Не озирайся і мовчи

41

Марк наздогнав дівчину за ґанком чорного входу Облуправління національної поліції, що на Хвильового, і, віддихуючись, закрокував поряд.

— Привіт!

— Привіт.

Соня скоса окинула поглядом загорнену в прозору плівку круглу фанерну дошку з приклеєними до неї квадратними ємностями із прозорого пластику, що її хлопчак тримав під пахвою, проте нічого не запитала. Лише всміхнулася невиразною, мовби вицвілою посмішкою. Зате Марк почувався так, ніби в жилах закипала кров.

— Ти бачила фотку, яку я скинув?

— Бачила, — відповіла вона.

Наступні запитання посипалися, наче із розірваного мішка зерно.

— І що? Чому не відписала? Ти впізнала її? Це вона? Це та стара?

Перед тим як відповісти, дівчина помовчала.

— Не знаю.

— Тобто не знаєш? — завівся Марк. — Це вона чи ні? — Соня не озивалася, поринувши в роздуми. Хлопець гарячкував: — Я вчора півдня просидів у бібліотеці! Жінка працювала фотографом у «Червоному прапорі», тож я перелопатив цілу купу газет і відшукав її фотку на привітанні з ювілеєм. Я не розумію, чому ти не можеш упізнати її!

— Якого року фотографія? — запитала дівчина.

— 89-го. — Хлопець труснув головою та виправився: — Тобто ні, 87-го.

— Я зустріла жінку 2011-го. Ти ж розумієш, скільки років їй тоді було… тобто скільки мало би бути, якщо це одна й та сама людина.

Марк насупився, схилив голову, через кілька кроків переклав фанерний лист під іншу руку. Соня трохи почекала та повторила запитання:

— То скільки?

— Вісімдесят чотири, — нерозбірливо пробубнів хлопець.

— Я подумала, що їй трохи більше ніж сімдесят, але помилилася. І тут нема нічого дивного: іноді літні люди у вісімдесят здаються сторічними, а іноді на десять років молодшими, — вона обернулася до Марка. — Ти скинув мені фотографію тридцятирічної давнини. Що ти хочеш почути? Подивись, яким був твій дід тридцять років тому. На скількох фотках ти впізнав би його, якби не знав, який він вигляд мав молодшим?

— Але… — збляклим голосом спробував заперечити Марк. Він хотів сказати, що виявлена ним фотографія — якщо брати до уваги вік старої на момент зустрічі із Сонею, — насправді не тридцяти-, а двадцятичотирирічної давнини, проте змовчав, розуміючи, що такі аргументи були би голослівним прискіпуванням. Цілком імовірно, що опублікований у газеті знімок зробили задовго до того, як Соломії Соль виповнилося шістдесят.

Соня не слухала хлопця й говорила далі немов сама до себе.

— У жінки на фото інша зачіска, ще не сиве волосся, я не бачу кольору очей, і вона повніша. Так, якщо зважати на те, що минуло чверть століття, вона може бути тією, що вийшла до мене з ліфта. Може, вона схудла, підстриглася й не так дуже постаріла. Але може й не бути. Це може бути зовсім інша людина. — Вона стенула плечима. — Я не знаю…

Далі до школи йшли мовчки. Рештки невихлюпнутого роздратування зав’язли в хлопцевих грудях і тепер роз’їдали його зсередини. Як він міг про таке не подумати? Одначе ще більш дошкульним за усвідомлення власної короткозорості здавався розпач від чергового глухого кута.

За кілька кроків від шкільного ґанку Марк озвався:

— Чекай. — Він опустив фанерний круг на ступню та долонею притиснув його край до стегна. — Ти згадувала, що твоя мама працює в Перинатальному, так?

Соня зупинилася.

— Так.

— Коли вона влаштувалася?

— Щойно ми переїхали. 2011-го.

— Це ще не все, що я зміг нарити. В одній із газет я натрапив на некролог. У Соломії Соль була дочка, Анна Ярмуш. 4 січня 1989-го вона народила дівчинку, Софію, але майже відразу потому померла: я не знаю, чи в день пологів, чи наступного дня. Тобто це десь 4-го або 5-го січня. Я розумію, стільки часу минуло, але мали би зберегтися якісь записи. Жінки не щодня помирають під час пологів. Можливо, в Перинатальному досі працює хтось, хто пам’ятає, що тоді сталося.

— Ти хочеш, щоб я розпитала в мами?

Марк покивав. Соня зауважила:

— У місті є ще один пологовий будинок.

— Серйозно?

— Так.

Хлопець зітхнув. Отже, шанси ще менші.

Дівчина підколупнула нігтем прозору плівку на фанерному дискові й запитала:

— Це що в тебе?

— Нічого, — відмахнувся Марк. — У нас сьогодні урок однієї задачі з геометрії, то ми з дідом дещо придумали. — Він підхопив установку й рушив до шкільного входу. На ґанку, коли вони вже розходилися, Марк повернув голову до Соні й серйозно промовив: — Ну, ти однаково запитай. Раптом твоя мама щось дізнається.