Сім смертей Івлін Гардкасл

2

Вітер виє, дощ посилився і дріботить крізь дерева, відскакуючи від землі майже до колін, коли я йду за вказівками компаса.

Помітивши серед мороку спалах кольору, я бреду до нього й знаходжу прибиту до дерева червону хусточку — я припускаю, що вона залишилася від якоїсь давно забутої дитячої гри. Я шукаю ще одну і знаходжу її в кількох метрах, а потім ще одну, а за нею ще одну. Спотикаючись поміж ними, я рухаюся в напівтемряві, доки не доходжу до краю лісу, де дерева поступаються маєтку навколо великої будівлі епохи короля Георга, червоний цегляний фасад якої геть заріс плющем. Наскільки мені видно, цей будинок покинутий. Довга гравійна доріжка, що вела до парадних дверей, вкрита бур'янами, а прямокутні газони обабіч від неї заболотилися, по краях в'януть квітки.

Я шукаю які-небудь ознаки життя, мій погляд блукає по темних вікнах, доки я не помічаю на другому поверсі слабке світло. Воно мало б заспокоїти мене, але я вагаюсь. У мене відчуття, ніби я натрапив на щось спляче, що це непевне світло є серцебиттям великої, небезпечної, нерухомої істоти. Навіщо вбивцеві давати мені цей компас, якщо не для того, щоб завести мене в пащу ще гіршого лиха?

Зробити перший крок мене змушує думка про Анну. Через ті тридцять секунд моєї нерішучості вона втратила життя, і тепер я знову вагаюсь. Ковтаючи свій страх, я стираю з очей дощ, перетинаю газон і здіймаюсь крихкими сходами до парадних дверей. Я гупаю по них із дитячою люттю, вбиваю в деревину свої останні сили. У тому лісі трапилося щось жахливе, і винного досі можна покарати, якщо тільки я зможу розбудити тих, хто тут мешкає.

На жаль, мені це не вдається.

Попри те, що я б'ю по дверях, аж рука заніміла, ніхто не йде відчиняти.

Склавши долоні будиночком на шибках високих вікон, я притуляюсь носом до скла, але грубий шар бруду дозволяє побачити лише жовті плями. Я б'ю долонями по шибках, потім відступаю від будинку, щоб пошукати інший вхід. І лише тоді помічаю іржавий ланцюжок дзвоника, що заплутався в плющі. Виплутавши його, я добряче смикаю й повторюю це знов і знов, доки не бачу за вікнами якийсь рух.

Двері мені відчиняє заспаний чоловік настільки неординарної зовнішності, що секунду або дві ми просто стоїмо й дивимося один на одного, розкривши роти. Він низький і покалічений, зморщений вогнем, який обпалив половину його обличчя. На схожому на вішалку тілі висить завелика піжама, поверх якої до косих плечей причепився бурий халат. Мало схожий на людину, він радше нагадує якийсь попередній вид, що загубився серед вигинів нашої еволюції.

— О, дяка небесам, мені потрібна ваша допомога! — кажу я, опанувавши себе.

Він дивиться на мене, не закриваючи рот.

— У вас є телефон? — знову кажу я. — Треба викликати поліцію.

Нічого.

— Не стій тут, чортяко! — кричу я, трушу його за плечі, а потім проштовхуюся повз нього до вестибюля, оглянувши який, розкриваю від подиву рот. Усе навколо блищить, у мармуровій підлозі в клітинку відбивається кришталева люстра з кількома десятками свічок. На стінах висять дзеркала в рамах, прикрашені поруччя в'ються вгору, до галереї, по сходах тече вузький червоний килим, схожий на кров забитої тварини.

У задній частині приміщення гупають двері, і з глибин будинку з'являються кілька слуг, в руках у них повно рожевих і фіолетових квітів, чиї пахощі майже перебивають запах гарячого воску. Усі розмови обриваються, коли слуги помічають страховисько, що важко дихає у дверях. Одне за одним, вони повертаються до мене, весь вестибюль затамовує подих. Невдовзі єдиним чутним звуком залишається крапання з мене бруду на їхню чудову чисту підлогу.

