Розділ сьомий

До початку чергування Люмвака у Сайрессовій «крамниці» лишалася більш як година, і він дозволив собі відпочинок. Платня була гарна, навіть чудова, але Люмвак не міг не помічати, як швидко виснажуються люди на службі в мафіозного боса.

Люмвак уважав себе трохи філософом, і то була незвична річ серед кодхар’ганів. Працюючи три роки на Айгона на Великому базарі, він сформулював для себе філософію цієї роботи. Він одхилився на бильце стільця у кав’ярні, сьорбаючи якийсь міцний мулистий і смачний напій, дивився на метушню туристів та аналізував власні думки. Його здоровезний «ствол» лежав на столі в межах досяжності й тим забезпечував йому невтручання з боку інших, бо ж мало хто наважився б базікати із власником зброї, що лежала отак на видноті.

Згідно з філософським аналізом Люмвака, народ, що навідувався до Великого базару, ділився на три категорії. Перша категорія — справжня клієнтська база, споживачі за покликанням. Туристи, в яких забагато грошей і забагато місця вдома. Вони хочуть насолодитися подорожжю до тисячі світів без зайвого клопоту, пов’язаного зі справжнім відвіданням тисячі цих світів.

До другої групи належали ті, хто заробляв на першій. А ця група вже ділилася на підкатегорії. До першої підкатегорії належали крамарі, що продавали крам готовим витрачати гроші туристам. До другої — ті, що на них полювали, — злодії, грабіжники та покидьки всіх сортів.

А третя група фізично розташовувалася на Великому базарі, і тут Люмвак усміхнувся сам до себе, адже слово «фізично» мало відносний зміст і майже не мало нічого спільного з бізнесом на цій території. Його роботодавець був якраз представник цієї групи. Авжеж, Айгон продавав антикваріат і навіть діставав чималий дохід від законного бізнесу. Але його головна справа — контрабанда, і в цьому він був профі.

Люмвак задоволено відсьорбнув, розмірковуючи над концепцією реального й нереального. От, скажімо, цей напій реальний чи ні? А ця кав’ярня? У певному сенсі так, але ж завжди можна навести й протилежні аргументи.

А він сам реальний? А як щодо теорії про душу, про…

На невеличкому екрані на зап’ястку з’явився сигнал тривоги. Реальність упевнено заявляла про себе словами наказу, що спалахували на екрані: «Знайти й знищити. Пріоритет — надзвичайний. Світлини цілі додаються».

На мініатюрному екрані з’явилася світлина з гуманоїдним Рукавом. У Рукаві, певно, містилася рука з пальцями — їх було п’ять або менше. Пальці обвилися навколо зброї, яка тиснула в шию роботодавцеві Люмвака. Люмвак розпізнав кут зйомки, світлину було зроблено з камери безпеки 4А в босовій підсобці.

Світлину він побачив дуже вчасно. Бо якраз у цю мить той Рукав плив вулицею перед ним.

Люмвак недарма був філософ. Основоположні ідеї його філософії зосереджувалися навколо вигоди безпосередньо для Люмвака. Він мав намір зараз стати тим, хто загальмує цей рухомий Рукав та особу, що керує ним, — і загальмує добре.

Він обіруч вхопив зброю, скочив на ноги й попрямував за безтілесним Рукавом.


Валеріан був добре натренований, але він вже довго біг з максимальною швидкістю — максимальною з урахуванням, звичайно, того, що його рука в Рукаві лупцювала продавців, які нічого не підозрювали, і перевертала віртуальний товар. Він сподівався, що справді випередив переслідувачів. Валеріан наваживсь оглянутися — жодного сліду горлорізів-кодхар’ганів. Важко дихаючи, але не спиняючи руху, він промовив:

— Гадаю, я відірвався від них!

— Чудово, — почувся голос Лорелін.

Валеріан дозволив собі всміхнутися, та щойно поглянув на себе згори вниз, і усмішка щезла — спрей вивітрювався, і частини його тіла почали ставати видимими.

Він вилаявся.

— Що то було? — знову Лорелінин голос, трохи насмішкуватий. — Я щось не розчула.

Видовище окремих частин тіла — лівої ступні, правого наколінника та трьох пальців на лівій руці витвережувало. Серце Валеріана різко забилося.

Тепер його переслідував один з Айгонових охоронців зі здоровезною зброєю. Валеріан добре знав її можливості, тож тікати звідси він знову збирався на повній швидкості. Та як тільки він повернувся, щоб утекти, охоронець відкрив вогонь.

Постріл поцілив у Валеріана, і він знав, що мусить упасти.

Ця зброя була особлива й певною мірою навіть гуманна. Працівники правоохоронних органів часто її використовували для знерухомлення злочинців. Вона забезпечувала їхнє швидке захоплення і майже не завдавала шкоди жодній зі сторін. Але Валеріана цей гуманізм не стосуватиметься. Айгон Сайресс явно хотів узяти його живим… і то була погана ідея.

