Не озирайся і мовчи

2

Довго потому, як Арсен пішов, Маркові не вдавалося заснути. Нічних кошмарів він не боявся: два роки тому, коли хлопцю виповнилося дванадцять і він тільки почав набирати вагу, дідусь у звичній ненав’язливо-виваженій манері пояснив, що таке смерть. Чому дідусь, а не батько? Віктор Грозан ніколи не знаходив часу на сина, і що гірше — ніколи надто не переймався тим, що не може його знайти. Це було однією з причин, чому в січні 2010-го, пропрацювавши десять років старшим помічником на ролкері[3] «Höegh Trotter» і так не дочекавшись посади капітана, Арсен Грозан не став продовжувати контракт із норвезькою компанією «Höеgh Autoliners». Бачачи, як його син повторює ті самі помилки, яких він сам припускався у молодості, Грозан-старший вирішив повернутися до України. Раніше, ще на посаді третього помічника контейнеровоза невеликої роттердамської компанії «Langbroek Seaways BV», Арсен захопився популярною наукою. Все почалося з «Короткої історії часу» Стівена Гокінґа та «Космосу» Карла Сагана, які він узяв почитати в одного з капітанів «Langbroek Seaways». Після них заходився шукати подібні книжки в кожному порту. Тож після повернення до Рівного, не маючи навичок спілкування з дітьми та навіть приблизного плану, як завоювати прихильність онука, Арсен Грозан узявся підкидати Марку науково-популярні книги. Спочатку прості — про техніку, Землю, Сонячну систему, в яких картинок було більше, ніж тексту, а згодом складніші — про розвиток науки, космологію, еволюцію, будову людського тіла та навіть теорію відносності. Чоловік ретельно відбирав те, що давав читати онуку: дбав, щоби книги не містили математики чи чогось такого, що може відлякати підлітка, і водночас були достатньо складними, щоб поступово розвинути у хлопця правильне з наукової точки зору розуміння природи та всесвіту.

Утім, жодна з тих книжок не давала відповіді на запитання, що відбувається, коли дражлива пауза між ударами серця розтягується до безкінечності, а тому пізньої осені 2014-го, на другий день після похорону бабусі Валі, Арсенової дружини, Марк попросив діда пояснити: що стається з людиною після смерті. Хтозна-як Арсен віднайшов у собі сили відповісти. Сьогодні Марк не пам’ятав і половини тієї розмови, та все ж пригадував, що дід розповідав, як зупиняється серце, як після зупинки кровообігу до нейронів — крихітних структурованих шматочків плоті, з яких складається мозок людини, — припиняється надходження кисню, як нейрони гинуть від гіпоксії, після чого на електроенцефалограмі зникають коливання та залишаються прямі лінії, що вказує на те, що думки, пам’ять, свідомість — усе, що робить людину людиною, — безслідно зникають. Вуаля — ось це і є смерть. Дванадцятирічний Марк посоромився уточнити, що таке електроенцефалограма, проте того, що зрозумів, вистачило, щоб сформувати у нього непритаманне його вікові, цілковито позбавлене містичності усвідомлення смерті. Тож хлопець не боявся тіней, що піднялись із закутків кімнати, коли останні кволі промені призахідного сонця сповзли за горизонт. Вимкнувши світло, він лежав із заплющеними очима та длубався у спогадах про день, що минув.

Ближче до півночі хмари стоншилися, а згодом розійшлися. Марк розплющив очі та почав розглядати сріблястий вінець довкола місяця. Що було дивно — дивно навіть для нього самого, — він думав не про Юлю, не про розпростерте, неприродно скорчене тіло, з дико викрученими кінцівками, біля своїх ніг. Чомусь думки завертали до інциденту, що трапився місяць тому, коли він із батьками повертався з відпочинку в Львові. Віктор обіцяв звозити їх до аквапарку ще за місяць до того, як вони перебралися до нової квартири, проте ніяк не міг знайти час. На початку 2015-го батько влаштувався на нову роботу — керівником мережі меблевих салонів «Затишна кімната» у Рівненській і Волинській областях — і впродовж року зі шкіри пнувся, щоб виконати перший план. Лише наприкінці січня 2016-го йому вдалося вирватися з роботи. П’ятничного вечора вони виїхали машиною з Рівного (Арсен, сказавши, що за життя достатньо надивився на воду, залишився вдома), переночували у львівському готелі, після чого всю суботу провели в аквапарку «Пляж».

