Не озирайся і мовчи

19

Як і обіцяв, до вихідних Арсен придумав експеримент із метою з’ясувати, чи зможе їхній ліфт рухатися без пасажира. У суботу, чверть години пополудні, дід та онук зібралися на майданчику між восьмим і дев’ятим поверхами, неподалік сміттєпроводу й дверей до пожежної драбини. Арсен уже підготувався: попід стіною на них чекали три нові десятилітрові пластикові відра (всі з водою), а також старий триногий штатив з окремим регулюванням кожної з опор (штатив залишився ще відтоді, як Віктор цікавився фотографією, а відра Арсен купив учора на ринку). Крім того, із собою вони принесли трубу з тонкого пластику діаметром десять сантиметрів і завдовжки трохи більше як метр, будівельні ножиці, плоскогубці, скотч, моток алюмінієвого дроту, дві порожні півторалітрові пляшки з-під мінералки, канцелярський ніж, котушку капронових ниток, пластмасову чашку-мензурку, два вистругані рогачі (гілки із розгалуженням на кінці: одна сантиметрів із вісімдесят, друга — вдвічі коротша), шило, два невисокі підсвічники, а також пластмасовий тазик. Усе склали на розстелену біля відер клейонку.

Підозріло оглянувши заготовлений дідом реманент, Марк поцікавився:

— Це все нам знадобиться?

— Так, — кивнув Арсен.

— І ці рогатки? — показав хлопець на рогачі.

— Усе, — повторив дід, — нам знадобиться усе.

Арсен присів навпочіпки біля штатива й узявся витягувати опорні лапи триноги на повну довжину.

— Що мені робити? — запитав Марк.

— Розріж пластикові пляшки. Одну навпіл, можна навіть ближче до горлечка, другу біля дна, так щоб розріз проходив сантиметрів за п’ять від отих випуклостей на дні.

— Добре.

— Отже, що нам потрібно? — почав пояснювати Арсен. — Ми хочемо дізнатися, чи їхатиме ліфт у гіпотетичній ситуації, коли кнопку в кабіні натиснуто, проте в ній нікого немає. Так?

— Так, — підтвердив Марк.

— Спочатку я прикинув, що достатньо натиснути кнопку самому, а тоді спробувати вистрибнути з кабіни до того, як двері зачиняться, та це не спрацювало. По-перше, встигнути важко, а по-друге, навіть як устигаєш, натиснута кнопка гасне, двері автоматично розходяться, і ліфт нікуди не їде.

Марк не стримав усмішку.

— Ти вискакував із ліфта?

— А ти як гадав? — вигнув брову Арсен. — Ти маєш мене за якогось старого пердуна чи що? Що я не можу вистрибнути з ліфта на ходу? І хіба я скупляв би все це барахло, — він обвів рукою розкидані на клейонці речі, — не переконавшись, що простіші варіанти не працюють?

Хлопець уявив, як широкоплечий, по-моряцькому клишоногий і незграбний дід раз за разом намагається проскочити між дверима ліфта, поки вони не зачинилися, й пирснув.

— Ну ти даєш, діду!

— Насправді це дало мені змогу остаточно зрозуміти, що в нашому ліфті є захисний механізм: якщо пасажир зникає з кабіни до того, як двері зачинилися, програма припускає, що він міг зробити це в єдиний спосіб — рвонути на вихід, тож ліфт треба зупинити, а двері автоматично розсунути.

— Я це й так знав. Я сам так не раз робив!

— О’кей, і що? Це ж не означає, що ліфт не поїде, якщо кнопку натиснути без пасажира та із зачиненими дверима, правда?

— Правда.

Дід продовжив:

— Тоді я почав думати так: як ліфт дізнається, що в ньому людина? Ну, це просто. У підлозі передбачено датчики; коли пасажир заходить, його вага створює тиск на підлогу, датчики спрацьовують, і якщо зафіксоване ними значення перевищує певну величину, програма вважає, що в кабіні хтось перебуває. Розумієш?

