Сім смертей Івлін Гардкасл

37

Я чую коней раніше, ніж бачу: попереду десятки підків цокають по бруку. Не забарився і їхній запах, затхлий душок, змішаний зі смородом гною, і цей міцний букет не може розігнати навіть вітер. І лише після того, як мене вразила їхня аура, я нарешті бачу самих тварин: близько тридцяти з них конюхи виводять зі стаєнь на дорогу, що веде до селища, і запрягають в карети.

Конюхи ведуть коней пішки, їхня уніформа складається з пласких картузів, білих сорочок та просторих сірих штанів; це робить їх такими самими схожими один на одного, як коні, за якими вони доглядають.

На копита я дивлюся стурбовано. Раптовий спогад нагадує мені, як, коли я був хлопчиком, кінь скинув мене з себе, копита тварюки зачепили мої груди, кістки тріснули…

«Не піддавайся Денсові».

Я зусиллям звільняюся від спогадів свого носія й опускаю руку, яка інстинктивно підіймалася до шраму на моїх грудях.

Це стає дедалі гірше.

Особистість Белла взагалі майже не з'являлася, але поміж хтивістю Дербі й манерами та дитячими спогадами Денса важко втримувати прямий курс.

Кілька коней у центрі маси покусують своїх сусідів, по гнідому мускулястому потоку прокочується хвиля неспокою. Цього вистачає, щоб я зробив необдуманий крок з дороги й прямісінько в купку гною.

Коли я намагаюся струсити цей бруд, один з конюхів відходить від гурту.

— Вам чимось допомогти, пане Денс? — питає він, вітаючи мене здійнятим кашкетом.

— Ми знайомі? — питаю я, здивований, що він мене впізнав.

— Перепрошую, сер, мене звати Освальд, сер, я сідлав учора вашого жеребця. Це пречудово, сер, бачити на коні джентльмена. Тепер уже мало хто вміє так їздити верхи.

Він усміхається, демонструючи коричневі від тютюну зуби: два рядки з прогалинами.

— Авжеж, авжеж, — кажу я, а тим часом коні, проходячи повз нас, поштовхують його спину. — Взагалі-то, Освальде, я шукав леді Гардкасл. Вона мала зустрітися з Альфом Міллером, старшим конюхом.

— Про її світлість я не знаю, сер, але з Альфом ви щойно розминулися. Пішов із кимось десять хвилин тому. Можу припустити, що вони пішли до озера, бо обрали стежку, що йде вздовж вигулу. Це праворуч після того, як пройдете під аркою, сер. Певно, ви ще можете наздогнати їх, якщо поспішатимете.

— Дякую, Освальде.

— Нема за що, сер.

Приклавши руку до кашкета, він повертається до юрби.

Тримаючись краю дороги, я йду далі до конюшні, розхитаний брук сильно сповільнює мене. У своїх інших носіях, коли камінь піді мною рухається, я можу просто відстрибнути. Але старі ноги Денса недостатньо рухливі, і кожного разу, коли камінь піді мною хитається, мені крутить гомілки та коліна, я ризикую впасти.

Коли я роздратовано проходжу під аркою, я бачу, що весь двір закидано вівсом, сіном і розтовченими овочами, а якийсь хлопчик з усіх сил намагається замести сміття в кути. Впоратися з цим йому було б набагато легше, якби він не був удвічі менший за свою мітлу. Коли я проходжу повз нього, він боязко зиркає на мене й намагається зняти кашкет, але натомість впускає той через вітер. Востаннє я його бачу, коли він мчить через весь двір за кашкетом, неначе в тому сховані всі його мрії.

Доріжка, що йде вздовж вигулу, являє собою лише багнисту стежку з калюжами, і мої штани забруднюються ще до того, як я пройшов півшляху. Під ногами хрустять гілки, зверху на мене крапає. У мене відчуття, ніби за мною стежать, і хоча для цього немає жодної причини, окрім нервів, я готовий заприсягнутися, що відчуваю чиюсь присутність серед дерев, пару очей, що стежать за кожним моїм кроком. Я можу лише сподіватися, що помиляюсь, бо якщо на цю стежку вистрибне Лакей, я занадто слабий, щоб битися, і занадто повільний, щоб утекти. Залишок мого життя триватиме рівно стільки, скільки Лакеєві потрібно, щоб вибрати спосіб убити мене.

Не побачивши ні старшого конюха, ні леді Гардкасл, я остаточно жертвую своїми манерами й біжу підтюпцем, забрьохуючи собі спину.

