Не озирайся і мовчи

60

Упродовж вихідних дощило.

У неділю, 10 квітня, Марк Грозан вирушив до гір на сході. Основна мета — з’ясувати, що лежить за хребтом, який стіною оточує горбисту долину зі сходу та півдня. Хлопець не був упевнений, що дійде до вершини, а тому мав у запасі план Б: піднятися так високо, як тільки зможе, щоби скласти уявлення про прилеглу до дерев’яного будинку територію — подивитися, як далеко простягаються вкриті «бамбуковою травою» пагорби на півночі, чи є щось цікаве за чорними скелями та ділянкою сипучого піску на півдні й чи немає якої-небудь іншої землі на заході, далеко в морі.

Марк перебрався до світу за ліфтом о чверть по десятій, одразу після сніданку. Із собою прихопив півлітрову пляшку води та дідів морський бінокль. Хлопчак прикинув, що крайка хребта височить над рівнем моря не більше ніж на дев’ятсот, максимум, одна тисяча метрів. У принципі, він розумів, що відстані в горах оманливі, й припускав можливість помилки, та однаково — якщо тільки підступи до вершини не виявляться геть нездоланними — сподівався, що впорається за день і повернеться додому до темряви.

Стосовно висоти гірського пасма Марк загалом не помилився, недооцінив лише підйом.

До лісу біля підніжжя хлопець дістався без проблем. Спочатку його зустріли щільні, майже непрохідні кущі — де-не-де гілля сягало обличчя, — але, пролізши крізь них, Марк ступив на більш-менш рівну та позбавлену заростів ділянку. Далі вздовж схилу росли переважно сосни, їхні червонувато-бурі лускуваті стовбури підносилися на десятки метрів у висоту й розмірено гойдалися під вітром. Місцями траплялися нижчі модрини. Іти було легко, доки схил не почав ставати крутим. Невдовзі сухих голок і відмерлого гілля під ногами поменшало, натомість із-під землі то тут, то там проглядалася вкрита мохом гірська порода.

За півгодини після виходу з котеджу крутизна схилу сягнула 45°. Високих сосон, що кілька хвилин тому цілковито затуляли огляд, більше не було, ліс поступово вичахав, і згодом зникли навіть невисокі дерева та чагарі. Хлопцю все частіше доводилося допомагати собі руками, він уже радше повз, аніж ішов, і відчув утому. Щоби геть не знесиліти, хлопчак вирішив відпочивати що десять хвилин. Обирав найменш стрімку ділянку чи камінь, на який можна було присісти, не ризикуючи зісковзнути на кілька метрів униз, віддихувався, змочував губи водою та продовжував видиратися кряжем.

За чверть до дванадцятої Марк, зіпрівши, піднявся над лісом, що вкривав підніжжя хребта, і горбиста долина з дерев’яним будинком у південній частині постала перед ним як на долоні. Хлопчак зняв окуляри — скельця заважали під час користування біноклем, — акуратно сховав їх до кишені сорочки та приклав бінокля до очей.

Спершу подивився на північ. Із висоти було добре видно, як пагорби в міру віддалення від самотнього дуба й валунів ставали вищими, а улоговини між ними — більш глибокими та звивистими, і як зрештою гори цілковито заковтнули їх. Марк бачив срібну нитку струмка, з якого брав воду, й «бамбукові» нетрі, що починалися на правому березі. Хлопець здивувався, збагнувши, як далеко стеляться ті зарості. Вони суцільним килимом укривали смугу не менше як семисот метрів завширшки та щонайменше три-чотири кілометри завдовжки. Марк усе ще вірив, що крізь «бамбук» за потреби можна прорубатися, але більше не бачив у цьому сенсу. Здебільшого тому, що хребет, на який він видряпувався, поступово забирав на захід, і далеко на півночі стрімкі відроги немовби обрізали долину, різко завертаючи до води. Хлопчак підкрутив різкість і на крайці гряди розгледів скелястий мис, який вклинювався далеко в море. Що було за хребтом, він не знав: поки що перебував надто низько, щоб побачити.

Марк поволі повів біноклем справа наліво. Пройшовся пляжем, сягнув імли на горизонті, не виявив нічого схожого на землю та скерував об’єктиви бінокля на південь. На кілька секунд затримав погляд на будинкові, потім просунувся трохи далі. Серпоподібну бухту із сипучими пісками повністю затуляв пагорб, який починався за котеджем, — надто крутим був його західний схил, — зате хлопець упізнав чорні скелі, що відгороджували затоку з півдня. Далі на півдні паралельно до них витягнулися ще два кам’янисті безлісі відроги. Хлопчак перемістив об’єктиви східніше й натрапив на місце з’єднання всіх трьох відрогів. Три паралельні пасма нагадували трипалу ступню тиранозавра, чиї розчепірені пальці наполовину занурені в море.