— Ага.

— Я спробував зняти тиск із підлоги, впираючись руками й ногами в стіни під час руху ліфта. Кабіна в нас не дуже широка, тому я зміг протриматися… Чого ти іржеш, парнокопитний? Що я такого сказав?

Заливистий Марковий сміх розлетівся під’їздом. Таке навіть уявити було важко: шістдесятисемирічний Арсен, розкарячений, як павук, між стінами ліфта.

— Припини реготати, — з незворушним виглядом виголосив дід. — У не дуже застарілих ліфтах це спрацьовувало. У будинку, де жили ми з Бібі, всілякі шмаркачі так ховалися в кабіні: ставали на металевий плінтус, що тягнувся по периметру (цього було достатньо, щоб зняти вагу з датчиків), чекали, поки двері зачиняться, а потім лякали тих, хто викликав ліфт. Хоча я зразу зрозумів, що з нашим ліфтом таке не пройде, наш інакший. Стіни жорстко з’єднано з підлогою, бо тиск однаково передавався на датчики. Коротше, я протримався секунд п’ять, і ліфт продовжував їхати. Тому знайти відповідь на твоє запитання не так легко. Спершу нам треба натиснути кнопку, коли в кабіні є вага, а потім, коли двері зачиняться і ліфт поїде, що-небудь зробити, щоб ця вага з кабіни зникла.

Арсен говорив так, мовби вони планували складати в ліфті прилад для телепортації. Марк удруге, тепер уже з недовірою озирнув купу розкиданих на клейонці речей.

— І що ти придумав?

— Ти розрізав? — Дід тицьнув на пляшку в онукових руках. — Уставляй більший обрізок у менший. Заштовхуй, отак, щоб ніби як подвійне дно було… Добре… А тепер примотай скотчем. Міцно обмотуй, не шкодуй скотчу, щоб гарно тримало.

Марк устромив пляшки одна в одну — дно до дна — і з дідовою допомогою зафіксував місце з’єднання скотчем. Потому Арсен шилом проколов дві дірки з боків нижньої пляшки, просунув крізь них алюмінієвий дріт і закріпив кінці дроту на штативній головці. Тринога з витягнутими опорами підносилася над підлогою на півтора метра. Арсен обрав таку довжину дроту, щоб розрізана пластикова пляшка з подвійним дном вільно оберталася у вертикальній площині під штативною головкою.

— Тепер слухай, що твій дідо придумав, — облизавши губи, мовив він. — Спочатку ми з’ясуємо мінімальну вагу, на яку реагує ліфт.

— Міг би глянути в Інтернеті, — перебив його онук.

— Як такий розумний, то міг би глянути сам, — пробурчав Арсен. З Інтернетом дід не дуже ладнав. — Може, заодно вичитав би, чи ліфти порожні їздять. — Марк усміхнувся й відвів очі. Арсен правив далі: — Я прикинув, це десь двадцять п’ять кілограмів. Не більше як тридцять. Ти почав кататися сам, щойно тобі виповнилося вісім. Саме тому я приготував три відра з водою. У кожному — по десять літрів, разом це дає нам тридцять кілограмів. Ідея така: ми помістимо в кабіну води якраз достатньо, щоб спрацювали датчики, й на жоден грам більше. І частина цієї води буде тут. — Він постукав гачкуватим пальцем по розрізаній пляшці з подвійним дном.

— Але ж вона виллється. — Марк перекинув розрізану пляшку догори дном, показуючи, що та вільно обертається.

— Не виллється, — заперечив дід. — Дай скотч. — Марк подав. — Ми прикріпимо край пляшки до штативної головки. Ось тут, з одного боку. Накладемо достатньо смужок, щоб вони втримали пляшку разом із водою вертикально.

Разом з онуком Арсен закріпив скотчем край розрізаної пляшки, що втримувало її приблизно вертикально, зрізом догори. Потому поверх першої смужки вони приклеїли ще одну.

