Сім смертей Івлін Гардкасл

55

7:12 ранку, у вестибюлі безлад. На мармуровій підлозі розсипані осколки розбитих графинів, портрети висять перекошені, на губах давно померлих чоловіків губна помада від поцілунків. На канделябрах висять схожі на кажанів краватки-метелики, а посеред усього цього стоїть босоніж у білій нічній сорочці Анна; вона дивиться на свої руки так, ніби вони — головоломка, в якій вона не може розібратися.

Вона не помітила мене й кілька секунд я дивлюся на неї, намагаюсь примирити свою Анну з розповідями Чумного Лікаря про Аннабель Кокер. Я думаю, чи чує Анна саме зараз голос Кокер, так само, як я того першого ранку почув Ейдена Бішопа. Щось сухе та далеке, частину себе, яка водночас є окремою; яку неможливо ігнорувати.

На мій сором, моя віра в подругу похитнулася. Після всіх тих сил, що я доклав до переконання Чумного Лікаря в невинності Анни, тепер я сам дивлюся на неї косо й питаю себе, чи не вижила в ній якась частина чудовиська, що вбило мою сестру? Чи не спливе вона колись на поверхню?

«Аннабель Кокер мертва. А тепер допоможи їй».

— Анно, — тихо кажу я, раптом усвідомлюючи, який маю вигляд. Ґолд провів більшу частину минулого вечора в опіумній духоті, а моєю єдиною поступкою гігієні перед тим, як я вибіг з котеджу, було обливання лиця водою. Бог знає, який я маю з її точки зору вигляд і запах.

Вона перелякано дивиться на мене.

— Я вас знаю? — питає вона.

— Знатимеш, — кажу я. — Ось це може допомогти.

Я кидаю їй знайдену в котеджі шахову фігуру, вона ловить її однією рукою. Розкривши долоню, вона дивиться на фігуру, і її обличчя освітлюється спогадами.

Без попередження вона кидається в мої обійми, моя сорочка мокне від сліз.

— Ейдене, — каже вона, притуливши рот до моїх грудей. Від неї пахне молочним милом та хлоркою, її волосся чіпляється за мої бакенбарди. — Я пам'ятаю тебе, я пам'ятаю…

Я відчуваю, як вона напружується, її руки опускаються.

Звільнившись з моїх обіймів, вона відштовхує мене, хапає з підлоги шматок скла й замахується ним, як зброєю. Він тремтить у її руці.

— Ти вбив мене, — гарчить вона, стискаючи осколок так сильно, що тече кров.

— Так, убив, — кажу я, і мені на вуста проситься те, що вона зробила з моєю сестрою.

«Аннабель Кокер мертва».

— І я шкодую про це, — продовжую я, ховаючи руки в кишені. — Я обіцяю, що цього більше не станеться.

Впродовж секунди вона лише кліпає на мене очима.

— Я більше не той чоловік, якого ти пам'ятаєш, — кажу я. — То було інше життя, інший набір рішень. Багато помилок, які я намагався не повторювати, і не повторив; гадаю, що завдяки тобі.

— Не… — каже вона, махаючи на мене осколком, коли я роблю крок до неї. — Я не можу… Я пам'ятаю деякі речі, я знаю дещо.

— Є правила, — кажу я. — Івлін Гардкасл має померти, а ми разом врятуємо її. Я знаю спосіб, яким ми обоє можемо звільнитися звідси.

— Ми не можемо звільнитися обоє, це не дозволено, — наполягає вона. — Це одне з правил, хіба не так?

— Дозволено це чи ні, але ми це зробимо, — кажу я. — Ти маєш довіритися мені.

— Не можу, — сердито каже вона, витираючи з щоки раптову сльозу. — Ти вбив мене. Я пам'ятаю це. Я досі відчуваю постріл. Я була так рада побачити тебе, Ейдене. Я думала, що ми нарешті звільнимося. Ти і я, разом.

— Ми звільнимося.

— Ти вбив мене!