Хлопець не став одягати окуляри, взяв бінокль під пахву — щоб не заважав підійматися — й подерся далі.

Зовсім незабаром крутизна схилу перевищила 50°. Марк більше не міг стояти, принаймні однією рукою не тримаючись за стіну. Втім, підгір’я не мало неприступного вигляду: схил укривало чимало тріщин і виступів, за які можна було чіплятися. Проблема полягала в тому, що між ними доводилося пересуватися зиґзаґами.

О пів на першу Марк дійшов до лінії, де щезала рослинність. Попереду здіймалася лише сіра потріскана стіна. До вершини, здавалося, було рукою подати, одначе хлопець розумів, що частина шляху попереду буде найважчою. Він повернувся спиною до стіни, підшукав опору для ніг і розпластався, віддихуючись.

Сонце било в очі. На такій висоті вітер ніщо не стримувало, і він боляче хльоскав по лиці. Попри те що стіна під Марковою спиною була теплою, вітер швидко висушував піт і охолоджував тіло. Хлопець, цього разу без бінокля, обвів поглядом долину. Гори на півночі все ще заступали горизонт, зате на півдні за «пальцями тиранозавра» Марк помітив сонячні зайчики, що витанцьовували на морській поверхні.

На півдні, за скелями, було море.

Отже, із трьох боків долину з будинком оточував гірський хребет і ще щонайменше з двох — море. Марк подумав, що вся місцина дуже скидається на карту чи рівень напрочуд реалістичного 3D-шутера, де елементи рельєфу навмисно вибудувано так, щоби не дати гравцю вийти за встановлені розробниками межі.

Відпочивши, хлопець перекинувся на живіт і продовжив підйом. Упродовж тридцяти хвилин Марк поповзом просувався до вершини. Він до крові роздер долоні, порвав джинси на колінах, чотири рази зупинявся відпочити, проте під кінець знесилів так, що м’язи рук не переставали тремтіти, хоч би скільки він лежав, притиснувшись тілом до стіни.

Коли до крайки хребта залишалися лічені метри, стіна стала майже вертикальною. Хлопчак не боявся впасти, бо вітер буквально розмазував його по скелі. Ретельно вивчивши схил, Марк зауважив на кілька метрів вище та лівіше від того місця, де лежав, вертикальну розколину між кам’яними зубцями. Над зубцями синіло чисте небо, а крізь розколину зі свистом проривався вітер, однак основне — зразу під щілиною пролягав горизонтальний карниз, на якому теоретично можна було би встояти. План дій напрошувався сам собою: заповзти на карниз і визирнути крізь тріщину. Якщо за хребтом немає гір, — а Марк був упевнений, що їх немає, інакше повітря не рвалося б крізь розколину із такою силою, — він зможе побачити, що знаходиться по той його бік.

Із останніх сил хлопчак простягнув руки, намацав пальцями виступи, за які можна було вхопитися, і, відштовхуючись ступнями й колінами, поповз у бік тріщини. Вітер люто шматував сорочку. Марк не подолав і трьох метрів, коли до болю в подертих долонях додалася пекуча різь у грудях. Відчувалося, ніби хтось розрізає легені ножем. Хлопчак притулився лобом до скелі, заплющив очі, півхвилини не рухався, а тоді, зціпивши зуби, відштовхнувся всіма кінцівками й одним відчайдушним ривком закинув тіло на карниз. Ширина приступки не перевищувала тридцяти сантиметрів, та цього було достатньо. Марк, притлумивши стогін, ліг і вперше з моменту виходу з лісу розслабив усі без винятку м’язи.