Дід підставив під штатив пластмасовий тазик.

— Бери мензурку, — наказав онукові, — і наливай у пляшку воду з відра, тільки повільно, а я буду притримувати.

Марк узявся наливати. Арсен пальцями притискав місце кріплення скотчу до зрізаного краю пластикової пляшки. Коли обрізок був майже повний, смужки скотчу, потріскуючи, відклеїлися.

— Почекай, треба приклеїти ще, — не прибираючи долоні, проказав дід.

Марк відклав мензурку, відрізав ще одну клейку смужку й акуратно наклав її поверх попередніх. Після того хлопець долив води, а Арсен акуратно прибрав пальці. Примотана дротом і зафіксована скотчем пластикова пляшка гойднулася, проте втрималася.

Дід залишився задоволеним.

— Добре, є! Тепер твоє завдання вставити рогачі в підсвічники. Підстругай їх ножем.

— Я зверху ще скотчем обмотаю, щоб міцніше було.

— Можна й скотчем. А я тим часом підготую ринву.

Арсен узяв у ліву руку пластикову трубу та, пройшовшись з обох боків будівельними ножицями, розрізав її на приблизно однакові частини, отримавши дві відкриті ринви, схожі до тих, що тягнуться вздовж даху та приймають воду під час зливи.

Дід відклеїв скотч, який фіксував край обрізаної пляшки, й злив воду в тазик.

— Цю ринву поставимо на рогачі, — сказав він. Марк якраз закінчив кріпити гілки в підсвічниках і подав їх дідові. Арсен поклав на V-подібні розгалуження одну з ринв. — Обмотуй її скотчем. — Він почекав, доки онук закріпить ринву клейкою стрічкою, після чого підсунув усю конструкцію до штатива з прикрученою дротом пляшкою. — Ринву розташуємо скраю від штативної головки, так щоби пляшка, коли відклеїться скотч, упала просто на її край.

— Це щоб відвести воду, — чи то спитав, чи то ствердив хлопець.

— Так, щоб відвести воду.

Арсен перевірив, як падатиме обрізана пляшка, знову надав їй вертикального положення, зафіксував смужками скотчу та налив у неї води. Насамкінець перемістив тазик із-під штативної головки до зовнішнього краю ринви, якою мала стікати вода.

— Ну все, ми готові до тестової прогонки, — потер руки Арсен.

Він підчепив ножицями смужки скотчу, що втримували пляшку. Негучно рипнувши, скотч відклеївся, обрізана пляшка впала на край похилої ринви, і за півтори секунди вся вода збігла ринвою до тазика.

— Прекрасно! — задоволено крекнув Арсен.

Марк із цікавістю розглядав конструкцію.

— О’кей… — невпевнено зронив він. Хлопець поки що не схоплював суті експерименту.

— Бери штатив, я візьму відра. Понесли все до ліфта. Зараз усе зрозумієш.

За другим разом вони перенесли на коридор свого поверху конструкцію з похилою ринвою, третє відро та решту інструментів. Арсен викликав ліфт.

— Дивися, — сказав дід, коли кабіна піднялася на восьмий поверх і двері роз’їхалися. — Спочатку визначимо, скільки треба ваги, щоби двері не зачинялися.

Старий моряк зайшов до кабіни зі штативом. Поставив його біля задньої стіни так, щоби місце на штативній головці із прикріпленим скотчем було спрямоване до виходу. Прокрутив зрізану пляшку, заново зафіксував її край скотчем, а тоді озирнувся на онука.

— Подай рогачі.

Марк простягнув дідові хистку конструкцію з ринвою, яку той розташував посеред ліфта. Верхній край ринви опинився біля триноги, в тому місці, куди мала впасти обрізана пляшка, коли відклеїться скотч, а нижній практично доходив до краю кабіни.

