Не озирайся і мовчи

75

У неділю, 15 травня, все змінилося.

День видався погожим — сонце ще не пекло, залишаючись по-весняному лагідним, — проте Марк сидів удома над підручником з англійської, готуючись до останньої підсумкової контрольної. На відміну від математики англійська давалася важко. Хлопчак ненавидів зубрити й постійно відволікався: трохи лазив по Інтернету, хоча здебільшого просто тупився у вікно, згадуючи дні, проведені у світі за ліфтом. Невдовзі пополудні в пам’яті зринув той день, коли він ходив до Єзерської порозпитувати про Софійку Ярмуш. Розмова вже не вперше спливала у свідомості. Хлопчак, не вникаючи, прокручував у голові діалог із Мариною Антонівною. Завуч говорила про Соломію Соль, про хворобу Софійки, про те, як після смерті щезло тіло дівчинки, а також… про її батька.

(ми так нічого й не дізналися б, якби до школи не навідався Софійчин батько)

Марк поклав ручку та відсунув від себе зошит.

Софійчин батько…

Під потилицею зародилося, поповзло вниз уздовж хребта легеньке поколювання. Батько Софії не жив із сім’єю, але першим забив на сполох, коли Соломія приховала її тіло. Чи міг він що-небудь знати про світ за ліфтом? Чи знав він, що донька розповідає про нібито зустрічі з матір’ю? Марк наморщив носа. Ставити ці запитання безглуздо, якщо він не придумає, як вийти на Софійчиного батька. Хлопчак не був певен, що той узагалі живий. І навіть якщо живий, як його знайти?

Несподівано Марк ледь не похлинувся. Мало не перекинувши стільця, він вискочив з-за столу. Тілом прокотилася хвиля лихоманкового тремтіння. Збудження зародилося не від усвідомлення, що батькові Софії щось таки відомо про світ по той бік ліфта, а від несподіваної здогадки, що, наче блискавка, кресонула перед очима: Марк знає його ім’я. Знає давно. Знав увесь час! Повне ім’я дівчинки — Ярмуш Софія Семенівна. Отже, її тато — Семен Ярмуш, і принаймні 2003-го він мешкав у Рівному.

Хлопець схопив планшет, відкрив браузер і зайшов на сайт nomer.org. У відповідних полях указав два критерії пошуку: ЯРМУШ СЕМЕН — РІВНЕ, і натиснув «Enter». Програма миттєво видала відповідь.

У Рівному проживав лише один чоловік із таким іменем. Марк зиркнув на дату народження. 10 липня 1960-го. Ярмушу зараз п’ятдесят п’ять, і він цілком міг бути чоловіком Анни й батьком Софії. Хлопцеві здавалося, що в нього горять нутрощі. Якщо цей чоловік не переїхав і не відмовився від стаціонарного телефону…

Марк відклав планшет і схопився за телефон. Пальці ледь помітно трусилися. Спершу він набрав *111#. На рахунку — 9,03 гривні. Хлопець ніколи не цікавився умовами свого тарифного плану, проте вирішив, що суми має вистачити для кількахвилинного дзвінка на стаціонарний телефон. Потому почав швидко набирати: спершу код країни — +380, потім код Рівного — 362, далі номер — 265038, але на виклик так і не натиснув. Хлопчак раптом подумав: а що він буде казати? Привіт, я Марк, а не розповісте, чому на десятому поверсі мого будинку хлюпочеться море й час від часу виходять погуляти мертвяки? Хлопець облишив «Meizu», натомість дістав із шухляди аркуш паперу та ручку й сів за стіл із наміром накидати план розмови. Можливо, збережений у базі даних номер телефону давно не активний або за знайденою адресою мешкає інша людина, і тоді всі старання виявляться марними, але якщо це не так, якщо на Грушевського досі живе Софійчин батько, у нього буде лише один шанс. Навряд чи Семен Ярмуш захоче розмовляти, якщо Марк молотиме дурниці.

За кілька хвилин, списавши піваркуша фразами, які, як йому здавалося, дозволять зав’язати розмову, хлопець іще раз набрав номер і натиснув кнопку виклику. Пішли гудки. Маркове серце затокотіло швидше: принаймні телефон досі не вимкнули. Майже хвилину ніхто не відповідав, а потім, коли Марк уже відводив руку з наміром зупинити виклик, у динаміку лунко клацнуло.

— Алло?.. Алло?.. Хто це?

