Не озирайся і мовчи

32

У п’ятницю випав перший по-справжньому погожий день. За ніч хмари порідшали й розступилися, від раннього-рання небо засяяло, немов надраєне до блиску, і до обіду температура піднялася до +18 °C. Неначе за командою повискакували бруньки. У повітрі висів солодкий запах свіжої трави.

О десятій Арсен Грозан вибрався до міста потинятися Лебединкою. Сонячні промені м’яко лоскотали потьмянілу за зиму шкіру, старий моряк мружився та безперестану водив пальцями по злегка засльозених очах: виснажений зимовими півсутінками погляд ніяк не міг адаптуватись до яскравого світла. Арсен спустився до Усті й перейшов на лівий берег, до Гідропарку. Переконався, що земля зовсім розмерзлася. Уже вдома чоловік перевірив прогноз погоди на вихідні. Синоптики обіцяли, що сонячна погода протримається чотири наступні дні, аж до вівторка.

Після обіду, коли Марк повернувся зі школи, Арсен запропонував онукові в суботу чкурнути за місто. Розбити табір біля Горині[26], посмажити сосисок, а вночі поспостерігати за зорями. Марк був готовий вирушати негайно.

Виїхали в суботу по обіді. Віктор запропонував узяти «Nissan», на що Арсен лиш похитав головою. Він мав власний автомобіль — темно-бордовий седан «Daewoo Lanos» із 1,6-літровим бензиновим двигуном, — не новий, страшенно брудний і пошарпаний, одначе надійний. Подумки Арсен ніжно називав його Бордовим Анусом. Зранку вони з Марком завантажили в багажник Ануса двомісний намет, пару карематів, два теплі спальники й два півторалітрові термоси з чаєм. Коробку з телескопом і ноутбук розмістили на задньому сидінні. Дорогою зазирнули до торгового центру «Novus» на Гагаріна, купили мариновані курячі стегенця, шпикачки, вівсяне печиво, трохи картоплі та води. Дрова Арсен придбав на заправці на виїзді з Рівного.

За містом Арсен повів машину на північний схід. На перехресті доріг Р77 та Р05 скерував на північ і п’ять кілометрів їхав, нікуди не звертаючи. За селищем Забороль він звернув із траси на роздовбану сільську дорогу та через десять хвилин, проминувши село Ходоси, дістався Горині. За Ходосами асфальтівка закінчувалася. Далі, обтиснута з одного боку річкою, з іншого — змішаним лісом, тягнулася ґрунтова дорога. Арсен проїхав до її кінця. Ґрунтовка обривалася за кілометр на північ від села, просто посеред лісу.

Дід з онуком вибралися з машини й вивантажили спорядження. Арсен замкнув авто, після чого примостив на ліве плече телескоп, а правою рукою під пахвою затиснув пакунок із дровами. Хлопчак закинув за спину намет, узяв пакет із їжею та спальники. Вони вступили до лісу й подалися на схід. За півгодини дід із онуком вийшли на відкриту галявину у формі широкої та злегка нахиленої на схід літери L. Горинь у цьому місці формувала вигин, із трьох боків омиваючи галявину, по суті, перетворюючи її на півострів. Місце було мальовничим і глухим: ліс, річка, зарості вздовж берега й жодного натяку на людей.

Без поспіху Арсен із Марком установили намет, розклали багаття та засмажили курятину. Шпикачки з картоплею залишили на завтра. Наївшись, загасили багаття і почали налаштовувати телескоп.

Дід обрав напрочуд сприятливу для спостережень пору. У ніч із 19 на 20 березня 2016-го на широті Рівного протягом усієї ночі — майже від заходу до світанку — можна було бачити Юпітер. Рівно о пів на першу ночі над горизонтом на південному сході мав з’явитися Марс, а через годину, о першій тридцять, слідом за Марсом подорож нічним небом починав Сатурн. За кілька хвилин до шостої ранку мусила би з’явитися Венера, проте Арсен не сумнівався, що до того часу вони з Марком уже спатимуть.