Незабаром стежка відхиляється від вигулу до лісу, і чим далі я віддаляюся від конюшні, тим сильнішим стає відчуття, що за мною стежать. Я продираюся вперед, одяг чіпляється за ожину, але зрештою я чую гомін голосів, що наближаються, та плескіт води об берег. Мене охоплює полегшення, і я розумію, що на весь цей час затамував подих. Ще два кроки, і ми стикаємося лицем до лиця, але в компанії старшого конюха йде не леді Гардкасл, а Канінгем, камердинер Ревенкорта. На ньому цупке пальто та довгий фіолетовий шарф, який він з усіх сил намагатиметься з себе зняти, коли перерве розмову Ревенкорта з Деніелом. Банкір має наразі спати в бібліотеці.

Судячи з того, як їх сполохала зустріч зі мною, вони обговорювали щось серйозніше, ніж звичайні плітки. Першим оговтується Канінгем, він дружньо всміхається.

— Пане Денс, яка приємна несподіванка, — каже він. — Що змусило вас вийти в таку негоду?

— Я шукаю Гелену Гардкасл, — кажу я, дивлячись то на Канінгема, то на конюха. — Я був упевнений, що вона пішла сюди разом із вами, пане Міллер.

— Ні, сер, — каже Міллер, мнучи руками кашкет. — Зустріч із нею має бути в моєму будинку, сер. Я саме туди зараз повертаюся.

— Отже, ми всі троє в одному човні, — каже Канінгем. — Я теж сподівався перехопити її. Ходімо разом? Моя справа не вимагає багато часу, але я залюбки зачекаю.

— І яка саме ваша справа? — питаю я, коли ми починаємо йти до конюшні. — Наскільки мені відомо, ви вже зустрічалися з леді Гардкасл перед сніданком.

Прямота мого запитання на мить псує йому настрій, на його обличчі спалахує та щезає роздратованість.

— Кілька доручень лорда Гардкасла, — каже він. — Ви ж розумієте, як воно. Одна халепа призводить до іншої.

— Але ви бачилися з господинею сьогодні? — питаю я.

— Так, рано вранці.

— І як вона вам?

Він знизує плечима й насуплює лоб:

— Не можу знати. Наша розмова була дуже коротка. Дозвольте спитати, пане Денсе, чому ви мене розпитуєте? У мене відчуття, ніби мене притягнули до суду.

— Крім вас, леді Гардкасл сьогодні ніхто не бачив. Це видається мені дивним.

— Напевно, вона не хоче, щоб їй докучали розпитуваннями, — палко каже він.

До будинку старшого конюха ми приходимо роздратовані, пан Міллер надзвичайно ніяково запрошує нас усередину. Тут так само охайно та акуратно, як і під час мого минулого візиту, хоча й надто тісно для трьох чоловіків та їхніх секретів.

Я сідаю за стіл, Канінгем розглядає книжкову полицю, а конюх метушиться, з усіх сил намагаючись прибрати в уже прибраному приміщенні.

Ми чекаємо десять хвилин, але леді Гардкасл не з'являється.

Мовчання порушує Канінгем.

— Що ж, схоже на те, що леді має інші плани, — каже він і дивиться на годинник. — Я краще піду, на мене чекають у бібліотеці. Доброго вам ранку, пане Денс, пане Міллер! — каже він, киває нам, потім відчиняє двері й уходить.

Міллер нервово дивиться на мене.

— А ви, пане Денс? — питає він. — Ви ще чекатимете?

Я ігнорую це питання й підходжу до каміна, де він стоїть.

— Про що ви розмовляли з Канінгемом? — питаю я.

Він дивиться у вікно, неначе відповідь йому має принести посланець. Я клацаю пальцями перед його обличчям, привертаючи його водянисті очі до себе.

— На разі я просто цікавлюся, пане Міллер, — кажу я тихим голосом, що сочиться неприємними натяками. — Приблизно за хвилину я почну дратуватися. Розкажіть мені, про що ви розмовляли.

— Йому був потрібен провідник, — каже він, закопиливши нижню губу так, що стає видно рожеву внутрішню частину. — Хотів побачити озеро.

Не знаю, якими талантами володіє пан Міллер, але вміння брехати серед них відсутнє. Його пристаркувате обличчя складається зі зморшок і навислих складок, на цій сцені вдосталь місця для прояву його емоцій. Насупив лоб — трагедія, всміхнувся — фарс. А будь-яка брехня руйнує всю виставу.

