Не озирайся і мовчи

76

Марк упізнав його відразу, ще до того, як чоловік ступив до кав’ярні. Семен Ярмуш прийшов у чорних джинсах, вицвілій блакитній сорочці з квадратною кишенькою праворуч на грудях і світло-сірій вітрівці. На вигляд — років шістдесят, волосся — майже всуціль сиве. Попри весняне сонце, що, сліплячи, щедро виливало тепло на бруківку, Ярмуш справляв враження людини, яка щойно прокинулася посеред зими: обличчя відсвічувало хворобливою блідістю, через що зморшки на щоках здавалися обведеним простим олівцем. Тонкі нерівні брови розділяли лице майже навпіл, відтак усі риси було зсунуто, неначе спресовано в його нижній частині. Високий лоб перекреслювали ряди неглибоких зморщок.

Марк упізнав чоловіка, бо він був майже неправдоподібно схожим на Софію Ярмуш.

Семен Ярмуш зайшов, роззирнувся, побачив Марка. Виждав секунду, переконуючись, що хлопець дивиться на нього, і лише тоді наблизився до столика.

На столі перед хлопцем стояв акуратний білий чайник і чайна чашка.

— Марк?

— Це я.

— Семен Ярмуш, — простягнув руку чоловік.

Марк, знітившись, потиснув її.

— Добрий день.

Семен сів, почекав, доки підійде офіціантка, замовив каву без молока. Потім перевів погляд на хлопця та натягнуто всміхнувся. Марк помітив дірку між зубами відразу за правим різцем на верхній щелепі.

— Ти сказав, ніби знаєш, що відбувалося наприкінці дев’яностих. — Чоловік постійно совався, начебто вмощуючись. — Тебе ж іще на світі не було.

— Не було, — підтвердив Марк.

— Що ти хочеш?

— Так, мене тоді ще не було, але… — хвилювався хлопець, — це заплутана історія, я багато дізнався, ну, не тому, що щось вишукував, ні, просто протягом певного часу все якось так складалося. Наприклад, я навчаюсь у тій самій школі, що й ваша дочка. А ще у моєї подруги мама працює в пологовому будинку, і від неї я знаю, що ваша дружина… е-е-е… я не хочу це все розповідати, бо це займе багато часу. Я прийшов через те, що-о… думав, може, ви дещо поясните.

— Що саме?

Марк набрав у груди повітря та на видиху промовив:

— Ну, наприклад, ким була Соломія Соль.

— Фотографом.

Хлопчак чомусь іще дужче знітився.

— Ну, так, це я знаю. Мені цікаво, ким вона була поза тим.

Офіціантка принесла каву. Поки Ярмуш додавав цукор, хлопчак підсунувся ближче й ненароком вдихнув його віддих. Марку не сподобалося, як чоловік пахнув. Запах нагадував хімічний кабінет на другому поверсі 15-ї школи. Або навіть гірше — хвору на рак Бібі за кілька тижнів до смерті.

— Нічого особливого. — Семен розмішував цукор і промацував поглядом Маркове лице. — Соломія народилася та виросла в Києві, під час війни з матір’ю виїхала до Рязані. Згодом повернулася та вийшла заміж. 61-го народилася Анна. Наприкінці шістдесятих чоловіка Соломії репресували, в тюрмі він захворів і помер. Соломія мала тітку в Рівному, та допомогла їй знайти роботу, тож на початку сімдесятих Соломія з Анною переселилися до Західної України. Ми з Анною познайомилися 85-го, через місяць після того, як я повернувся з армії, з Афганістану. За рік ми одружилися. Квартиру мені дати не встигли, тож ми всі втрьох жили в будинку на Воровського. З кінця дев’яностих я з нею не спілкувався. Бачив раз чи двічі, але ми не розмовляли. — Його очі були водянистими, вибалушеними та якимись наче зжовклими, хлопець мимоволі намагався вивернутися з-під їхнього погляду, проте не міг. — Це те, що ти хотів дізнатися?

— Ні.

