14

Спав Марк як убитий, тож у середу вранці, попри те що прокинувся на півгодини раніше, ніж було потрібно, почувався відпочилим. За вікном накрапав дощ і було темно. У квартирі панувала тиша.

Світло не вмикав. Продерши очі, запустив планшет. «Nika Notty» була офлайн, проте, покопирсавшись у собі, хлопець збагнув: що-небудь писати їй бажання немає. Соні Марчук у мережі також не було.

Марк прогнав у голові події сьогоднішньої ночі. Переляк, який огорнув його за мить до зустрічі з дідом, тепер — під теплою ковдрою в затишній кімнаті — видавався абсолютно необґрунтованим. Що його так настрашило? Як узагалі можна бути таким наївним? Особливо після всіх книжок, подарованих Арсеном. Що більше Марк про це міркував, то більший сором відчував. Як можна було повірити в казки того дівчиська? Хлопець похитав головою: дід, напевно, цілий тиждень глузуватиме з нього, як дізнається, що його онук робив у ліфті. Марк спробував вигадати, що казатиме дідові про нічну вилазку, проте нічого на думку не спадало, натомість у голові постійно проскакувало виникле ще вночі запитання: на що, чорт забирай, Соня розраховувала?

Хлопець потягнувся до джинсів і видобув із кишені смужку паперу з акуратно виведеними цифрами.

Це скидалося на якийсь розіграш. Марк покрутив папірець у руці й дещо придумав. Узявся за планшет, розкрив «Google» та почав вводити у пошуковому рядку різні комбінації слів «розіграш», «ліфт», «паралельний», «світ». Утім, на жоден із запитів нічого притомного не з’явилося.

Потім Марк вирішив спробувати англійською. Він знав її достатньо, щоби без допомоги перекладача набрати в рядку пошуку «elevator to parallel world[14]». Цього разу сталося навпаки: перше ж посилання насторожило. Знайдена пошуковим сервером стаття мала назву «The Most Dangerous Games: Elevator to Another World[15]». Марк клацнув по ній мишею і заходився читати. Раз за разом доводилося перемикатися на вкладку з «Google Translate» — тексту було багато, і він був складним. У міру просування статтею хлопцеві губи судомно стискалися, вуха червоніли, а очі застилало вологою плівкою.

Марк вважав, що готовий до чогось такого, проте помилявся. У статті йшлося про корейську гру, взяту з якогось чи то присвяченого жахам сайту, чи то щомісячного коміксу, яка нібито давала змогу за допомогою ліфта потрапити до іншого світу. Умови були не такими, як описала Соня, проте подібними: з першого на четвертий, потому на другий, звідти на шостий, потім знову на другий, звідти на десятий. 1–4 — 2–6 — 2—10. У статті також не знайшлося жодного слова про істоту, що може зайти до кабіни на п’ятому поверсі. Наприкінці автор розповідав, що паралельний світ майже не відрізнятиметься від звичайного, за винятком того, що світло не буде працювати, а єдине, що буде видно крізь вікна, — невеликий червоний хрест удалині.

Марк відкинув планшет — яка дурня! — і прикусив губу. Він сам не розумів, чому це аж так його зачепило. Він думав, що Соня інакша. Вона привітала його із днем народження, першою заговорила, тож хлопець підсвідомо очікував на інакше ставлення до себе. Очікував, що вона ставитиметься до нього хоча б як до приятеля, а не як до ходячої енциклопедії, до якої можна підсісти під час контрольної чи попросити списати домашку.

— Не роби їй домашніх завдань… я доведу, що паралельні світи існують… — Марк шморгнув носом і скреготнув зубами. Потім сповз під ковдру, накрився з головою та з гіркотою витиснув крізь зуби: — Я тебе ненавиджу.

Загрузка...