Назад вирушили в сутінках. Марк сидів на пасажирському сидінні праворуч від Віктора, Яна напівлежала на задньому. Кілометрів за двадцять від Львова погода зіпсувалася: з обважнілих, навислих низько над дорогою хмар повалив мокрий лапатий сніг. Якийсь час сніг танув, не долітаючи до землі, проте температура неухильно падала, і невдовзі дорогу почало замітати. Перед Бродами снігопад посилився, і видимість погіршилася так, що Віктор — попри те що його «Nissan X-TRAIL» непогано тримався нечищеної, вже цілковито білої дороги, — був змушений скинути швидкість до 80 км/год.

Одразу за Бродами потягнувся ліс. Пониклі від наліпленого снігу дерева обтискали трасу з обох боків, неначе намагаючись розчавити її, виштовхати з-поміж себе. Відтоді як проминули місто, зустрічних машин не було. Віктор почувався розслабленим і, мабуть, саме тому проґавив темний клубок, що вигулькнув у розмазаному снігопадом світлі фар праворуч від дороги. Марк виявився уважнішим. Уловивши невиразний силует, що відокремився від найщільніших тіней у підліску та метнувся напереріз машині, хлопець сіпнувся й навіть устиг гукнути:

— Тату!

Та було вже пізно. Кросовер струсонуло так, наче під капотом розірвалася граната. Яна перелякано скрикнула, Віктор інстинктивно вдарив по гальмах, учепившись руками в кермо. Марка підкинуло над сидінням, а потім пожбурило вперед. Якби хлопець не був пристебнутим, то, майже напевно, розбив би лоба об передню панель. «Nissan» занесло. Втім, Віктор швидко повернув контроль над машиною: зняв ногу з гальма та викрутив кермо в напрямку заносу. Кросовер вирівнявся та через кілька секунд плавно зупинився на узбіччі.

— Що це було? — перелякано блимнув хлопчак.

Віктор мовчки відстебнув ремінь безпеки та прочинив дверцята. Тієї самої секунди за ручку своїх узявся Марк.

Яна гримнула:

— Не виходь!

Проте хлопець її не послухався. Вони з батьком одночасно вискочили з машини на сніг, обійшли авто й стали перед капотом.

Номерний знак висів на місці, фари — цілі, взагалі особливих пошкоджень не було, лише в нижній частині заліпленого снігом бампера проступала вертикальна тріщина завдовжки п’ять сантиметрів, з якої стирчав жмут сірувато-коричневої шерсті.

— Бампер у нормі? — наелектризованим від адреналіну голосом озвався хлопець. Його трусило чи то з ляку, чи то з холоду.

Віктор не відповів. Він начебто й не помічав сина поряд. Потім, упершись долонями в коліна, нахилився, зблизька обстежив жмут шерсті та промимрив:

— Схоже на піську.

Затиснута в щілині шерсть справді нагадувала… те, що назвав Віктор.

Марк пирснув. Батько скоса глипнув на хлопця.

— Я це вголос сказав?

— Ага.

Судомна, заніміла посмішка.

— Не говори матері.

— Не буду.

Із внутрішньої поверхні бампера на сніг скапувала кров. Віктор став на коліно та зазирнув під машину. Днище також було темним від крові, де-не-де до захисної панелі поприлипали крихітні, вимащені кров’ю шматки шкіри й шерсть, але поза тим — більше нічого. Хай там кого вони збили, істоту проволокло під машиною, і тепер вона лежала на дорозі, десь позаду машини.

Хекнувши — з рота вилетіла хмарка пари, — Віктор підвівся. Марк сховав руки під пахвами й тремтів, аж зубами вицокував.

— Ну що? — запитав у батька.

Чоловік витягнув шию та понад дахом кросовера обмацав поглядом дорогу. Мотор приглушено працював. За кузовом підсвічена червоними габаритними вогнями у повітря здіймалася пара з вихлопної труби. Далі починалася пітьма. Жодних ліхтарів на узбіччі, жодних машин — ні ззаду, ні попереду. За десять метрів від автомобіля дерева обабіч дороги, сніг і навіть сама траса зникали, неначе провалюючись у наповнену завиванням вітру чорноту.

Чоловік подивився на сина й кивнув на «Nissan».

— Пішли, ти змерз.

Вони повернулися до салону. Опустившись у водійське крісло, Віктор механічно защебнув пас безпеки та поклав руки на кермо. Яна нахилилася до передніх сидінь. Її лице було блідим.

— Що там?