Марк сьорбав чай і думав, що все це якесь дивне. Батько Софії прийшов на зустріч, попри те що Марк нічого важливого йому не сказав. Навіть не пообіцяв сказати. Чоловік не розвернувся і не подався геть, побачивши за столом чотирнадцятирічного підлітка. От і зараз Семен не просто відповідав на запитання, він ніби підштовхував Марка до чогось. Хлопець спостерігав за майже сивим чоловіком і міркував, до чого саме, коли раптом у голові, ніби зі шматків пазла, склалася чітка картинка. То був один із тих чарівних, але рідкісних моментів виняткового захвату, які хлопчак відчував щоразу, коли осягав якийсь глибокий фізичний принцип, коли внаслідок тривалої боротьби із запитаннями, на які ще мить тому він не мав відповідей, у свідомості несподівано формувалося струнке, логічне й вичерпне пояснення. Він одразу збагнув, чому Семен Ярмуш погодився зустрітися.

— Ви бачили мертвих людей, — відкарбував Марк.

Семен Ярмуш, не зводячи із хлопця очей, провів сухим язиком по губах. Секунду нічого не відбувалося, а потім його обличчя витяглося, а жовті очі покруглішали. Чоловік став схожим на переляканого оленя, заскоченого посеред дороги світлом потужних фар.

— Так. — Губа ледь помітно трусилась. — Я бачив Анну, свою дружину.

— Ви злякалися?

Марк, іще не закінчивши, збагнув, що запитання дурне, проте нічого кращого в голові не виникло. Ярмуш трохи повагався перед тим, як відповісти.

— Ні. Тобто не зразу. Спершу вирішив, що мені наснилось. У тому будинкові туалет був на першому поверсі. Якось уночі я встав, щоб відлити, а на виході з туалету почув тихий стукіт із підвалу. Я почовгав на звук. Усередині горіло світло. Спочатку я помітив Соломію. Теща повернулася до мене й щось тихо сказала — чи то «не підходь», чи то «вийди», але я на автоматі спустився на кілька сходинок і побачив Анну. Дружина стояла в дальньому від мене куті й розмірено товклася лобом об стіну.

Маркове обличчя заніміло, йому здавалося, що похололи навіть губи. Семен Ярмуш нетвердим голосом правив далі:

— Я розвернувся та вийшов. Без слів. Узагалі без жодної думки в голові. Просто пішов геть. — Почавши, він уже не міг зупинитися, йому потрібно було виговоритися. — Тобі це, напевно, дивно. Просто тієї миті я все сприйняв як щось надто ірраціональне. Якби я був у підвалі сам, тобто якби наштовхнувся на дружину без тещі, напевно, перелякався б. Очунявся б. І зрештою щось би зробив. А так… Я був у трусах, Соломія — в нічній сорочці, а Анна — в якійсь куртці й чи то платті, чи то спідниці. Вона мала вигляд не те щоб несправжній, а якось наче недоречний. І теща спокійно дивилася на неї… тому я вирішив, що це сон. Усе здавалося занадто диким, щоби бути правдою.

Марк вирішив не гратися в піжмурки.

— А я бачив однокласницю, — сказав хлопчак, — вона недавно покінчила життя самогубством. І я дуже переср… перелякався. Я думав, умру там від страху.

Ярмуш повільно й шумно видихнув. На його обличчі так очевидно проступило полегшення, що в Марка склалося враження, начебто голову чоловіка підсвітили знизу прожектором.

— Ти перший, кому я це розказую. — Семен Ярмуш помовчав, після чого спідлоба, ніби несміливо, зиркнув на хлопця. — Тобто перший, хто не крутить пальцем біля скроні. Я п’ятнадцять років мовчав. Хоча, якщо відверто, досі не вірю. Важко переконати себе, що все, що бачив у тому будинку, — не сон.

— Через це ви покинули їх?

Ярмуш не зрозумів запитання.

— Через що?

— Ну, через те, що ваша дружина, типу… е-е-е… почала з’являтися.

