Не озирайся і мовчи

34

У неділю вранці, 20 березня, Арсен прокинувся незадовго до восьмої, коли сонце вже висіло понад кронами дерев на лівому березі Горині. Він розпалив вогнище, почекав, доки догорять рештки дров, після чого запік у вугіллі картоплю. О пів на дев’яту розторсав онука. Вони поснідали, передивилися зроблені вночі світлини нічного неба, потому ще якийсь час поблукали лісом. О пів на другу почали збиратися додому.

Дорогою до Рівного Марк закуняв, прочунявши лише на в’їзді в місто. Поки дід вів автомобіль залитими сонцем вулицями до центру, хлопчак міркував, чи можна за адресою вже не існуючого будинку дізнатися про його мешканців. Марк здогадувався, що якісь записи повинні були зберегтися, щоправда, лише приблизно уявляв, де їх шукати, — домова книга ЖЕКу? архіви в паспортному столі? — і зовсім не знав, як переконати, щоб йому їх показали. Хай там як, він не сумнівався, що цю інформацію можна роздобути. Значно важче за прізвищем віднайти фото, бо без знімка, який має побачити Соня, весь пошук беззмістовний. Коли Арсен підвів свій «Lanos» до підземного паркінгу під багатоповерхівкою на Квітки-Основ’яненка, Марк вагався, чи не попросити допомоги в діда, проте вирішив нічого не казати. Арсен почне розпитувати, а брехати вдруге хлопцеві не хотілося.

Прийнявши душ, Марк завалився на ліжко й проспав без задніх ніг до шостої вечора. Коли прокинувся, думки все ще крутилися довкола того, як відшукати людину за адресою, проте найперше, що він зробив, — це запустив на планшеті «Google Earth». У цій програмі було передбачено одну функцію, що вигідно вирізняла її поряд із сервісом «Google Maps», а саме — «Google Earth» давала змогу переглянути супутникові знімки за різні роки, але не раніше від 2003-го.

Хлопчак увів у рядку адрес «Рівне, Квітки-Основ’яненка» — система миттю перекинула його до центру Рівного, — а тоді перемкнувся на панель керування часом. Його багатоповерхівку здали в експлуатацію 2011-го, отже, будувати почали 2010-го чи 2009-го. Можливо, раніше. Марк перемістив повзунок до позначки 2006, припустивши, що 2006-го дерев’яний будинок, на місці якого звели висотку, ще мусив стояти, і втупився в екран. За секунду програма вивела на екран архівну фотографію. Багатоповерхівка щезла, а на її місці з’явився ветхий котедж із двома трапецієподібними еркерами та трикутним слуховим вікном на горищі. Жодних сумнівів, його дід не помилився — раніше на місці висотної новобудови на Квітки-Основ’яненка стояв дерев’яний будинок зі світу по той бік ліфта.

Потому хлопчак відкрив «Google» та ввів у пошуковому рядку запит: «пошук прізвища за адресою». Сервер видав близько трьох мільйонів посилань. Кілька перших статей виявилися феноменально безглуздими: в одній радили найняти приватного детектива, в іншій автор пропонував скористатися соцмережами. «Як можна писати таку маячню? — злостився Марк. — Як ти скористаєшся соцмережами, не знаючи прізвища?» Передостання стаття на першій сторінці результатів несподівано зацікавила. Директор галузевого архіву Служби безпеки України давав поради, як шукати інформацію про родичів, які померли чи виїхали за кордон. Марк пробіг очима один з абзаців.

Інтернет-пошук в Україні:

inn.rozshuk.com.ua — база із даними, актуальними на початок 2000-х років; є гібридом декількох інших баз і може слугувати джерелом у ході розшуку інформації про мешканців невеликих населених пунктів;

nomer.org — телефонний довідник стаціонарних номерів, трохи застарілий, із базою, яку не оновлювали з середини 2000-х, проте певною мірою інформативною під час пошуку.

Перше посилання не працювало, зате друге вивело його до незграбно оформленого сайту із базою даних стаціонарних телефонних номерів України. Пошук по базі можна було здійснювати і за адресою, і за номером чи іменем.

Хлопчак змарнував кілька хвилин, поки з’ясував, що сайт під час уведення сприймає лише великі літери, після чого з метою перевірити, як усе працює, вбив у текстові поля вгорі сторінки своє ім’я: ГРОЗАН МАРК ВІКТОРОВИЧ.

