Не озирайся і мовчи

82

Підготовка тривала дев’ять місяців. Віктор Грозан почав із того, що обрав невеликий бар неподалік львівської квартири, в якій жив із дружиною. Упродовж жовтня-листопада 2016-го він ретельно вивчив прилеглі до бару вулички, відзначивши розташування всіх без винятку камер відеоспостереження, враховуючи камери на банкоматах, а також регулярно — раз на тиждень, переважно у п’ятницю — відвідував бар. На початку листопада чоловік став придивлятися до офіціанток і зрештою вибрав молоду чорнявку, яка, на його думку, найбільше потребувала грошей. Протягом наступних тижнів Віктор незмінно залишав їй щедрі чайові. Дівчина вирішила, що лисуватий незграба так залицяється, але від грошей не відмовлялася. Чоловік здавався їй не так щоби бридким, радше тюхтіюватим, загалом він не справляв враження надміру причепливого чи небезпечного.

На початку зими систематичні походи до бару на якийсь час припинилися. Натомість Віктор щоп’ятниці, скаржачись на погане самопочуття, ішов із офісу на три-чотири години раніше, заскакував у «Nissan» і щодуху мчав до Рівного. Щоп’ятниці в Артема Бродового на прізвисько Центнер у спортзалі 15-ї школи проходили тренування з баскетболу. О шостій чи сьомій вечора Віктор в’їжджав до Рівного, покидав машину під готелем «Мир», а тоді тинявся довкола школи, чекаючи на появу переростка. До кінця грудня він з’ясував, що тренування закінчуються між восьмою тридцять і дев’ятою вечора, після чого Центнер через парк Шевченка прямує до житлового комплексу «Lux House», в якому його батьки володіли пентхаусом. Тримаючись на віддалі, Віктор двічі — наприкінці грудня та в середині січня — простежив за десятикласником аж до елітної висотки, потім кілька разів пройшов той самий шлях, цього разу видивляючись місця, де немає камер та/або яскравого освітлення.

У п’ятницю, 20 січня, Віктор уперше озвався до чорнявки. Він запитав, чи дівчина не могла б йому допомогти — за винагороду, звісно, — й одразу зазначив, що йдеться не про надання інтимних послуг. Чорнявка не відповіла. Тоді Віктор пояснив: якоїсь п’ятниці до цього бару замість нього прийде інший чоловік, він сяде на те саме місце й буде приблизно так само одягнутий. Усе, що від неї вимагається: якщо раптом хтось цікавитиметься, сказати, що того дня в барі сидів він, Віктор, а не той інший чоловік. Дівчина знову промовчала. Грозан додав, що вона може не квапитися, пообіцявши зазирнути до пабу наступної п’ятниці.

Наступного тижня офіціантка підійшла й запитала про суму винагороди. Віктор запропонував п’ятнадцять тисяч гривень одразу та ще п’ятнадцять після того, як дівчина підтвердить алібі. Вони поторгувалися, загальна сума із тридцяти зросла до сорока тисяч, і чорнявка погодилася. Розраховуючись за віскі, Віктор непомітно передав їй конверт із авансом — чотирма десятками новеньких п’ятсотгривневих банкнот.

У вихідні Грозан знову був у Рівному, де зустрівся з Мовчаном. Григір довго віднікувався, твердив, що вони вже поквиталися, та зрештою, як і офіціантка, спокусився на Вікторові гроші й погодився. Протягом наступних двох годин однокласники обговорювали деталі майбутньої справи.

У неділю, вертаючись до Львова, Віктор Грозан заскочив до містечка Дубно за півсотні кілометрів на південний захід від Рівного. У Дубно колись був один із магазинів «Затишної кімнати», а також жив Вікторів боржник, власник невеликої СТО на виїзді з міста. Три роки тому Віктор позичив йому грошей, урятувавши від банкрутства. Грозан без зайвих слів пояснив, що йому потрібні номерні знаки, й показав аркуш із написаним від руки номером. Власник СТО лише мовчки кивнув.

Знаки були готові вранці наступного дня. Вікторів боржник передав їх до Львова зі своїм сином, який їхав на навчання.

Фактично, на цьому підготовка завершилася. Віктору залишалося втілити свій план у життя…

Невдовзі по першій у п’ятницю, 10 лютого, Григір Мовчан завів двигун свого автомобіля — «Mitsubishi Lancer» кольору стоун-ґрей — і вирушив до Львова. О 16:40 він поставив машину в домовленому місці — у глухому, закритому від сторонніх поглядів провулку — й без поспіху подався до бару, про який йому розповідав Віктор.