Поклавши руку йому на плече, я нахиляюся до нього й дивлюся, як його очі тікають від мого погляду.

— Чарльз Канінгем виріс у цьому маєтку, пане Міллер, і ви це чудово знаєте. Він не потребував провідника. Отже, про що ви розмовляли?

Він хитає головою:

— Я обіцяв…

— Я теж умію обіцяти, Міллере, але мої обіцяння вам не сподобаються.

Мої пальці стискають його ключицю так сильно, що він кривить обличчя.

— Він питав про вбитого хлопчика, — неохоче каже він.

— Про Томаса Гардкасла?

— Ні, сер, про іншого.

— Про якого іншого?

— Про Кіта Паркера, він працював на конюшні.

— Який ще Паркер? Що ви верзете?

— Про нього ніхто не пам'ятає, сер, він недостатньо важливий, — каже він крізь зуби. — Один з моїх хлопчиків. Чудовий хлопець, близько чотирнадцяти. Зник приблизно за тиждень до того, як помер майстер Томас. Двійко констеблів приїжджали, шукали його в лісі, але тіло знайти не змогли, тому сказали, що він утік. Кажу вам, сер, він не міг утекти! Любив свою маму, любив роботу. Він би не втік. Я і тоді казав це, але ніхто не слухав.

— Потім його знайшли?

— Ні, сер, не знайшли.

— І саме це ви розповіли Канінгемові?

— Так, сер.

— Це все, що ви йому розповіли?

Його очі соваються туди-сюди.

— Було ще щось, так? — питаю я.

— Ні, сер.

— Не брешіть мені, Міллере, — холодно кажу я.

Денс ненавидить, коли хтось намагається обманути його, він у такому випадку вважає, що обманщик натякає на його довірливість або дурість. Для того, щоб спробувати обманути, брехун має вірити, що сам є розумнішим за того, кому бреше, і це припущення Денс вважає гротескно образливим.

— Я не брешу, сер, — заперечує старший конюх, і на його лобі пульсує вена.

— Брешете! Розкажіть мені все, що знаєте! — вимагаю я.

— Я не можу.

— Або ви розкажете, або я вас знищу, пане Міллер, — кажу я, даючи волю своєму носію. — Я заберу у вас усе, що ви маєте, до останнього стібка на одязі, до останнього заощадженого пенса.

Денсові слова ллються з мого рота, і кожне сочиться отрутою. Саме так він веде свій бізнес: бомбардує опонентів погрозами, залякує. З певної точки зору Денс може бути не кращим, ніж Дербі.

— Я відкопаю кожну…

— Уся та історія — брехня! — вибовкує Міллер.

Його обличчя зблідло, очі зацьковані.

— Що це означає? Розповідайте! — наказую я.

— Сказали, що майстра Томаса убив Чарлі Карвер, сер.

— То й що з тим?

— Він не міг його вбити, сер. Ми з Чарлі приятелювали. Чарлі того ранку посварився з лордом Гардкаслом і був звільнений, а тому вирішив взяти компенсацію.

— Компенсацію?

— Кілька пляшок бренді, сер, з кабінету лорда Гардкасла. Просто зайшов туди й узяв.

— Отже, він украв кілька пляшок бренді, — кажу я. — Яким чином це доводить його невинність?

— Він прийшов до мене після того, як я відправив міс Івлін кататися на її поні, і повів мене до себе. Сказав, що хоче востаннє випити з другом. Хіба я міг відмовити? Ми випивали з тих пляшок удвох, я та Чарлі, але десь за півгодини до вбивства він сказав, що мені треба піти.

— Піти? Чому?

— Він сказав, що хтось має прийти до нього.

— Хто?

— Не знаю, сер, він не сказав. Він тільки… — конюх замовкає й обмацує питання, шукаючи тріщину, в яку може провалитися.

— Що? — вимагаю я.

Бідолашний дурник ламає собі руки, длубає лівою п'яткою килимок.

— Він сказав, що все влагодили, сер, що йому допоможуть отримати хороше місце деінде. Я подумав, можливо…

— Так?

— Те, як він розмовляв, сер… Я подумав…

— Та кажіть уже, заради Бога, Міллере!

— Леді Гардкасл, сер, — каже він, вперше не відвівши погляд. — Я подумав, що він міг мати зустріч із леді Геленою Гардкасл. Вони завжди були наче дружні.

Моя рука падає з його плеча.

— Але ви не бачили, щоб вона прийшла, так?

