Не озирайся і мовчи

21

Кінотеатр «Україна» розташований у самому центрі міста, відразу за встановленим 1999-го бронзовим пам’ятником Шевченку, який у народі, через незрозуміло вивернутий на плечах Кобзаря плащ, прозвали Бетменом. Від Маркового будинку на Квітки-Основ’яненка до Бетмена п’ять хвилин ходу, від дванадцятиповерхівки, в якій живе Ніка, й того менше — не більше як три, напевно. Оскільки про фільм домовилися заздалегідь, Марк прийшов раніше й купив квитки. Потім вийшов чекати на вулиці.

День був ясний і вітряний, не так щоб аж дуже теплий, але Марк, переминаючись із ноги на ногу на широких сходах кінотеатру «Україна», проклинав себе за те, що послухав діда й не скористався батьковим «Old Spice»: хлопець пітнів. Під пахвами мало не хлюпало, краплини поту раз за разом скочувалися до попереку, залишаючи на боках мокрі сліди. Марк зміркував: якщо це не припиниться, то ще до початку сеансу він пахтітиме, мов кошик із брудною білизною. І через це пітнів іще більше.

На хлопця ніхто не зважав, і десь глибоко у його свідомості ще жевріло крихітне розуміння цього, тоді як решту голови заполонили параноїдальні думки про те, що всім довкола відомо, що він у кіно вперше, що обов’язково поткнеться не туди, спитає на вході якусь нісенітницю й у підсумку безбожно осоромиться.

Ніка з’явилася вчасно. Посміхаючись, підбігла до Марка й обійняла його.

— Приві-і-іт!

Хлопцеві перехопило подих. На ній була коротка, до талії, курточка зі шкірзамінника, потерті сині джинси та жовто-чорні кросівки на танкетці. Волосся стягнуте у хвіст. Очі ледь підведені контурним олівцем. Марк розтулив рота, щоб привітатися та повідомити, що вже купив квитки, коли Ніка ледь повернула голову й глянула на когось понад його плечем. Хлопець простежив за її поглядом. Ближче до входу в «Україну» стояло п’ятеро дівчат. Дивилися на них. Марк упізнав однокласницю Ніки, з якою кілька разів перетинався у школі, та решта були незнайомими й на вигляд як ніби трохи старшими. Можливо, дев’ятикласниці.

— Почекай секунду, — попросила Ніка. Хлопець на автоматі кивнув. Ніка затрималася, зазирнула йому в очі. — Почекаєш?

— Так.

Дівчина підійшла до подружок, вони обнялися. Марк, нерішуче тупцяючи на місці, спостерігав. Спливло кілька хвилин, допоки Ніка повернулася до хлопця.

— Ти як?

Марк застиг наче статуя. Від найменшого поруху спиною чи боками скочувалися краплини поту, тож він навіть плечима не знизав.

— Та норм.

— Дівчата теж прийшли на фільм, прикинь. — Вона посміхалася Маркові збляклою посмішкою. — Хочеш із нами?

Хлопець кинув швидкий погляд на гурт за спиною. Він не знав, що сказати. Думав про два квитки на сеанс на 17:40, що лежали в задній кишені джинсів. Ніка, схоже, і не чекала на відповідь. Вона заговорила:

— Тобі ж не буде нудно, так? Просто ми так довго не бачилися, Свєтка тиждень тому до Фінляндії з предками літала, уявляєш, стільки там усього було. — Пауза. У Марковій голові проскочило, чи вона зараз усвідомлює, що він навіть не знає, хто з них Свєтка. — Але ти не подумай, ми з тобою домовлялися, та якщо ти проти, я не….

Хлопчак обірвав її.

— Ні, ні, я все розумію, можеш іти з ними.

— Ну чого ти?

— Я серйозно: якщо хочеш, можеш іти. Я не дуже хотів на цей фільм. — Марк раптом відчув полегшення (це було як зайти до теплого під’їзду з вулиці, де мінус 25 °C) та наче за командою припинив пітніти. Слова легко полилися з рота. — Я б хотів на «Зоотрополіс», але він іще не йде, тільки в четвер почнеться, тому… все нормально.

— І ти не сердишся?

— Зовсім ні.

— Точно-точно?

— Я зовсім не серджусь.

Ніка ще раз швидко обійняла його.

— Дякую! Ти класний! Ми ще сходимо, може, навіть на «Зоотрополіс».

Вона знову спробувала зачепитися за Марків погляд. Її зір немовби мав прихований тактильний складник. Ніка, хоч і була підлітком, уже вміла не лише бачити, але й торкатися поглядом, пробиватися туди, куди самим тільки зором проникнути неможливо. І так само, як незрячі, обмацуючи предмет надчутливими пальцями, часто виявляють ознаки, що непомітні для зрячих, дівчина, буквально вдираючись зіницями у співрозмовникові очі, могла відчути, що він насправді думає. Марк не опускав очей, але дивився ніби крізь Ніку. Він чекав, коли вона згадає про лабораторну.

Але вона не згадала. Вже оминаючи його, дівчина запитала:

— Ти ж не купив квитки?

— Ні, — збрехав Марк. — На тебе чекав.

Вона всміхнулася.

— Тоді па-па! — помахала йому, а потім самими губами прошепотіла: — Пробач…

Марк заховав руки до кишень жилетки, спустився сходами й, не озираючись, закрокував геть від кінотеатру.