— Ні, ні! — Він рішуче мотнув головою. — Я нікого не любив так, як Софійку. І після того першого випадку я бачив Анну ще лише раз, уже в будинку, не в підвалі, десь за рік чи півтора. Соломія встигла сховати її, заштовхала до підвалу й зачинилася зсередини. На розпитування теща не відповіла ні тоді, ні згодом. Повністю проігнорувала мене, і я знову переконав себе, що все це сон. Тобто я відчував, що не спав, здогадувався, що мені не приверзлося, але мусив за щось чіплятися. Я на власні очі бачив, як Анну ховали. Розумієш? Я пам’ятаю, яким страшним було її обличчя в труні: все в дрібних цятках від крововиливів, із сіткою синіх вен під очима. — Ярмуш закусив губу й прикрив очі, та вже за мить звів голову. — Згодом Софія кілька разів запитувала у тещі, коли прийде її мама. Запитувала не при мені, але я чув… це було жахливо, та я однаково вважав за краще ховати голову в пісок. Це дуже складно, розумієш? Я не вірив і не вірю в привидів. А тому легше було переконати себе, що це все марення.

Хлопець зміркував, що чоловік міг покинути дочку з якихось інших причин, ніяк не пов’язаних із тим божевіллям, яке коїлося довкола Соломії Соль, а відтак говорити про них не зовсім доречно, та все ж поцікавився:

— Тоді чому ви пішли?

— Софія… — Ярмуш видав горлом той самий клекітливий звук, який Марк чув під час розмови телефоном. — Я дуже сумував за Анною. Навіть через десять років після того, як вона пішла, я не почувався краще. Стало геть погано, коли Софія припинила спілкуватися зі мною. Не буду стверджувати, що це через тещу, мабуть, я сам винен, проґавив момент, коли дочка почала дорослішати. Словом, Софія різко віддалилась. Я буквально перестав існувати для неї. І з горя запив. Невдовзі втратив роботу… — Чоловік раптом скинув руки в захисному жесті. — Тільки ти не подумай, не через алкоголь. Я в дев’яностих викладав фізику в медколеджі й давно хотів піти. Мені здавалося, що половина тодішніх учнів була хворою на сказ: нікого нічого не цікавило, жодної поваги до старших, жодного потягу до знань, лише тупа віра в те, що гроші все вирішать. Хоча це не основне. Я покинув ту роботу, бо Соломія почала вимагати у мене труп.

Марк вирячився.

— Чий труп?

— Будь-чий. Наприкінці дев’яностих вона просто здуріла: щодня діставала мене, благала, погрожувала, вимагала, щоб я… зараза, не знаю навіть, як пояснити… роздобув їй мертвяка. Украв, притягнув із моргу. Будь-якого, аби тільки не понівеченого. У дев’яностих студенти, які навчалися на лікувальній справі, двічі на рік ходили на розтин до міського моргу, і я часто супроводжував їх. Просто наглядав. І в мене були в морзі знайомі патологоанатоми. Теща вважала, що дістати небіжчика — це як до магазину по м’ясо піти. Ну, і ти ж розумієш, я не міг це так облишити. Одна річ, коли тобі сниться померла дружина, за якою постійно сумуєш, і зовсім інша, коли твоя теща пошепки просить тебе присунути додому мерця. Ця відьма жила зі мною під одним дахом, перебрала на себе виховання моєї доньки. Звісно, я почав допитуватися. Тобто ні. Не так. Я сказав, що вона хвора та що їй варто сходити до психотерапевта. От тоді вона вперше розповіла. Спробувала все пояснити. — Його погляд затуманився. — Це довга історія.

— Я хочу її почути. Будь ласка.

Ярмуш невдоволено покректав.

— Ти знаєш, ким був чоловік Соломії, Аннин батько?

Марк заперечно мотнув головою.

— Ні.