— Тріщина в бампері, — скупо прокоментував чоловік. — Але нічого серйозного.

— Кого ми збили? — хукаючи на долоні, запитав хлопець.

Віктор знизав плечима.

— Можемо розвернутись і поглянути.

Ніхто не заперечив. Навіть Яна промовчала. Так ніби це могло щось змінити. Так ніби це було аж так необхідно. Віктор секунду повагався, після чого відтиснув стоянкове гальмо, зиркнув у бокове дзеркальце, переконавшись, що позаду немає машин, і почав розвертатися. Злегка пробуксовуючи, «Nissan» перетнув невидиму під снігом розділювальну лінію та розвернувся на 180°.

Щойно світло фар витяглося вздовж осі дороги, Яна оглушливо кавкнула й затулила обличчя руками.

— Сука! — вихопилося у Віктора. — А-а… — верхня губа інстинктивно задерлась, оголивши верхні зуби.

«На хріна було розвертатися?!»

Фари висвітили довжелезний закривавлений слід, що, наче подряпина, червонів на снігу. На його кінці здригалась у конвульсіях жахливо понівечена істота завбільшки з великого собаку.

— Не дивися! — Мама стиснула Маркове плече.

Хлопець відсмикнув плече та хотів огризнутися, сказати щось на кшталт: «Мам, мені не п’ять років!», але слова зав’язли в зубах. Він не міг відвести погляду від місця, де темрява затирала контури дороги. Тварина лежала на краю освітленої пласкими променями ділянки, впершись гостроносою мордою в сніг; розсіяне світло та пітьма дивовижно перепліталися, від чого складалося враження, мовби у звернених на машину очах розгоряється яскраве полум’я. Те, що Віктор спершу сприйняв за конвульсії, насправді було спробами підвестися. Передні лапи тварини вже відмовили — безпорадно теліпалися вздовж тулуба, — зате задні відчайдушно загрібали сніг, штовхаючи вкрите сріблястим хутром тіло в бік лісу.

— Паскудство, — прошипів Віктор, спостерігаючи те, як під час чергової спроби встати із розірваного живота на побурілий від крові сніг, паруючи, вивалюються нутрощі.

— Розвертайся! — Яна сховала голову за сидінням. — Господи, на що ти чекаєш?! Поїхали звідси!

— Тату, хто це? — Маркові здалося, начебто хтось, почавши аж із низу, від кишечника, здавлює шлунок, помалу підіймаючи нагору його вміст — достоту так, як ми витискаємо зубну пасту з майже порожнього тюбика. Тремтяча рука інстинктивно потяглася до рота.

— Борсук. — Віктор чітко розрізняв характерну морду: маленькі вуха, дві паралельні чорні смуги від очей до крихітного носа, біла шерсть на одутлих щоках. Із пащі витікала спінена кров. Чоловік струснув заціпеніння, викрутив кермо та натиснув на педаль газу, проте кросовер не рушив з місця — передні колеса із сичанням забуксували в снігу. — Твою маму! Блядський борсук!

— Віку! — хрипнула Яна. Без косметики її тендітне, лиш недавно позначене зморшками обличчя стало схожим на дитяче. — Стеж за мовою!

Марк позеленів, спробував вдихнути, проте легені як склеїлися. Шокований, поглядом не відлипав від борсука. Хлопець ніколи нічого подібного не бачив: тварині кінець, це однозначно, проте життя, що трималося на волосині, виявляло якусь ірраціональну впертість. Якась безрозсудна стійкість, сліпе бажання жити були сильнішими за плоть, примушуючи борсука напруженими поштовхами просуватися до узбіччя, під захист лісу.

Віктор здав назад, після чого спробував звільнитися із замету. «Nissan» зрушив на півметра й знову застряг.

— Бляха!

— Вікторе!

— Та добре, добре!

Нарешті чоловік здогадався перемкнути фари на ближнє світло — конаючий борсук зник у пітьмі, — і тієї самої миті X-TRAIL, смикнувшись, вискочив із виритих колесами вибоїн. Через секунду вони вже мчали на північ.

Марк не мав проблем із усвідомленням смерті як явища, натомість його дивувало, якою різною може бути реакція на смерть. Тієї суботи, дорогою зі Львова, від вигляду борсука із розкиданими на снігу нутрощами він ледве не виблював, пізніше, вже вдома, довго не міг заснути, а коли зрештою заснув, йому до ранку снилися кошмари. Справжні, чорт забирай, жахіття! І тепер хлопцю не давав спокою дивний факт: з якого боку не поглянь у стократ жахливіша загибель однокласниці майже не викликала емоцій. Він перелякався, коли побачив Юлю Гришину, проте жалю чи відрази не відчув. Ні тоді, ні зараз. І власна байдужість залишала по собі дошкульне, ніби кістка в горлі, відчуття дискомфорту.