Сонце сіло о 18:27. Небо помалу засіювалося першими зірками. Марк не квапився вмикати телескоп, чекав, поки зовсім стемніє. Заклавши руки під голову, він лежав на карематі й разом із дідом шукав найяскравіші зірки: Капеллу в сузір’ї Візничого, Альдебаран у сузір’ї Тільця, Бельтегейзе в Оріоні, Поллукс у сузір’ї Близнюків, Проціон у Малому Псові та Сиріус у Псові Великому. За півгодини Юпітер, який проминав сузір’я Лева, нарешті зринув над кронами на сході. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, Марк почаклував над контролером, після чого крихітний сервопривід скерував «Celestron» на найбільшу планету Сонячної системи.

Уперше притуливши око до вічка, хлопець захоплено зойкнув. Він не очікував, що зображення виявиться таким чітким. Юпітер в об’єктиві Celestron’а був завбільшки з м’яч для настільного тенісу. Великої червоної плями[27] Марк не розгледів, очевидно, планета була повернута іншим боком, зате він чітко розрізнив молочно-білі та коричневі смуги, що тягнулися паралельно до екватора. Та найбільше вразило інше: в густо-чорній порожнечі довкола Юпітера висіли чотири сліпучо-яскраві цятки: дві праворуч від планети й ще дві ліворуч. То були так звані Галілеєві супутники — Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — найбільші сателіти Юпітера, відкриті 1610-го Галілео Галілеєм. Найкрупніший серед них, Ганімед, не надто поступався розмірами Марсу.

Спливло не менше як п’ять хвилин, допоки Марк відірвався від телескопа й підпустив до вічка діда. Трохи пізніше хлопець під’єднав до Celestron’а ноутбук, вивів зображення на екран і зробив скріншот. Роблячи знімки екрана через однакові проміжки часу й порівнюючи зображення, він на власні очі спостерігав, як супутники рухаються довкола Юпітера.

До появи на нічному небі Марса ще було трохи більше ніж три години. Натішившись Юпітером, Марк захотів перевірити «Celestron» на якому-небудь об’єкті віддаленого космосу. Після короткого обговорення вони з дідом скерували телескоп на галактику Цівкове Колесо в сузір’ї Великої Ведмедиці. Спочатку виявили лише розмиту сіру хмарку. Марк покопирсався в налаштуваннях, дещо змінив, і за другим разом вони розрізнили закручені спіраллю рукави галактики. Цівкове Колесо залишалося чорно-білим (ця галактика розташована надто далеко, щоб через невеликий телескоп побачити кольори) і, безперечно, мало не такий чіткий вигляд, як на знімках з Хаббла[28], та попри це Марка кидало в дрож від усвідомлення, що він дивиться на скупчення мільярдів сонячних систем на відстані двадцяти мільйонів світлових років від Землі, з мільярдами різноманітних планет, серед яких, без сумніву, є тисячі, а може, й сотні тисяч схожих на Землю.

Ближче до одинадцятої дід та онук відчули, що змерзли, й вирішили перерватися. Арсен розпалив багаття, підсмажив дві шпикачки. Хлопчак і старий загорнулися в спальники й підсіли ближче до вогню. Хукаючи, відкушували шматки від злегка підгорілих ковбасок і запивали їх гарячим чаєм. Прикінчивши свою шпикачку, Марк дістав із пакета печиво, відкусив шматок, потім озвався:

— Діду.

— Ну.

— Знаєш, що таке синдром несподіваної смерті дорослих? СНСД?

Арсен грів руки, стискаючи в долонях пластмасову чашку. Він вдихнув теплу пару, що піднімалася над рідиною, та похитав головою.

— Уперше чую. Це якась хвороба?

— Так. У школі сказали, що від цього помер Тоха Шпакевич.

— І що це означає? — Дід насупив брови. — Що конкретно в нього було?

— Не знаю. Того й запитав. Мама Соні працює в Перинатальному, вона не лікар, просто медсестра, але вона сказала, що СНСД означає, що лікарі не з’ясували справжню причину смерті. Не змогли. Типу, Тоха просто помер і все.

Арсен знизав плечима.