Крап.

Крап.

Крап.

— Себастьяне?

Гарний блондин у светрі для крикету та лляних штанах біжить сходами вниз, перестрибуючи сходинки. На вигляд йому років п'ятдесят, але вік зробив його радше зім'ятим, ніж зношеним. Тримаючи руки в кишенях, він іде до мене навпростець, розтинаючи мовчазну юрбу слуг, які слухняно поступаються дорогою. Можливо, він їх навіть не помічає, бо його пильний погляд прикутий до мене.

— Друже мій, що, в біса, з тобою сталося? — питає він, стривожено насупивши лоб. — Коли я востаннє бачив…

— Ми мусимо викликати поліцію! — кажу я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.

Навколо нас чується приголомшене шепотіння.

Він хмуриться, кидає швидкий погляд на слуг, які потроху посовуються до нас.

— Анну? — напівшепотом питає він.

— Так, Анну, за нею гналися!

— Хто?

— Якась людина в чорному, треба кликати поліцію!

— Авжеж, авжеж, але ходімо спочатку до твоєї кімнати, — заспокоює він мене й тягне до сходів.

Не знаю чому — може, через тепло в будинку або через полегшення від побаченого дружнього обличчя — мені починає паморочитися, я змушений триматися за поруччя, щоб не спотикатися, йдучи сходами вгору.

Нагорі нас зустрічає високий годинник, чий маятник іржавим механізмом перемелює секунди на пил. Вже пізніше, ніж я думав: майже 10:30.

Обабіч від нас коридори, що ведуть до протилежних крил будинку, але коридор до східного крила перекритий оксамитовою завісою, поспіхом прибитою до стелі, а до тканини пришпилена табличка, на якій написано, що за нею відбувається ремонт.

Бажаючи якнайшвидше зняти з себе тягар ранкової травми, я намагаюся знову порушити питання про Анну, але мій добродій змовницьки хитає головою, щоб я замовчав.

— Ці кляті слуги рознесуть твої слова по всій будівлі за півхвилини, — каже він таким низьким голосом, хоч підлогу ним мети. — Поговорімо наодинці.

Він випереджає мене на два кроки, а мені ледь вдається йти прямо, не те що тримати його темп.

— Друже, ти маєш жахливий вигляд, — каже він, побачивши, що я відстаю.

Підтримуючи мене під руку, він веде мене, поклавши долоню другої руки мені на спину. У цьому простому жесті я відчуваю поспіх. Ми йдемо вздовж темного коридору, обабіч якого двері спалень, в яких прибираються покоївки. Стіни, певно, нещодавно пофарбували, бо від випарів у мене сльозяться очі — ще один прояв квапливого ремонту. На підлозі подекуди плями трохи іншої фарби; у спробі приглушити скрипіння мостин постелені килими. Крісла розставлено так, щоб приховати тріщини в стінах, а картини та порцелянові вази намагаються відволікати погляд від карнизів, що обвалюються. Зважаючи на масштаб занепаду, ці спроби маскування видаються марними. Килимами прикрили руїну.

— Ага, ось твоя спальня, так? — каже мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.

Холодне повітря б'є мені в обличчя, трохи освіжаючи, але чоловік відразу йде до вікна й зачиняє його, зупиняючи протяг. Слід за ним я входжу до приємної кімнати, посеред якої стоїть ліжко з балдахіном, шляхетна постава якого лише трохи зіпсована обвислим пологом і пошарпаними завісами, на яких вишивані птахи летять у різні сторони від швів. Впоперек лівої частини кімнати стоїть розсувна ширма, в шпаринах між її панелями видно ванну. Окрім цього, меблів тут небагато; біля вікна стоять лише тумбочка та велика платтяна шафа— обоє потріскані та вицвілі. Чи не єдиний помітний особистий предмет — на тумбочці лежить Біблія з потертою палітуркою та заламаними сторінками.

