Не озирайся і мовчи

57

Після розмови з мамою Марк, розкинувшись на ліжку, тупився у стелю. Було трохи незвично лежати отак посеред будня і нічим не перейматися, задовго до завершення навчального року не хвилюватися за уроки. Незвично та приємно водночас. Упродовж минулих кількох днів він не прочитав жодної сторінки, а зараз навіть рубатися в «Героїв» не хотів. Натомість хлопець міркував про світ за ліфтом. Пригадував важке, застояне повітря на дні серпоподібної бухти, насичені сірководнем сипучі піски, в які дивом не втрапив, борсука, що виник невідь-звідки, а також те, що розповіла — чи то пак не розповіла — Соня. Марк уявляв, що сталося б, якби він не зупинився та зайшов на кілька кроків далі, або схаменувся надто пізно, або, виборсуючись, завалився вперед, а не назад, однак чомусь думки повертали до розмови з матір’ю. Марк довго не міг збагнути чому.

Мама зазирнула до нього за п’ять до першої, запропонувала пообідати, проте хлопець відмовився, сказавши, що не голодний. За мить після того, як Яна зачинила двері, Марк чомусь подумав, що не запитав у Соні, чи дізналася її мама що-небудь про смерть Анни Ярмуш, а тоді у голові наче батіг хльоснув. Хлопець збагнув, що йому муляло.

(Софія Ярмуш)

(15-та школа)

Він сів на ліжку, взяв до рук планшет, відкрив додаток «Карти». У рядку для пошуку ввів адресу «школи Рівного». У різних місцях карти з’явилися червоні кружечки з білими магістерськими шапочками всередині. Марк пересунув карту, щоб його висотка опинилася в центрі, а потім, провівши вказівним і великим пальцями по екрану, збільшив масштаб.

Найближчою до десятиповерхівки на Квітки-Основ’яненка школою виявилася 15-та — до неї було не більше ніж п’ятсот метрів, — але хлопець і так це знав, тому відразу дивився далі. На півночі стояла 5-та. Навіть якщо йти дворами, дорога до неї займала не менше як чверть години — кілометр із лишком. До 1-ї школи, що на захід від Квітки-Основ’яненка, був кілометр, до 12-ї на сході — ще далі. Інших шкіл у радіусі двох кілометрів від багатоповерхівки не було. 15-та була найближчою.

Марк зосереджено поправив окуляри. Софія Ярмуш народилася 1989-го, сьогодні їй двадцять сім, напевно, вона вже вийшла заміж, змінила прізвище та проживає за іншою адресою, імовірно, в іншому місті. Через Інтернет її не відшукати, проте — у хлопчака від нетерплячки аж засвербіла шкіра — впродовж 90-х і на початку 2000-х вона напевне мешкала на вулиці Воровського/Квітки-Основ’яненка. 1996-го Софії виповнилося сім, і вона мусила піти до школи. Дівчинка жила з бабусею, і Марк зміркував, що навряд чи Соломія Соль, на той час уже точно пенсіонерка, мала машину, щоб відвозити онуку до якої-небудь віддаленої школи. Звісно, всяке могло бути, проте з великою вірогідністю Соломія віддала Софію Ярмуш саме до 15-ї, найближчої до їхнього будинку школи. Якщо припустити, що Софія провчилася у школі достатньо довго, її цілком можуть пам’ятати нинішні вчителі. Найбільш логічно — хто-небудь із найстарших за віком завучів.

Марк зіскочив із ліжка й узявся похапцем одягатися. Від думки, що йому доведеться заговорити із завучем, причому заговорити не про навчання, а про дівчинку, яку, навіть якщо вона навчалася у 15-й, можуть не пам’ятати, хлопцеві холонули руки. Та відступати нікуди. Він хоче назавжди перебратися до світу за ліфтом, а отже, повинен дізнатися про цей світ якнайбільше.

Арсен і Яна були вдома, проте Маркові вдалося вислизнути з квартири непоміченим. Уже на вулиці, за кілька кроків від під’їзду, хлопець згадав про батькову заборону виходити з дому й зупинився. Марк не сумнівався, що мама чи дід невдовзі виявлять його зникнення. Питання в іншому: якими серйозними будуть наслідки, коли стане відомо Віктору? Хлопчак задер голову й зиркнув на вікна своєї квартири. Секунд п’ять постояв, а потім рішуче закрокував далі. Начхати, хай роблять, що їм заманеться, йому потрібно знайти Софію Ярмуш.