— Ну, хоча б щось, — Семен невесело всміхнувся, — я би здивувався, якби ти до такого докопався. Ім’я Соломіїного чоловіка було Яків. Яків Ве´славович Соль. Він умер, коли Анна була приблизно твого віку. Усе, що мені відомо про Веслава, я почув від дружини, хоча вона сама більшість із цього почула від матері, від Соломії тобто. Це я до того, що ти мусиш розуміти: насправді все могло скластися по-інакшому. Часи тоді були такі, що матір не завжди могла розказати правду навіть рідній доньці. Та це несуттєво. Треба, щоб ти загалом уявляв, хто такий Яків Соль, бо з ним багато пов’язано в цій історії. Батько Якова, Веслав, мав польські й фінські корені, але народився в Росії та лише на початку століття переїхав до Києва. Веслав брав участь у Першій світовій, навіть якийсь орден отримав, але після війни вирішив не повертатися до Росії: залишився в Польщі й одружився з полькою. У двадцятих роках народився Яків. У тридцятих полька раптово померла, і Веслав із маленьким Яковом повернулися до Києва. Повернулися невчасно — якраз у розпал сталінської м’ясорубки. Веслава відразу репресували як ворога народу, а десятирічного Якова віддали до дитбудинку. Про Веслава більше ніхто не чув. Малий також натерпівся від совєтів, але зміг вивчитися та зрештою став фізиком-теоретиком, спеціалістом із загальної теорії відносності. Усередині шістдесятих у Києві заснували Інститут теоретичної фізики, і Яків влаштувався туди на роботу. Анна запевняла, що в ті роки Яків був зіркою першої величини, що окремі його статті навіть за кордоном передруковували, хоча я в те не надто вірю. З того, що я знаю, Яків писав переважно про час і простір, а в п’ятдесятих чи на початку шістдесятих теорією відносності практично ніхто не займався. Астрофізики тоді ще не вміли зазирати так далеко в космос, щоб висновки теорії згодилися б хоч на яке-небудь практичне застосування. Проте Якова практика не цікавила, він був чистим теоретиком і працював над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна.

Семен Ярмуш затих і глянув на Марка. Чоловік двадцять років пропрацював учителем і усвідомлював, що школяр, майже напевно, не зрозуміє й половини з того, що він говоритиме. Він м’яв пальцями нижню губу, міркуючи, що можна викинути без шкоди для змісту.

— Ну, дивись. Ейнштейн сформував систему рівнянь, які показують, як гравітація впливає на простір і час, і які стали основою загальної теорії відносності — власне, ці рівняння і є загальною теорією відносності. Цю систему можна використовувати і для аналізу одиничного об’єкта, і для опису всього Всесвіту. Із рівнянь Ейнштейна можна чимало дізнатися про Всесвіт, але проблема в тому, що вони мають багато розв’язків. Не безліч, але й не один. Це тому, що розв’язки не завжди описують об’єкти, які реально існують, іноді вони описують об’єкти, існування яких не суперечить законам фізики, проте яких у реальності може й не існувати. Розумієш? — Марк кивнув. — Деколи ці розв’язки бувають дуже екзотичними. Тобто вони описують об’єкти, які, на перший погляд, здаються абсолютно неможливими чи фантастичними. Потім, коли ці об’єкти знаходять у природі, вчені страшенно дивуються. Наприклад, колись таким екзотичним розв’язком була чорна діра: її існування є прямим наслідком рівнянь Ейнштейна, хоча до кінця шістдесятих років чорні діри вважали гіпотетичними об’єктами. А тепер нам відомо, що космос буквально всіяно ними — від зовсім маленьких до велетенських, чия маса перевищує масу нашого Сонця в мільйони разів. Іще одним таким об’єктом — може, ти чув — є кротові нори. Це гіпотетичні короткі тунелі, що тягнуться не в просторі, а крізь простір, з’єднуючи між собою точки, які насправді віддалені мільйонами світлових років. Коротше, — Ярмуш махнув рукою, — Яків морочився з ейнштейнівськими рівняннями для гравітації, намагаючись через них осягнути природу простору та часу.

Чоловік перевів подих, глянув на чашку з кавою, проте не торкнувся її.

