Не озирайся і мовчи

55

Увечері на Марка чекала розмова з батьками, й гірший час для неї годі було вибрати.

Віктор Грозан повернувся з роботи у препаскудному настрої. Учора надійшли звіти за березень. Продажі меблів у магазинах мережі катастрофічно впали, власне, вони неухильно падали від початку року, і сьогодні все добігло до логічного завершення: власник «Затишної кімнати» вирішив ліквідувати частину представництв. До кінця місяця мали бути закриті чотири магазини в Рівненській області та ще три у Волинській. Попри те що Вікторові доведеться особисто повідомляти кожному працівникові про звільнення, внаслідок такого радикального скорочення в його областях залишалися лише чотири магазини й один склад і, відповідно, відпадала потреба в посаді регіонального директора. Віктора ніхто не звинувачував, його безпосередньої провини в тому, що сталося, не було, проте власник мережі під час телефонної розмови натякнув, що Віктор буде змушений або звільнятися, або погодитися на переведення до Львова — там саме з’явилася вакансія директора. Жоден із варіантів Віктора не влаштовував. Йому подобалося в Рівному, вони щойно переїхали до величезної квартири в розкішній новобудові акурат у центрі міста. І, певна річ, йому подобалося отримувати тридцять тисяч зарплатні.

Якби за виразом хронічної втоми й невдоволення на чоловіковому обличчі Яна розгледіла грозові хмари, розмову з Марком, напевно, відклали б. Однак жінка чи то не помітила, чи то не надала значення темним лютим згусткам, що застрягли глибоко у Вікторових очах. Спершу Віктор поговорив із Яною, потім про щось довго сперечався з Арсеном. Дідові не вдалося знайти з ним спільну мову, тож після розмови із сином Арсен одягнувся і, торохнувши дверима, забрався з квартири.

За чверть до восьмої Віктор, Яна і Марк зібралися на Г-подібному дивані у вітальні. Яна сиділа, сховавши стиснуті долоні між колінами, і тупилася в підлогу, лише час від часу підіймаючи почервонілі очі на сина. Віктор навпаки не зводив із Марка вимогливого погляду.

— Де ти був учора? — почав батько.

Хлопець опустив голову й не відповів. Віктор погамував спалах роздратування та трохи захриплим голосом повторив:

— Дід розказав, що ти кудись зник на весь день. — Чоловік так напружував лоба, що зморшки заповзали аж на залисину. — Куди ходив?

Марк, ледве ворушачи губами, мовив:

— Нікуди.

— Ти не ходиш до школи, але щодня зникаєш і повертаєшся невідомо коли. — Віктор додав строгості в голосі, хоча не надто здивувався, виявивши, що це не подіяло на сина.

— Я просто гуляю. Я не хочу до школи.

— Я теж багато чого не хочу, якби міг, то не ходив би на роботу, проте у всіх нас є обов’язки. Я все розумію та не підганяю тебе, але якщо ти почав гуляти цілими днями, то, мабуть, час задуматися над поверненням до школи.

Під шкірою на Маркових вилицях з’явилися жовна, проте голови він не підвів.

— Я не повернуся туди…

Батько не почув його і правив далі:

— Дід телефонував тобі вчора протягом дня. Матір не змогла добитися сьогодні в обід. Навіщо ти вимикаєш телефон?

Марк ледве не бовкнув: «Я його не вимикаю». Потім відповів:

— Я слухаю музику. — Хлопчак уже навіть не усвідомлював, як легко злітає з губів брехня. — Не хочу нікого чути. Не хочу, щоб мені хтось заважав.

— Ніхто тобі не заважає! — Віктор уже замалим не скипав через синову апатію. Ні, він не забув, що сталося з Марком минулого тижня, проте нічого не міг удіяти зі злістю, що жовчю обпікала нутрощі. Він дратувався через проблеми на роботі, через мовчазну Янину зневагу, через болюче відчуття безсилля, а тому, дивлячись на Марка, бачив не побитого старшокласниками хлопчака, а свавільного та розперезаного підлітка, якого слід провчити. Вікторів голос важчав і огидно деренчав. — Що ти мелеш? Я і матір хвилюємося за тебе! Ми — твої батьки, ми намагаємося захистити тебе. Вияви хоч якусь повагу! Хіба так важко взяти до рук довбаний телефон і відповісти?!

— Віку… — озвалася Яна, та чоловік відмахнувся від неї.

Марк зиркнув на одутле батькове лице, подумав, чи не сказати «дякую, ви вже захистили», та зрештою відвів погляд і промовчав. Хлопець не сердився, тієї миті він волів, щоб йому дали спокій.

— Я не хочу про це говорити, — мовив Марк.

Вікторове обличчя побагровіло.

— Та мені начхати, що ти хочеш чи не хочеш! Я сказав — ти мусиш відповідати! І без тебе проблем вистачає!

Хлопець шикнув, неначе обпікшись.

— То я для тебе проблема?

— Вікторе! — вигукнула Яна.

Проте той не вгавав:

— Ти ще малий і повинен робити, що тобі говорять! Завтра повертаєшся до школи!

Маркові губи застигли у болісному вищирі. Він відчайдушно замотав головою.

— Я нікуди не піду, — збагнувши, що батько фізично його не чує, хлопчак оглушливо крикнув: — Ти чуєш мене?! Я не повернуся туди!

Яна скочила на ноги.

— Тихо! Все! Заспокоїлись обоє! — повернула голову до чоловіка. — Ти чув: він не повернеться до тієї школи. Це не обговорюється.

— А куди він піде?!

— Ми щось придумаємо.

— Я НЕ ПОВЕРНУСЯ ТУДИ!

На кілька секунд запала мовчанка. Віктор, вирячившись, дивився на Марка. Потому вдруге відмахнувся від дружини та спересердя ляснув своєю тендітною долонею по диванному бильці.

— Тоді я забороняю тобі виходити з дому без дозволу, — здушено прошепотів він. — Ти зрозумів мене? Відтепер я забороняю тобі куди-небудь іти. Або йдеш до школи, або сидиш під замком удома!

Марк підхопився, в очах стояли сльози.

— Добре! — вигукнув він. — ДОБРЕ!!!

Мама спробувала його обійняти, проте хлопець випручався, відштовхнув її, а потім побіг до своєї кімнати та зачинився ізсередини.