Сім смертей Івлін Гардкасл

57 День другий (продовження)

— Ейдене! — голос далекий, він ллється по моєму тілу, наче вода, що плескає по берегу. — Боже мій, прокинься! Будь ласка, прокинься!

Мої очі стомлено, дуже стомлено розплющуються.

Переді мною потріскана стіна, моя голова лежить на білій, заплямованій червоною кров'ю наволочці. Утома тягнеться до мене, хоче знов утягнути мене геть.

На мій превеликий подив я знову дворецький, я лежу на ліжку в сторожці.

«Залишайся притомним. Не ворушись. Ми в біді».

Я трохи зрушую тіло, і біль у моєму боці стрибає аж до горла, але мені вдається прикусити його, не випустити з рота. Принаймні, завдяки йому я прокинувся остаточно.

У тому місці, де раніше штрикнув мене ножем Лакей, простирадло просякнуте кров'ю. Певно, біль був достатній, щоб я знепритомнів, але для смерті цього було замало. І це не може бути випадковістю. Лакей спровадив на той світ багато люду, тож навряд чи схибив цього разу. Від цієї думки я похолодів. Я думав, що ніщо не може бути страшнішим, ніж коли хтось намагається тебе вбити. Але виявляється, що все залежить від того, хто вбиває, і у випадку Лакея залишатися живим — ще гірше жахіття.

— Ейдене, ти отямився?

Долаючи біль, я перевертаюся й бачу в куті кімнати Анну. Її руки та ноги зв'язані мотузкою, що прив'язана до старого радіатора. Її щока набрякла, навколо ока, наче квітка на снігу, розцвів синець.

У вікні над нею видно ніч, але я не маю жодної гадки, котра година. Цілком можливо, що вже одинадцята, і Чумний Лікар чекає нас біля озера.

Побачивши, що я притомний, Анна полегшено схлипує.

— Я думала, він убив тебе, — каже вона.

— Я теж так думав, — хриплю я.

— Він схопив мене біля будинку та сказав, що вб'є мене, якщо я не піду з ним, — каже вона, намагаючись звільнитися з мотузок. — Я знала, що Дональд Девіс безпечно спить на дорозі, що Лакей його не дістане, тому зробила, як він сказав. Мені дуже шкода, Ейдене, але я не змогла вигадати нічого кращого.

«Вона тебе зрадить».

Ось про що мене попереджав Чумний Лікар, а Рештон вирішив, що це є доказом дволичності Анни. Цей брак довіри мало не зруйнував усе, над чим ми працювали весь день. Я думаю, чи знав Чумний Лікар обставини «зради» Анни, чи приховав він їх зі власних міркувань, або ж щиро вірив, що ця жінка встала проти мене?

— Це не твоя вина, Анно, — кажу я.

— Мені все одно дуже шкода, — вона перелякано зиркає на двері, а потім робить голос тихішим: — Ти можеш дістати до рушниці? Він поклав її на столик.

Я дивлюся туди. До дробовика лише кілька кроків, але це все одно, якби він був на Місяці. Мені ледь до снаги перевернутися на бік, не те що підвестися з ліжка.

— Що, прокинувся? — перебиває Лакей, який з'явився у дверях, відрізаючи кишеньковим ножем шматочки яблука. — Шкода, я хотів розбудити тебе.

За ним стоїть ще один чоловік. Це той бандит з кладовища, який тримав мене за руки, поки Деніел намагався вибити з мене, де Анна.

Лакей наближається до ліжка.

— Під час нашої останньої зустрічі я дозволив тобі жити, — каже він. — Так було потрібно, але… Я не вдовольнився.

Він прочищає горло, і я відчуваю, як на мою щоку ляпає слина. Мене охоплює огида, але я не маю сил, щоб підвести руку й витертися.

— Другого разу цього не трапиться, — каже він. — Я не люблю, коли люди знов прокидаються. Неначе щось не до кінця зробив. Мені потрібний Дональд Девіс, і я хочу, щоб ти сказав мені, де я можу його схопити.

Мій розум шалено працює, намагаючись скласти фрагменти мого життя.

Деніел знайшов мене на дорозі після того, як я вистрибнув з карети, а тоді переконав мене піти з ним на кладовище. Я не замислювався над тим, звідки він знав, де я буду, але ж ось і відповідь. Через кілька хвилин я сам розповім про це Лакеєві.

Якби мені не було так страшно, я посміхнувся б цій іронії.

Деніел вірить, що я видаю Девіса на смерть, але без їхньої конфронтації на кладовищі я ніколи не знатиму, що Срібна Сльоза в Блекгіті, не битимусь з Деніелом біля озера, його там не вб'є Анна.

Це мишоловка. Її змайстрував Рештон, пружину натягнув Девіс, а я — наживка. Чудова пастка, от тільки відразу, як я розповім Лакеєві, що він хоче знати, він заріже нас з Анною як свиней.

Поклавши ніж і яблуко на столик біля рушниці, Лакей бере в руку снодійні таблетки, банка торохтить у його руці. Я майже чую, як він хмурить лоб, дивлячись на неї, як його думки теж торохтять у черепі. Його товариш стоїть нерухомо у дверях, склавши руки на грудях, обличчя безвиразне.

Банка знов торохтить. Один раз, другий, третій.

— Скільки таких треба, щоб убити такого обгорілого каліку, як ти? — питає він, схопивши мене за підборіддя й підсунувши моє обличчя до свого.

Я намагаюся відвернутися, але його хватка стає міцнішою, очі втупилися в моє лице. Я відчуваю його тепло; його зло схоже на шпичасту гарячу істоту, що повзає по моїй шкірі.