— Анна цього вже не знала. Хоча, можливо, й знала, але мені не розказувала. Я вперше почув цю історію від Соломії. І до твого дзвінка вважав її розповідь маячнею, — гмикнув Ярмуш, досі не впевнений, що змінив думку. Хіба не може цей шмаркач із зеленими очима й не по-хлопчачому довгими віями виявитися таким самим божевільним, як він? — Коли теща вдруге затнулася про небіжчика, я припер її до стінки та примусив усе пояснити. Вона розповіла, що в другій половині шістдесятих її Яків завершив роботу над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна. Яків зробив кілька дивних висновків, зокрема заперечував плинність часу. Я не пам’ятаю подробиць розмови, але йшлося про те, що плин часу — це ілюзія, що час — це лиш одна з координат, дещо відмінна від решти, чотиривимірного часу-простору. Якову не подобалася аналогія річки, що тече, він уявляв простір-час застиглим безкінечним озером.

Семен не зауважив, як напружилось обличчя хлопчака, що сидів навпроти. Марк пригадував розділ «Замерзла річка» із книги Браяна Ґріна: чоловік слово в слово повторював висновки британця.

— Соломія говорила, що Якову таки вдалося її переконати, вона повірила, що це не час пливе, а ми рухаємося в часі, від точки до точки, так само, як переміщуємось у просторі, та поза тим було ще одне дивне твердження, зумовлене рівняннями Якова. Його розв’язок передбачав існування в товщі цього безкінечного озера аномальних часо-просторових бульбашок. Розв’язок, певна річ, не доводив, що такі бульбашки насправді існують, але, нехай так, їхнє існування загалом виглядало не більш неймовірним, ніж існування чорних дір. Ніщо у природі не забороняло їм існувати. — Семен Ярмуш поклав ложечку на блюдце та сфокусував погляд на підліткові. — Ти, мабуть, нічого з цього не зрозумів.

Марк слухав чоловіка із роззявленим ротом і так само із роззявленим ротом мотнув головою.

— Ні, ні, я розумію. Мій дід дає мені книжки, я багато читав, я знаю, що таке рівняння Ейнштейна, знаю про чорні діри. Ви не повірите, але я навіть читав щось схоже до того, що ви розказали про час.

Семен Ярмуш із недовірою зиркнув на підлітка. Маркові слова прозвучали не надто переконливо, та зрештою він продовжив:

— Мені здається, що поняття кротових нір у шістдесятих ще не ввели, проте якби Якову було про нього відомо, думаю, він би погодився, що його часо-просторові бульбашки чимось до цих нір подібні. Хоча були й відмінності. Кротова нора — це гіпотетичний об’єкт, існування якого не суперечить загальній теорії відносності, але для виникнення та підтримання якого потрібна величезна кількість енергії. А Яків нібито довів, що бульбашки під час формування практично не потребують енергії. Тобто вони можуть виникати й існувати самі по собі. Друга відмінність — кротові нори існують у просторі-часі, а бульбашки ніби розсувають простір-час довкола себе так, як повітряні бульбашки у воді розсувають воду. Соломія стверджувала, що бульбашки існують у просторі, але поза часом. Часу всередині них нема. Усередині діють усі закони фізики, та говорити про час у бульбашці немає сенсу, так само як, наприклад, немає сенсу говорити про тиск вакууму. — Чоловік покрутив пальцями чашку. — Упродовж 1968-го Яків продовжував працювати над своїм розв’язком. Він намагався сформувати систему ознак, за якими такі аномалії можна було б виявити у природі. Чоловік вірив, що бульбашки існують, але передбачав, що вони є немовби прихованими. Із формул було зрозуміло, що аномалії під час виникнення матимуть малі розміри, зате існуватимуть тривалий час, а це означало, що їх можна розширити, і таке розширення загалом не вимагало надмірних енергетичних затрат чи фантастичних різновидів енергії. Соломія сказала, що це не важче, ніж відчищати від пилу забруднене скло. — Семен зітхнув. — Яків не сумнівався, що його бульбашки не менш реальні, ніж чорні діри, хоч і знав, що так само, як чорні діри, їх буде важко знайти.

— Він їх знайшов, так?

Ярмуш скептично гмикнув.

