Валеріан та місто тисячі планет

Розділ вісімнадцятий

Лорелін вилізла з законсервованої сульфатної труби на сході, на рівні 630, зі зброєю напереваги й зрозуміла, що перебуває неподалік краю глибокого урвища. Вона хутко, але обережно дісталася краю й подивилася вниз у чорну безодню. Кілька фосфоресцентних метеликів швидко пурхали та пульсуючим сяйвом освітлювали стіну. Тремтливі крильця цих чарівних, магічних істот м’яко жевріли відтінками пурпурного, фіолетового й темно-синього кольорів.

— Валеріане, — покликала Лорелін і, почувши луну, подумала, чи був той крик найрозумніше з того, що можна було зробити в цій ситуації. Але ж якби він відповів їй…

Проте у відповідь вона чула лиш завмирання відлуння власного голосу, а потім тишу.

Місце було те саме, Лорелін була в тому певна. Власне метеликів вона тоді не помітила, але бачила, як їхня люмінесценція освітлювала тіло Валеріана та уламки скай-джета. Та й конвертер наплодив їй доволі діамантів, щоб бути впевненою в точності мапи, яку надали їй доґан-даґізи. В її видінні Валеріан мав украй поганий вигляд. Вона могла лише сподіватися, що він протримається доти, як вона його знайде.

Лорелін покопирсалася в наборі інструментів і знайшла там тонкий, але міцний трос із гаком на кінці.

Потужним кидком вона встромила гак у скелю, рвучко сіпнулася, щоб пересвідчитися в його надійності, а потім обережно спустилася на тросі вниз по чорній, майже вертикальній скелі. Вона спускалася, допоки її ноги не торкнулися уступу, що видавався десь метрів на три від стіни. Смикнувши рукою, Лорелін від’єднала трос, хутко його змотала й поклала до набору. Каміння під ногами було слизьке, тож вона обережно ступала по виступу, виглядаючи партнера. Час від часу метелики колихали повітря, і колихання те вона відчувала на щоках, немов поцілунок, легкий, як дотик пір’їнки — дивно-приємний доторк у мить, оповиту страхом і журбою.

Виступ спочатку вигнувся, а потім заглибився в печеру. Важко дихаючи, Лорелін світила перед собою. Вона знайшла скай-джет, певніше те, що від нього лишилося. Лорелін похмуро стисла губи, відігнала страх, щоб той не відняв у неї сили, і знову гукнула:

— Валеріане!

Ніхто не відгукнувся. Вона мерщій кинулась до уламків і в дальньому кінці побачила його.

Валеріан лежав, простягнувшись на землі. Його одяг був подертий, в крові. Лорелін підбігла й упала навколішки біля нього.

— Валеріане, це я!

Вона поклала зброю додолу й стала гарячково порпатися у спорядженні. Витягши невелику систему першої медичної допомоги, підклала руку йому під голову і встромила ковпачок Валеріанові в рота. Червоний вогник перетворився на синій, і мініатюрна касета почала закачувати в його організм необхідний набір ліків.

— Опритомній, Валеріане… будь-ласка!

Проминали секунди. Нічого не змінювалося. Чи не запізно вона прибула? Система допомоги була дієва, але…

Його очі розплющилися. Він сів, кашляючи й відпльовуючись. Полегшення, яке вона відчула, було настільки сильним, що викликало слабкість. Вона відчула біль у м’язах обличчя й зрозуміла чому — бо надто широко всміхалася й не могла зупинитися. Лорелін торкнулася його щоки та, підкоряючись імпульсові, нахилилася, притисла свої губи до Валеріанових і міцно його поцілувала.

Секунду він сидів, украй здивований, а потім поцілував її у відповідь. Утім, коли вона відсунулася, Валеріан збентежено поглянув на неї.

— Лорелін! Що ти тут робиш?

— Я прийшла по тебе, — промовила вона. — Ти вщент розбив свій скай-джет. Пам’ятаєш про це? — Вона кивнула головою в напрямі уламків.

Валеріан кліпнув очима, усе ще трохи приголомшений.

— Ага… я… я втратив його, коли робив дугу.

— Ти хотів сказати, що мало не загинув, — зауважила Лорелін, силкуючись придушити усмішку. Вона не здужала відняти рук і відвести очей від нього, та й не хотіла. Надто сильним було для неї те потрясіння.

— Яке щастя, що я тебе знайшла!

Поволі до нього поверталася пам’ять.

— А що з командувачем? — запитав Валеріан. — Чи відомо, де він?

— Жодного сліду, — відповіла Лорелін, — їхній корабель щезнув у червоній зоні. Сигнали втрачено — і від корабля, і від командувача.

Валеріан кивнув.