Грозан досидів на роботі до закінчення робочого дня, а потім поїхав додому. Він покинув «Nissan» там, де й завжди — на платній стоянці, — після чого пішки попрямував до бару. У руках він тримав чорну течку й дорогою ніби ненароком підставляв обличчя кожній зустрічній камері спостереження. Віктор Грозан з’явився в барі приблизно о 17:35. На ньому було темно-сіре вовняне пальто й твідовий кашкет. Кашкета чоловік не знімав, нібито соромлячись залисини. Григір Мовчан побачив його, проте вдав, ніби вони незнайомі.

Віктор спершу поспілкувався з барменом — достатньо довго, щоб переконатися, що той його запам’ятав, — а тоді сів за столик у глухому куті, куди не досягала жодна із трьох, підвішених під стелею закладу камер. За кілька хвилин до шостої Віктор Грозан і Григір Мовчан одночасно вийшли до туалету, де помінялися одягом. Мовчан, насунувши на вуха кашкета й загорнувшись у пальто, повернувся до столика, за яким сидів його однокласник, а Віктор через чорний хід вибрався в глухий провулок за баром. Чоловік кинувся до місця, де Григір залишив машину, цього разу старанно уникаючи камер.

Надворі вже стемніло. Віктор похапцем зняв із Lancer’а номерні знаки й почепив на їхнє місце ті, що приніс у течці. Потім сів за кермо та погнав, як ненормальний, до Рівного. Це була найслабша ланка плану. Якби дорогою його зупинила поліція на машині з фальшивими номерами, вся затія зазнала би краху.

Але Віктору пощастило. О 20:21 чоловік під’їхав до парку Шевченка в Рівному з боку вулиці Степана Бандери. Заздалегідь придбаним болторізом Віктор перекусив ланцюг, який перегороджував в’їзд до парку, потім вузькими пішохідними алеями прокотився через увесь парк аж до елітного житлового комплексу «Lux House». На півночі, за висоткою, шуміла Соборна, на півдні, де зачаївся чоловік, аж до багатоповерхівки підступали десятки височенних кленів, а ще липи, берези та кілька каштанів. Укриті пощербленим асфальтом алеї, що тягнулися до будинку, були темними, лиш де-не-де вдалині вигравали слабким світлом поодинокі ліхтарі.

Довго чекати не довелося. Дебела постать Артема Бродового виринула на обсадженій кущами дорозі о 20:43. Віктор, затиснувши в руці змочений етилхлоридом тампон, нечутно вислизнув із машини. Артемові вуха затуляли велетенські навушники, тож чоловікові не довелося докладати надзусиль, щоб підкрастися до нього. Він лівою рукою обхопив підлітка за шию, а правою притиснув тампон до обличчя. Центнер легко струснув зі спини значно нижчого за себе Віктора й почав розвертатися, але поглянути на нападника не встиг. Очі закотились, і переросток лантухом гепнувся на асфальт. Насамперед чоловік нейлоновими хомутами стягнув хлопчакові руки та ноги, потім заклеїв скотчем рота, і тільки потім перетягнув його до машини.

Парк стояв порожній, ніхто їх не побачив.

Віктор відвіз десятикласника до Горині за Ходосами. Сам того не знаючи, він приволік Артема Бродового до нетрищ неподалік галявини, на якій рік тому Марк із Арсеном стежили за зорями та планетами Сонячної системи. Спершу чоловік посадив Центнера навпроти себе й пояснив, хто він такий. Власне, для цього й потрібне було алібі. Віктор хотів, щоб Артем його впізнав. І зрозумів, за що розплачується.

Центнер у відчаї заскиглив, сльози безперестану струменіли щоками, та чоловік не зважав. Він дістав із кишені куртки (також заздалегідь заготовлений) чавунний товкач для приготування приправ — товкач був завдовжки з Вікторове передпліччя і мав потовщення на робочому кінці, — а тоді, не кваплячись, узявся гамселити зв’язаного переростка. Він зламав Центнерові ніс, вибив вісім передніх зубів, перетворивши рот на криваву діру, і розтрощив надколінники (колінні чашечки), подбавши, щоб переросток більше ніколи не вийшов на баскетбольний майданчик. Насамкінець, діставши з машини цифрову фотокамеру, Віктор зробив кільканадцять фотографій зі спалахом. Картку пам’яті сховав до маленької кишеньки під поясом джинсів. Потому перерізав стяжку на ногах Артема, сів до машини та поїхав геть.

Перед Львовом Віктор зупинився на узбіччі та поміняв номерні знаки. У місті завів машину на мийку, після чого повернув її до провулка, звідки почав сьогоднішню подорож. На годинникові була перша ночі.

Чоловік прийшов додому о чверть по першій, розбудив дружину та наказав їй за будь-яких умов говорити, що він був удома о 22:30. Яна почала розпитувати. Віктор сказав, що мусив дещо зробити, що це пов’язано з Марком — ні, він не знайшов сина, ні, не знає, де він, — але вона повинна всім відповідати, що ввечері у п’ятницю, 10 лютого, її чоловік повернувся додому за півгодини до одинадцятої. Саме в цей час Григір Мовчан, насунувши кашкета на очі й високо піднявши комір вовняного пальто, пройшовся повз відеокамери вуличками, якими Віктор зазвичай прямував додому з пабу.