— Певна річ ні! Цю його роботу навіть не опублікували. Соломія, коли пояснювала, навіщо їй мертвяк, показувала мені рукопис десятисторінкової статті, проте результати були надто фантастичними як на радянську науку. Крім того, наприкінці шістдесятих у Якова почалися проблеми з лояльністю до режиму. Коли 64-го закінчилася Хрущовська відлига, Яків Соль на відміну від інших не підібгав хвоста й далі критикував режим. Він добре пам’ятав, що сталося з його батьком. Хоч там і пам’ятати не було чого: під час відлиги Яків написав кілька запитів, на жоден із яких не отримав відповіді. Веслав Соль безслідно зник під час репресій. Яків продовжував писати всюди, куди міг, примудрився навіть опублікувати статтю, в якій відкрито звинувачував чекістів у смерті батька, тож через півроку після подій у Чехословаччині його арештували. Суддя дав десять років колонії за антирадянську діяльність. На початку сімдесятих Яків захворів на туберкульоз і помер у колонії.

Чоловік зробив паузу, ковтнув кави.

— До цього моменту я ще міг їй повірити. — Він вимовляв слова так, наче протискав їх крізь запхану до рота пригорщу річкової гальки. — Далі почалося божевілля. У будинку був підвал (я вже казав тобі). Теща облаштувала там лабораторію для проявлення негативів. І на початку вісімдесятих вона помітила в ній дещо дивне. За її словами, воно нагадувало відблиски у ванночці з реактивами. Звичайні відблиски, в будь-якому іншому місці вона б нізащо їх не вловила. Її увагу привернуло якраз те, що таких чітких і яскравих переливів у розсіяному червонуватому світлі підвалу просто не мало би бути. Впродовж наступних шести місяців Соломія придивлялася. Щоразу ставила ванночку на те саме місце й спостерігала за тим, як пульсує виявлене нею світло, намагалася відшукати його джерело, але нічого не знаходила. Через півроку вона вперше припустила, що відблиски можуть вказувати на аномалію, існування якої теоретично передбачив її покійний чоловік. І тоді вона взялася її розширювати…

Марк не стримався:

— Як?

Ярмуш розвів руками.

— Не знаю. Цього вона не розповіла. Соломія торочила, що поглиблювала аномалію впродовж шести років. Вона нічого не бачила крізь неї, лише різноколірне світло, а потім якогось дня світло щезло й утворилася бульбашка. Соломія не зразу зрозуміла, що вона вже всередині. Вона все ще сиділа в кімнатці для проявлення, у своєму будинкові, але, вийшовши з підвалу, з’ясувала, що будинок немовби перемістився до іншого місця. Він стояв на схилі пагорба і…

— Блін! — Марк обхопив голову руками, зчепив долоні на потилиці, після чого повільно опустив їх на шию.

— Що таке? — насупився чоловік.

Хлопчаку хотілося вигукнути: «Там ще дуб! І валуни!» — проте він стримався.

— Нічого. Продовжуйте. Будь ласка, продовжуйте далі.

— Далі — повна маячня. Соломія сказала, що через «діру» в підвалі могла переходити між справжнім будинком і тим, що на пагорбі. Я запитав, чому вона нікому не говорила про це. Соломія відповіла, що спробувала. Зробила кілька фотографій того пагорба, проявила їх і занесла редактору «Червоного прапора». Звісно, їй ніхто не повірив. Того дня вона ледь не втратила роботу. Вона згадувала, що мала намір розповісти дочці, проте Анна на той час уже була вагітною, і Соломія не наважилася. Теща припускала, що з’їхала з глузду, і вирішила, що не варто турбувати дочку. Іще одна причина полягала в тому, що теща ненавиділа совок і все з ним пов’язане, а коли Союз розвалився, у неї вже були причини нікому не розповідати про бульбашку.

Ярмуш кинув погляд у вікно.