— Злий воду з тазика у відро й тягни всі відра сюди. — Дід показав на вільне місце з боків ринви.

Вони перенесли відра всередину кабіни. Два поставили ліворуч від ринви, ще одне — праворуч, ближче до триноги. Черпаючи воду мензуркою, Арсен наповнив прив’язану під штативною головкою пластикову пляшку. Переконавшись, що скотч утримує пляшку від перевертання, дід вийшов з ліфта. У збудованому ще за Союзу панельному будинкові, в якому старий моряк жив із Бібі до її смерті та до переїзду із сином до нової квартири, ліфт сповіщав про спрацювання «вагових» датчиків глухим клацанням. Зайшов до кабіни — «клац», вийшов — знову «клац». Оскільки ліфт у багатоповерхівці на Квітки-Основ’яненка був відносно новим, кабіна, коли до неї заходили, не клацала. Програма сигналізувала лише про перевищення допустимої ваги, коли всередину ліфта набивалося більше як п’ятеро людей. Щоб перевірити, чи в кабіні набралося достатньо ваги для спрацювання датчиків, Арсен мусив вийти й почекати.

Спливло десять секунд, двері не рухалися, і дід задоволено буркнув:

— Прекрасно.

Потому забрав із кабіни одне з відер. За п’ять секунд двері почали зачинятися: ваги речей і води, що залишилися в ліфті, стало недостатньою для спрацювання датчиків ваги. Арсен притримав двері рукою та поставив відро назад.

— При тридцяти з чимось спрацьовує, а при двадцяти — ні. Зараз визначимо точно. Давай тазик.

Марк підсунув тазик до діда. Той присів біля входу в ліфт, підтягнув одне з відер до себе (проте не виймав його з кабіни), взяв у праву руку мензурку й почав вичерпувати воду.

Тієї миті прочинилися двері однієї з квартир ліворуч коридором й у дверному отворі виникло бліде й зморшкувате обличчя. То була сусідка Грозанів із однокімнатної квартири — Вероніка Федорівна Климчук. Майже однакового з Арсеном віку жінка мала вигляд щонайменше на п’ятнадцять років старшої. Глибоко сховані в драглистому, неначе піддутому лиці очиці лиховісно блискали з-за товстих лінз. Немите волосся тонкими пасмами спадало на лоба, химерні жмутки стирчали з-під окулярних дужок. Вероніка Федорівна сама-одна: не мала ні чоловіка, ні дітей, що з віком позначилося на психіці. Поза тим що діставала сусідів із найменшого приводу, жінка вже років п’ять не оплачувала комуналку й ігнорувала будь-які спроби напоумити її. На початку зими 2015-го вона облила власною сечею двох працівників ЖЕКу, що прийшли довідатися про причини заборгованості за водопостачання та опалення. Потім сама ж викликала поліцію та заявила, що ЖЕКові виконавці намагалися вдертися до її квартири. Ще одна її улюблена забава полягала в тому, щоб викликати швидку, після чого не пускати лікарів до квартири чи, впустивши, через десять хвилин вигнати, репетуючи про їхню некомпетентність і погрожуючи судом.

— Що ви тут робите? — прокаркала жінка.

Арсен незлюбив Федорівну з першого дня, щойно переселився до сина. Він іще не знав її, не чув жодної історії про неї, та лише поглянувши на зсутулену, засмикану постать, сказав, що «ця стара відьма тріпатиме всім нерви, поки не здохне». Не встаючи, старий моряк повернув до неї голову й поважно виголосив:

— Встановлюємо у ліфті сральник.

Вероніка Федорівна сконфужено блимнула.

— Сра… Що?.. Навіщо?

Арсен гмикнув, вклавши у гмикання всю, на яку був здатен, зневагу.

— Щоб можна було похезати в кабіні.

Федорівна по-черепашачому витягнула голову й втупилася в чоловіка біля ліфта. Їй знадобилося секунд десять, щоб сяк-так оговтатися.