— Гаразд. Здається, часу в нас обмаль. Рушаймо! — він одним порухом підвівся на закляклі ноги.

Лорелін залишилася стояти навколішках на скелястому ґрунті. Дивилась, як він ішов до уламків, щоб знайти там щось уціліле. Вона почувалася спантеличеною. На якусь мить їй навіть заціпило.

— І це все? — врешті запитала вона.

Він повернувся й уважно поглянув на неї. Сто чортів, він навіть не здогадався руку простягти й допомогти їй підвестися.

— А що таке?

— А де ж «дякую», а де ж «Лорелін, ти неймовірна»?

Обличчя Валеріана розтануло, і на ньому з’явилася давня, знайома лукава усмішка. Ступаючи сягнистою ходою, він підійшов до неї, допоміг піднятися й поцілував у губи. А потім відсунувся, затулив руками їй обличчя та вельми щирим голосом проказав:

— Дякую.

Та коли вона вже почала танути, додав:

— Але я б для тебе зробив те саме.

Лорелінині очі звузились, і вона відчула, як по щоках піднімається вгору вогонь несамовитого гніву. Валеріан сяйнув усмішкою та ухилився від призначеного йому ляпаса.

Вона згадала все, чого зазнала. Смердючого пірата, бромозаврів, що трохи не проковтнули її, вогку липкість медузи, яка закривала половину її тіла і протягом зайвої секунди могла зжерти її спогади…

Лорелін хотіла розповісти йому все це до нестерпно болісних дрібниць, але тепер усі її думки змішалися.

— Який же ти бовдур! — тільки й вимовила вона.

— Агов, охолонь, — сказав Валеріан, трохи всміхаючись. Треба ж таке! Йому це ще й подобалося! Він нахилився, підняв зброю, яку вона поклала на скелястий ґрунт, і запхав собі за пояс.

— Я довірився тобі навіть більше, ніж собі. Хіба не цього ти хотіла?

— Ні!

Валеріан хитнувся з боку в бік, а потім обгорнув її руками й притягнув до себе.

— Ти чарівна жінка, Лорелін. Як ти гадаєш, чому я хочу одружитися з тобою?

— А чого його виходити заміж за невдячного чванька?

— Та я й сам не знаю, можливо, тому, що без нього ти жити не можеш. Дивись, що я маю на увазі: коли він зникає з поля твого зору, ти вирушаєш на його пошуки.

Лорелін остовпіла від його егоцентризму й нахабства. Він нахилився, сподіваючись на другий поцілунок, але їй увірвався терпець. Вона відвернулася й різко відштовхнула його. Коли він відступив, то побачив лише холод в її блакитних очах.

— Маємо закінчити операцію, пане майор. Пам’ятаєте про це? — крижаним голосом проказала вона.

Валеріан зітхнув, опустив руки, а потім підняв їх угору, ніби промовляючи «ти перемогла», і пішов нишпорити поміж уламками скай-джета. Там, куди вони зібралися, їм буде потрібна зброя.

Лорелін відвернулася й задивилась на печеру, що відкривалася перед ними. Одну руку вона просунула в контейнер на поясі й попестила звірка-конвертера, щоб заспокоїти разом і його, і себе. Він лагідно куснув її за пальці, і вона всміхнулась.

— Ти, здається, казав, що дівчина з твого сну мала звірка-конвертера, схожого на нашого малого друзяку? — запитала Лорелін і, востаннє провівши пальцем по лускатій спинці конвертера, надійно замкнула контейнер.

— Так і було, — відповів Валеріан, стоячи спиною до неї і длубаючись в уламках.

Лорелін на руку сів метелик. Він був дуже красивий — лагідний, тендітний і барвистий. І мав він щось схоже на хвостик — такий собі довгий хвилястий вусик, що хитався й скручувався позаду комахи. Її рука завмерла, аби не сполохати метелика, і вона спостерігала за тим, як той повільно складав і розкривав крила.

— То якщо конвертер походить з їхньої планети, — провадила вона, — цілком зрозуміло, чому вони прагнуть повернути собі останній живий екземпляр.

— Еге ж, — погодився Валеріан. — І викрали командувача вони найпевніше тому, що гадали, той носить його на собі.

— А коли вони з’ясують, що то не так, наступною буду я, — додала Лорелін.

Метелик усе ще сидів на її долоні, і, незважаючи на роздратування від останнього прояву відверто безпардонної Валеріанової поведінки, вона всміхнулася. Всесвіт, попри все, був сповнений краси.

— Не хвилюйся, — запевнив її Валеріан, — я нікуди тебе не відпущу!

Вона зітхнула і вгамувала почуття обурення.

— А я нікуди не відпущу тебе!

