Валеріан та місто тисячі планет

Розділ сімнадцятий

Слизьке медузине тіло сточилося вниз, пристаючи до обличчя Лорелін і охоплюючи її струнке тіло аж до талії. Медуза виявилася ще огиднішою, ніж вона гадала, і коли та притисла своє драглисте тіло до її рота й носа, Лорелін якусь мить довелося стримувати нервовий дрож, однак вона відразу усвідомила, що якимось чином усе ще могла дихати.

Лорелін опанувала себе, відкинула всі відчуття нудоти й огиди й зосередилася на Валеріані.

Вона якомога чіткіше уявила його образ. Намагалася згадати все: його обличчя, сміх, його хитромудру жартівливу гру у старшинство. Його голос, його запах, відчуття його доторку. Притиск його губ. Як він дивився на неї, коли тримав на колінах, перед самим прильотом на станцію. Якими уважними й лагідними були його очі, коли він сидів і слухав, а вона вихлюпувала перед ним найпотаємніші думки, якими доти ні з ким не ділилась. Згадалося і те, що перед тим, як продовжити свою перервану відповідь, він тремтів.

Та й вона, до речі, теж.

«Валеріане…»

Аж раптом, дарма що очі були заплющені, Лорелін почала бачити.

Вона намагалася звільнитися від гелевого кокона, яким Перлини…

Ні. То була не вона.

То був Валеріан.

Доґан-даґізи мали слушність. Вона все бачила ніби його очима.

Лорелінине серце стукотіло дедалі швидше, коли вона все переживала це разом із ним. Приголомшливе відчуття дивної ейфорії від бігу крізь стіни без страху. Стрибки в космосі наче по каменях із прозоро-синього світла. Біг прожогом крізь поля ядерних клітин і телепатичні крики оскаженілих омелитів. Гонитва за невимовно красивим кораблем Перлин. Шок від спостереження за тим, як той корабель розколовся на кілька маленьких. Рішення продовжити гонитву на скай-джеті.

— П’ятнадцять секунд! — пролунав деренчливий голос, який майже вибив Лорелін із зосередженого стану. За мить вона зрозуміла, що то криком її попереджав один з доґан-даґізів.

Вона знову пірнула в життя Валеріана й побачила, як він вистрелив гарпуном, і той з’єднався з маленьким симпатичним прудким кораблем. Вона чула, як калатає її серце, майже вистрибуючи з ребер, стукаючи швидше, ніж будь-коли раніше. Швидше, ніж мало б.

Корабель намагався звільнитися й тягнув Валеріана за собою на линві. Він жбурляв його навсібіч неначе дитячу іграшку…

По тілу Лорелін заструменів піт.

Валеріан розгойдувався вперед і назад, поки до нього не наблизився корпус вантажного корабля. Він наближався швидко, занадто швидко, і скай-джет врізався…

Лорелін скрикнула.

Під розсіяним тьмяним бузково-синім світлом лежали уламки. Лорелін благала Всесвіт… аж поки, слава Богові, Валеріан не витяг себе з-під задимлених уламків скай-джета, а потім похитнувся і впав додолу.

Усе почорніло. А потім раптово Лорелін полишила його розум і, вже стоячи над проваллям, вдивлялася в його обм’якле тіло.

«Валеріане!»

Його зображення стало розмитим. На якусь страхітливу секунду вона подумала, що втрачає з ним контакт, але потім зрозуміла, що то були її власні сльози.

Крізь її страх прорвався голос Бордового, який кричав:

— Тридцять секунд!

Лорелін іще якусь мить вдивлялась у Валеріана, а потім стисла зуби. Квиління не поверне його до життя. А от якщо з’ясувати, де він упав, то, може, їй це вдасться. Вона відвела очі від його простягненого тіла й роззирнулася довкола кручі, на якій стояв її двійник.

— П’ятдесят секунд! — прокричав Жовтий.

— Вибирайтеся!

— Негайно! — зойкнув Бордовий.

Але Лорелін вибратися не могла.

Поки що. Вона мала з’ясувати, де лежав чоловік, якого вона…

Зображення розмилося вдруге, але цього разу не від сліз. Раптом Лорелін відчула себе виснаженою, ніби пробігла двісті кілометрів без зупинки, і збагнула, що виснажується від напруження аж ніяк не тіло її, а розум.