Я підходжу до свого добродія, який наразі бореться з тугим вікном, і вид надвір миттєво виганяє з моєї голови думки про все інше. Нас оточує щільний ліс, жодного села або дороги, що могли б розірвати його зелений полог. Без компаса, без виявленої вбивцею доброти, я б ніколи не знайшов цей будинок, але все одно не можу позбутися чуття, що мене заманили в пастку. Бо навіщо йому, вбивши Анну, щадити мене, якщо за цим не стоїть якийсь більший план? Що цьому дияволові потрібно від мене такого, що він не міг відібрати в лісі?

Зачинене вікно грюкає, і мій компаньйон вказує на крісло, що стоїть біля каміна, передає мені накрохмалений рушник з комода та сідає на краю ліжка, закинувши ногу на ногу.

— Почни від самого початку, друже, — каже він.

— Нема на це часу, — кажу я, хапаючись за підлокітник. — Згодом я відповім на всі питання, але спочатку нам треба зателефонувати в поліцію та обшукати ліс! Треба спіймати безумця.

Його очі вивчають мене всього, неначе правду можна відшукати в складках мого брудного одягу.

— Боюсь, ми не можемо нікого викликати, сюди не провели кабель, — каже він, потираючи потилицю. — Але ми можемо обшукати ліс і відправити слугу до села, якщо що-небудь знайдемо. Скільки тобі потрібно часу, щоб перевдягнутися? Треба буде, щоб ти показав, де це трапилося.

— Ну… — я смикаю в руках рушник. — Це буде важко, я заблукав.

— То опиши, — каже він і поправляє на коліні штанину, відкривши цим сіру шкарпетку. — Як виглядав убивця?

— Я не бачив його обличчя, на ньому був цупке чорне пальто.

— А як щодо Анни?

— Вона теж була в чорному, — кажу я й мої щоки починають палати, бо я розумію, що більше нічого не знаю. — Я… я знаю лише, як її звати.

— Вибач, Себастьяне, я припустив, що вона твоя подруга?

— Ні… — я запинаюсь. — Тобто, можливо. Я не можу бути певний.

Опустивши руки поміж колін, мій добродій нахиляється вперед зі спантеличеною посмішкою:

— Здається, я щось пропустив. Як ти можеш знати її ім'я, але не бути певним…

— Дідько, я втратив пам'ять! — перебиваю його я, і це визнання гепається між нами на підлогу. — Я не можу згадати навіть власне ім'я, не те що друзів.

У його очах зростає скепсис. Важко його винити за це; мені й самому це здається безглуздям.

— Моя пам'ять не має жодного відношення до того, що я побачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки довіри до мене. — Я бачив, як хтось гнався за жінкою, вона кричала й замовкнула після пострілу. Треба обшукати ліс!

— Зрозуміло, — каже він, струшуючи зі штанів якусь порошинку. Його наступні слова обережно обрані й ще більш обережно промовлені: — А чи є ймовірність, що ті двоє, яких ти побачив — коханці? Може, вони бавилися в лісі? А той звук міг бути тріснутою гілкою, або пострілом стартового пістолета?

— Ні, ні, вона кликала на допомогу, вона була перелякана, — кажу я й схвильовано підвожуся зі стільця, впускаючи на підлогу рушник.

— Авжеж, авжеж, — заспокійливо каже він, дивлячись, як я ходжу. — Я вірю тобі, любий друже, але поліція в таких справах дуже прискіплива, а ще вони просто обожнюють робити з аристократів дурнів.

Я безпомічно дивлюся на нього, тонучи в цьому морі банальних зауважень.

— Її вбивця дав мені ось це, — кажу я, виймаючи з кишені компас, про який раптово згадав. Той геть брудний, тож мені доводиться витерти його рукавом. — Ззаду на ньому літери, — кажу я, вказуючи на них тремтячим пальцем.

Примружившись, Деніел ретельно оглядає компас зі всіх боків.