Марк знову прокрутив у голові події того дня аж від початку. Уранці він похапцем поснідав і вибрався з дому на чверть години раніше ніж зазвичай. Пройшов — майже пробіг — повз Обласне управління національної поліції. Вулицею Пушкіна спустився до школи, проте не заходив — до уроків було ще півгодини, — натомість Пластовою, що закінчувалася глухим кутом, піднявся до готелю «Мир», повз готель вийшов до Міцкевича і перескочив на інший бік. За півсотні кроків на північ від «Миру» пнулась до неба пошарпана часом дванадцятиповерхівка. Хлопець підступив до дверей єдиного під’їзду та по черзі натиснув на домофоні 5 та 8.

Двері майже відразу відчинилися.

У під’їзді було темно, повітря здавалося важким від вологи та просякнутих цвіллю підвальних запахів. До ліфта Марк не звернув. Ліфт був старим, як і будинок, і гнітюче тісним — достоту як труна. Одного разу Марк уже застряг, просидів недовго, тільки п’ять хвилин, але цього вистачило, щоб відбити бажання заходити до роздовбаної й погано освітленої кабіни. Двічі зупиняючись, щоби перевести подих, хлопець піднявся на десятий поверх сходами.

Ніка чекала біля прочинених дверей. Середнього зросту, з округлими стегнами, чорним, стягнутим у гульку волоссям і великими мигдалеподібними очима.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Приніс?

Намагаючись погамувати хекання, Марк скинув із плеча рюкзак і дістав два акуратно складені аркуші у клітинку.

— Ось.

Запах дешевих парфумів лоскотав ніздрі.

— Клас! — Дівчина схопила аркуші, розгорнула, пробіглася очима по написаному. — Це все?

— Ага.

— Так багато!

— Там одна задача на теорему, обернену до теореми Піфагора… ем-м, я розв’язав її двома способами, можеш вибрати, який тобі більше сподобається.

— Ага. Добре.

— Якщо хочеш, я поясню, який з них…

— Та ні, не треба.

Ніка відмахнулась, пірнула до кухні та почала квапливо — не сідаючи, лише ледь схилившись над столом, — переписувати рядки символів і цифр із Маркових аркушів у свій зошит. Хлопець ніяково тупцяв у коридорі. Він знав, що вони самі — батько Ніки жив окремо, матір працювала на «Рівнеазоті»[4] й рано виходила на роботу, — та попри це почувався незручно. Як, у принципі, завжди. Щоразу коли він приходив до неї додому, Ніка оточувала себе аурою привітної неприступності. Марк сконфужено спостерігав за дівчиною та міркував, що вона зовсім не схожа на ту Ніку, з якою він вечорами переписується у VK, що це ніби як дві різні людини. Глибоко в душі хлопець усвідомлював, що це твердження недалеке від істини, проте лякався цих думок і вперто виштовхував їх зі свідомості. А дарма. Ніці не подобалися його приходи. Одначе мусила терпіти. Щоразу перед тим вона натякала, що можна було би сфотографувати завдання на планшет чи на телефон, а потім переслати їй, і щоразу Марк що-небудь вигадував, щось цілковито безглузде — то камера не працює, то Інтернет повільний, — напрошуючись прийти до Ніки додому.

Тож він стирчав на килимку в порозі та крадькома позирав на дівчину. Ніка була в джинсах і білій футболці, що ефектно напиналася на акуратних грудях. Вона начебто навмисно нахилилася так, щоб Марк дивився просто на заглибину поміж ними. І хлопець дивився, не мігши відірвати погляду — уявляв, наче бачить темні набряклі соски, — і відчував млосну слабкість, немовби щойно здав кров на станції переливання.

— Який у тебе перший урок? — запитала дівчина.

— Е… — Марк стрепенувся. — Історія… по-моєму.

Ніка кинула на нього погляд і м’яко проказала:

— Якщо запізнюєшся, то можеш іти.

— Але я… — він боягузливо потупився, — можу почекати.

— Ні, не хочу тебе затримувати. — Дівчина облишила списування та підступила до Марка. — Біжи! Я ще маю зібратися, і всяке таке. Тобі буде нудно, — вона торкнулася до його плечей і всміхнулася. — Дякую! Спишемося ввечері.