Дорогою до школи Марк вирішив, що розмовлятиме з Мариною Антонівною Єзерською, заступником Старжинського із навчально-виховної роботи. Вона вела у 8-А історію України. Марина Єзерська була далеко не найстаршою із завучів (хоча, в принципі, могла працювати в школі на початку 2000-х), одначе серед решти заступників директора вона здавалася Маркові найбільш привітною та адекватною.

Хлопець ступив до школи о 13:25, через десять хвилин після початку шостого уроку. У вестибюлі, крім підстаркуватого вахтера, нікого не побачив. Марк пройшов до сходів і почав підійматися на четвертий поверх із учительськими та кабінетом директора. Підіймався він повільно — що вище вибирався, то важче давався кожен крок, — і на майданчику третього поверху вже ледве повз. Усе тіло неначе поважчало. Марк обмірковував, як почати з Єзерською розмову, і щодалі більш божевільною вважав усю цю затію. Він не знав, чи Марина Антонівна в кабінеті. Як він діятиме, якщо вона на уроці? Чекатиме на закінчення? Але під час перерви він може натрапити на когось з однокласників чи на Центнера. Навіть якщо завуч у своєму кабінеті, як йому зав’язати розмову? Невже вона стане розмовляти з ним?

Напевно, розмови ніколи не відбулося б, якби Марина Єзерська не наштовхнулася на Марка у вестибюлі четвертого поверху. Жінка якраз прямувала до свого кабінету. Вона впізнала восьмикласника та привіталася.

— О, привіт, Марку! Ти як тут?

Хлопець розгубився — Єзерська ще ніколи не зверталася до нього на ім’я, — вмить забувши заготовлені вдома слова.

— Я д-до вас.

Завуч дивилася на пов’язку та злипле волосся, що вистромлювалося з-під марлі.

— Твоя мама вчора була.

— Знаю.

Єзерська ледь примружилась.

— Ти прийшов через контрольні? — Її дочка навчалася у 8-А. Попри те що Марк Грозан перейшов до 15-ї школи 2015-го, завуч знала, як він навчається, а тому припускала можливість, що хлопець уже підготувався до контрольних. Жінка посміхнулася. — Пробач, я ще не готова.

— Я не через те, — заперечив Марк. — Я подумав, що ви можете мені допомогти… Ну, тобто якщо маєте кілька хвилин.

Завуч посерйознішала й жестом запросила школяра до свого кабінету.

— Заходь.

Хлопець несміливо переступив поріг і зупинився. Кабінет був невеликим: два столи, кілька крісел, перекособочена шафа для одягу та широченний, на всю стіну, стелаж із книжками та фотографіями в рамках. Марина Єзерська сіла за дальній від входу стіл і показала на просте крісло без билець навпроти.

— Сідай. Розказуй.

Марк, зсутулившись, наблизився до стола й сів. Витер об штани спітнілі долоні, потім підняв праву до губів і почав гризти ніготь на вказівному пальці. За секунду схаменувся, відсмикнув руку та зрештою наважився почати.

— Я хочу дещо запитати. — Він робив паузу після кожного наступного речення. Єзерська не переривала його, щоразу легким кивком заохочуючи продовжувати. — Вам це запитання може видатися трохи дивним. — Пауза, кивок. — Але, будь ласка, не дивуйтесь. — Знову кивок. — І не говоріть моїм батькам. — Цього Марина Антонівна пообіцяти не могла, та все ж учетверте кивнула. — Добре?

— Як скажеш.

Хлопець помовчав, посмикав пальцями ґудзик на сорочці, а тоді запитав:

— Ви давно працюєте в школі?

Завуч здивувалася, проте вигляду не подала.

— Відтоді як закінчила університет.

Марк уточнив:

— Я маю на увазі, в цій школі.

— Гм, — Марина Єзерська замислилася, — мабуть, із 99-го. Отже, уже сімнадцять років.

— Добре, — хлопчак по-дорослому зосереджено кивнув. — Тоді ви можете її пам’ятати.

Завуч сухо посміхнулася.

— Кого?

— Дівчинку на ім’я Софія Ярмуш. Я невпевнений, але нібито вона навчалася в нашій школі, ну, і я подумав, що можна запитати у вас, можливо, ви її пам’ята… — Марк затих на півслові, вражений тим, як змінилося обличчя Єзерської. Риси загострилися, погляд став напруженим, сторожким. Жінка витягнулася, мов струна, і поглянула на хлопця майже із неприязню.

— Чому ти запитуєш?

Марк вважав, що таке трапляється лише в кіно. Промовистий вираз на обличчі Марини Єзерської не просто слугував доказом, що вона пам’ятає Софію Ярмуш, він виказував дещо більше: жінка носила у пам’яті щось таке, про що воліла б назавжди забути. Швидко все зваживши, хлопець вирішив сказати правду.

