Не озирайся і мовчи

53

Двері квартири відчинив Арсен. Дід окинув онука вдавано байдужим поглядом, відзначив розпашіле від сонця обличчя, сліди землі й трави на джинсах, але промовчав. Марк швидко перевдягнувся та вийшов на кухню. За вечерею двічі просив добавки, у відповідь на турботливі запитання батьків із набитим ротом буркав, що все гаразд, він нормально почувається. Арсен нічого не їв, крадькома спостерігав за хлопцем, але про пропущені дзвінки не згадав.

Повечерявши, Марк чверть години відмивався під гарячим душем, потім зачинився у своїй кімнаті й засів за «Героїв Меча та Магії». Перед сном до нього зазирнула Яна. Вони поговорили. Марк, хоч і не мав особливого бажання спілкуватися, намагався поводитися невимушено, сяк-так реагував на мамині репліки, та попри це впродовж розмови жінка не змогла позбутися відчуття, що кому-небудь сторонньому її незграбний діалог із сином, напевно, видався б погано відрепетируваним епізодом із мильної опери. Про школу Яна мову не заводила.

Уранці вівторка, 5 квітня, погода погіршилася. Температура впала до +10 °C, зірвався сильний вітер, щопівгодини місто накривало низькою, схожою на жмут виваляної в пилюці вати хмарою та поливало хльостким холодним дощем.

Марк провалявся в ліжку до десятої. Батьки пішли на роботу задовго до того, як він сповз із ліжка, вмився й почовгав снідати.

Нагодувавши онука, дід поїхав до супермаркету по продукти. За сніданком вони з Марком не перекинулися жодним словом.

Щойно Арсенів бордовий «Lanos» зник за поворотом, що вів до Соборної, хлопця наче підмінили. Немов очманілий, він гасав квартирою, збираючи все необхідне для сьогоднішньої вилазки. На балконі Марк відшукав старе пластикове відро, невелику лопату, молоток і цвяхи. Із набору для шиття, залишеного Яні Грозан її матір’ю та давно не використовуваного, хлопчак витягнув шило, капронові нитки й різного розміру голки. На кухні дістав великий ніж, пластикові пляшки на 1,5 та 0,5 літра, порожню трилітрову банку (новий дім для Джека Спарроу), а ще півбуханця хліба, кілька плавлених сирків і шматок ковбаси — за вчорашній день він добряче зголоднів. Марк вагався, проте зрештою повернувся на балкон і видобув із ящика з інструментами дідову сокирку. Вона була одна, тож її зникнення могли помітити, та хлопчак вирішив ризикнути.

Склавши все до пластикового відра, Марк вийшов із квартири, замкнув за собою двері й збіг на перший поверх. Тріскачок цього разу не чулося — істота з п’ятого поводилася як завжди, — і хлопець без проблем відбув перехід. Ступивши на ґанок будинку по той бік ліфта, він швидко оглянув галявину. За ніч нічого не змінилося: безхмарне небо, спокійне море, та сама зелена трава.

Передусім Марк узявся перевіряти хом’яка. Із літрової банки недобре тхнуло, деревна стружка злиплася від сечі, на дні валялося повно крихітних, схожих на комашині личинки какашок, але Джек Спарроу нікуди не зник. Сидів посеред того безладу й діловито чистив хутро. Хлопець дістав його з банки й дозволив побігати по траві. Доки хом’як обстежував нову територію, Марк вичистив літрову банку, закопав за одним із валунів стружку, після чого нарвав свіжої трави й накидав до трилітрової банки — надалі буде підстилкою замість стружок. Запустивши джунгарика до нового житла, хлопець покинув принесені з дому їжу й реманент біля валунів, узяв порожнє відро й вирушив до джерела по воду.

Учора Марк добирався до струмка вздовж пляжу, цього разу подався навпростець через пагорби. Швидким кроком хлопець дістався до джерела приблизно за чверть години, наповнив відро, а потім присів навпочіпки за крок від води. Він неквапливо й уважно роздивлявся протилежний берег. Струмок був неглибоким, із плескатим кам’янистим дном, але доволі стрімким і широким — у найширшому місці береги розходилися на чотири метри. Там, де сидів Марк, берег укривала дрібна галька. На іншому боці переважав пісок. За кілька метрів від потічка починалася згадувана Сонею «бамбукова» стіна. Схожі на траву стеблини, здіймаючись на три-чотири метри у висоту, росли щільно, заполонили весь берег, але не мали вигляду непрохідних хащів. Марк прикинув, що із сокиркою чи хорошим ножем крізь них можна було би продертися. Хлопець повернув голову на захід. Із місця, де він присів, пляжу видно не було. У міру наближення до моря правий берег усе крутішав і там, де він упадав у море, тобто з північного боку, ставав майже прямовистим. На тій вершині також ріс «бамбук», хоч і не такий високий, як той, що поодаль від пляжу. На сході струмок, звиваючись, губився між пагорбами.