— Обов’язково!

Придумуючи виправдання її холодності, Марк збігав сходами, коли несподівано у переході між дев’ятим і восьмим поверхами наштовхнувся на Юлю Гришину. Невисока білявка з круглим обличчям, коротеньким каре та брекетами на верхніх зубах, які, втім, їй навіть трохи личили. Марк не вважав Юлю красунею, проте знав щонайменше трьох старшокласників, які впадали за нею. Хлопець і дівчина зупинилися, поглянули один на одного: Марк — зі здивуванням і притлумленим соромом, так начебто однокласниця могла прочитати його думки, Юля — якимось олов’яним, заглибленим у себе поглядом.

Десятки разів пропускаючи через м’ясорубку пам’яті цей епізод, Марк намагався пригадати, чи не вловив чого-небудь дивного. Чи не мала Юля зацькованого вигляду? Чимось розчарованою? Більш засмученою, ніж зазвичай? Безрезультатно. Хай як намагався, хлопцеві не вдавалося відновити у пам’яті нічого, що могло би насторожити його. Тієї миті він зациклився на одному: Гришина не повинна дізнатися, що він приходив до Ніки Терлецької.

— Ти куди? — вихопилось у нього.

Пауза.

— Нагору.

Хіба що голос. Її голос був дивним. Схожим на шкрябання напіврозчавленої комахи.

— Добре.

І вони розійшлися.

На сьомому поверсі Марк зупинився, прислухався, проте Гришина не повернула до квартири Ніки, а продовжувала підійматися.

Надворі хлопець викинув однокласницю з голови. Кілька секунд постояв на ґанку перед під’їздом, тамуючи тремтіння в колінах, а ще міркуючи, чи не варто було виявити настирливість і напроситися на чай або — у нього занило в паху від такої думки — запросити Ніку в кіно, а тоді рушив у бік готелю.

Він не ступив і п’яти кроків. Високо вгорі щось дренькнуло, а потім — дивний шурхіт. Марк задер голову й побачив, як щось летить повз балкони, як йому тоді здалося, просто на нього. Наступної миті тіло Юлі Гришиної врізалося в землю за півтора метри від нього. Хлопець інстинктивно відсахнувся і, певна річ, не відразу зрозумів, що то Гришина. Спершу подумав, що то з одного з балконів випав якийсь чи то килим, чи то мішок із одягом, а потім помітив великі трапецієподібні окуляри — понівечені до невпізнання, — крізь скельця яких хвилину тому Гришина дивилася на нього несфокусованим апатичним поглядом, і кров, що розповзалася вологим асфальтом.

Виступ багатоповерхівки затуляв їх від проспекту Миру, де завжди людно та постійно шмигають машини. На Міцкевича, як на зло, на ту мить нікого не було, тож єдиним, крім Марка, свідком падіння виявився огрядний таксист, який сидів у припаркованому на розі готелю Lanos’і. Чоловік вийшов з авто, проте переходити дорогу не став. Якийсь час він перелякано глипав на Марка та на розпростерте біля його ніг тіло, після чого схопився за мобілку й узявся викликати швидку.

Марк пригадував мляве, напрочуд невиразне відчуття важкості в животі, ніби переїв і от-от почнеш блювати, але поза тим — нічого. Він витріщався на кучугуру м’яса, яка нещодавно була його однокласницею, і не відчував нічого, крім отупілого подиву. Не було того пекучого відчаю, як тоді, на затиснутій лісом дорозі за Бродами, коли здавалося, начебто під тобою горить земля і ти нічого із цим не можеш удіяти.

Хлопець остовпів, розгубився, не знав, що робити.

Стояти й чекати?.. Але кого?

Піти геть?.. Це, мабуть, теж не зовсім правильно.

Марк побачив таксиста, який, затинаючись, несамовито горлав у телефон на іншому боці вулиці, і нарешті знайшов, за що вчепитися. Дістав із задньої кишені джинсів китайський смартфон «Meizu» і зателефонував єдиній на світі людині, якій міг зателефонувати в такій ситуації.

— Діду, — сказав він, коли коротка вібрація сповістила про налагодження з’єднання, — Гришина з мого класу загинула. По-моєму, вона зістрибнула… вона викинулася з… з даху дванадцятиповерхового будинку, що біля «Миру»… Ні, діду, ні, ти не зрозумів: вона лежить біля моїх ніг.