Вона почула, як він пирхнув. Усе між ними знов було, як і раніше.

— Гадаю, краще мені вийти з гри, поки я у виграші, тому лишу це без коментарів.

— Еге ж, та ти з тим своїм сивим волоссям набуваєш мудрості, — подражнилася Лорелін.

— Одна сива волосина, — відбив він удар, — ти знайшла тільки одну.

Лорелін усе ще дивилася на прекрасне створіння, що дарувало їй свою присутність. Вона всміхнулася до нього.

— Такі чарівні тут метелики, — промовила.

— Авжеж, — відповів він неуважно, — але хоч би що ти робила, не дозволяй їм торкатися тебе.

Усмішка сповзла з Лореліниного обличчя.

— А чому ні? — в її голосі була натягнутість.

Метелик склав і знову розгорнув крила.

Вона стояла, не ворушачись.

— Тому що, — почав він, повертаючись до неї, — деякі з них… — його очі розширилися.

«Ні!»

Він прожогом метнувся до неї, але було пізно. За мить оманливо лагідний «хвіст» метелика обвився довкола Лореліниної руки, і хтось різко смикнув її у провалля.

Підбігши, Валеріан побачив, як Лорелін гойдалася, прив’язана до зап’ястка довгим світним фіолетовим вусиком, над проваллям, яке здавалося бездонним. Він прослідкував поглядом за вусиком і нагорі метрів за 40–45 угледів, що над іншою кручею сиділо здоровезне опецькувате створіння, яке лише віддалено скидалося на гуманоїда. Воно махало потворними ногами й тримало в руках річ, страшенно схожу на звичайну людську риболовну вудку.

Це створіння, немов волосінню, затягло Лорелін нагору, простягло міцну руку і вхопило її наче ляльку. Задоволено заревівши, показало здобич своїм краянам, які теж вудили на краєчку каньйону, і ті обмінялися захопленими вигуками, схожими на гавкіт.

Валеріан вихопив зброю і приціливсь, одначе відразу похопився: якщо він вб’є це створіння, воно випустить з рук вудку… а з нею й Лорелін. Він стиха вилаявся і передихнув.

— Так ми нічого не досягнемо, — промурмотів.

Потому запхав зброю до кобури, розбігся і стрибнув у порожнечу, намагаючись вхопити метелика.

Його руки зімкнулися довкруж одного з них.

«Будь-ласка, прошу тебе, виявись несправжнім!»

Так і сталося. Цей теж був принадою. Отже, його стрибок у безодню, щоб упіймати того бісового метелика, не завершиться смертю.

Метелик-принада міцно обвів «хвоста» навколо його талії, і Валеріана так хутко потягли нагору, що він насилу міг дихати. Його втягли й зупинили на відстані кількох метрів від бридкого обличчя, схожого на жаб’ячий писок. З рота зі скошеними донизу кутиками вирвався зойк, від якого у Валеріана аж залящало у вухах. Той зойк мав, напевне, виражати радість. Булан-батор два з половиною метри увишки квапливо кліпав червоними, палаючими очима з ледве видними зіницями-щілинами, явно витягши найкращу здобич за цілісінький день.

Він гепнув Валеріана об краєчок кручі й потягнувся до нього, тримаючи сітку. Однак Валеріан криво йому посміхнувся й підняв зброю.

— Вибач, — закричав він, — я неїстівний!

Залишивши безголову тушу булан-батора, бранцем якого він так і не став, Валеріан побіг туди, де, за його спостереженням, щезла Лорелін. На жаль, вийшло так, що Валеріанова партнерка була на сьогодні останньою здобиччю. Рибалка, що її здобув, закинув собі за спину великий округлий кошик, виготовлений з покривлених металевих стрічок, і попрямував до масивної брами, що правила за межу території булан-баторів. Краєм ока Валеріан побачив Лорелін у тому кошику. Вона поводилася доволі передбачувано: несамовито лаялась у спину чужинцеві, намагаючись водночас знайти щілину в покривленій клітці, до якої потрапила.

Валеріан біг хутко як тільки міг, стрімко пересуваючи ноги, але відстань до рибалки була доволі далекою, і той збіса квапливо перекидав оті свої жаб’ячі лапи. Відчинилися здоровезні залізні двері, пропускаючи рибалку всередину. Валеріан побачив з десяток стражників з наїжаченими списами та піками й спинивсь, а потім круто повернув праворуч.

Сховавшись за виступом чорної скельної породи, він із млосним відчуттям дивився на те, як рибалку впустили всередину разом із Лорелін, і брама, утілення страшної невідворотності, зачинилась за ними.

Його кохана опинилася в пастці за тими ворітьми, в палаці булан-баторів. І вдіяти він проти того нічогісінько не міг.