— А у вас є на це дозвіл?

— А у вас є дозвіл сцяти просто в кабіні? — продовжував знущатися Арсен. Жінка вся сіпнулася, наче її вдарило розрядом. Марк стояв спиною та не озирався. Хлопця душив сміх. Дід відвернувся й мовив як ніби сам до себе: — Позавчора хтось не доїхав і зробив калюжу просто на підлозі. Отут. — Він тицьнув пальцем в одне з відер. — Смердить.

— Я нічого не чую.

— Дуже дивно, що не чуєте. — Арсен багатозначно глипнув на неї. — Часом не знаєте, хто б то міг бути?

Вероніка Федорівна була злегка звихнутою, та не дурною. Жінка не знала, чи справді хтось зробив калюжу в ліфті, чи той нікчема з неї глузує, проте розуміла, що спроби сперечатися за теперішніх обставин справлятимуть враження, мовби вона причетна до того неподобства й виправдовується.

Двері з гуркотом захряснулися.

Арсен подивився на онука, підморгнув і продовжив переливати воду з відра до тазика. Він вичерпав більше ніж половину відра, коли двері ліфта знову почали зачинятися.

— Оп! — Чоловік підставив під одну зі стулок плече, водночас зачерпнув воду з тазика й перелив одну чашку назад у відро, приговорюючи: — Добре. Дуже добре.

Марк присів біля діда. Той відхилився від дверей ліфта, виждав, перевіряючи, чи вони не зачинятимуться, а тоді поклав руку на онукове плече.

— Як я й думав: десь двадцять п’ять кілограмів. Два повні відра, штатив, літр води в пляшці й трохи більше ніж третина відра. — Арсен підвівся, взяв котушку з нитками й зайшов до кабіни. Поглянув на Марка й узявся пояснювати: — У кабіні зараз надлишок ваги, якраз достатній, щоб спрацювали датчики. Тепер я прив’яжу кінець оцієї нитки до смужок скотчу, що фіксують пляшку. Другий кінець ти триматимеш під час запуску ліфта. Нитка не завадить дверям кабіни зачинитися.

Мізинцем притримуючи край скотчу на штативній головці, Арсен обкрутив смужки скотчу й зав’язав вузол, не затягуючи нитки. Потім повільно прибрав мізинець, стежачи, щоби скотч не відклеївся.

Розкручуючи котушку й повільно задкуючи, чоловік вийшов із кабіни.

— На, — вручив котушку онукові. — Суть ухопив, ні? Не заходячи до ліфта, я натисну кнопку й відсмикну руку. Ваги в кабіні достатньо, двері зачиняться, й ліфт поїде. Щойно він рушить, ти потягнеш за нитку. Скотч відклеїться, вода з пляшки стече ринвою та вихлюпнеться на двері ліфта. Ну, переважно на двері. — Марк узявся кивати. Уловив. Дід правив далі: — Технічно вода все ще буде знаходитися в кабіні, проте кабіна про це не знатиме. Здогадався чому? Бо ми позбудемося тиску цієї води на опори триноги, а отже, і на підлогу ліфта. Вода має певну в’язкість, через що частина її залишиться на дверях (ми ніби розмажемо її по дверях) і більше ні на що не тиснутиме. Таким чином вага всього, що є в ліфті, стане меншою за необхідну для спрацювання датчиків, а ми виконаємо умови експерименту: кнопку натиснуто, двері зачинено, ліфт рухається, а всередині нікого нема.

— Круто!

— Та певно, що круто! Ти готовий?

— Готовий! — кивнув хлопець.

Утім, їм знову завадили. Відчинилися інші двері. Тепер уже праворуч. У коридор визирнула Яна.

— Що таке? — повернув голову Арсен.

— Обід готовий, — повідомила Яна.

— Дякую за цінну інформацію, — буркнув дід.

— Маркові треба поїсти.

— Ма, я пізніше, — попросив Марк. — Ми зайняті.

