Валеріан та місто тисячі планет

Розділ тринадцятий

Перед Лорелін стояло трійко приземкуватих чужинців увишки з метр двадцять. Їхні кремезні чотирипалі руки неначе зависали в повітрі, а кожна пара маленьких, лупатих, пузирчастих вічок дивилися на Лорелін уздовж видовженого, схожого на хобот писка. Самі істоти були коричневі, зморшкуваті та згорблені, а на шкірі в них тут і там стирчало рідке волосся.

Лорелін, стривожена тим, що хтось підійшов до неї ззаду, спочатку витягла зброю, але згодом опустила, а вони опустили руки.

— Раді знову зустрітися з вами, — сказав один з них, що мав навколо очей синю пляму.

— Агенте Лорелін, — казав далі другий, чия шкіра навколо очей була теж розфарбована, але вже бордовим кольором.

Третій доґан-даґіз із жовтим забарвленням завершив речення:

— Незрівнянна як завжди.

— Якого біса ви тут робите? — гарикнула Лорелін.

— Ми йдемо туди, куди нас кличе робота…

— Ми говоримо понад п’ятьма тисячами мов…

— …і це може стати в пригоді…

— …на такому прийомі, — закінчив перший. Другий додав:

— Вам потрібні наші послуги?

Лорелін погладила зброю, яку щойно повернула на місце біля стегна.

— Ні, дякую. В мене є персональний перекладач, — крижаним тоном відповіла вона. — А тепер — геть звідси!

По радіо пролунав Валеріанів голос:

— Спитай їх, чи не мають вони інформації щодо М’юль.

«Ото вже заполонило його цим сном, — подумала Лорелін. — Але, здається, він у тому не винний». Вона скривила обличчя, але скорилася й, зітхнувши, звернулася до трійці.

— Гаразд, якщо вже так, майор Валеріан хотів би одержати певну інформацію. Планета М’юль. Ні про що це вам, хлопці, не говорить?

— Надзвичайно чутливе питання! — вигукнув Синій.

— Найкраще вам про це розповість… — провадив Бордовий, а доґан-даґіз із жовтим забарвленням закінчив:

— …майор Самк.

— Алексо, — покликав Валеріан, — що в тебе є на майора Самка?

На Лореліниному екрані з’явився портрет симпатичного смаглявого військового з акуратно підстриженою борідкою. До портрета додавалася інформація: «Самк Атон, майор. 33. Помер.»

— Майор Самк помер рік тому, — обвинувальним тоном повідомила Лорелін трійці.

Доґан-даґізи залишилися незворушними. Перший з них витяг маленький пристрій і показав їй власне фото Самка, який лежав мертвим на робочому столі. У Лорелін округлилися очі.

— Авжеж, — почав Синій, — дуже загадкова смерть…

— …яку ніхто так уповні й не пояснив, — додав Бордовий.

— Дехто може назвати це вбивством, — підсумував Жовтий театральним голосом. Лорелін дуже закортіло вдарити його кулаком прямо в довгий ніс, але вона втрималася.

— Я вас слухаю, — сказала вона.

— Майор Самк був експерт у всьому, що стосувалося планети М’юль, — провадив Синій.

— І він забрав усю ту дорогоцінну інформацію…

— …з собою до могили, — сказав Жовтий.

— Яка марна розтрата! — зітхнув перший доґан-даґіз.

— Якщо ви дізнаєтеся щось про цю планету, — промовила до них Лорелін, — нам буде цікаво.

— Нам буде приємно працювати з вами, Лорелін, — із захопленням вигукнув Синій.

— Перед тим, як піти… — почав другий.

— …дозвольте надати вам…

— …певну інформацію…

— …безкоштовно, — закінчив Бордовий.

Лорелін із скепсисом дивилася на трьох чужинців.

— Безкоштовно? — перепитала вона. — Ви що, захворіли?

— Конвертер дуже цінний… І на нього активно полюють, — глибокодумно кивнув Бордовий.