Уранці суботи, 11 лютого, Артем Бродовий доповз до Ходосів. Селяни відвезли його до міста. Лікарі приймального відділення міської лікарні, щойно побачивши хлопця, відразу викликали поліцію. Батьки та поліцейські прибули майже водночас. Підліток розповів, хто його побив.

Віктор Грозан тієї суботи працював. О 13:10 до його офісу навідалися двоє слідчих. Утім, уже за чверть години вони поїхали. Протягом наступних годин слідчі перевірили все, що почули від Віктора. Охоронець назвав час, коли Грозан залишив автомобіль на стоянці, й запевнив, що машиною до ранку ніхто не користувався. Бармен стверджував, що перекинувся із Віктором кількома словами, офіціантка також упізнала його й зауважила, що чоловік увесь вечір просидів за столиком і пішов із бару невдовзі по десятій. Яна Грозан повідомила, що Віктор був удома о пів на одинадцяту вечора. Після такого відеозаписи з вуличних камер спостереження ніхто не передивлявся. Оскільки напад на Артема стався о дев’ятій вечора, поліції виявилося достатньо свідчень охоронця, офіціантки та дружини Віктора.

У суботу ввечері Артемових батьків сповістили, що Віктор Грозан увесь учорашній день провів у Львові — це можуть підтвердити його підлеглі, охоронець платної стоянки, на якій він залишив машину, бармен та офіціантка з бару, де він відпочивав, а також його дружина, — а отже, він абсолютно не міг побити їхнього сина…

Навіщо Віктор це зробив?

Звісно, він усвідомлював, що Центнер не причетний до зникнення Марка, проте мав іншу, важливішу причину. Віктор думав про це дорогою з Рівного до Львова. Він розумів, що світ насправді простий і безсторонній — саме так, цілковито безсторонній, тобто не добрий і не злий. Думав, що немає ніякої вищої сутності, яка би стежила за нами й виправляла помилки, немає нікого, хто би пильнував за збереженням хисткого балансу між добром і злом, дбав про беззастережне дотримання справедливості, — нікого, крім нас самих, — і якщо ми втратимо віру, піддамося слабкості й опустимо руки, то зрештою, раніше чи пізніше, все зійде на пси, а час застигне, як, наприклад, він застиг у Північній Кореї, або ще гірше, час посуне назад, як у Ірані, Росії чи Сирії. Віктор міркував про те, що діти гинуть у війнах чи помирають від вроджених хвороб, так і не збагнувши, навіщо народилися; що вбивці й диктатори купаються в розкошах (і будьте певні, ночами вони не чують голосів закатованих жертв); що найгірші негідники уникають кари, а нечесні судді карають невинних; що безпринципні посередності пробиваються до найяскравішого світла, а сором’язливі генії гниють у тіні, проте — найважливіше — у всьому цьому немає прихованої сутності чи вищої мети. Жодні страждання не забезпечать вічного життя. І ніхто не отримає відплати за вчинене зло після смерті — десь там, нагорі, у карикатурній геєні над хмарами. Усе, що важить, стається тут, навкруг нас, а у височині понад головами — лише безмовна чорнота й порожнеча.

Це не добре й не погано. Так просто є.

Але також Віктор розумів, що він не такий, як інші. Таких, як він чи Арсен, — меншість. Для більшості ця нібито очевидна істина — про те, що людство є нестійким і нічим не контрольованим механізмом, який будь-якої миті, неначе вражений автоімунною хворобою організм, може почати жерти сам себе, — недосяжна для розуміння. Більшість людей живе не заморочуючись, не копає глибоко. Так ось, такі можуть повірити, наприклад, у те, що світ, як казав Роккі, — це нікчемне та паскудне місце.

Певна річ, Віктор хотів покарати Центнера, однак завдати лише болю не прагнув. Основною метою було показати підліткові, що світ завжди подбає про відплату, загнати глибоко під шкіру знання про те, що жодна кривда не мине просто так, і за кожен учинок раніше чи пізніше доведеться розплачуватися. Артем Бродовий був достатньо дорослий, щоби зрозуміти це. І запам’ятати.

І, напевно, в цьому була вся суть: Віктор хотів, щоб Центнер ніколи не забув. Улітку 2017-го чоловік придбав ноутбук «Lenovo» — про його існування не знала навіть дружина — і встановив на ньому браузер «Tor»[38]. Зрідка, раз на два-три місяці, Віктор створював фейковий акаунт у якій-небудь із соцмереж, із якого надсилав Бродовому одну з фотографій, зроблених 10 лютого в лісі на північ від села Ходоси. Просто щоби бути певним, що Центнер пам’ятає: нікчемний і паскудний світ досі тримає його за горлянку.