Голос чоловічий, дорослий, але доволі м’який, через що Марк не зміг визначити вік. Співрозмовникові могло бути і тридцять п’ять, і далеко за п’ятдесят.

— Добрий день, — привітався хлопець.

— Хто це?

У голосі проступало здивування. Складалося враження, начебто чоловікові багато років ніхто не телефонував, і він шокований тим, що телефон працює.

— Я можу поговорити із Семеном Ярмушем?

Коротка пауза.

— Це я. — Тепер у голосі забриніли насторожені нотки. — Що вам треба?

Хлопчак відчув, як лихоманкове поколювання з хребта поширилося на спину. Це неймовірно! На кілька секунд він заціпенів, не вірячи, що відшукати Софійчиного батька виявилося так легко.

— Алло!

Сердитий вигук привів Марка до тями. Хлопчак сфокусувався на аркуші з накиданим планом розмови.

— Моє ім’я Марк. Я телефоную… е… моя сім’я живе у висотці, яку збудували на місці двоповерхового будинку, в якому колись жила ваша теща.

— Що вам потрібно? — повторив чоловік.

Марку здалося, що Ярмуш хоче кинути трубку, і він швидко заторохтів:

— Нічого. Я просто дещо знайшов. Дещо дуже дивне. Воно пов’язане з вашою сім’єю, і я подумав, що ви можете щось знати. Я знайшов ваш телефон і…

Чоловік лячно хрипнув, примусивши хлопця затихнути.

— Ви про Софійку? — запитання супроводжував клекотливий звук, як нібито Ярмуш ледь не вдавився, але вчасно встиг зупинити їжу в горлі. — Ви знайшли, де вона похована?

На таке заготовленої відповіді у Марка не було, та він уже достатньо опанував себе й не розгубився.

— Ні. Я знайшов певне місце, ем-м… неподалік мого будинку. Я точно знаю, що воно пов’язане із Соломією Соль. Можливо, воно також пов’язане з вашою дружиною чи донькою. — З динаміка не долітало жодного звуку, і хлопчак швидко зиркнув на телефон, злякавшись, що зв’язок перервався через брак коштів на рахунку. Таймер працював, чоловік продовжував уважно слухати, а нетривала пауза скерувала Маркові припущення в несподіване русло. Хлопчак навмання, не замислюючись, кинув: — А також із тим, що відбувалося наприкінці дев’яностих.

Семен Ярмуш, помовчавши, повільно промовив:

— Певне місце… Що за місце?

Марк передбачав таке запитання і механічно перемістив палець до накиданої на аркуші відповіді.

— Пробачте, я телефоную з мобільного, і в мене не так багато грошей на рахунку. Ми могли б зустрітися десь у центрі? Будь-коли, як вам зручно. Я знаю, що ви тривалий час не жили з сім’єю, і, мабуть, зараз думаєте, що вам ця зустріч ні до чого, але мені дуже…

Чоловік недослухав його.

— Так. Я можу. Просто зараз.

Ярмушів голос звучав якось дивно. Марк не очікував, що він так легко погодиться.

— Тоді-і-і… можна зустрітися в центрі.

— Я живу на Грушевського. Я зараз вільний і буду в центрі за чверть години. Плюс-мінус. Щонайбільше за двадцять хвилин.

— Давайте за півгодини… — хлопець не пам’ятав, коли востаннє ходив із батьками до кав’ярні чи ресторану, і зараз морщив лоба, гарячково вигадуючи, куди можна було б піти, — е-е-е, в центрі.

— Кав’ярня «Базікало», — виручив Ярмуш, — та, що в «Прем’єрі». Це торговий центр навпроти собору.

Марк покивав. Потім, збагнувши, що співрозмовник його не бачить, озвучив той кивок.

— Знаю.

До кав’ярні від Квітки-Основ’яненка було рукою подати, не більше ніж п’ять хвилин.

— Добре. Тоді за півгодини.

Хлопчак похопився.

— Чекайте!

— Що?

— Я просто хотів дещо сказати. — Він безмовно поворушив губами й додав: — Мені чотирнадцять.

Пауза.

— І? — голос чоловіка не змінився.

— Ну, мені лише чотирнадцять, — повторив Марк.

Йому здалося, наче чоловік на тому кінці тихо пирхнув.

— У чому ти будеш?

Хлопчак опустив погляд.

— Мабуть, у шортах. Вони такого кольору, як оливки, тільки трохи світліші.

— Отже, шорти оливкового кольору.

— І біла футболка.

— Так, біла футболка. Добре. Я тебе знайду.

У динаміку залунали короткі гудки.