Не озирайся і мовчи

48

Увечері того самого дня Арсен нарешті наважився поговорити з онуком. Кілька хвилин по дев’ятій дід постукав у двері, ніяково зсутулившись, зазирнув до кімнати й тільки після того зайшов і сів у крісло навпроти Маркового ліжка.

— Ну, як ти?

Хлопчак витягнув із вух навушники та стенув плечима. Він поводився, наче під дією снодійного. Незатулене пов’язкою ліве око тупилося в діда, проте Арсен відчував, що онук не бачить його, що насправді його погляд спрямований у протилежному напрямі, всередину себе. Хлопець немовби намагався відшукати щось у місиві пошматованих думок. Старий моряк витиснув губами скупу посмішку та спробував пожартувати:

— Я вже думав, що замість окулярів доведеться купляти тобі піратську пов’язку.

Жарт видався таким самим доречним, як сміх на похороні. Арсен прикусив язика; Марк міцніше стиснув губи.

— Пробач, — ледь чутно промовив хлопчак. — Вони розбили твою установку.

Дід раптом змінився, обличчя стало сірим якимось, геть вицвілим.

— Та ну, це ж лише шматок фанери. — Він провів язиком по міцних жовтуватих зубах. — Основне, що з тобою все гаразд.

Маркове обличчя сіпнулося. На повіці під непошкодженим оком збиралася волога, проте Арсен не зводив погляду із відчайдушно зціплених, побілілих губів, уже майже чуючи крик, що завис на язиці за ними: «ЗІ МНОЮ НЕ ВСЕ ГАРАЗД!» Чоловік навіть беззвучно напнувся, передчуваючи, що хлопець зрештою не витримає, розтулить рота, вивергне той крик на нього, наче цебро холодної води… Проте спливло півхвилини, а Марк не видав жодного звуку.

Трохи згодом хлопчак озвався:

— Діду.

— Ну?

— Чому вони це зробили?

Арсен зітхнув.

— Бо ти інакший. Не такий, як вони. Багатьох це дратує.

— Але чому? Я ж нікому нічого не зробив.

Дід дивився на онука й лише зараз помітив, що зелень ніби витерлася з його очей. На той момент єдине око, яке він міг бачити, здавалося сірим.

— Я знаю. Річ не в тобі. Просто… — Арсен замовк і відвів погляд на вікно.

— …в житті таке трапляється, так? — скривившись, закінчив Марк.

Старий моряк не поворухнувся. Хлопчак пирхнув, гнівно мотнув головою, волога з повіки випала сльозою з кутика ока, і він сердито розтер її по щоці.

— Я не знаю, що далі робити. Я не повернуся туди.

— Тебе ніхто не підганяє, — ледь чутно мовив дід, — можеш якийсь час не ходити до школи.

Марк продовжував роздратовано мотати головою.

— Ти не розумієш! Я не уявляю, як сидітиму з ними в класі! Як тепер дивитися їм в очі?

Арсен мовчав. Він практично замлів від розпачу й безсилля, що опанували його.

— Що я зробив не так? — схлипнув Марк, його нижня губа затряслася, під ніздрями заблищали шмарклі. — Що я мав зробити, щоб вони не знущалися з мене?!

Арсен, здавалося, старішав на очах. Час нарешті нагнав його й невидимим зубилом висікав нові зморшки на лиці. Що він міг відповісти? Сказати, що треба було відбиватися? Побороти паніку й спробувати завдати болю хоча б одному із нападників? Але його Марк не боєць. І навряд чи в такому стані хлопець повірить, що це що-небудь змінило б. Зрештою, там були не лише його однолітки. Марк не мав жодних шансів проти бугая-переростка із 9-Б… Водночас Арсен відчував, що мусить щось сказати. Мовчати не можна, бо просто зараз, буквально на його очах, тріщинка, що пролягла між ним і Марком якихось п’ять хвилин тому, вибухоподібно розросталася до глибоченної прірви.

Не вигадавши нічого ліпшого, старий моряк знічено бовкнув:

— Я спробую якось зарадити. Обіцяю.

Проте було вже пізно. Марк більше не довіряв йому. Гримаса презирства та болю перекосила округле хлоп’яче лице.

— А що ти зробиш? — злостиво просичав він. — Почекаєш, поки вони поб’ють мене вдруге, а потім підеш поговориш із ними?

Арсен відчув, як щось усередині нього розлетілося на друзки. Кілька секунд він сидів і не рухався — думки про те, що ще можна було би додати, за інерцією мчали крізь мозок, — а потім підвівся та, не зронивши жодного слова, вийшов із Маркової кімнати.

Віктор із Яною вже лягли, у квартирі було тихо й темно. Арсен привидом проплив до кухні, навмання витягнув із бару пляшку вина, відкоркував її та налив собі повний келих. Потому пішов до вітальні, не вмикаючи світла, сів у крісло біля вікна, зробив великий ковток і занімів, немовби розчинившись у темряві. Вино звично пахло землею та сонцем, от тільки задоволення від того не було зовсім.

Ніч стояла ясна й безмісячна, погляд вільно занурювався в зоряну безодню, що застигла над містом, але невдовзі Арсен збагнув, що це його дратує. Мляве мерехтіння зір нагадувало ніч у лісі неподалік селища Ходоси, коли вони з Марком спостерігали за планетами. Дід підвівся та роздратовано затулив вікно шторами, та це не допомогло. Навіть із заплющеними очима він відчував, як зоряне світло за шторами тисне на вікна та, наче вода, прослизає в найменші шпарини.