— Коли захоче, тоді й поїсть, — докинув Арсен. — Не примушуй хлопця.

Та Яна не йшла. Прискіпливо роздивлялася онука, тестя й тазик із мензуркою між їхніми ногами.

— Можна поцікавитися, що ви задумали?

— Ні. — Дід супив брови, проте очі всміхалися.

— Ма, у нас експеримент. Довго пояснювати, — сказав Марк.

— Його обов’язково проводити в ліфті? Ви не можете піти на балкон? Чи на дах?

— Дуже важко експериментувати з ліфтом, коли стоїш на балконі, — проказав Арсен.

Яна спробувала надати голосу суворості, та він однаково прозвучав утомлено.

— Мені щойно телефонувала Вероніка Федорівна.

— І ти відповіла? — закотив очі Арсен.

— Так! А що мені було робити? Вона погрожувала, що викличе міліцію.

Дід удруге гмикнув, цього разу ще презирливіше, й незворушно відповів:

— Хай викликає. Поки вони приїдуть, ми вже закінчимо.

Маркова мама стишила голос.

— Боюся, щоб вона не облила вас чимось гіршим за сечу. Ви ж її знаєте…

— Ми швидко, — заспокоїв Арсен. — Обіцяю.

Яна похитала головою та зачинила двері.

— Готовий? — повторив дід.

— Ага. — Марк подивився на нього й сказав: — Натискай на десятий.

Арсен зауважив дивну захриплість онукового голосу — так наче хтось натискав на мигдалини, поки хлопчак говорив, — проте списав усе на Янине втручання.

— Без проблем!

Марк відступив і несамохіть міцніше обхопив пальцями котушку. Дід нахилився до кабіни, приклався до «десятки» та прийняв руку.

Дверні стулки зрушили з місця. Хлопчак незмигно стежив, як вони зачиняються та, глухо погуркуючи, неквапливо й повільно затуляють відра й химерну конструкцію з триноги та ринви. Час якось сповільнився. Марку здалося, що минула не менше як хвилина, допоки дверні стулки повністю зійшлися, з горища долинув характерний наростаючий стугін електродвигуна, і ліфт поїхав нагору.

Хлопцю не довелося смикати нитку. Вона натяглася сама — Марк майже відчув, як відклеюється скотч, — а потім провисла. Пляшка в кабіні вже мала перекинутися, а вода политися в ринву.

Хлопець задер голову, прикипів очима до цифрового табло й узявся подумки рахувати: раз… два… На місці зеленої вісімки вигулькнула дев’ятка, а тоді на горищі пролунав дивний звук: електродвигун видав химерне «в-в-вух». Якби Марка попросили описати те вухкання, він би назвав його «здивованим». Саме так: електродвигун здивовано вухнув. Після чого гудіння різко урвалося.

Ні дід, ні онук із таким раніше не стикалися. Початок роботи, розгін і зупинка ліфта завжди супроводжувалися характерними й добре їм знайомими звуками. Вони ніколи так раптово не обривалися.

У під’їзді стало тихо, мов у вкопаному на кілометр у землю бункері.

— Глянь. — Марк торкнувся дідової руки та показав на цифрове табло.

— Згасло, — прокоментував Арсен.

Табло було чорним. Пустим.

Неначе причавлені тишею, вони розмовляли пошепки.

— Він зупинився.

Дід шморгнув і потер носа вказівним пальцем.

— Отже, — Арсен заговорив голосніше, проте звичних «я-все-контролюю» ноток у голосі не вчувалося, — ми експериментально довели, що наш ліфт не може рухатися без пасажира. Ти задоволений?

Ні, Марк чомусь не почувався задоволеним. Дід натиснув кнопку виклику ліфта, проте нічого не відбулося. Після нього до кнопки приклався хлопчак, протримав її натиснутою п’ять секунд, але результат отримав такий самий — ліфт не рушив з місця.