За якийсь час Марк зосередився на потокові. Він вдивлявся у воду, вишукуючи найменші ознаки живого: пуголовки, мальки, рачки чи водоплавні комахи, однак бачив лише воду й гладенькі сіро-чорні камені. Зрештою хлопець устав, узяв відро й закрокував назад до грядок.

Упродовж двох годин, орудуючи лопаткою та ножем, хлопчак висадив усю картоплю та висіяв більшу частину насіння, купленого вчора на ринку. Упоравшись, він старанно підлив грядки, сипнув корму хом’якові, а потому спустився до пляжу, роздягнувся догола й акуратно, щоб не замочити пов’язку, скупався.

Вийшовши з води, Марк розлігся на піску. Вчора ввечері хлопець завантажив у телефон кільканадцять статей про штучне запилення огірків і помідорів, але настрою читати не було. Поки вони виростуть, він іще встигне з усім розібратися. Хлопчак почувався чудово, рана не боліла, а тому вирішив вибратися у свою першу дальню розвідку. Злив у півлітрову пляшку рештки води з відра, встромив за пояс ножа, узяв із собою телефон і рушив на південь.

Із західного боку дерев’яного будинку схил видавався менш крутим, тож Марк почав сходження з того місця. Пагорб виявився значно вищим, ніж мав вигляд із долини, крім того, вже через сотню метрів між деревами почали пробиватися, подекуди сплітаючись у щільні, вищирені гілками скупчення, які доводилося обходити стороною, кущі ялівцю. Доки опинився на вершині, хлопець разів п’ять зупинявся перевести подих.

Із вершини пагорба Марк мало що розгледів. Пласку та широку верхівку повністю заросли височенні дерева й чагарники. Гілля цілковито затуляло огляд. Відкритою була лише західна сторона, але з того боку простягалося море.

Відпочивши, хлопчак почав злазити південним схилом. Чи хвилювався він? Марк міркував про це, доки видряпувався нагору. Відповідь: ні, анітрохи. Хлопець уперше відійшов так далеко від будинку і загалом усвідомлював, що втрачати пильність не варто, попереду може чекати що завгодно, проте за стільки часу він не почув підозрілих звуків, не побачив жодних слідів — ліс довкола нагадував українські Карпати неподалік Яремчого, — а тому продовжував віддалятися від котеджу, не відчуваючи ні страху, ні навіть тривожного сум’яття перед невідомим.

Через півсотні метрів ліс почав рідшати, поверхня схилу непомітно розвернулася до заходу й стала більш стрімкою. Із-під землі то тут, то там вистромлювалися гігантські сірі валуни із крихкими, проте гострими гранями. Марк зупинився й роззирнувся, вирішуючи, що робити: підніматися схилом чи спуститися до моря. Спершу хлопець закинув голову й поглянув на схід — угору схилом. З того боку каміння не було, проте з висотою ліс густішав, прогонисті сосни поступалися місцем невисоким листяним деревам і майже непрохідним чагарникам. Марк не уявляв, як далеко вони простягаються, взагалі нічого не бачив за ними. Зате внизу поміж кронами виблискувало море. Хлопчак почав спускатися.

Невдовзі дерева повністю зникли. Марк опинився на краю підгір’я, щільно засіяного крупним гострокутним щебенем — найбільші камені були завбільшки з грейпфрут, — крізь який лиш де-не-де пробивалися мох і невисокі трави. Підгір’я, злегка забираючи на південь, збігало до тісної кам’янистої бухти. З півночі затоку відсікала вкрита заростями земляна коса, що була продовженням пригірка, через який Марк щойно перевалив. На півдні горизонт суцільною стіною затуляли прямовисні чорні бескиди — напевно, один із відрогів гряди, що височіла на схід від будинку. Лінія бескидів пролягала далеко в море, формуючи скелястий мис, який слугував південною межею виявленій Марком бухті.

Допомагаючи собі руками, хлопець узявся спускатися. Ближче до нижньої частини підгірка щебінь побільшав, подекуди між камінням траплялися грандіозні валуни з піщаника. Окремі з них мали химерну видовжену форму та стирчали під неймовірними кутами, втримуючись на схилі наперекір усім законам фізики.