«Давай, Лорелін».

Аж ось воно. Її гарячковий погляд впав на трубу, на якій фарбою були нанесені слова. У голові замакітрилося. Вона чинила спротив, але ноги не слухалися й раптом підігнулися. Вона боляче впала навколішки, але їй вдалося побачити й запам’ятати інформацію.

Р.630.СХ.СУЛБ… ЗАКОНС.

Зображення зникло.

Лорелін ледве могла ворухнути руками, але примусила себе їх підняти. Тремтливими великими пальцями рук вона намацала і вхопила слизьку істоту, що покривала її голову й тулуб. З останніх сил вона вивернула й відірвала від себе клейку медузу. Та брьохнулася на причал, шльопнувши мокрою поверхнею, а вона дивилася на неї, дрижачи, уся мокра від поту й морської води, виснажена майже до втрати пам’яті.

Медуза була повністю чорна.

— Неймовірно! — вигукнув Синій.

— Одна хвилина…

— …і десять секунд! — схвильовано заволав Жовтий.

— Це — рекорд! — виголосив Синій.

Медуза затріпотіла. Лорелін, скрививши у відразі губи, спостерігала за тим, як вона підтяглася до краю причалу і з тихим плескотом ковзнула в рідну стихію.

— З вами все гаразд? — занепокоєно спитав Бордовий.

— Ви знайшли його? — поцікавився Жовтий.

Задихаючись, Лорелін випалила:

— Р.бЗО.СХ.СУЛЬ… ЗАКОНС.

Усе ще стоячи рачки, вона подивилася вгору на своїх супутників.

— Хтось із вас може сказати, що воно означає?

Вони виразно подивились один на одного, і Синій заговорив:

— Шістсот тридцятий рівень на схід.

— Найпевніше труба для викидів сульфатів.

— Очевидно, законсервована, — додав Жовтий з видимим невдоволенням від того, що доводиться пояснювати такі банальності.

Ця трійця не раз і не двічі викликала роздратування. Але сьогодні вони виконали всі свої обіцянки, нехай і за платню. І завдяки їм вона зможе знайти Валеріана.

— Дякую, — щиро сказала Лорелін і всміхнулась їм усім.

— Будь-ласка, сержанте, — промовив Синій і, поклавши коротку руку на середину вузького огруддя, зробив легкий уклін.

— Бажаєте детальну мапу? — запропонував Бордовий.

— З істотною знижкою, — додав, ніби нічого не сталося, Жовтий.

Сержант Неза був одним з небагатьох, у кого для Окто-Бара були гарні новини. Засікли агента Лорелін.

Неза був високий, стрункий, прямий, як тополя.

— Ми прослідкували за сержантом Лорелін з допомогою біологічних засобів аж до цього місця, — він тицьнув у мапу станції.

— І що це вона робила на березі Галанського моря? — здивовано запитав Окто-Бар. Уся ця справа ставала дедалі дивнішою.

— Ми цього ще не з’ясували, пане генерал, — відповів Неза. — Але ми знаємо, що після того вона вкрала транспортний засіб та подалася до червоної зони. — І додав з дещо меншою впевненістю в голосі:

— А отут ми загубили зв’язок із нею.

Окто-Бар підняв брови. Червона зона… Ледве помітна усмішка заграла на його обличчі.

— Не маю жодного уявлення, як їй це вдалось, але, здається, вона виявила розміщення майора!

— Якщо це правда, гарних новин трохи побільшало.

У двері просунув голову ще один сержант і сором’язливо запитав:

— Пане генерал, там теє… там троє доґан-даґізів, які стверджують, що мають цікаву для нас інформацію.

Доґан-даґізів ніхто не любив. Вони жили з того, що торгували інформацією. Безкоштовно вони нею не ділились. У молодого сержанта були підстави говорити про них знехотя. Одначе два найкращі просторово-часові агенти безслідно зникли, і Окто-Бар не збирався нехтувати будь-якою зачіпкою, навіть якщо її принесло йому трійко доґан-даґізів.

— Впустіть їх.

Окто-Бар повернувся. Трійця, догідливо човгаючи, зайшла.

Він по черзі згрізна вдивлявся в кожного з них.