— 89-го під час пологів умерла Анна. — Він надовго замовк, а коли озвався, голос звучав тихо й незвично поскрипував. Хлопець нахилився вперед, стараючись не пропустити жодного слова. — Було важко. Я ніяк не міг опанувати себе. Я розумів, що це неправильно, я повинен дбати про Софійку — хто, як не я? — проте не міг. Я плакав щоразу, коли брав її на руки. Іноді достатньо було глянути на неї, щоб мене почало тіпати. Тещі теж було несолодко, але вона якось упоралася, перебрала на себе всі клопоти. Невдовзі після похорону Соломія вперше вийшла до бульбашки із Софійкою. Потім виходила постійно… доки я був на роботі. Вона пояснила мені, що надворі лютий, холодно, а за тим, іншим будинком начебто літо, і малій це подобалося. Наприкінці лютого Соломія зустріла в бульбашці свою доньку. Анна нічого не робила, лише дивилася на неї. Теща зомліла. Коли отямилась, Анна щезла, а Софійка захлиналася плачем у траві неподалік неї. — Семен Ярмуш заплющив очі й потер пальцем скроню, так наче спогади завдавали болю. — Я пам’ятав свої нібито «сни», під час яких бачив Анну, та попри це, відмахнувся від неї, обізвав її божевільною. Соломія мовчки проковтнула образу й продовжила розповідь. Вона захотіла викласти все до кінця. Я обірвав її, вигукнув, що вона психопатка та що я не буду слухати її придуркуваті вигадки. Я ледве стримувався, щоб не вдарити її… Теща відчувала, що я от-от злечу з котушок, але говорити не перестала. Вона сказала, що Яків мав рацію: час — не потік, час — це застигла маса. Сказала, що події, які відбулися, не стираються, не поринають у небуття, а продовжують існувати, просто вже не є для нас досяжними. Відповідно, минуле, теперішнє та майбутнє насправді нічим не відрізняються, це лише суб’єктивні абстракції, які виникли через те, що ми не в змозі змінити минуле й не бачимо майбутнього. Я пам’ятаю, як сердито мотав головою, а вона не замовкала: товкла, що минуле існує, воно реальне, проте не може бути змінене, а тому до певної міри мертве. Сказала, що у відкритих Яковом аномалій є властивості, про які він не здогадувався. Виявилося, що до стабільної бульбашки можна потрапляти з обох боків — і з теперішнього, і з минулого. Істоти, що застигли в минулому, можуть виходити в бульбашку. Це не робить їх живими, проте дає змогу існувати. Напевно, це краще, ніж бути змазаним, погризеним часом відбитком у чиїйсь пам’яті — так вона сказала. — Чоловік нервово постукав пальцями по стільниці. — Я запитав, до чого тут небіжчик. Вона пояснила, що надто пізно збагнула, що мертві — вона називала їх істотами з минулого — хочуть потрапляти до теперішнього. Бульбашка виявилася «прозорою», в ній не було перепон пробиватися воскреслим мертвякам до світу нормальних людей. — Він невесело посміхнувся та знову гмикнув. — Вона захотіла повернути Анну. Не відразу, звісно. Коли зустріла доньку вдруге, Соломія втекла. Але зрештою горе від утрати і, може, якась дещиця цікавості переважили. Теща зізналася, що переводила Анну до цього світу десятки разів, пускала її до Софійки, та це нічого не дало. Соломія визнала, що помилилася: мертве має залишатися мертвим. Анна тільки зберігала вигляд живої, але насправді такою не була. Вона погано рухалася, не розмовляла, та якщо моторику з часом відновила, то навчитися говорити не змогла. За словами Соломії, донька розуміла її, принаймні на початку, і намагалася спілкуватися, але за десять років не спромоглася витиснути жодного членороздільного звуку. Вона лише мукала, наче людина з видаленою гортанню. Я горлав: якщо це правда, як можна було пустити цю потвору до Софійки, та теща мене не чула. Вона сказала, що мертвяки поступово чманіють і всі зусилля спрямовують на те, щоби потрапити крізь бульбашку вперед, до теперішнього часу… — Чоловік безпорадно розвів руками. — Я погано пам’ятаю, що вона розповідала далі. Там пішла вже геть якась нісенітниця. Соломія запевняла, начебто знає, як перешкодити мертвякам, що на місці переходу можна влаштувати лабіринт, щоб ускладнити перехід і в один, і в інший бік, та цього нібито не досить, для певності між бульбашкою та реальним світом потрібно поставити когось на варті, а для цього вона повинна поховати когось у бульбашці. Їй потрібне було тіло, щоби заховати поза часом. — Ярмуш зиркнув на Марка. — Знаю, це дикість, але вона переконувала мене, що це перетворить небіжчика на вічного вартового. Я гаркнув, що їй треба лікуватися, і на цьому розмова завершилася… Потім я запив, Соломія налаштувала доньку проти мене й поступово примушувала мене піти. Вона погрожувала, що позбавить мене батьківства. А в мене на той час не було роботи і… Коротше, я забрався й пішов. 2003-го Софійка раптово померла, і та ідіотка кудись заховала тіло. Я намагався достукатись до неї, але теща не захотіла мене слухати. Тоді я звернувся до поліції, пішов до школи, де навчалася донька, проте все марно. Я досі не знаю, де вона похована.

