міллісент Дербі. На цій глибині є ще щось, щось глибше за скорботу мого носія, щось, що належить Ейденові Бішопу. Воно болісне та безнадійне, сумне та зле, воно б'ється всередині мене. Його виявило горе Дербі, але попри всі мої намагання, витягнути його з темряви мені не вдається.

«Не розкопуй це».

— А що це?

«Частина тебе, облиш її поки що».

Я раптом чую стук у двері. Глянувши на годинник, я розумію, що минула щонайменше година. Доктора Діккі поруч немає. Певно, він пішов, нічого не сказавши.

У кімнату зазирає Івлін. Її лице бліде, щоки червоні від холоду. Вона досі вдягнута в блакитну бальну сукню, але відтоді, як я її бачив востаннє, на тканині з'явилося кілька складок. Тіара стирчить з кишені довгого бежевого пальта, ґумові чоботи залишають на підлозі сліди з бруду та листя. Певно, вони з Беллом щойно повернулися з кладовища.

— Івлін… — я хотів сказати більше, але від смутку мені відіймає мову.

Івлін подумки складає докупи все, що бачить, потім цокає язиком, входить у кімнату й прямує до пляшки віскі, що стоїть на столику. Щойно келих торкнувся моїх губ, вона нахиляє його, змушуючи мене випити все одним ковтком.

Захлинувшись, я впускаю келих, і віскі тече по моєму підборіддю.

— Навіщо ви…

— У такому стані ви мені навряд чи зможете допомогти.

— Допомогти вам?

Вона розглядає мене, наче подумки оцінює.

Потім вона простягає мені носову хусточку.

— Витріть підборіддя, у вас жахливий вигляд, — каже Івлін. — Смуток, боюсь, цьому пихатому обличчю теж не личить.

— Звідки…

— Це дуже довга історія, — каже вона. — І, боюсь, у нас обмаль часу.

Я сиджу як дурень, не можу нічого второпати, шкодую, що не маю ясного розуму Ревенкорта. Стільки всього відбулося, що я не можу скласти все докупи. Я й раніше почувався так, ніби розглядаю докази крізь брудне збільшувальне скло, а тепер ще й Івлін з абсолютним спокоєм прикриває лице Міллісент ковдрою. Хоч як би я не старався, я не встигаю.

Цілком очевидно, що та маленька істерика за столом через її обручення була вдаваною, бо тепер від того великого смутку у дівчині не залишилося жодного сліду. Очі ясні, голос замислений.

— Отже, сьогодні помираю не тільки я, — каже вона, поправляючи волосся старої пані. — Бідолаха.

Від шоку з моєї руки випадає келих.

— Ви знаєте про…

— Дзеркальний басейн, так. Дивна це справа, не знаходите?

У неї задумливий голос, неначе вона описує щось почуте давно й наполовину забуте. Якби не жорсткість у її інтонації, я міг би вирішити, що вона з глузду з'їхала.

— А ви досить спокійно сприйняли цю новину, — обережно кажу я.

— Бачили б ви мене сьогодні вранці, я була така зла, що ногами по стінах била.

Івлін проводить рукою по краю трюмо, відкриває скриньку Міллісент з прикрасами, торкається пензлика з перламутровою ручкою. Я міг би назвати її дії жадібними, але була в них також шанобливість.

— Хто хоче вашої смерті, Івлін? — питаю я, збитий з пантелику цією дивною сценою.

— Не знаю, — каже вона. — Коли я прокинулася, під мої двері було проштовхнуто лист. Інструкції в ньому були досить детальні.

— Але ви не знаєте, хто його надіслав?

— Констебль Рештон має щодо цього гіпотезу, якою зі мною не поділився.

— Рештон?

— Хіба він не ваш друг? Він сказав мені, що ви допомагали йому розслідувати.

Кожне її слово просочене сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб сприймати це на власний рахунок. Чи може цей Рештон бути ще одним моїм носієм? Можливо, навіть тим самим чоловіком, хто попросив Канінгема доставити те «усі вони» й зібрати кількох людей. Хай там як, але мене він, схоже, залучив до свого плану. Інше питання — чи можу я йому довіряти?

— Де до вас звернувся Рештон? — питаю я.

— Пане Дербі, — впевнено каже вона. — Я б залюбки посиділа та відповіла на всі ваші запитання, але ми не маємо на це часу. Через десять хвилин я маю бути біля дзеркального басейну, і мені неможна спізнюватися. Взагалі-то, саме тому я тут, мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви взяли у лікаря.

— Невже ви хочете все це зробити?! — скрикую я, підстрибуючи зі свого крісла.

— Наскільки я розумію, ваші друзі близькі до того, щоб виявити того, хто хоче мене вбити. Їм просто потрібно трохи більше часу. Якщо я не піду, вбивця зрозуміє, що щось не так, а цим я не можу ризикувати.

Два кроки — і я біля неї.

— Ви стверджуєте, що вони знають, хто стоїть за всім цим? — схвильовано питаю я. — Вони дали хоча б натяк на те, хто це може бути?

Івлін тримає під світлом одну з камей Міллісент Дербі — обличчя зі слонової кістки на синьому шнурку. Її рука тремтить. Це перша ознака страху, яку я в ній бачу.

— Не дали, але я сподіваюсь, що незабаром вони це з'ясують. Я довіряюся вашим друзям, що вони врятують мене раніше, ніж я буду змушена зробити щось… непоправне.

— Непоправне? — перепитую я.

— У записці було написано дуже чітко: або я вбиваю себе біля дзеркального басейну об одинадцятій вечора, або замість мене помре дехто, хто мені дуже близький.

— Фелісіті? — питаю я. — Я знаю, що ви взяли лист від неї біля колодязя, і що ви просили її допомоги у справі з вашою матір'ю. Майкл сказав, що вона ваша стара подруга. Вона в небезпеці? Її хтось схопив і утримує проти її волі?

Це пояснило б, чому я не зміг знайти її.

Скринька з прикрасами грюкає — зачинена. Івлін повертається обличчям до мене, її долоні лежать на трюмо.

— Вибачте, що виявляю нетерплячість, але хіба ви не мусите зараз десь бути? — каже вона. — Мене попросили нагадати вам про камінь, за яким треба догледіти. Вам це про щось каже?

Я киваю, згадавши про послугу, про яку мене сьогодні просила Анна. Коли Івлін вбиватиме себе, я маю стояти біля каменя. Я мушу не рухатися. Навіть на сантиметр, сказала вона.

— У такому випадку, тут моя робота закінчена, я мушу йти, — каже Івлін. — Де сріблястий пістолет?

Навіть у її маленьких пальчиках він видається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, досить ганебним способом скінчити життя. Я питаю себе, чи не в цьому й сенс, чи немає в знарядді смерті якогось тихого докору, так само, як і в способі? Івлін не просто вбивають, її соромлять, над нею домінують.

Її позбавили права вибирати.

— Який красивий засіб смерті, — каже Івлін, дивлячись на пістолет. — Будь ласка, не спізніться, пане Дербі, я маю підозру, що від цього залежить моє життя.

Кинувши останній погляд на скриньку з прикрасами, вона йде.