Спуск тривав чверть години. Ближче до води пісок частково сховав під собою камені. Марк пройшовся вздовж берега та присів на плескату брилу, обличчям до скель, які тягнулись у височину на півдні. Віддихувався. Серпоподібну бухту з півночі та сходу оточували лісисті пагорби, з півдня її відгороджувала кам’яна стіна, через що над самою затокою гаряче повітря висіло нерухомо і здавалося в’язким, як желе. Вода також застигла, неначе вкрита маслянистою плівкою, а пісок пашів жаром. Хлопець спітнів іще під час спуску й тепер не міг охолонути: краплини поту збігали спиною аж до пояса.

Вивчаючи поглядом чорні бескиди, Марк несподівано зауважив, що скелі не досягають води. Громіздкі, посічені заломистими тріщинами кручі стриміли вертикально й мали вигляд цілковито неприступних, проте біля їхнього підніжжя, огинаючи скелястий ріг, що вистромлювавсь у море, тягнулася неширока смуга чистого та рівного піску.

Мис можна було обійти.

Марк підвівся. Важко сапаючи, посунув до чорних бескидів. Звісно, хлопець не знав, чи продовжується піщана стежка по той бік стіни. Втім, навіть якщо вона обірветься біля мису, він принаймні зможе зазирнути за виступ і з’ясувати, що там далі, за бухтою.

Хлопчак подолав сотню метрів, і щебінь закінчився. Попереду, аж до підніжжя чорних круч стелився гладенький пісок. Стояла незвична тиша — ні шуму прибою, ні шелесту гілля під натиском вітру. Над піском переливалося сріблом мутнувате марево. Марк знемагав від спеки, коли раптом у ніздрі прослизнув сморід протухлих яєць. Не сильний, але виразний. Хлопець не став зупинятися, лише трохи скривився та повів із боку на бік головою, проте нічого підозрілого не виявив.

Марк несамохіть сповільнився. Що далі він просувався, то важче давався кожен крок. Ступні щораз глибше провалювалися, пісок став якимось маслянистим і прилипав до кедів. Коли до прямовисної чорної гряди залишилося сорок метрів, Марк почув дивний звук — щось немовби тихо булькнуло. Хлопчак стулив рота, зупинився та випростався. Рвучко озирнувшись, ковзнув очима по заростях, що вкривали пагорби за спиною. Булькання долинуло спереду, Марк у цьому не сумнівався. Проблема полягала в тому, що попереду нічого не було — лише чорна кам’яна стіна й пісок — тож хлопчак інстинктивно вишукував джерело звуку у вкутаних зеленню схилах навколо бухти.

Нічого.

Марк повернув голову й обстежив темні бескиди, що виринали з піску за півсотні кроків попереду. Почекав півхвилини — нічого не відбувалося, — проте йти вперед не наважувався. Хлопець не сумнівався: йому не приверзлося.

Друге «бульк» надійшло тієї миті, коли Марк збагнув, що смужка піску, що обвиває скельний виступ, значно жовтіша за пісок під його ногами. Звук пролунав зовсім близько, і хлопець опустив голову якраз учасно, щоб помітити хмарку піску за кілька кроків від місця, де він стояв. Марк устиг подумати про жука чи ящірку, що блискавично зариваються в пісок, а вже наступної секунди всі думки неначе видуло з мозку. Хлопець подивився вниз, просто під себе, й побачив, що обидві ноги по кісточки вгрузли в сірувато-буре місиво. Він вражено хекнув, спробував вивільнитися, проте провалився ще глибше. Панічно верескнувши, Марк змахнув руками й упав на спину. Лікті, долоні й сідниці почали разом занурюватися в теплу клейкувату субстанцію. Розпластавшись на спині, хлопець спромігся витягти ноги, після чого, звиваючись, як плазун із перебитим хребтом, відчайдушно працюючи всіма кінцівками, відповз до місця, де зміг звестися на ноги. Із виряченими очима Марк побіг геть, однак, діставшись до лінії початку каменів, закашлявся й повалися ницьма.

Нестерпно смерділо сірководнем.

Упродовж кількох секунд хлопець не рухався, потім, відпльовуючись від піску, піднявся на ліктях, перекинувся набік і поглянув у бік чорних скель. Маркова голова розташовувалася на рівні землі, тож у такій позі він бачив, як сірувата піщана поверхня надимається та опадає — поступово й розмірено, — так наче в надрах землі, під шаром піску, спочиває дракон чи яке-небудь інше гігантське чудовисько.

Зрештою хлопчак переборов млість у животі й підвівся. Витер футболкою лице, відшукав під ногами невеликий, завбільшки з кавову чашку камінь, узяв його і пожбурив до бескидів. Камінь пролетів із десяток метрів і хляпнувся в пісок. У момент падіння до Марка долинув схожий на плямкання звук, у повітря злетіла цівка з піщинок, а потім на його очах камінець щез під поверхнею. Провалився в пісок так, ніби то була вода.