Чоловік затих і, не відводячи погляду, дивився на хлопця. Марк розумів, що тепер його черга розповісти щось навзаєм, але він не міг. Його голову аж розпирало від запитань.

— Чому ви не попросили Соломію провести вас до бульбашки? Показати її?

Семенові брови ледь піднялися.

— Бо до сьогодні мені здавалося, що не було ніякої бульбашки, малий. Я вважав, що Соломія божевільна, і це все пояснювало. Хіба за винятком тих моїх «снів». Якщо чесно, я досі так вважаю. Перед тим як випрошувати небіжчика, вона загородила куток, де раніше стояв стіл для проявлення, старою шафою, а саму шафу заклала лахами. Невдовзі після нашої розмови я поліз до підвалу й спробував розгребти ту кучугуру. Просто щоб довести, що ніякої бульбашки немає. Соломія не дозволила. Налетіла на мене. Кричала, що Анна продереться до цього світу й що вона зараз така, що мені краще її не бачити. Я був п’яний тоді, знову обізвав її божевільною та зрештою махнув рукою.

Хлопець наморщив лоба.

— Пробачте. Я однаково дечого не розумію. Кілька років тому Соломія відшукала мою подругу та розповіла їй про це місце, про позачасову бульбашку.

— Отже, воно таки існує? — хрипким голосом запитав Ярмуш. Його обличчя здавалося водночас і розгубленим, і злим. — Твоя подруга там була? Це правда?

— Так, була, — неуважно відповів Марк. Його не хвилювало, чи вірить йому Семен. — Я не розумію, навіщо Соломія їй розказала?

— Теща говорила, що бульбашка з часом ніби як скорочується, стискається. Щоб вона остаточно не зникла, хтось повинен туди приходити. Тобто хтось із живих. Із нормальних. Це нібито не дає аномалії сколапсувати до початкових розмірів.

— Тепер я ще більше не розумію, — супився хлопчак. — Навіщо когось утягувати в це? Ну, припустимо, ваша теща переходила туди, зустрічалася з Анною, зрештою зрозуміла, що те, з чим вона бачиться, не зовсім, е-е-е, Анна, і вона не хоче, щоб ця істота з’являлася в реальному світі. Чому було не дати бульбашці закритися? Навіщо перетворювати… — Марк хотів промовити «перетворювати власну онуку», проте схаменувся, — навіщо шукати якогось вартового?

Семен Ярмуш знизав плечима. Вони замовкли.

Хлопчак притуманеним поглядом тупився в давно захололий чай, коли чоловік ніби ненароком озвався:

— Коли Соломія зустріла твою подругу?

— Влітку 2011-го.

Ярмуш збілів. Його рот роззявився та застиг, упродовж кількох секунд він нагадував мертвяка, якому забули підв’язати щелепу й опустити повіки, а потім фарба повернулась на обличчя.

— Точно влітку? — перепитав чоловік.

— Так, — підтвердив Марк. — У серпні.

— Соломія померла в квітні 2011-го.