— То був не перший раз, — з жалем кажу я. — Ми обоє завдавали одне одному болю, Анно, і обоє заплатили за це. Більше я тебе ніколи не зраджу, обіцяю тобі. Ти можеш мені повірити. Ти вже повірила мені, просто не пам'ятаєш цього.

Піднявши руки, ніби капітулюю, я повільно йду до сходів. Відкинувши зі сходинки розбиті окуляри та трохи конфетті, я сідаю на червоний килим. Усі носії тиснуть на мене, їхні спогади про цю кімнату юрбляться в моєму мозку, їхню вагу ледь вдається нести. Такі самі чіткі, як того ранку, коли це трапилося…

«Це і є той ранок, коли це трапилося».

Я згадую розмову Белла біля дверей з дворецьким, якими переляканими були вони обоє. Моя рука відчуває біль від Ревенкортового ціпка, коли той долав шлях до бібліотеки, незадовго до того, як Джим Рештон виніс через вхідні двері мішок поцуплених наркотиків. Я чую легкі кроки по мармуру Дональда Девіса, коли той тікав з будинку після своєї першої зустрічі з Чумним Лікарем, і сміх друзів Едварда Денса, коли той мовчав.

Так багато спогадів і секретів, стільки тягарів. Кожне життя так багато важить. Не знаю, як людям вдається носити хоча б одне.

— Що з тобою? — питає Анна, крадучись ближче, трохи послабивши руку, що тримає скло. — Ти маєш поганий вигляд.

— У мене ось тут гамір, створений вісьмома людьми, — кажу я, стукаючи пальцем по скроні.

— Вісьмома?

— І вісім версій сьогоднішнього дня, — кажу я. — Кожного разу, коли я прокидаюся, я в іншому гості. Це мій останній. Або я розв'яжу загадку сьогодні, або завтра все почнеться від самого початку.

— Це не… Правила тобі не дозволять. Ми отримуємо лише один день на розв'язання вбивства, і ти не можеш бути кимось іншим. Це… це неправильно.

— Ці правила на мене не поширюються.

— Чому?

— Тому що я прийшов сюди з власної волі, — кажу я і тру стомлені очі. — Я прийшов за тобою.

— Ти рятуєш мене? — скептично питає вона, опустивши руку з забутим осколком.

— Щось таке.

— Але ти вбив мене.

— А я й не кажу, що в мене добре виходить.

Можливо, через мою інтонацію, а може через те, як я розслаблено розвалився на сходинці, але Анна впускає скло на підлогу й сідає біля мене. Я відчуваю її тепло, її справжність. Вона єдина справжня річ у світі відлунь.

— Ти досі намагаєшся? — питає вона, вдивляючись у мене карими очима; на її блідому опухлому обличчі сліди сліз. — Я маю на увазі, врятувати мене.

— Я стараюся заради нас обох, але не можу цього зробити без твоєї допомоги, — кажу я. — Ти маєш повірити мені, Анно, я не той чоловік, що завдає тобі болю.

— Я хочу… — вона затиняється й трусить головою. — Як я можу тобі вірити?

— Тобі треба просто почати, — кажу я, знизуючи плечима. — На щось інше немає часу.

Вона киває, міркуючи над цим.

— І що я маю для тебе зробити, якщо почну вірити тобі?

— Багато маленьких послуг і дві великі, — кажу я.

— Наскільки великі?

— Мені треба, щоб ти врятувала мені життя. Двічі. Ось це допоможе.

Я дістаю з кишені альбом для замальовок, зашарпану книгу з зім'ятими сторінками, переплетеними шнуром між двома шкіряними палітурками. Я знайшов його в піджаку Ґолда, коли виходив з котеджу. Відмовившись від дещо безладних малюнків Ґолда, я записав усе, що зміг згадати про розклад дій своїх носіїв, залишив усюди примітки та вказівки.

— Що це? — питає вона, беручи її в мене.

— Це книга про мене, — кажу я. — І це наша єдина перевага.