— Я хочу знайти її. Дізнатися, де вона зараз.

Єзерська відсахнулася. На її й так занімілому обличчі щось немовби зсунулося, і тепер жінка мала вигляд, ніби вдавилася великим куснем їжі й от-от почне задихатися.

— Що означає «де вона зараз»?!

Хлопець не зрозумів, чого від нього хочуть, знітився та по-черепашачому втягнув голову між пліч: завуч поставила запитання таким тоном, начебто Марк бовкнув щось непристойне.

— Я… п-п… просто намагався з-знайти й-йі… — язик задерев’янів, і слова вилітали з рота немовби поламаними, — намагався з-знайти її в соцме-ережах.

— Знайти Софійку в соцмережах? — уже не сердито, радше сконфужено перепитала Марина Антонівна.

Марк тихо мовив:

— Так. Але не з-знайшов. Тому й прийшов до в-вас.

Пауза.

— Вона давно померла. — Бачачи, як витягується хлоп’яче обличчя та круглішають очі, завуч зм’якшилася. — Ти маєш рацію: Софія Ярмуш навчалася в нашій школі, але вона померла до того, як з’явилися соцмережі. Ти цього не знав?

— Ні. — Марк похнюпився й додав: — Пробачте, я не знав.

— Це було… — Єзерська прикрила долонею очі, та майже відразу стрепенулася. — Чекай. — Не встаючи з крісла, вона потягнулася до шафи й узяла з полиці одну з фотографій. Машинально стерла долонею пилюку, потім перевернула рамку. У верхньому лівому куті картонної підкладки темніла написана від руки дата: березень 2003 року. — 2003-го. По-моєму, в квітні Софія захворіла… і згоріла буквально за лічені місяці. — Погляд Марини Антонівни затуманився, жінка втупилася у вицвілу фотографію та хвилину не відводила від неї очей. Зрештою поклала рамку на стіл і перевела погляд на Марка: — Чому ти питаєш про неї?

Підліток покусував губи в пошуках відповіді. Завуч вглядалася в нього, і крихка здогадка, що зринула в голові кілька секунд тому, поволі переростала в упевненість: хлопчакові невідомо про найважливіше.

— То ти, — вчителька говорила повільно, стежачи, як змінюється вираз обличчя хлопця після кожного слова, — не знаєш, що її так і не поховали?

Невідь-чому в Марка на загривку здибилося волосся. Він спершу спантеличено поворушив губами й тільки потім витиснув:

— Ні. — хлопець раптом усвідомив, як двозначно прозвучала його фраза «хочу дізнатися, де вона зараз». — Будь ласка, розкажіть, що з нею сталося.

Марина Антонівна Єзерська довго дивилася на нього, проте, зрештою нічого не запитавши, відвела погляд і через силу почала розповідати.

— Тієї весни її мучив страшний біль у животі. У квітні Софія вже не могла їсти. Я була її класним керівником і одного разу на власні очі бачила, як вона блювала. Жили на шиї заледве не тріснули, вона вивергала все, аж доки з рота не пішла чиста жовч, але їй не легшало. Лікарі поставили діагноз: гострий панкреатит. Звідки він з’явився у такому віці, лікарі пояснити не змогли. Тоді, коли Софію поклали у стаціонар, її підшлункова вже перетравила сама себе й почала перетравлювати найближчі органи. Їй провели кілька операцій, натикали в тіло дренажів, але все марно. Софія пролежала в лікарні трохи більше ніж місяць і померла. — Жінка задумливо провела рукою по рамці. — Це її остання фотографія. У березні 2003-го ми всім класом їздили в Карпати.

— Чому її не поховали?

Завуч пересмикнула плечима.

— Через її бабу. — Єзерська, немов шкодуючи про щось, повільно хитала головою. — Софійчина мама померла під час пологів, батько жив окремо, її виховувала бабуся. Ми в класі зібрали грошей, я віднесла їх старій і попросила повідомити, коли дівчину ховатимуть. Софія була дивачкою, проте в школі її любили, я знала, що багато хто пішов би на похорон. Але бабця так і не зателефонувала. Я тиждень чекала, а потім просто викинула це з голови: вирішила, що стара з якихось причин не мала бажання когось запрошувати. Крім того, був кінець року — багато роботи. Напевно, все так і залишилося б, якби наприкінці травня до школи не навідався Софійчин батько. Почав кидатися на всіх, допитувався, куди поділи тіло доньки. Спочатку ніхто не розумів, чого він від нас хоче. Лише через два чи три дні ми виявили, що Софійчина бабуся забрала тіло онуки з лікарні, а до поховальних служб не звернулася. Ми взялися шукати, ходили до старої додому, намагалися додзвонитися, але вона ігнорувала нас. Я звернулася до юриста й з’ясувала, що в Україні немає інструкцій чи законів, які б зобов’язували дотримуватися якихось правил поховання небіжчиків. — Жінка стиснула й розтиснула долоні. — У нас немає служби, яка контролює, де родичі ховають мертвих і чи ховають узагалі. Розумієш? Ми не могли нічого вдіяти.