Програма відразу відповіла:

Марк звів брови. Сайт пропонував стару адресу, за якою його сім’я проживала до переїзду, але так і мало бути, зважаючи, що базу даних давно не оновлювали. Ім’я, дата народження та номер телефону в їхній квартирі на Шухевича були правильними. Хлопець нетерпляче облизав губи. Цікаво, як система працює у зворотному напрямі? Він очистив попередні параметри пошуку, надрукував у відповідних полях: РІВНЕ — РОМАНА ШУХЕВИЧА — 2—227, й натиснув «Знайти». На екрані з’явилася таблиця:

Хлопчак не стримався:

— Вау…

Програма працювала безпомилково. Через застарілість даних у таблиці не було згадано діда (на той час Арсен іще жив із Бібі), та це тільки тішило: Марк шукав інформацію про людей, що проживали на вулиці Квітки-Основ’яненка до того, як серед приватних котеджів виросла перша висотка.

Хлопець виконав останню перевірку. Задав у параметрах пошуку назву вулиці (Романа Шухевича) та номер будинку, внаслідок чого програма вивела на екран велетенську таблицю із сотнями імен і телефонів. Усе працювало, як треба.

Відчуваючи, як шиєю підіймається неспокійне поколювання, він стер усі параметри, крім РІВНЕ, ввів у полі «Вулиця» довжелезне КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА й натиснув «Enter». На екрані зринуло:

Вибачте, таких абонентів у базі немає.

Марк спохмурнів. Спробував без апострофа — результат той самий. Хлопець потер пальцем перенісся під дужкою окулярів. Ну гаразд, усередині 2000-х їхню багатоповерхівку ще не почали будувати, але ж мали бути інші будинки. Вулиця не могла пустувати. Марк повернув апостроф і спробував навздогад друкувати якісь номери — 1-й, 4-й, 12-й, — однак жоден із запитів не дав результатів. «Вибачте, таких абонентів у базі немає». Таке враження, наче на Квітки-Основ’яненка ніхто ніколи не користувався стаціонарними телефонами.

Хлопчак відкрив «Google Maps» і на карті Рівного відшукав свою вулицю. Нумерація на Квітки-Основ’яненка здавалася доволі дивною. Зі східного боку йшли котеджі з номерами 6, 8, 10, 12, 14, 16, 16-А та 18. На західному розташовувалася лише одна будівля з номером, що належав до Квітки-Основ’яненка — їхня десятиповерхівка за номером 15. Недалеко від неї, із західного боку, було ще три будівлі — дві на півдні й одна на півночі, — проте їхні номери стосувалися вулиць Соборної та Хвильового відповідно. Марк іще раз почухав перенісся, міркуючи, як довідатися номер котеджу, що стояв на місці висотки. Хоча навіть якщо він довідається, що з того? У базі не вміщено запису про жоден із будинків на Квітки-Основ’яненка.

Хлопець перевів погляд на Соборну та несподівано відчув, як венами розплилося лихоманкове тепло. Вона ж не завжди мала назву Соборної! Дід колись згадував, що до розвалу СРСР центральна вулиця Рівного була Ленінською. Марк ковзнув очима по карті. Соборна, Хвильового, Квітки-Основ’яненка, Гребінки — це все перейменовані вулиці! Він перемкнувся на «Google», надрукував у рядку для запитів «перейменовані вулиці рівного» й одразу натрапив на статтю у Вікіпедії під заголовком «Вулиці Рівного». Стаття подавала повний перелік вулиць міста, зі старими назвами також. Марк швидко відшукав у таблиці вулицю Квітки-Основ’яненка й дізнався, що раніше вона носила ім’я російського революціонера Вацлава Воровського. Вулицю перейменували наприкінці 1990-х, а отже, існувала ймовірність, що зміни не встигли внести до бази телефонних номерів.

Хлопець повернувся до закладки з базою телефонних номерів. Замість КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА надрукував ВОРОВСЬКОГО й натиснув «Enter». Програма сформувала таблицю з кількома десятками рядків. Марк швидко проглянув номери будинків. 16, 8, 12, 16-А, 18 — всі ті самі, що він бачив на карті міста в «Google Maps», за невеликим винятком. Серед номерів не знайшлося 15-го (що недивно: коли складали базу, десятиповерхівки ще й у планах не було), зате фігурував номер 7. На «Google Maps» у проміжку між Соборною та Хвильового будинку за номером 7 не було. Навряд чи впродовж минулих кількох років на вулиці Квітки-Основ’яненка знесли ще якісь будинки, тож це означало, що двоповерховий котедж, який стояв на місці спорудженої 2011-го десятиповерхівки, до руйнування мав адресу Квітки-Основ’яненка, 7. Або ще раніше — Воровського, 7.

