Валеріан та місто тисячі планет

Розділ дев’ятнадцятий

Не личило Окто-Барові так сумувати за дивним померлим чужинцем. Але в душі він відчував якусь дивну тугу, і це почуття суперечило всім раціональним міркуванням. Як узагалі можна було оплакувати смерть невідомої істоти, яка, до того ж, походить із такої агресивної раси?

«Допоможіть нам», — благала та істота.

Дивним було те, що Окто-Барові справді хотілося допомогти. І він дізнається якомога більше про цього зла-гідного та красивого чужинця, чий народ, як зауважила агент Лорелін, напавши на залу, повну розумних істот, не завдав шкоди жодній з них.

Своєрідний ворог, слід визнати. Окто-Бар зітхнув і запитав у Нези:

— Ви провели дослідження ДНК?

— Так, — відповів сержант, — але результат не збігся з даними жодного з мільйонів видів у нашій інформаційній базі.

— Як то може бути? — Окто-Бар не вірив своїм вухам.

— На те може бути два пояснення, — відповів Неза. — Або він належав до абсолютно невідомої раси, або… — військовий не закінчив.

— Або? — перепитав Окто-Бар.

— Або інформацію про його расу було навмисно стерто з бази даних.

Вони пильно дивились один на одного. До обов’язків Нези не входило самовільно пропонувати різні теорії старшому за званням офіцерові, якщо його про те не питали, а сам Окто-Бар не насмілювавсь озвучити жодну з дедалі химерніших думок, що ворушились у його голові. Він повернувся до крісла й різко всівсь у нього, намагаючись, переважно невдало, звести докупи відомі факти, аби скласти якесь пояснення, що звучало б більш або менш доладно. Він удивлявсь у безліч кольорових миготливих екранів, але насправді нічого на них не бачив.

Ким були оті загадкові чужинці, що викрали командувача Філітта? І чому про них не було жодного запису?

Його розмисли перервав голос сержанта Нези.

— Генерале, з’явився майор. На межі червоної зони.

За мить Окто-Бар був на ногах.

— Чудово. І в якому він кварталі?

Щоки сержанта зачервонилися, коли він відповів:

— Гм-м… то має бути Райська алея, пане генерале.

Райська алея?

— Якого біса він там робить? — сердито запитав Окто-Бар.

Червінь на сержантових щоках погустішав.

— І гадки не маю, пане генерале.

— Що ж, — відповів генерал хрипкішим, ніж звичайно, голосом, у якому ховалося здивування, — оголосіть виклик усіх підрозділів у тому секторі.

Щоночі на Райській алеї було чимало роботи для сил правопорядку. І ця ніч, здавалося, не відрізнятиметься від інших. Поліціант глянув на екран, що був пристебнутий до його зап’ястка.

На екрані з’явилось обличчя чорнявого парубка. У вусі поліціанта хтось заговорив, бо той кивнув головою, стиха відповів «зрозуміло» й став оглядатися довкола. Нараз той чорнявий, чиє обличчя досі прикрашало йому зап’ясток, притиснув зброю йому до скроні.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — напруженим голосом запитав поліціант.

— Авжеж, звісно, можеш, — відповів Валеріан. — Ворушись. Негайно пістолет до моєї кобури.

Поліціант зробив, як йому було наказано.

— Дякую, — сказав Валеріан, — тепер стій спокійно.

Валеріан вистрілив, і смужка синього світла увійшла поліціантові в карк. Той закляк там, де стояв, перетворившись на монумент. Протягом трьох годин він нікуди не дінеться, якщо тільки хтось не підійде й не нейтралізує дію знерухомлювача. А по тому часі його дія мине сама собою.

Валеріан натиснув кнопку на своїй зброї, і її з дзижчанням огорнув невеликий захисний екран. Він викривляв промені світла, через що зброя ставала невидимою для всіх. Потому Валеріан запхав її в задню кишеню штанів і приготувався до важкого випробування, яке йому належало витерпіти.

Випроставши плечі, він вийшов на головну вулицю в тисняву з представниць приголомшливого різнобарв’я рас, які демонстрували свої принади під сліпучими, яскравими ліхтарями в місці, де завжди була ніч.