— Мама нас тепер уб’є, — усе ще пошепки проказав Марк.

Дід скоса кинув погляд ліворуч, на двері Вероніки Федорівни, не сумніваючись, що стара відьма спостерігає за ними крізь вічко.

— Головне, щоби сцяками не обілляли, — шморгнувши носом, тихо мовив він. — А з мамою твоєю я вже якось домовлюся.

— А як нам витягти відра, штатив і все інше?

Арсен знову шморгнув.

— Я про це ще не думав.

Марк нервово гигикнув і також кинув погляд на двері ліворуч. Дід узяв із підлоги будівельні ножиці.

— Ходи глянемо, що там.

Вони піднялися на дев’ятий, стали біля дверей ліфта. Арсен просунув між стулками ножиці, трохи повернув їх і зазирнув до щілини, що відкрилася. Кабіна застрягнула акурат поміж дев’ятим і десятим поверхами. Світло всередині не горіло.

— Ну що? — витягуючи шию, запитав Марк. — Усе на місці?

Дід глипнув на онука, немов на пришелепуватого.

— А куди воно, по-твоєму, могло подітися?

Арсен прибрав ножиці, й вони відступили від дверей.

— І що тепер? — запитав Марк.

— Не знаю. Я ж говорив, що я про це ще не думав.

— Може, зателефонувати цим… рятувальникам?

— І що сказати? Врятуйте три відра й два підсвічники? — Арсен почухав голову. — Та хрін із ним! Пішли поїмо, а потім щось придумаємо. Нікуди воно не дінеться.

Вони повернулися на восьмий поверх, прибрали за собою та зайшли до квартири. Яна, не зронивши жодного слова, провела тестя очима.

— Що? — Дід задерикувато зиркнув на неї. — Щось не так?

Жінка стенула плечима.

— Важко бути мамою генія та невісткою божевільного.

Арсен щось нерозбірливо буркнув у відповідь.

Сіли обідати. Яна поставила тарілки на стіл й залишила Арсена та Марка самих. Через хвилину хлопець озвався.

— Можна дещо запитати?

— Уперед.

Хлопчак набрав у груди повітря, а потім завмер, утупившись у тарілку з бульйоном. Сьорбнув раз, двічі, після чого, затинаючись і не піднімаючи очей, видав:

— Атоми… вони… ну, з них же може вилітати фотон, так?

— Так, коли електрон переходить із вищої орбіти на нижчу, атом випромінює фотон.

— А фотон є в атомі до цього?

— Ні.

— Тоді де він береться?

Арсен не зводив з онука погляду.

— Це так само, як зі словами, що я їх зараз промовляю. Їх не було всередині мене до того, як вони прозвучали. Я промовляю їх, передаючи певну енергію повітрю, створюючи коливання. Всередині мене немає ніякого «словесного мішка», з якого я видобуваю слова за необхідності. Так само всередині атома немає «фотонного мішка». Фотон виникає з енергії, яку скидає електрон, коли перескакує з вищого енергетичного рівня на нижчий.

— А…

Дід помовчав трохи.

— Ти ж не це хотів запитати.

Марк видихнув, спідлоба зиркнув на діда, проте за мить знову сховав погляд.

— Я ніколи не був у кіно…

Вираз Арсенового обличчя не змінився, тільки очі спалахнули тим характерним блиском, який завжди супроводжує посмішку.

— Хочеш сходити?

— Ні, — вихопилось у хлопця. І тут-таки: — Тобто так, хочу. Завтра… Хочу, щоб ти розказав, як там усе відбувається.

— Куди думаєш піти: в «Україну» чи в «Еру»?

Марк починав червоніти, його голос слабнув, як у помираючого.

— В «Україну».