Думки в голові перемішалися. Нетерпляче вистукуючи пальцями по планшету, Марк стер параметри пошуку й заново ввів: РІВНЕ — ВОРОВСЬКОГО — 7. Програма витягла з бази невелику, лише на два рядки, таблицю:

Двоє жінок: стара й молода. З огляду на різницю у віці могли бути бабусею та онукою. Хлопчак втупився в першу дату народження: 22 травня 1927-го. Влітку 2011-го, коли сім’я Соні Марчук оселилася в багатоповерхівці, жінці мусило би виповнитися вісімдесят чотири. Чи могла вона бути тією, яку зустріла Соня? Цілком. Одначе не це основне. Хлопця затрусило від збудження. Соль… Соль Соломія… Він стикався із цим прізвищем — причому не чув, а бачив, — от тільки йому не вдавалося пригадати, де саме.

Для початку, ні на що особливо не сподіваючись, Марк пошукав у Інтернеті. Соломія Соль була занадто літньою, щоби, навіть якщо досі жива, залишити по собі помітний цифровий слід. Хлопець прогнав ім’я через «Google» і, як і очікував, нічого не виявив. Потому спробував через соцмережі. Марк не знав жодної людини, народженої 1927-го, яка би мала акаунт у «Facebook» чи «ВКонтакті», та все ж вирішив спробувати.

Безрезультатно.

Хлопець узявся за друге ім’я з таблиці. Серце збуджено калатало. Тієї миті Марку здавалося, що він за крок від грандіозного прориву, який дасть змогу розплутати всю історію. Софії Ярмуш у січні цього року стукнуло двадцять сім, вона просто не могла не мати акаунту хоча б в одній із соціальних мереж, тож у хлопчаковій голові вже мерехтіли напрочуд реалістичні картинки, як він відшукує її сторінку, розпитує про Соломію Соль і просить надіслати фотографію, проте… пошуки виявились марними. Ні у «Facebook», ні у «ВКонтакті», ні у Twitter’і не знайшлося акаунту з таким іменем. Розчарування було винятково болючим. Марк не усвідомлював, як зачепила його ця історія, аж поки, збагнувши, що вперся в глухий кут, не відчув дошкульної гіркоти, котра прокотилася тілом від вух до кінчиків пальців.

Зрештою він відклав планшет, але одна думка ніяк не йшла з голови. Соломія Соль… Соломія Соль… Це не аж таке поширене ім’я, щоби сплутати його з якою-небудь акторкою чи письменницею. І тут Марка неначе осяяло: газета! «Червоний прапор», який він приніс із того світу!

Хлопчак зісковзнув з ліжка, ввімкнув настільну лампу й сів у крісло перед робочим столом. Висунув верхню шухляду та дістав із неї вкладену у прозорий файл газету. Пожовклий газетний аркуш почав протиратися на згинах. Марк обережно розклав його перед собою. Погляд заметався між буквами. Передусім хлопець звертав увагу на прізвища авторів під статтями: В. Маковська, Б. Гербольд, С. Мельничук, П. Лещенко, Ф. Давидов, І. Кідрук. Невже помилився? Розчарування стало майже нестерпним. Він іще раз проглянув газету й раптом, уже цілковито зневірившись і налаштувавшись її згорнути, натрапив на непоказний підпис, ліворуч від фотографії вгорі останньої сторінки:

НА ФОТО: білоруський композитор Ігор Лученок розмовляє з трудівниками Ровенського льонокомбінату.

Фото С. Соль.

Серце підстрибнуло, виштовхнувши в голову хвилю гарячої крові. Автором знімка, поза всяким сумнівом, була жінка: якби знімав чоловік, написали б «Фото С. Соля». Звісно, «С.» у підписі могла стосуватися Світлани, чи Соні, чи якого-небудь іншого жіночого імені на С, та це було краще, ніж нічого. Марк сяйнув переможною посмішкою. Тепер у нього є гіпотеза: ймовірно, Соломія Соль працювала фотографом у «Червоному прапорі». Втім, посмішка швидко зблякла, коли він згадав рік випуску газети. Спростувати чи підтвердити гіпотезу буде з біса непросто. Скільки з тих людей, чиї прізвища він прочитав, досі живі? Як багато з них пам’ятають фотографа газети в 1975-му?

Марк акуратно згорнув і сховав газету назад до шухляди. Він чимало дізнався, та не надто далеко просунувся. Попереду багато роботи. Повертаючись до ліжка, хлопчак зрозумів, що мусить знову навідатися до Обласної бібліотеки.