За хвилину хлопчак зіп’явся навкарачки та, притримуючись за стіну, повільно випростався. Рушив до розколини. Вітер свистів так, що закладало вуха. Коли Марк опинився за крок від тріщини, потік повітря підхопив його й затягнув у просвіт між скелями. На кілька секунд Марк прилип до щілини, наче шматок паперу до труби пилосмока. Якби тріщина була ширшою, хлопця протягло б крізь неї й викинуло б на протилежний бік. Упершись руками в гострі краї, Марк спершу звільнив тіло й відсунувся, а потім витягнув шию та визирнув крізь розколину. Він так сподівався побачити море, що від несподіванки глухо рохнув. Інших гір за хребтом не було: хлопець дістався найвищої точки. Відразу за тріщиною чорніло провалля. Марк пополотнів. Він так і не наважився підступити ближче, нахилитися і глянути вниз — можливо, нижче схилом були виступи, проте звідти, де хлопець стояв, здавалося, що східний бік гряди є цілковито прямовисним. Марк спрямував погляд удалину. Від хребта, на крайці якого він причепився, аж до горизонту, скільки сягало око, стелилася безживна вбога рівнина. Лиш де-не-де над рудувато-сірою горбкуватою землею підносилися плескаті пагорби, що формою нагадували столові гори. Сплющені вершини цих пагорбів укривала дивна блискучо-чорна порода. Марк узяв бінокль у ліву руку та приклав до очей. Крізь об’єктиви побачив міріади гострокутних чорних каменів, що всіювали поверхню пустелі довкола «столових гір», а також закручені вітром піщані вихори, котрі, звиваючись, повільно кружляли в химерному танці. Окремі чорні уламки були завбільшки з письмовий стіл у його кімнаті. Хлопчак міг тільки здогадуватися про їхню природу.

Марк перевів погляд ліворуч. Мертва земля сягала горизонту. На півночі не було нічого, крім пагорбів із пласкими вершинами, блискучих уламків і схожих на привид піщаних вихорів, які, немов живі, пульсували в нагрітому сонцем повітрі.

Хлопець опустив бінокль, спритно проскочив повз тріщину та припав до стіни ліворуч від розколини. Долоні спітніли так, що після них на кам’яній поверхні залишалися вогкі відбитки. Марк узяв бінокль у праву руку, підніс його до очей і подивився праворуч. Удалині — так далеко на півдні, що хлопець ледве розрізняв у бінокль, — біліла смужка прибою.

Насамкінець Марк обстежив прилеглі до гірського пасма зе´млі, що лежали в затінку схожого на крокодилячий хвіст хребта, проте нічого вартого уваги не виявив: понуро-сірий ґрунт і скупі розсипи чорних каменів.

Хлопчак відклав бінокль, розвернувся обличчям до сонця та присів, звісивши ноги з карниза. Помалу переварював побачене. Родюча долина із дерев’яним котеджем виявилася крихітною оазою, притиснутою скелями до моря, з усіх боків оточеною мертвою пустелею. Марк озирнувся та ще раз окинув поглядом безплідні землі на сході. Чи існують схожі оази за ними? Як далеко простягається пустеля? Чи можна її перетнути? Хлопець повернув голову й оглянув долину. Мозок напружено запрацював. Якщо роздобути достатньо міцну альпіністську мотузку, то, закріпивши її один кінець біля розколини, можна спуститися по ній до рівнини зі східного боку хребта. Далі можна робити склади з провіантом, поступово віддаляючись від «місця висадки», — так робили Руал Амундсен та інші полярники, намагаючись дістатися до Південного полюса… Марк уже зважував, які продукти покидатиме у сховках, коли раптом розгледів унизу, в долині, Соню. Дівчина стояла під дубом, неподалік купи сірих валунів і, задерши голову, дивилася на нього. Хлопець підняв руку й помахав їй. Соня не зводила з нього погляду, проте не відповіла.

Марк знову повернувся до розколини. Ідея з розкиданими вздовж маршруту складами не здавалася нездійсненною. Для її втілення знадобиться чимало часу, та часу в нього напевне буде вдосталь. Він зможе зберігати у сховках уже готову провізію, наприклад, запечену картоплю. І ще воду, звісно, без води ніяк. Картопля не зіпсується, і тоді він харчуватиметься нею на зворотному шляху…

Марк сів прямо. Соня чомусь не йшла з голови. Сонце та вітер сліпили його, хлопчак мружився та не міг позбутися відчуття, що щось негаразд. Щось було з біса неправильно і, немов камінець у черевикові, муляло. Певна річ, з такої відстані Марк розрізняв лише силует, утім, бачив достатньо, щоби зрозуміти, що Соня дивилася на нього. Якщо він зі своїм далеко не ідеальним зором побачив дівчину проти сонця, то вона мала так само, якщо не краще, бачити його. Він помахав. Чому не помахала вона?

Від вітру засльозилися очі. Марк згадав про бінокль. Витягнув його з-під пахви, притулив до очей і скерував скельця на підпертий валунами дуб.

Під деревом нікого не було.