Додому він не пішов. Уставив у вуха навушники й попрямував на Соборну. Сонце зникало за дахами будинків праворуч від дороги. Промені, що вислизали з-поза стін, слалися практично паралельно до землі. Марк мружився, рухався вперед і ні про що не думав. На плеєрі крутилася по колу пісня «Light Up The Sky» Анни Трінчер і гурту «One Reason». Трінчер співала англійською. Їй, як і Маркові, було лише чотирнадцять, одначе дівчина встигла взяти участь у Дитячому Євробаченні та ще якихось конкурсах. Хлопець, як уперше натрапив на «Light Up The Sky», вирішив, що слухає дорослу американську співачку, а не українку, та ще й свою ровесницю. Слів пісні Марк не розумів, вихоплював лиш окремі фрази. Same old story… Where can I find true love?.. I’m yours…[19] На відміну від задач із фізики чи математики, сутність яких він уловлював інтуїтивно, англійську доводилося вчити, тож хлопець її не любив. Одначе незнання мови не заважало. Пісня була чутливою та сумною — якраз те, що потрібно, щоб не дати щемким жаринам під серцем загаснути. Марк простував уперед, ні про що не думав й упивався самотністю, упивався так, що вже майже отримував від цього насолоду. Це було те, що його дід назвав би квазістражданнями: раз чи двічі наставали моменти, коли гіркота, що наповнювала тіло, підступала до горла й душила, проте біль був несправжнім, бо глибоко за цим несправжнім болем крилося усвідомлення, що нічого непоправного не сталося, що Ніка не запитала про лабораторну, що вони ще підуть у кіно — обов’язково, іншим разом, — і що вона, зрештою, проміняла його не на іншого хлопця, а на компанію подруг.

Перед мостом через Устю Марк перейшов на лівий бік Соборної, а тоді спустився під міст. Уздовж річки, від проспекту Миру до стадіону «Авангард» тягнулася пішохідна алея. Влітку тут зазвичай багато людей, але зараз, крім Марка, не було нікого. Хлопець досягнув вузького й розхлябаного пішохідного мосту на лівий берег, до Гідропарку, проте переходити не став, натомість присів на лаву.

Same old story… Where can I find true love?..

Музика заколисувала. Марк ніби гойдався на невидимих хвилях, які протинали простір. Зі сходу повільно насувалася пітьма. На заході збиралися хмари. Хлопець тупився у воду, спостерігаючи, як на її маслянисто-чорній поверхні поступово згасає відображення вечірнього неба. Він іще ніколи не почувався таким сумним і спокійним водночас.

Коли жаліслива балада Трінчер нарешті набридла, Марк перемкнувся на «Ready To Fight» Робі Фаєра й невідь-чого згадав про Соню. Спершу, все ще під впливом меланхолійності, він подумав про те, що навіть Соня з нього насміхалася, але потім, пригадавши синці під її очима, несамохіть мотнув головою. Йому не аж так зле, щоби подумки ганити Соню, їй зараз однозначно гірше. Втім, слідом за спогадами про дівчину в пам’яті зринула її історія про ліфт. Марк пригадав синьо-зелену кросівку «Nike», що виднілася з-за сміттєпроводу, пригадав, як стежив за переміщенням кабіни біля дверей квартири. З четвертого на другий, на шостий, на другий, на восьмий і так далі… Можливо, всередині була не Соня? Але ж ні: ймовірність, що послідовність поверхів, між якими рухалася кабіна, випадково збіглася з тією, про яку дівчина розповідала Марку, була жалюгідно малою. У кабіні перебувала Соня, це факт. У такому разі, куди вона зникла? Ліфт не міг порожнім виїхати на десятий. Як це пояснити?

Марк погойдувався в такт із музикою та перебирав варіанти — що довше він міркував, то безглуздішими вони ставали. Арсен казав, що правильним майже завжди є найпростіше пояснення. Одначе в тому й річ: найпростіше було припустити, що Соня залишилася в кабіні на п’ятому, якось зачинила двері ліфта, трохи посиділа в кабіні, виїхала на десятий, а потім… Хлопець гмикнув, випустивши ротом хмарку пари. Потім що? Випарувалася?

Марк пригадав статтю про «elevator to another world» і неусвідомлено зморщив носа. Чи доводить стаття, що Соня обманювала? Якщо припустити, що дівчина розповідала правду, то ця річ — те, про що вона говорила, — цілком може виявитися універсальною. Можливо, ця процедура діє однаково для всіх ліфтів, і тоді немає нічого дивного в тому, що про неї знають в Японії. Чи в Кореї. Чи деінде ще.

Але це вже зовсім фантастика. Нісенітниця повна! І це можна довести.

(ти ж знаєш, як працює наука?)

(пропонує гіпотези, які перевіряють у ході експерименту)

Коли геть стемніло, температура різко впала. Навесні так завжди. Марк просидів на лаві більше ніж годину — «Light Up The Sky» до того, як він її вимкнув, прозвучала, напевне, разів із двадцять — і потроху замерзав. Хлопчак підвівся, проте рушив не до Соборної, а в протилежному напрямку, на південь. Небо повністю затягло хмарами. Марк повільно проминув «Авангард», полем дістався 2-го ліцею, перетнув Лебединку[20], після чого вулицею Драгоманова попрямував до центрального парку. Коли він вийшов до головного корпусу Водника[21], була вже майже восьма й почав накрапати дощ. Утім, хлопчак не квапився. Йому не хотілося повертатися додому. На ту мить узагалі не було місця, куди б йому захотілося повернутись.