Зброя вистрілювала в ціль тисячею сталевих кулькових вальниць. Їхня загальна вага змушувала жертву спинятися, падати на землю й далі не рухатися. Валеріан знав, що йому пощастило. Цей горлоріз мав змогу цілитися в Рукав, а не в усе тіло.

Однак для жаданого результату вистачило й того.

Він раптово відчув, як його рука стала тяжкою, ніби важила цілу тонну, але уперто й завзято біг далі. Спершу він ще міг тримати руку саму по собі, потім мусив підтримувати її вільною рукою, і, зрештою, його тіло здалося. Обважніла рука спікірувала на землю, а за нею упав і він сам. Притиснутий до землі, важко дихаючи, він намагався підняти непід'ємне.

Охоронець підійшов, не поспішаючи. «А чого йому квапитись, якщо я нікуди не поспішаю», — з гірким гумором подумав Валеріан.

— Знаєш, — почав охоронець привітно, і гарчання його глибокого голосу було навіть приємним, — дія цієї зброї може бути метафорою. Ніхто навіть не помітить одну з цих мікроскопічних металевих кульок. Кілька сотень вже тебе сповільнить. А якщо кілька тисяч — ти вже й лежиш, хіба ні? Вони сповільнять будь-що в сумарній кількості. А це наочно доводить таку думку: дуже часто, коли одні, ми не досягаємо успіху, та щойно кілька осіб об’єднується, починається інша розмова.

Валеріан не вірив власним вухам. Оцей охоронець витрачав час на виголошення таких банальностей. Поцілений і збитий, не в змозі рухатися, він справді уособлював цільову аудиторію — хоч би що це означало. Можливо, саме тому чоловік і пустивсь патякати. Ймовірно, ніхто більше не хотів слухати його.

І от, коли Валеріан міркував над цим, охоронець підкинув йому ідею. Він говорив красиві слова про те, що неможливо впоратися наодинці… а сам прагнув схопити його своїми силами.

За той час, що знадобивсь Айгоновому горлорізові, щоб пришкандибати до нього, Валеріан вже зрозумів, як він утече. Сантиметрів за 10 від нього була решітка, а за нею — порожнина, яка простягалася вниз. Що там було, він не бачив, і зараз його це не хвилювало. Повільно, щоб не привертати уваги, а також тому, що він не міг швидко рухатися, навіть якби захотів, Валеріан підсунув руку в Рукаві до ґрат.

А потім, із зусиллям, від якого закректав, а на лобі йому знову виступив піт, він підняв Рукав правицею якомога вище й відпустив — на ґрати.

— Можливо, друже, якби ти не був один, ми були б з тобою зараз… агов!

На якусь найкоротшу мить, поки його надважка рука розбивала ґрати решітки, Валеріан дозволив собі хихонути від задоволення. Але запізно він збагнув, що Рукав не лише витягне його на інший поверх, а й протягне також і крізь той інший поверх.

А потім крізь наступний… і крізь той, що за ним.

Гуп!

Гуп!

Гуп!

На четвертому поверсі Валеріан утямив, що його тіло, яке стрімко пірнало донизу, слід урівноважити з неймовірно отяженою рукою в Рукаві. На чотирнадцятому він майже впорався з потрібною позицією тіла. У ту мить, коли жорстко приземлився на двадцятому й здивовано збагнув, що його не чекає струс на двадцять першому, він був безмірно вдячний, що його несподіване й болюче падіння нарешті зупинилося, попри те, що зупинка була надто різка.

Валеріан віддихався й оглянувся навкруги. Ще трохи очманілий від забавки з пробиванням двадцяти поверхів, він спробував зорієнтуватися й намацати точки опертя. А зробити це, як згодом з’ясував Валеріан, було непросто, а надто посеред віртуальної іграшкової крамниці, яка сама по собі була іншим світом.

Він ніби попав під водограй приємних для очей кольорів. Йому в очі вдарив потік бузкових, зелених, яскраво-жовтих, помаранчевих кольорів, кольорів фуксії та всіх можливих комбінацій з них. На одній зі стін на вішалці висів одяг, який він прийняв за костюми певного виду. На іншій полиці були складені «мімічні маски», що сканували обличчя й перетворювали його на різноманіття чужинських облич. На висоті під два метри над його головою дзижчав летючий скутер якоїсь марки. На якійсь зі стін безладно юрмилися статуетки різноманітних галактичних героїв, а навпроти іншої були стоси іграшкової зброї. Ігри, м’ячі, космічні кораблі, цукерки — узагалі будь-які речі, що могли принадити будь-кого віком до десяти років, а дивлячись на деякі статуетки, він визнав, що не лише до десяти, а й дещо старших дітей за віком — усе те малося тут у своїй нудотно-солодкій красі.

Аж раптом щось м’яке, піддатливе та смердюче впало йому на візор. Приголомшений та спантеличений Валеріан прожогом метнув оком в інший бік.

