Не озирайся і мовчи

52

— Ма-а-рк! Ма-а-а-рку-у!

Після першого вигуку хлопець сіпнувся — з біса лячно чути, як хтось викрикує твоє ім’я у світі, в якому, крім тебе, нікого не мусило би бути, — проте після наступного вигуку він упізнав Сонин голос, і переляк швидко минув.

— Ти ту-у-у-т?

Марк підвівся, обтрусив із долонь землю та вийшов з-за валунів. Дівчина стояла за крок від ґанку двоповерхового котеджу та, прикриваючи долонею очі від сонця, видивлялася його біля води.

— Я тут! — озвався хлопчак.

Соня прибрала руку від очей, повернула голову й помахала йому. Марк махнув рукою у відповідь, після чого дівчина побігла схилом до нього.

Соня стишила крок за кілька метрів від валунів, зупинилася перед Марком і склала руки на грудях. На собі мала короткі трикотажні шорти, чорні з білою підошвою сліпони й червону футболку із вицвілим потрісканим принтом. Марк здогадався, що Соня прийшла з дому.

— У школі про тебе питали, — сказала дівчина.

Хлопець стенув плечима.

— Пофіг.

Соня спершу глянула на пов’язку, потім опустила очі на брудні від землі Маркові руки.

— Довго ти тут?

Хлопець намірився відповісти, проте не встиг. Сонин погляд ковзнув нижче, вперся в щось на землі позаду нього, після чого дівчина підскочила так, наче невидимий велетень щосили підсмикнув її за плечі.

— ЦЕ ЩО?! — вирячилася вона.

Марк сполохано озирнувся. Коли Соня скрикнула, він вирішив, що дівчина помітила змію чи павука, однак, обстеживши поглядом траву й грядки позаду себе, нічого не побачив. Узагалі нічого.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?! — панікувала дівчина.

Марк насупився. Йому, як і раніше, нічого не вдавалося розгледіти.

— Де?

— Он там!

Хлопцю знадобилося секунд десять, щоби зрозуміти: Соня показує пальцем на банку з джунгариком.

— Це хом’як.

— ДЕ ТИ ЙОГО ВЗЯВ?!

Марк дивився на дівчину та не міг збагнути, що з нею коїться. Він іще не бачив таких блідих людей. Її веснянки здавалися майже чорними.

— Ти чого? З тобою все нормально? — Хлопець відступив на крок, нахилився і взяв банку рукою. — Це звичайний хом’як. Я купив його сьогодні в «Златі Плазі», потім приніс сюди. Ти чого так побіліла?

Соня видихнула.

— Бляха, я думала, ти його тут знайшов.

— Ні. Проніс крізь ліфт.

Вона похитала головою.

— І як?

— Нормально. Він спав у банці під час переходу.

Соня трохи помовчала, знову зиркнула на Маркові руки, а тоді озвалася:

— А що ти робиш?

— Нічого.

— Це картопля? — Дівчина тицьнула пальцем у розкидані довкола грядок невеликі, завбільшки з куряче яйце картоплини.

— Так.

— Що ти робиш із картоплею?

— Саджаю.

— Нащо?

— Ти не знаєш, навіщо люди саджають картоплю? — Марк старанно відчищав із пальців масну чорну землю. Він уже ходив до струмка, куштував воду, проте без посудини, щоби принести її, розумів: садіння картоплі й висівання насіння доведеться відкласти до завтра. — Я хочу тут лишитися, — майже недбало доказав він. — Назавжди.

У дівчини на мить відвисла щелепа. Потім вона насупилася.

— Мені здається, це не дуже гарна ідея.

— Чому?

— Просто негарна, і все.

Він іще раз знизав плечима, потім відвернувся від Соні, присівши, зібрав розкидані на траві пакетики з насінням і склав їх у пакет. Дівчина стежила за ним круглими від здивування очима.

— У мене тут картопля, помідори, огірки, морква і редиска. Я вже дізнався, що картопля виросте сама, а для огірків чи томатів потрібні комахи. Для запилення, — Марк відвів очі вбік і говорив як ніби сам до себе, не переймаючись тим, чи слухає його Соня. — Сьогодні читатиму про штучне запилення. І треба не забути взяти з дому відро, щоб завтра наносити води, — він підняв із землі картоплину, покрутив її в руках і підвів погляд на дівчину. — Я ж не ідіот. Я все добре прорахував. Спочатку треба створити щось типу самодостатньої колонії. Дивись, — він показав на очищену від трави ділянку землі. — Я вже зробив дві грядки: одну на сонці, іншу в тіні. Тут завжди сонячно, немає ночі, і це, мабуть, не дуже добре для рослин. Хоч я можу помилятися. Побачу, де ростиме краще. І чи ростиме взагалі. Із завтрашнього дня хочу все тут обстежувати. Почну з лісу за будинком, гляну, що за ним, може, знайду якісь ягоди. Так що ти не думай: я не переберуся сюди, доки не переконаюся, що в цьому світі є все необхідне для нормального життя.