— Прийдуть найманці… — сказав Жовтий.

— …щоб його забрати… — казав далі Синій.

— …і швидше, ніж ви гадаєте, — урочисто закінчив Бордовий.

— Які ще найманці? — запитали одночасно Лорелін і Валеріан.

Усі троє самовдоволено дивилися на неї. Синій помахав пальцем перед нею.

— Безкоштовною була лиш перша підказка.

— А за решту треба платити, — сказав Бордовий.

— Звичайно ж, ви дістанете знижку, — додав Жовтий.

По радіо донісся Валеріанів голос:

— Алексо! Що це таке?

Лорелін на своєму екрані також побачила спалах червоного світла.

— Наближається з десяток якихось осіб, — поінформувала майора Алекса й додала, — їх немає в переліку учасників.

— Що це за особи? — вимагав відповіді Валеріан.

— Поки що встановити їхню ідентичність не вдається, — сказала Алекса.

Лорелін іронічно подивилася на доґан-даґізів.

— Мені здається, ваша інформація втратила цінність. Мерщій, забирайтеся звідси.

Трійця пригнічено попленталася до виходу. Валеріан з тривогою завважив, що червоний вогник замиготів частіше.

— Валеріане, — промовила Лорелін, — мені це не подобається.

— І мені теж. Негайно повертайся до зали й будь поруч із командувачем. Алексо, звідки вони йдуть? — спитав Валеріан.

— Звідусіль, — відповіла Алекса, — вони проходять крізь стіни.

Лорелін пришвидшила ходу, продираючись через напхом напхану залу до трибуни. Вони з Валеріаном зустрілись очима, і той обрав рішення.

— Лорелін, евакуюй звідси командувача! А я піду назустріч порушникам!

Лорелін відштовхнула останніх учасників заходу, що стояли на дорозі, стрибнула на сцену й побігла до Філітта. Схопивши його за руку, вона почала стягувати його звідти.

— Агенте, що таке… — почав протестувати Філітт, але вона змусила його замовкнути.

— Вибачте, надзвичайна ситуація!

Генерал Окто-Бар, який стояв осторонь, миттєво став на позицію, щоб забезпечити прикриття відходу командувача. Його зброя була напоготові, а обличчя випромінювало рішучість. У натовпі почалася паніка.

«Я дуже сподіваюсь, що ця тривога виявиться фальшивою», — подумала Лорелін, хоча й не вірила в це.

Валеріан переводив погляд з екрана на натовп і знову на екран. Червоний сигнал тривоги миготів усе частіше, і адреналін вже струмів у венах.

— Алексо! Стонадцять чортів! Мені потрібно ідентифікувати нападників! Хто вони?

— Вибачте, майоре, я не можу розшифрувати їхню ДНК, — відповіла Алекса.

— Що?! — вигукнув Валеріан. Цього просто не могло бути. У програмі «Інтрудера Екс-Бі 982» було закладено ДНК усіх відомих форм розумного життя. Можливо, Алекса не змогла…

Аж раптом задня стіна зали прийомів вибухнула.

Кількох гостей збило з ніг, і почулися жахливі крики. Валеріан був приголомшений видовищем.

У залу ввалилося з десяток струнких постатей у сірих шатах. Їхні синьоокі обличчя під каптурами були білі, як кістка…

«Білі, як перлини», — зрозумів Валеріан…

…і на них застиг рішучий вираз. Нижні цибулеподібні половини тіл цих істот м’яко світилися блідим блакитним світлом. У руках невідомі мали якісь предмети, що були схожі на витончено виліплені вази зі скла або кераміки, але замість того, щоб нести їх вертикально, вони повернули їх отворами вперед. Та, звичайно ж, то були не вази, а зброя, і чужинці почали навмання стріляти з неї в натовп.

Валеріан вже гадав, що стане свідком найкривавішої різанини, але зі стволів почали вилітати не кулі, а желатиноподібна речовина. Вона швидко бігла по тілу жертви, неначеб якась павутина, заклеювала її всередині кокона й повністю знерухомлювала.