Марк не зводив із Марини Антонівни очей.

— Що сталося з тілом? — пошепки вимовив він.

— Я не знаю. Софія померла, баба забрала тіло з лікарні, й більше його ніхто не бачив. Через рік, 2004-го, я дізнавалася в директора Молодіжного кладовища: могили з прізвищем Ярмуш не з’явилося. — Жінка перевела погляд із вікна на Марка й насупилася, немовби згадавши, що перед нею підліток. — Мені дивно, що ти про неї розпитуєш.

Марк почервонів і несміливо показав пальцем на рамку з фотографією.

— Можна подивитися?

Марина Єзерська здивовано підняла брови, проте посунула фотографію до школяра. Зауваживши, як розгублено забігали його очі, тицьнула пальцем у скло.

— Ось це Софія.

Хлопець обережно взяв рамку до рук і втупився в худорляву, середнього зросту дівчину, на яку показала завуч. На знімку півтора десятка всміхнених підлітків згуртувалися довкола зовсім іще молодої Марини Єзерської. Позаду них височіла триповерхова дерев’яна садиба з укритим червоною черепицею дахом, іще далі, поплямовані тінями від купчастих хмар, громадилися гори. Софія Ярмуш стояла збоку, трохи позаду однокласників, через що складалося враження, наче вона сторониться їх. Єдина з усіх не посміхалася. Марк схилився над рамкою, ледве не торкнувшись скла носом. Вилицювате обличчя, темні очі, мініатюрний ніс. Тугі русяві кучері робили голову Софії зовсім круглою, і це створювало ілюзію повноти, проте, придивившись, хлопець збагнув, що насправді все навпаки: дівчина мала виснажений, майже анорексично худий вигляд.

— Ви сказали, що вона була дивачкою. — Марк підняв очі від фотографії. — Що з нею було не так?

Погляд Єзерської знову став нечітким, наче затягнувся димом.

— У молодших класах Софія говорила, що бачиться із мамою.

— Але ж… — Хлопчак застиг із відвислою щелепою.

— У класі знали, що її мама померла. Про таке раніше чи пізніше дізнаються. Попри це, Софія розповідала, що ночами зрідка бачиться з матір’ю. Її переконували, що це сон, а вона заперечувала, доводила, що мама насправді приходить до неї. Зрештою через упертість її почали уникати. Шкільного психолога на початку 2000-х у нас іще не було, і я мусила сама розбиратися. Спробувала поспілкуватися з дівчиною. Під час розмови вона розплакалася, проте не відступилася: бачила маму, і все. Наступного дня до школи з’явилася її бабця, дуже перепрошувала, пояснювала, що Софії часом сняться кошмари, і пообіцяла, що онука більше не казатиме дурниць і не лякатиме однокласників. Я відповіла, що вона нікого не лякає, а сама подумала, що це якийсь дуже дивний кошмар, адже Софія ніколи не бачила своєї мами, і якщо мама їй так часто сниться… — Завуч умовкла. Її погляд остаточно просвітлів, і вона втупилася в хлопця з виглядом людини, що отямилася після наркозу. — Марку, поясни, будь ласка, чому ти про це розпитуєш.

Маркове тіло затопило пекуче бажання піти.

— Я не розпитую, я так… — Він витиснув із себе посмішку, проте таку кислу, таку щемливо несправжню, що вчителька скривилася. — Марино Антонівно, вибачте, я забув, на мене вдома чекає мама.

Він підвівся. Єзерська звела брови, подалася вперед, переборюючи химерне бажання схопити хлопчака за руку.

— Стій. Ти сказав, що хотів дізнатися, де Софія зараз. Навіщо вона тобі?

Марк позадкував.

— Це знайома однієї родички… тобто родичка моєї знайомої просила… і я просто… ну, так.

— Марку! — підвищила голос Єзерська.

Проте хлопчак вдав, що оглух, і кулею вилетів із кабінету.