— Треба буде почитати про це, — відсьорбнув чаю. — А що там Соня?

Марк опустив очі та втупився в печиво з таким виглядом, наче воно перетворилося на кам’яне вугілля. Сухі дрова приємно потріскували у вогнищі.

— Зараз нормально. Я говорив з нею. — Хлопчак підвів голову. — Це батько її побив.

Старий моряк зітхнув.

— Ти знав? — запитав Марк.

— Здогадувався.

— Знаєш за що? Бо Соня заступилася за маму. Вона мені сказала.

— Я чогось так і думав, що то її батько…

— А ти бачив його?

— Ніби. Я кілька разів перетинався з чоловіком із дев’ятого поверху, але не впевнений, що то він. Я жодного разу не помічав його поруч із Сонею.

— Його звати Ігор, — продовжив Марк. — Він їх постійно б’є. І ніхто нічого зробити не може. Шкільна медсестра оглянула Соню, керівничка сходила до неї додому, і все. Через день забули. Але так не можна?

— Не можна, — погодився дід.

— То чому ніхто нічого не зробить?

Арсен промовчав.

— Чому? — напосівся хлопець.

Дід знову ковтнув чаю, ретельно зважуючи відповідь.

— Є речі, які важко змінити, бо вони поза твоєю досяжністю. — Арсенові не сподобалося, як прозвучала фраза, а приклад, який першим спав на гадку, взагалі видався абсурдним, однак він завжди вважав, що розповідати гірку правду краще, ніж прикриватися ширмою із підсолоджених байок. — У Сирії, наприклад, триває війна, але навряд чи ми з тобою можемо щось зробити…

— До чого тут війна в Сирії? Це сім’я, яка живе з нами в одному будинку!

— Я не говорю, що з такими речами потрібно миритися, — густим, як мастило, голосом промовив Арсен. — Просто в житті таке трапляється. Ти мусиш бути до такого готовим.

— Це неправильно, — сердито підсумував Марк.

— Я тебе розумію, — зітхнув Арсен. — А ну ж бо просунемося на крок далі від твого «неправильно». Ти можеш щось зробити? Ні, ти ще надто малий. Ти хочеш, щоб щось зробив я. Тепер уяви: я піду до поліції та напишу заяву, що мій сусід поверхом вище б’є дружину й неповнолітню дочку. Думаєш, його заарештують? Ні. Дільничний, чи хто там зараз після реформи, навідається до них додому, так само, як навідувалася твоя класна керівничка, поговорить, і якщо Соня з мамою не підтвердять, що батько б’є їх, а я думаю, вони не підтвердять, на тому все скінчиться… Що ще можна зробити? Ну, я можу спробувати врізати йому. Мені шістдесят сім, але припустімо, я підловлю того вилупка біля під’їзду та добряче йому всиплю. Як думаєш, щось зміниться? Мене посадять залежно від того, як сильно я його потовчу, а той гівнюк однаково не перетвориться на порядного сім’янина. — Арсен спостерігав, як супиться онук. — Соня та її матір мусять піти від нього. Поки вони самі не зважаться на перший крок, ніхто їм не допоможе.

— Ти ж бачив, що він із нею зробив…

Дід одним порухом влив у себе рештки охололого чаю, витрусив краплі з чашки.

— Добре. — Арсен невдоволено покректав. — Я спробую поговорити з ним.

Хлопчак із вдячністю кивнув.

Кілька хвилин обоє німували, замислено спостерігаючи, як полум’я поглинає сухі дрова. Першим перервав мовчанку дід.

— Що там у школі?

— Як завжди, — відмахнувся Марк.

— Що, взагалі нічого цікавого?

— На геометрії через тиждень урок однієї задачі.

— Це що таке?

— Ну, урок однієї задачі! — повторив хлопчак таким тоном, наче промовляв до розумово відсталого. — Учителька вибирає якусь теорему чи задачу, яку можна розв’язати різними способами. Хто хоче мати вищий бал, має підготуватися й розповісти про один із цих способів. Показати його іншим. Це, типу, творче завдання.