Я міг прокинутися в цій голові. Міг би ділити з ним цей схожий на щуряче кубло мозок, бродити серед спогадів і поривів, яких не міг би позбутися.

Можливо, в одному з попередніх циклів так і було.

Раптом, огидний Дербі здається щастям.

Залізні пальці Лакея відпускають мене, моя голова падає набік, на лобі виступає піт.

Я не знаю, скільки мені залишилося часу.

— Судячи з цих опіків, ти мав важке життя, — каже він, трохи відсунувшись. — Важке життя заслуговує на легку смерть, як на мене. Це моя пропозиція. Засни з повним пузом таблеток, або посмикайся ще години зо дві, поки я відрізатиму ножем важливі органи.

— Дай йому спокій! — кричить з кута Анна, і деревина скрипить, бо дівчина намагається звільнитися.

— А ще краще, — каже він, махнувши ножем на неї. — Я можу попрацювати ножем над цією дівчиною. Мені вона потрібна жива. Але це не означає, що спочатку їй не можна трохи покричати.

Він робить крок до неї.

— Конюшня, — тихо кажу я.

Він завмирає на місці, озираючись на мене через плече.

— Що ти сказав?

Він іде до мене.

«Заплющ очі, не давай йому бачити свій страх. Це те, чого він жадає. Він не уб'є тебе, поки ти не розкриєш очі».

Я міцно стуляю повіки й відчуваю, як ліжко провисає під його вагою. Через кілька секунд лезо його ножа починає гладити моє обличчя.

Страх каже мені розплющити очі, щоб бути готовим до загрози.

«Просто дихай, чекай на свою мить».

— Дональд Девіс буде біля конюшні? — шипить він. — Ти це хочеш сказати?

Я киваю, намагаючись прогнати паніку.

— Дай йому спокій! — знов кричить з кута Анна, гупаючи по мостинах п'ятками та смикаючи за мотузки, що тримають її.

— Замовкни! — кричить Лакей на неї, а потім знов повертає увагу до мене. — Коли?

У мене в роті так сухо, що я непевний, чи я досі здатний говорити.

— Коли? — наполягає він, і лезо протикає мою шкіру до крові.

— За двадцять хвилин до десятої, — кажу я, згадуючи час, який сказав мені Деніел.

— Біжи! Десять хвилин залишилося, — каже Лакей чоловікові біля дверей, і швидкі кроки коридором, які поступово стихають, кажуть, що той пішов.

Лезо рухається по краях моїх губ, описує контур мого носа, а зрештою я відчуваю легкий тиск на мої заплющені повіки.

— Розкрий очі, — шипить він.

Я думаю, чи чує він биття мого серця? Як може він не чути? Воно гупає, наче мортира, з кожним ударом уносить крихту тих залишків мужності, що я досі маю.

Я починаю злегка тремтіти

— Розкрий очі, — повторює він, і на мої щоки потрапляє його слина. — Розкрий очі, кролику, дай мені зазирнути всередину.

Ламається деревина, Анна кричить.

Я не можу не подивитися.

Їй вдалося зірвати радіатор зі скоб, водночас звільнивши руки, але не ноги. Ніж залишає моє обличчя, Лакей підхоплюється на ноги, пружини ліжка скриплять, позбувшись його ваги.

«Настав час. Рухайся!»

Я кидаюся на нього. Я не маю ні вміння, ні сили, маю лише відчай та масу. Сотні разів я зазнаю невдачі, і моє тіло б'ється об нього, наче здмухана вітром ганчірка, але цього разу є щось у тому, як він стоїть і тримає свій ніж. Я ідеально ловлю руків'я, повертаю ніж і встромляю в його живіт. Коли ми падаємо сплутані на підлогу, поміж моїми пальцями тече його кров.

Він ахає, в цьому скрикові є подив, навіть біль, але не смертний. Він відразу опановує себе.

Я дивлюся на ніж, від якого видно лише руків'я, і розумію, що цього недостатньо. Він надто сильний, а я надто слабий.

— Анно! — волаю я, вириваю ніж і штовхаю його по підлозі до неї, але з відчаєм бачу, що він зупиняється за кілька сантиметрів від її простягнутих пальців.

Лакей чіпляється нігтями за моє обличчя, його рука відчайдушно намагається дістатися до мого горла. Вага мого тіла притиснула його праву руку до підлоги, моє плече давить йому на обличчя, затуляє йому вид. Він звивається, ричить, намагається скинути мене.

— Я не можу втримати його! — кричу я Анні.

Його рука намацує моє вухо, викручує його, і моє очі засліплює білий біль. Я смикаюся, вдаряюся об столик і рушниця падає на підлогу.

Рука Лакея звільняється з-під мене. Він зіштовхує мене з себе, і коли я падаю на підлогу, я бачу щойно звільнені від мотузки руки Анни, які тягнуться до рушниці. Наші погляди перетинаються, в її очах лють.

Руки Лакея схопили мене за шию та стискають її. Я б'ю його по зламаному носу, він виє від болю, але не відпускає мене. Він тисне сильніше, душить.

Вибухає рушниця, вибухає Лакей, його безголове тіло падає біля мене, кров ллється з його шиї та розтікається по підлозі.

Я дивлюся на рушницю, що тремтить у руках Анни. Якби вона не впала туди, куди вона впала… Якби ніж не докотився до неї, якби вона звільнилася на кілька секунд пізніше.

Я тремчу, нажаханий тонкістю межи між життям і смертю.

Анна говорить мені щось, вона непокоїться через мене, але я такий виснажений, що чую лише половину того, що вона каже, і останнє, що відчуваю перед тим, як мене забирає темрява — її рука в моїй, а її губи м'яко цілують мій лоб.