— Дозвольте покірливо висловити вам нашу повагу, пане генерале, — почав Синій.

— Бажаємо вам здоров’я…

— …і процвітання, — закінчив Жовтий і обдарував Окто-Бара тим, що в доґан-даґізів вважалось усмішкою.

— Ну, валяйте, — різко сказав генерал і схрестив руки.

Вони почали говорити. І що більше говорили, то сірішим ставало Окто-Барове обличчя. Коли вони скінчили, він відчув, як холодний гнів стискає йому нутрощі. Неза теж мав остовпілий і злегка знуджений вигляд.

— Рушайте за мною, — сказав йому Окто-Бар.

Генерал Окто-Бар прямував до кімнати для допитів, а за ним назирці йшло четверо його найкращих людей. За ним котилися троє доґан-даґізів, намагаючись рухатися так швидко, як їм це дозволяли коротенькі ноги. Охоронці, виструнчившись біля дверей, мали збентежений і дещо наляканий вигляд, та й узагалі воліли бути де завгодно, тільки не тут.

— Пане генерал, ми… — почала одна з них.

— Відчиніть оці двері, лейтенанте, — промовив Окто-Бар дуже тихим голосом, — інакше дуже пошкодуєте.

Вона відчинила двері.

Окто-Бар щиро сподівався, що інформація, яку він купив у доґан-даґізів, виявиться помилковою. З огидою він переконався, що ті казали правду.

До стільця був прив’язаний стрункий блідий чужинець. Його, очевидно, били, а коли це не дало результатів, тоді… Генерал був переконаний, що десь близько десятка трубок стирчало з його тіла не для того, щоб вливати туди щось корисне. Троє низькорослих чужинців, що привели його сюди, сторожко визирали з-за дверей.

Окто-Бар рвучко повернувся до чоловіка, який мучив оте створіння, і запитав його, клекочучи від гніву:

— Капітане, що тут діється?

Капітан явно був у паніці й лише витріщавсь на нього. Він безперестанку кліпав очима, ніби шукав запасний вихід, аби втекти звідси, відтак тремтливим голосом відповів:

— Я підпорядковуюся безпосередньо командувачеві Аруну Філітту! Я не повинен…

— Я — генерал Окто-Бар! — заревів генерал, ступаючи крок упритул до капітана. Терпець урвався. Перед лицем тортур терплячості місця не лишалося.

— За відсутності командувача я керую станцією «Альфа». Сержанте Неза, арештуйте цих людей! І негайно звільніть отого бідолаху.

Сержант Неза разом з іншим солдатом з готовністю й поквапом виконали генералів наказ. Доґан-даґізи товклись у дверях. Вони мали такий вигляд, неначе жадібно всмоктували все це видовище.

Блідого чужинця звільнили від пут, а двоє солдатів почали виймати з нього шприци. Його голова відкинулася назад, а тонкі груди здійнялися вгору. Окто-Бар став поруч із ним і заговорив до нього лагідним, але все ще повним праведного гніву голосом:

— Я щиро перепрошую за негідне поводження з вами. Ваші люди напали на нас, тож ми доправимо вас до в’язниці, проте обіцяю, наші лікарі попіклуються про вас. Ніхто вам більш не заподіє жодної шкоди.

Окто-Бар вимовляв ці слова, сумніваючись, чи доживе це створіння до початку лікування. Те, що вони з ним робили…

Створіння відкрило невимовно блакитні очі й безсило всміхнулося генералові. Насилу воно підняло руку і вхопило за руку Окто-Бара.

— Допоможіть нам… — благально промовило.

То було дивне прохання як для істоти, чия раса напала на станцію, але Окто-Бар лише відповів:

— Якщо ви бажаєте, щоб я допоміг вам, розкажіть мені все, що знаєте, а насамперед, чому ви на нас нападаєте.

— Тому що… у вас є… те, що нам потрібне, — ледве чутно вимовив побитий в’язень і заплющив очі.

На мить Окто-Бар подумав, що він помер. А потім несподівано поранений широко розкинув руки й вигнув спину дугою, неначеб намагавсь обняти увесь Всесвіт.

З його тіла вийшла якась блакитна хвиля і, пульсуючи, прокотилася кімнатою, а також пройшла крізь кожного, хто стояв у ній, витріщивши очі та роззявивши рота від здивування.