Валеріан подумки повернувся до тієї миті, коли він попрохав Алексу зробити аналіз перлини. Комп'ютер запевнив його тоді, що на М’юлі не було мешканців. Але ж Валеріан бачив їх уві сні, а потім на Киріані, і ось вони тут.

Алекса не змогла проаналізувати ДНК Перлин просто тому, що для неї Перлин не існувало.

Він повернувся до реальності й побачив, що люди командувача вже відкрили вогонь по тендітних блідих постатях. Однак Перлини виявилися не лише неіснуючими істотами, а ще й невразливими. Вони підстрибували та ухилялися від куль, їхні рухи були гнучкі та плинні, такі ж красиві, якими були вони самі. До того як Валеріан зміг якось зреагувати, Окто-Бара, Лорелін і самого командувача Філітта, а також більшість його людей було впаковано у дивні желатинові кокони.

Валеріан стрибнув за широку колону з білого мармуру і сховався за нею.

— Алексо, — прошепотів він, — дай мені щось таке справді нищівне.

Він поглянув на свою зброю, спостерігаючи за спалахами світлодіодів.

— Зброя нового покоління, — відповіла Алекса. — Безперервний аналіз. Плазмові кулі. Лічильник умикається тільки через тридцять секунд.

— Чудово!

Валеріан витяг з кишені трубку, швидким натисненням активував її і встромив її до рота так, щоб кінчик стирчав назовні. На цю мить Перлини вже дісталися до сцени. Вони вхопили кокон з командувачем, підняли його і вже несли до виходу, коли Валеріан вистрибнув з-за колони і відкрив по них вогонь.

Він не помітив одного з Перлин, якому вдалося підкрастися до нього ззаду, але побачив, як блакитний гель з його зброї порснув йому на обличчя й на тіло. Він відчув, як його самого, так само, як і всіх інших за мить до того, огорнуло клейке тепло цього гелю. Якусь мілісекунду він ще боровся з ним, а потім гель огорнув його повністю й повалив додолу. На щастя, ця липучка була також чудовим амортизатором.

— Тридцять секунд, — проспівала Алекса, — і плазмові кулі запрацюють.

«О, це чудово, — подумав Валеріан, — а втім, я навіть не здужаю поворушити кінчиком мізинця на нозі». Бігли секунди, проте Валеріан не піддавався паніці. А далі, на щастя, трубка, яку він усунув до рота, почала миготіти червоним і розділилася навпіл.

З трубки виповз механічний павучок. Крізь гелеву блакить Валеріанові було видно слід, яким рухався маленький миготливий червоний вогник. То робот висунув лезо ножа зі своєї спини і встромив його в кокон. Він побіг уздовж Валеріанового тіла, продираючись крізь клей і лишаючи за собою акуратну мініатюрну смужку розрізу.

Валеріан ковтнув свіжого повітря й сів, вивільняючись від липкої другої шкіри. Спотикаючись, він побіг до Лорелін, витяг з набору інструментів невеликий ніж і розрізав її кокон. Її очі тремтливо розплющилися, і вона зробила глибокий вдих.

— Що це було? — запитала Лорелін.

— Перлини з М’юля, — відповів Валеріан. — І вони забрали командувача! Звільни генерала й мерщій до зали керування. Звідти ти зможеш слідкувати й за мною, і за ними.

Вона кивнула. Клей був на її обличчі й скупчився грудками на її волоссі. Попри це йому нічого не хотілося так сильно, як поцілувати її. Але він утримався.

І замість того чимдуж кинувся за Перлинами. Він гадав, що як Алекса не змогла розшифрувати їхні ДНК, йому буде важко їх наздогнати.

Утім, справа виявилася легкою, як собаці муху з’їсти. Потрібно було лиш бігти крізь здоровезні діри, що вони їх зробили у стінах.