Коли він, кривлячись від смороду, витирав субстанцію, яка, на жаль, виявилась саме тією, про яку він і подумав, до його вух долинув якийсь звук. Поза сумнівом, звук належав чужинцеві. І звуком тим було хихикання.

Валеріан повернувся й побачив дитинча, яке, хихикаючи, витріщалося на нього. Воно мало вигляд живої іграшки: близько шістдесяти сантиметрів увишки, кругле, м’яке та персиково-рожеве. Його очі й рот були мініатюрні, а носа взагалі не було видно. На ньому була жовта шапочка та жовтий з помаранчевим комбінезон. У трьохпалих руках він тримав яскраву червоно-помаранчеву іграшкову зброю. Вона працювала, як той конвертер з планети М’юль, але за набагато простішою схемою. Треба було щось покласти нагору, і та річ виходила з дула у великій кількості.

Цього разу отим «щось» було…

— Я тебе впіймав, — тріумфально проголосило дитинча, ледве рухаючи малесеньким ротом. — Ти ввесь у какавельках.

Валеріан вимушено всміхнувся.

— Дуже смішно, — відповів він, обтираючи руку об підлогу, — але в мене є краща штука. Подивись-но на це.

Залізши до кишені в шортах, Валеріан видобув маленький сканер. За дві секунди той зробив аналіз купки кулькових вальниць на його руці та копію однієї з них. Валеріан підкинув кульку, і малий жартівник моторно вхопив її схожими на рукавички руками.

— Тримай, хлопче, — проказав він, усміхаючись, — вклади його собі в пістолет. Так набагато цікавіше.

Саме це й зробило захоплене дитинча останньої можливої миті.

Бо до дверей залетів Молодший. Він був утричі вищий за маленького та й швидко рухався. Його єдине око палало гнівом і за мить він мав накинутися на Валеріана. Молодшому так хотілося вбити Валеріана голіруч, або ж принаймні добряче його відгамселити перед тим, як передати татові, що він навіть не витяг зброї.

Аж раптом дитинча, це дивовижне дитинча, що тягало з собою пістолета, який стріляв лайном, повернулося до прибульця й радісно вистрелило. Молодший хоча й мав вигляд набагато здоровіший за батьків, був позбавлений зловісної хитрості Айгона. Роззявивши рота, він лише стояв і витріщався на те, як тисячі мікроскопічних кулькових вальниць швидко несуться в повітрі й липнуть до його металевої броні. Аж ось він закректав і підо впливом ваги звалився навколішки.

— Прощавай, Молодший, — радісно вигукнув Валеріан.

Він пересунув вимикач на іншому мініатюрному пристрої, якого теж видобув зі свого набору обладнання. Усі кулькові вальниці з його Рукава, усі до єдиної оті мікроскопічні бісові кульки пролетіли через кімнату й вкрили наплічники Молодшого, які й без того вже були навантажені.

Підлога не витримала ваги двох черг кулькових вальниць разом із власною вагою Молодшого — а важив він чимало — і з тріском, схожим на стогін, провалилася, а з нею й Молодший, — на поверх нижче. Валеріан напружив слух і з задоволенням почув наступний тріск, а за ним ще один, глухіший.

Після надзвичайної ваги тремтіли м’язи на його загорнутій у Рукав руці, неначе та збиралася відлетіти. Валеріан звівся на ноги й підійшов до малюка, схвально плескаючи її по плечу.

— Ти мав рацію! Ото була розвага! А що ми робитимемо далі? — радісно вигукнуло дитинча.

— Еге ж, — замислено вимовив Валеріан, — на все свій час, синку. Хіба в тебе нема домашніх завдань?

Усмішка зникла з дитячого обличчя. Піддавшись миттєвому імпульсові, Валеріан стер іще одну смердючу грудку з візора й намастив нею обличчя дитинчати. Малюк спочатку витріщив очі, потім глибоко зітхнув, сильно зойкнув і почав ревти.

— Іди, іди до дому. Біжи до мами. Витрись.

За його спиною почувся якийсь звук. Валеріан повернувся й поглянув угору…

…і ще вище вгору. Перед ним горою височіла істота, яка явно належала до того ж виду, що й це дитинча, усе в сльозах, з розмазаним по обличчю лайном. Насправді їхні пропорції були майже тотожні — ті самі м’які форми, величезна голова, мікроскопічні очі й рот.

За винятком того, що нова істота була на два з гаком метри вища й важила, ймовірно, як Молодший.

Від Валеріанового обличчя відлинула вся кров, і він бовкнув: «Ненька?»

Її мініатюрний рот розширився від розмірів нігтя до розмірів Валеріанового кулака — та ні, не Валеріанового, а Молодшого. Рот розширився на всю нижню половину її обличчя, демонструючи вбивчий ряд гострих іклів.

Із цього страхітного рота вилетіло таке саме страхітне ревіння й задзвеніло у Валеріанових вухах. Він понісся до виходу, не гаючи часу, не чуючи землі під ногами.

Загрузка...