Сипучі піски.

Марк із роззявленим ротом витріщався на місце, де щойно зник кинутий ним камінь. Струснувши заціпеніння, хлопець ретельно оглянув вільну від щебеню ділянку. Сірий гладенький пісок укривав усю південну частину бухти, цілковито відрізаючи масивні чорні бескиди й стежку довкола них. Туди не дістатися — без варіантів. Марк перевів погляд на схил, із якого зліз. Єдиний шлях був нагору.

Підійматися вочевидь було важче, ніж спускатися. Хлопчак, поки видерся до місця початку спуску до бухти, цілковито виснажився. Він простягся на траві в затінку від крислатого дерева й довго лежав, міркуючи, як би все закінчилося, якби він ступив на кілька кроків далі. Зрештою Марк вирішив, що на сьогодні досить. Став на ноги та неквапом побрів на північ, назад до дерев’яного будинку, з наміром решту дня провалятися на пляжі.

Позаду залишилося три чверті шляху, попереду вже бовванів двоповерховий котедж, коли Марк зауважив дещо дивне. Хлопець завмер і втупився перед собою. Гілля та крони дерев на підніжжі пагорба частково затуляли улоговину, що відгороджувала будинок із ліфтом від наступного пагорба з дубом і валунами, проте Марк крізь листя бачив достатньо, щоб зрозуміти: нижче схилом, приблизно посередині між дерев’яним котеджем і морем, щось рухається. Не Соня. Найімовірніше, якась тварина — хлопчак розгледів силует: сіра шерсть, маленькі лапи, короткий пухнастий хвіст — щось завбільшки із собаку.

Упродовж перших кількох секунд від викиду адреналіну в Марка перед очима затанцювали темні кола. Він мусив учепитися за найближчий стовбур, щоб не заточитися. Вирівнявши дихання, хлопець випростався та ще раз спрямував погляд на галявину. Йому не приверзлося. Там щось совалося — навіть із далеко неідеальним зором Марк розрізняв рухливу сіру латку на килимі зеленої трави.

От тільки що це?

Першим пориванням було тихцем відступити, вилізти на вершину й заховатися. Марк навіть ступив кілька кроків назад, але зупинився. Де він ховатиметься? Між каменями на межі сипучих пісків? Єдиний відомий йому вихід із цього світу — в будинку, а отже, хай там що зараз бігає галявиною, йому потрібно рухатися в бік котеджу.

Із ляку в Марка посиніли пальці, та, зціпивши зуби, він продовжив спуск. За хвилину хлопчак вийшов до будинку й припав до задньої стіни. Потім обережно виглянув з-за рогу й заходився навшпиньки просуватися попід західною стіною. До північно-західного кута будівлі хлопчак доповз навприсядки. Сонце било в очі, тож у перші кілька секунд він нічого, крім моря трав’янистих пагонів, що ледь гойдалися під вітром, не побачив. Марк мружився та намагався погамувати тремтіння. Тварина не могла так швидко зникнути. Зрештою хлопець збагнув, що присів надто низько, й тварину тепер приховує трава. Марк облизав язиком пересохлі губи. Хвиля страху то зринала, то відкочувалася. Втім, до входу в будинок було рукою подати, реально — лічені кроки. Та й цікавість брала своє, помалу відсуваючи переляк на другий план, і хлопчак почав поволі випростуватися. Щоби краще бачити, він відступив на крок від стіни та витягнув шию. Тієї самої миті Марк занімів, нижня щелепа відвисла так, неначе хлопцю перетяло жувальні м’язи. Тварина віддалялася, неквапом прямуючи на північ, одначе перебувала достатньо близько, щоби хлопчак міг ідентифікувати її. То був борсук. Товсте клиноподібне тіло, короткий хвіст, видовжена морда, срібляста шерсть на спині, чорне хутро на лапах і животі, а ще, звісно, дві чорні смуги, що тяглися від куцих вух до носа та повністю ховали намистинки очей.

У раціональній частині Маркового мозку запульсувала підозріло заспокійлива думка, що боятися нема чого, це ж лише борсук, ніхто ніколи не чув про борсуків, які нападали на людину, але чомусь вона не була надто переконливою. Хіба можна покладатися на раціональне у світі, в який потрапляєш, проробляючи дурнувату процедуру з ліфтом? Водночас у потемках на дні хлопчачої свідомості виникло химерне запитання, таке лячне, що Марк кілька разів поспіль намагався заштовхати його назад, у ту темінь, звідки воно з’явилося, однак запитання вперто поверталося, спливало щораз вище поміж інших думок, повільно, проте неухильно, немов бульбашка повітря, що лине до поверхні крізь товщу води: «А це часом не той самий борсук?»