— Я…

— Отже, ви не пішли, так? — кажу я, побачивши на його обличчі вину. — Ви хотіли побачити, хто прийде, тому сховалися десь неподалік.

— Лише на хвилиночку, сер, щоб переконатися, що в нього все добре!

— Чому ви нікому про це не розповіли? — кажу я, нахмурившись.

— Мені було наказано не розповідати, сер.

— Хто наказав це?

Він дивиться на мене, в мовчанні відчайдушна мольба.

— Хто, чорти забирай?! — наполягаю я.

— Ну, леді Гардкасл, сер. Ось чому я… Ну, хіба вона б дозволила Чарлі вбити її сина? І якби він убив, вона б не казала мені мовчати про це. Це ж нелогічно, так? Він має бути невинний.

— І ви тримали це в секреті всі ці роки?

— Я боявся, сер. Жахливо боявся, сер.

— Гелени Гардкасл?

— Ножа, сер. Того, яким убили Томаса. Його знайшли в будинку Карвера, він був схований під мостинами. Саме ніж його зрештою і згубив.

— Чому ви боялися цього ножа, Міллере?

— Бо він був мій, сер. То був ніж з підкови. Він зник з мого будинку за два дні до вбивства. Ніж і гарна ковдра з мого ліжка. Я думав, що можуть звинуватити мене, сер. Ніби я був з Карвером, сер.

Наступні три хвилини наче в тумані, мої думки вирують далеко. Я нечітко пам'ятаю, як обіцяю берегти секрети Міллера, так само нечітко розуміючи, що йду з його будинку й мокну під дощем, прямуючи назад, в особняк.

Майкл Гардкасл сказав мені, що того ранку, коли було вбито Томаса, з Чарлі Карвером був ще хтось, хто втік, кого Стенвін зачепив шротом, стреливши з рушниці. Чи могла бути цим «хтось» леді Гардкасл? Якщо так, її поранення треба було лікувати непримітно.

«Доктор Діккі?»

Того вікенду, коли було вбито Томаса, Гардкасли влаштовували вечірку; за словами Івлін, на цей бал було запрошено тих самих гостей. Діккі сьогодні тут, тож цілком імовірно, що він був тут і дев'ятнадцять років тому.

«Він нічого не скаже, він відданий, як пес».

— Він уплутаний у торгівлю Белла наркотиками, — кажу я, згадавши Біблію з помітками, яку бачив у його кімнаті, коли був Джонатаном Дербі. — Цим можна натиснути на нього й вичавити з нього правду.

Моє хвилювання зростає. Якщо Діккі підтвердить, що леді Гардкасл було поранено в плече, вона буде підозрюваною в смерті Томаса. Але якого біса їй позбавляти життя власного сина або дозволяти Карверові — якого вона, за словами лорда Гардкасла, кохала — брати на себе вину за це?

Це почуття — найближче, що буває в Денса до радості; старий юрист усе своє життя переслідував факти, неначе мисливський собака, що почув запах крові, і лише коли Блекгіт здіймається над виднокраєм, я остаточно повертаюся на землю. З такої відстані, такими слабкими очима, будинок видно розмитим, тріщини зникли, Блекгіт виглядає таким, яким мав бути раніше, коли молода Міллісент Дербі проводила тут літо з Ревенкортом і Гардкаслами, коли діти без страху грали в лісі, а їхні батьки насолоджувалися вечірками та музикою, сміхом і співами.

Як прекрасно тут мало бути.

Можна зрозуміти, чому Гелена Гардкасл може тужити за тими днями й навіть намагатися відновити їх, влаштувавши ще одну вечірку. Зрозуміти можна, але лише дурень прийме це як причину того, що тут відбувається.

Блекгіт неможливо відновити. Убивство Томаса Гардкасла спорожнило його навіки, зробило його вартим лише руйнування, але вона попри все запросила тих самих гостей на таку саму вечірку, рівно через дев'ятнадцять років. Минуле вирили та вдягнули, але з якою метою?

Якщо Міллер не помиляється, якщо Чарлі Карвер не вбивав Томаса Гардкасла, то є ймовірність, що це зробила Гелена Гардкасл, і саме вона сидить у центрі сплетеного нею жахливого павутиння, в якому ми всі заплуталися.

Цілком можливо, це вона планує вбити сьогодні ввечері Івлін, а я досі не маю жодної ідеї навіть як знайти цю жінку, не кажучи вже про те, щоб зупинити.