У Сониній голові бриніло не менше як десяток причепливих запитань — про ліки, м’ясо, засоби гігієни, режим дня у світі без ночі, зрештою про реакцію та почуття батьків, — однак жодне з них вона так і не озвучила. Відчувала, що Марк уже перебрав їх і підготував добре відточені відповіді. Дівчина сказала:

— Твій дід тебе шукає. Він заходив до нас додому, питав у мами, чи я тебе не бачила. Я тому і прийшла.

Марк ледь зморщив носа.

— А котра зараз година?

— Майже восьма.

Він геть забув про час.

— Тоді треба йти.

Хлопець сипонув хом’якові корму й підвівся. Соня вперла погляд у банку.

— Ти його залишаєш?

— Так, — Марк усміхнувся тією недбало-зверхньою посмішкою, що так дратувала Соню під час їхньої першої зустрічі на даху багатоповерхівки. — Я ж говорив тобі, що все прорахував. Це також частина підготовки. Хочу переконатися, що із гризуном за ніч нічого не трапиться.

Дівчина ледь зблідла, проте хлопчак цього не помітив. Вони повільно рушили до будинку. Коли відступили від валунів на кілька кроків, Соня наважилася запитати:

— А якщо хом’як на ранок зникне?

— Навряд чи він зможе перекинути банку чи якось вибратися з неї, — відповів Марк. — Він не втече.

— А якщо все-таки зникне?

— Ну, якщо все-таки зникне, я куплю нового й залишуся на ніч, щоб з’ясувати, що з ним відбулося.

Далі якийсь час ішли мовчки, потім хлопець сказав:

— Як ти опинилася в туалеті?.. Ну, коли все сталося…

Соня відповіла, не дивлячись на нього:

— Терлецька перед уроком розбовкала. Я зразу побігла шукати, але не знала, в якому туалеті. Може, якби раніше…

— Та все нормально, — відмахнувся Марк. — Проїхали…

Перед порогом котеджу дівчина ще раз озвалася:

— Як ти його назвав? — Вона кивнула в бік банки із джунгариком.

Запитання заскочило хлопчака зненацька. Він тицьнув брудним пальцем у дужку окулярів над переніссям і кілька разів розгублено кліпнув.

— Кого? Хом’яка? Та ніяк.

«Хіба це так важливо?»

Соня задерла кутик губи.

— Ти кидаєш його тут самого. Він заслуговує на те, щоб дати йому ім’я.

— Ну… — Невідь-чому в голові зринув спогад про Джонні Деппа з «Піратів Карибського моря», і Марк бовкнув: — Хай буде Спарроу. Джек Спарроу.

Він потягнув на себе двері, пропускаючи дівчину в просякнуту затхлістю півтемряву будинку. Соня затрималася на порозі. Прискаливши око, зиркнула на Марка.

— Ти що, дерев’яний наполовину? Спарроу — це ж горобець.

— Е…

— Хто називає хом’яка Горобцем?

Хлопчак сердито труснув перебинтованою головою. «Чого, блін, вчепилася?»

— Пофіг. Буде Горобцем. Перший у світі хом’як Горобець. Чи як ти хотіла? Гагаріним?

Соня пирхнула. Вони піднялися на другий поверх. Марк натиснув кнопку виклику ліфта й діловито запропонував:

— Ти перша.

Дівчина не заперечувала.

За хвилину двері розчинилися, Соня зайшла до кабіни й розвернулася.

— Тільки не розказуй нікому, — попросив хлопець.

Соня підібгала губи й сумно подивилася на нього. На секунду, не більше, в карих очах проступив дивний вираз, як наче дівчина побачила видіння й дізналася, що станеться щось лихе, щось нереально жахливе, і водночас, остерігаючись наврочити, вирішила притримати язика за зубами. Вона злегка кивнула.

— Не розкажу.

Після чого натиснула двійку.