Ні, звісно, ні. Яка дурня! Такого просто не може бути.

Борсук віддалявся. Затамувавши подих, хлопчак стежив за ним і міркував, що тварина рухається якось дивно. Марк не вважав себе великим експертом із ходьби чотириногих, але щось у тому, як шкандибав борсук, здавалося кричущо неприродним. Тварина мала такий вигляд, немовбито її кістки неправильно зрослися після переломів, немовби вона постійно наштовхувалася на невидимі перешкоди й припадала то на лівий, то на правий бік. Іноді одна з негнучких лап смикалася невлад із рештою — з боку це скидалося на те, що борсук намагається ступити вперед одночасно обома передніми чи обома задніми лапами, — тварина шпорталася у траві, на мить втрачала рівновагу. Спершу Марк вирішив, що борсук пересувається, неначе п’яний, але майже відразу на думку спало інше порівняння: борсук рухається, наче істота, яка ще не навчилася ходити. І хай якою божевільною здавалася ця думка, хлопець не міг позбутися відчуття, що вона наразі найкраще описує те, що він бачить.

Марк мимоволі посунувся на крок ближче до входу в будинок. Довкола котеджу валялися шматки бетону, що відкололися від цоколя, і хлопець не помітив, як наступив на один із таких. Уламок завбільшки з куряче яйце, видавши шершаве «крек!», розкришився під ногою.

Звук був негучним і змазаним, однак тварина різко зупинилася.

Марк замлів, долоні вкрила липка плівка холодного поту.

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося, а тоді борсук перевальцем розвернувся і став до хлопця боком. Загострена морда дивилася на схід, у бік лісу, що наповзав на підніжжя гірської гряди, та хлопець чомусь не сумнівався, що заховане посеред смужки чорної шерсті око тупиться просто в нього. І це також здалося ненормальним, неправильним. Борсук — це ж не гекон, його очі розташовані в передній частині голови й повинні бути спрямовані вперед, у той бік, куди повернута морда.

У Марка затрусилися жижки. Він схопився долонями за колодку застромленого за пояс ножа — впевненості це не додало, та принаймні руки більше не тремтіли, — а тоді повільно, пробуючи не робити різких рухів, почав зсуватися до ґанку. Коли до масивних дерев’яних дверей залишалося не більше ніж п’ять метрів, борсук помчав просто на хлопця.

Марк перелякано клацнув зубами, інстинктивно висмикнув ножа, краєм леза зачепився за пояс, і ніж висковзнув із рук. Хлопець нахилився по нього й ледве не впав. Щоб устояти на ногах, мусив упертися долонями в землю. Стоячи навкарачки, він задер голову й поглянув на борсука, побілів, вирішив покинути ніж, після чого різко випростався та, картаючи себе за згаяні кілька секунд, рвонув до входу в будинок.

Борсук підіймався схилом із вражаючою швидкістю, проте шансів нагнати Марка в нього не було — надто велику фору мав хлопець. На ґанку, схопившись долонею за нагріту сонцем дверну ручку, Марк озирнувся через плече й знову подумав, що борсук біжить не так, як бігають тхори, норки чи куниці — вкрита розпушеним сірим хутром тварина галопувала, нагадуючи рухами дитинча жирафи, — а тоді заскочив до тамбуру й захряснув за собою двері. У півтемряві будинку хлопчак швидко заспокоївся та прийшов до тями. Він підступив до вікна праворуч від дверей, відгорнув фіранку й визирнув назовні. Борсук якраз вибрався на ґанок. Не пригальмовуючи, тварина кинулася до дверей, за якими щойно зник хлопець, і з розгону ввігналася в них. Марк здригнувся — будинком розлетілось глухе відлуння удару — й побачив, як борсук, перекидаючись, відкотився на траву. За мить звір незграбно зіп’явся на ноги, розбігся та вдруге наскочив на двері. Знову відлетів, знову розігнався, знову кинувся вперед. Борсук продовжував кидатися на двері так, наче не бачив їх.

За п’ятим чи шостим разом Марк опустив фіранку, позадкував до сходів, піднявся на другий поверх і тремтячим пальцем натиснув кнопку виклику. Цього разу двері роз’їхалися практично миттєво. Усе ще чуючи, як борсук б’ється об вхідні двері будинку, хлопець зайшов до кабіни й розпочав процедуру повернення.