— А, — видав дід. — І що за тема?

— Різні способи доведення теореми Піфагора.

Арсен ледь наморщив лоба, щось обмірковуючи.

— Експериментальні способи також годяться? Чи тільки теоретичні?

— Як це експериментальні? — недовірливо блимнув очима хлопчак.

— Ну, експериментальні, — зімітував дід зневажливий онуків тон.

— Це просто сторони поміряти чи як? — зморщив носа Марк.

— І що ти доведеш цим мірянням? — Арсен пирхнув. — Забув, як ми говорили, що підгонка результатів під теорію — це не експеримент?

— Не забув, але…

— Ти ніколи не переміряєш усі трикутники у Всесвіті, і це означає, що десь можуть існувати прямокутні трикутники, для яких квадрат гіпотенузи не дорівнює сумі квадратів катетів. Я не про те. Можна придумати якийсь практичний дослід, який однозначно доведе теорему Піфагора. Не гірше, ніж ви її на уроках доводили.

Марк уявив, як розповідає про такий дослід перед класом, і відчув на спині хвилю приємного поколювання.

— Це буде круто! Крутіше, ніж довести формулами!

— Серйозно?

Хлопчак не розумів: дід із нього знущається чи справді здивований.

— Так!

Хлопець не зводив із діда очей, але той, простягнувши руки до вогнища, тупився в темне небо й мовчав. Спливло кілька секунд, хлопчак також зиркнув угору, проте швидко опустив погляд. Там не знайшлося чого видивлятися: зорі потьмяніли, цілі розсипи вгрузли в чорноту, немов відкинуті в далекий космос відблисками багаття.

— То допоможеш мені? — прогундосив Марк. Дід не реагував, замислено споглядаючи пітьму. — Розкажи, що це за дослід.

— Ти хочеш дванадцять балів з геометрії? — недбало зронив Арсен.

— Не хочу, — мотнув головою Марк.

— Ну то нащо воно тобі?

Хлопець стулив губи й сердито випнув підборіддя. Дід, під’юджуючи його, взявся демонстративно насвистувати.

— Добре, я хочу дванадцять балів! — гукнув Марк. — Розкажи, що ти надумав.

Арсенове обличчя розплилося в посмішці. У світлі вогнища зморшки на щоках здавалися глибшими, ніж зазвичай. Шкіра набула кольору розплавленого воску.

— Коли цей твій урок?

— Через понеділок.

Чоловік провів долонею по підборіддю.

— До наступних вихідних я щось придумаю.

Марк відчув розчарування.

— То ти ще нічого не придумав?

— Я цього не казав.

— То розкажи!

Дід помотав головою.

— Попостиш.

Марк чмихнув і відвернувся. Поклав на коліна ноутбук, переглянув знімки Юпітера, вибрав найкращі й скоригував контрастність і кольори. Ввімкнув «Bluetooth» — спочатку на ноуті, потім на телефоні, — після чого перекинув відредаговані фотографії на смартфон. Він вирішив завантажити одну з фотографій газового гіганта на свій акаунт в Instagram’і — з біса непогано, як на перше фото, хіба ні? — проте не зміг під’єднатися до Інтернету. Вони з дідом забралися надто далеко, зв’язку практично не було.

Перебираючи скріншоти із зображенням Юпітера, Марк пригадав фотографію дерев’яного будинку, зроблену по той бік ліфта. Спідлоба глипнув на діда. Арсен тримав у руці рожен, на якому смажив шпикачку, й підправляв ним обвуглені, майже всуціль почорнілі дрова. Хлопець відклав телефон і запитав:

— Ти знаєш, що було на місці нашої багатоповерхівки?

Арсен подивився на онука — обличчя трохи червоне від вогню — й кивнув.

— Якийсь старий особняк. Невеликий, десь такий, як ті, що через дорогу від нас. — Їхня десятиповерхівка була єдиною висоткою на Квітки-Основ’яненка. Навпроти неї, вздовж східного боку вулиці, розташовувалися котеджі — нові й переважно двоповерхові. — По-моєму, один із небагатьох, який уцілів після Другої світової.