— «С. Б.», — повільно каже він і дивиться на мене.

— Так!

— Себастьян Белл, — він робить паузу, зважуючи моє спантеличення. — Це твоє ім'я, Себастьяне. Це твої ініціали. Це твій компас.

Мій рот відкривається й закривається, не видаючи жодного звуку.

— Певно, я загубив його, — зрештою кажу я. — Може, вбивця підібрав його?

— Можливо, — киває він.

Саме його доброта знесилює мене. Він вважає мене божевільним п'яним дурнем, що провів ніч у лісі, а повернувшись, верзе нісенітниці. Але замість сердитися, він жаліє мене. Це найгірше. Злість щільна, вона має вагу. По ній можна гупати кулаками. А жалість — туман, у якому можна заблукати.

Я важко опускаюсь на стілець і кладу голову на долоні. Десь на волі вбивця, а я не маю способу довести небезпеку.

«Вбивця, що показав тобі дорогу додому?»

— Я знаю, що я бачив, — кажу я.

«Ти не знаєш навіть ким ти є».

— Авжеж, знаєш, — каже мій компаньйон, неправильно мене зрозумівши.

Я дивлюся в ніщо, думаючи лише про жінку на ім'я Анна, яка лежить у лісі мертва.

— Слухай, відпочинь тут, — каже він, підводячись. — Я спитаю навколо, може хтось зник. Можливо, тоді ми знатимемо більше.

Його тон заспокійливий, але буденний. Хоч яким би він не був до мене добрим, я не вірю, що його сумнів дозволить йому щось зробити. Зачинивши за мною двері, він без ентузіазму поставить слугам кілька питань, а Анна тим часом лежить забута.

— Я бачив, як убили жінку, — кажу я, підводячись на ноги. — Жінку, якій я мав допомогти, і якщо для того, щоб довести це, мені треба обшукати весь цей ліс, я зроблю це.

Упродовж секунди він дивиться мені в очі, його скептицизм поступається моїй упевненості.

— І де ти почнеш? — питає він. — Там тисячі акрів лісу, а ти, попри всі свої добрі наміри, був ледве здатний піднятися сходами. Ким би не була ця Анна, вона вже загинула, а її вбивця втік. Дай мені годину, щоб зібрати пошуковий загін і розпитати людей. Хтось у цьому будинку має знати, хто вона така та куди пішла. Ми знайдемо її, обіцяю, але робити це треба правильно.

Він стискає моє плече:

— Ти можеш зробити так, як я прошу? Одна година, будь ласка.

Мене душить незгода, але він має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і хоч як би мене не ятрила вина перед Анною, я не хочу вештатися по лісу сам. Я і першого разу ледве вийшов звідти.

Я смиренно киваю головою.

— Дякую, Себастьяне, — каже він. — Ванну вже налили. Може, помиєшся? Я пошлю по лікаря й попрошу свого камердинера, щоб той приготував тобі одяг. Відпочинь трохи, зустрінемося у вітальні під час обіду.

Перш, ніж він піде, мені слід спитати його про цей будинок і про мету мого перебування тут, але я хочу, щоб він скоріше спитав тих, кого він хоче спитати, і щоб ми пішли на пошуки. Лише одне запитання здається нагальним, і він уже відчиняв двері, коли я зміг дібрати слова.

— Чи маю я тут сім'ю? — питаю я. — Когось, хто може турбуватися через мою відсутність?

Він озирається через плече, у його очах співчуття.

— Ти неодружений, старий. Ти не маєш сім'ї, окрім далекої божевільної тітки, яка тримає твій гаманець. У тебе, звісно, є друзі, я один з них, але ким би не була ця Анна, ти мені про неї ніколи не казав. Якщо чесно, то до сьогодні я жодного разу не чув це ім'я від тебе.

Зніяковівши від мого розчарування, він відвертається й щезає у холодному коридорі, двері за ним зачиняються, в каміні непевно мерехтить вогонь.