Дід діловито заходився пояснювати:

— Ліворуч, одразу за входом, будуть каси. Підходиш, на екрані за склом висить список фільмів. Обираєш фільм, називаєш його дівчині за касою. На екрані з’явиться схема залу. Вибираєш місця, краще брати шостий чи сьомий ряд, ближче до центру, там найкраще видно. Потім даєш гроші й чекаєш на квитки. Усе. В «Україні» дві кінозали, ліворуч і праворуч, трохи далі в глиб будівлі. На квитках написано, в якому показуватимуть твоє кіно, — Арсен помовчав, подумав. — Зали є дві, тому не бери в голову та не ніяковій. Навіть ті, хто там не вперше, не пам’ятають, де яка. Ти не осоромишся, з’ясовуючи, куди йти.

— Дякую…

Хлопець знову взявся до бульйону, проте дід не зводив із нього погляду.

— Якщо я запитаю, з ким ідеш, ти ж мені не скажеш?

— Не скажу, — рішуче мотнув головою Марк.

— Я так і думав… Гроші маєш?

— Маю.

— На попкорн і всяке таке теж?

— Маю! — Голос повернувся. Хлопчак насупився та додав спокійніше: — Лишилися після дня народження.

Пауза.

— Мамі говорив?

— Ні.

— І не говори. Квітів не купуй, — продовжив інструктаж Арсен. — Це тупо, хай там що тобі радитиме матір. Не здумай також чіпати батьків гель чи парфуми. Руки відірву, якщо побачу. Просто помийся, нічим не бризкайся і волосся не чіпай — мусиш мати природний вигляд. І вдягайся без пафосу, як завжди: візьми оту кофту з черепом і пухову жилетку на неї. На місці запропонуєш їй попкорн. Тільки не питай, чи вона хоче попкорн. На таке зазвичай відповідають «ні». Запитай: який попкорн ти хочеш? Отак. Якщо відмовиться, запропонуй чипси, чи горішки, чи ще якусь чортівню, що там продаватимуть. Якщо відмовиться, візьми собі, та небагато, це теж буде природно, потім, уже під час кіно, запропонуєш. — Хлопець німував і зосереджено працював щелепами, буряковіючи до коренів волосся. Проте дід знав, що онук слухає, всотує кожне слово. — Після фільму обов’язково проведи її додому, навіть якщо віднікуватиметься. Навіть якщо вона живе на довбаному Північному, однаково проведи… Ніби все.

Пауза.

— Зрозумів?

— Зрозумів…

Марк продовжував жувати. Арсен відкусив хліба, зосереджено оглянув надкушену скибку, а тоді ніби ненароком поцікавився:

— Це Соня?

Хлопчак скинув голову.

— Ні.

Дідові брови ледь піднялися. Дивно: не вгадав. У голові проскочило припущення: може, він узагалі помилився? Може, онук знайшов собі друга, й вони надумали піти в кіно, та майже відразу Арсен відкинув цю думку. З другом кіно переглядали б удома, на комп’ютері, та й хлопчак не став би вислуховувати теревені про попкорн і решту. Чоловік мусив щосили стиснути губи, щоби стримати посмішку. Ти ба: в їхнього очкарика побачення! Та вже через секунду м’язи довкола губ розслабилися: Арсен пригадав обличчя дівчинки з дев’ятого, яку перестрів на виході з під’їзду вчора ввечері.

— Ти бачив Соню?

Певна річ, Марк її бачив: вони ж однолітки, живуть в одному будинку й ходять до однієї школи. Проте хлопець зрозумів, що саме має на увазі дід.

— Ага.

— Знаєш, хто її так?

— Нєа.

Арсен здогадувався, та говорити не хотів. Зрештою, то не його справа. Втім, щось наче муляло йому в голові.

— Ти б поговорив із нею.

— Я намагався, діду! Справді! Але вона не хоче мене бачити.

Старий моряк умокнув скибку в бульйон, потім заштовхав її до рота й, прожувавши, стиха прицмокнув.

— Навіть якщо вона ще десять разів скаже, що не хоче тебе бачити, однаково поговори. Їй це зараз дуже потрібно.