— Його знесли?

— Ні. Поховали з почестями посеред будівельного майданчика. — Арсен гмикнув. — Звісно, знесли.

Марк пропустив повз вуха насмішку.

— Що сталося з людьми, які там жили?

Дід знизав плечима.

— Та там ніби й не жив ніхто.

— Тобто будинок стояв порожнім?

— Здається, так. До переїзду я нечасто там ходив.

— Як довго стояв?

— Не знаю.

— Але ти бачив його? Ну… ти пам’ятаєш, яким він був?

— Так. А ти чого допитуєшся?

Марк узяв до рук смартфон, зайшов до галереї та розкрив фото дерев’яного будинку з широкими еркерами і слуховим вікном.

— Цей схожий на той, що ти бачив?

Не нахиляючись, Арсен ковзнув поглядом по екрану. Перше, що впадало в очі, — ліс, який тягнувся за будинком.

— Ні, — відповів він, але тут-таки похопився, збагнувши, що поквапився. — Ану чекай, — дід нахилився, кошлаті брови з’їхалися на переніссі. — Дай сюди, — забрав телефон.

За кілька секунд він звів очі на Марка. Зіниці, наче крихітні гострі шпильки, вп’ялися в хлоп’яче обличчя.

— Що це за фотографія?

Від Арсена не сховалося, як витягнулося хлопцеве обличчя та смикнувся кадик.

— Це «Photoshop», — кинув Марк. Якась частина його чекала, що дід може впізнати будинок, і водночас хлопчак усвідомлював, якою нікчемно малою була ймовірність, що облуплений котедж, до якого прибуває ліфт за умови вдало завершеного переходу, є тим самим котеджем, який стояв на місці їхньої десятиповерхівки шість чи сім років тому. Розмова почалася спонтанно, тож Марк був цілковито неготовим до того, що його випадкове припущення виявиться правильним. Він бачив непідробне здивування на обличчі діда та, заскочений зненацька, не замислювався над тим, що говорить, слова самі зісковзували з язика: — Просто знайшов в Інтернеті.

І тільки стуливши рота, хлопець усвідомив, що збрехав. Він стиснувся, ніби перед стрибком — бажання розповісти про світ за ліфтом обпекло нутрощі, — однак не вимовив жодного слова. Сухий язик прилип до піднебіння. Фарба заливала шию та щоки. Марк втупив погляд у багаття, а Арсен іще раз поглянув на фотографію.

— Це той будинок, — хрипко проказав дід. — Він не схожий… ні… мені здається, це той самий будинок. Трохи старіший хіба. Тільки цей ліс… дивно.

Хлопець не міг поворухнутися, щелепи наче склеїлися.

— Де ти взяв її? — запитав Арсен.

— В Інтернеті.

— Якийсь сайт?

— Ага. — Маркові вуха палали, та він продовжував брехати: — Якийсь чувак робить колажі: типу, старе фото Рівного, плюс природа, і… Зараз нема мережі, я покажу тобі потім.

Арсен віддав онукові смартфон. Багаття поволі догорало. Дід підвівся, розім’яв ноги.

— Котра там?

Хлопчак активував екран.

— Уже майже північ.

— Незабаром буде Марс.

— Ага.

— Не агакай. Де зійде, знаєш?

— Отам. — Марк махнув правою рукою собі за спину.

— Правильно, — підтвердив Арсен. — На південному сході.

Хлопчак зняв окуляри, похукав на скельця, протер їх краєм кофти. Одягати назад поки що не став.

— Діду.

— Ну.

— Мені треба нові окуляри.

Старий моряк ледь спохмурнів.

— У цих уже погано бачиш?

— Не через те. Просто хочу нові, ну, поміняти.

— То скажи матері.

Короткозоро мружачись, хлопець поглянув на округлі скельця.

— Не хочу, — а потім стиха додав: — Я хочу, щоб ти пішов зі мною вибирати оправу. Бо в цій я на маньяка схожий.

Арсен усміхнувся скупою, ледь помітною посмішкою, і проказав:

— Добре. Щось придумаємо.