— Здоров, любчику. Хочеш зануритись у вир пристрастей? — голос був хрипкий і глибокий, але жіночого тембру. Обличчя істоти вкривало дуже тонке та м’яке на вигляд хутро. Вона вишкірила гострі зуби, і Валеріан, заїкаючись, лише пробурмотів:

— Ой, ні, дякую.

Задкуючи геть від неї, він зіштовхнувся з парою цибатих близнят із довгим білим волоссям і в довгих білих сукнях.

— Здоров, — промовили вони в унісон, — платиш за одну, матимеш двох. Тільки цієї ночі.

Напівоголена дівчина враз піднеслася над Валеріаном, ласкаво всміхаючись і даючи йому шанс відірватися від ненатурально шикарних близнят. Вона мала справжню подобу людини, допоки світло не вихопило крильця з павутиння, прилаштовані їй до плечей. Вона весело помахала йому й запитала:

— Не бажаєш покататися?

Грудаста жінка в гостроносих туфлях, білих панчохах з підв’язками, у широкій, але дуже короткій спідниці й зі щільно затягнутим ліфом помахала хусткою і всміхнулася до нього. Її кругле обличчя було густо напудрене, а волосся — може, то була перука — стирчало вгору на півметра. Вона вигукнула давньофранцузькою мовою:

— Par ici, mon cheri![1]

Валеріан прикрив очі рукою:

— Ні, дякую!

Ще одна симпатична істота перетнула йому дорогу. В неї було міцне, туге тіло, вкрите чудовим, переливчастим синьо-зеленим пір’ям. На кінчиках пальців стирчали гострі кігті, але сама вона була тендітна та грайлива. Закривши долонями підборіддя, створіння випростало пір’я на хвості, неначе пава.

— Гайда, політаймо разом, — прошепотіла вона.

— Вибач, — відповів Валеріан, — у мене алергія на пір’я.

Він позадкував від неї, оглядаючись і шукаючи, як утекти. Його погляд зупинився на вивісці: «Усе, що бажаєш. Тільки для людей».

— Забирайся геть, збоченко! — почувся чоловічий голос. — А ти, солдате, зробив слушний вибір! Джоллі потурбується, щоб ти провів час у найкращій, яка тільки існує, компанії, на Райській алеї.

Валеріан обернувся й побачив чоловіка, що найпевніше й був тим самим Джоллі. Беззаперечно, він був людина, але вигляд мав якийсь сміховинний. На ньому були армійські чоботи, сірі камуфляжні штани та куртка, скроєна ніби за історичним військовим дизайном. Капелюх його глядівся так, ніби хтось колись носив його в епоху Дикого Заходу. Пальто на ньому було дивовижним поєднанням усіх веселкових кольорів — від синіх рукавів і бірюзових стрічок до червоних еполетів, а під ним малася жовто-чорна сорочка. Темні окуляри, повний набоїв ремінь для зброї та коротко підстрижена цапина борідка доповнювали це жахливе вбрання.

Сутенер усміхнувся, показуючи білі рівні зуби, по-братерському обійняв Валеріана за плечі й завів до свого закладу.

— Кажу тобі, на всій цій бісовій космічній станції кращого клубу ти все одно не знайдеш!

Він поплескав Валеріана по плечу.

— Стій тут. Я повернуся за секунду.

Валеріан знайшов нарешті заклад, який шукав, тож йому не терпілось одержати те, на що він полював.

— Я шукаю одну річ, дуже особливу…

Джоллі скинув руки вгору й розвів їх.

— Хоч би що ти шукав, я вже то маю! Довірся мені. Заходь усередину!

Валеріан вагався.

— Я… теє… не зовсім певен у цьому.

«Повірити не можу, що я тут. Якщо Лорелін дізнається, вона мене вб’є. Принаймні відкине моє шлюбне освідчення».

Але ж саме заради неї Валеріан і відшукав це місце. Якщо вона дізнається, то, він сподівався, принаймні дасть йому шанс усе пояснити, перш ніж уперіщити йому по сідниці.

— То що ж? — вигукнув Джоллі. — Чого ти шукаєш? Лише скажи.

— Гламопода, — відповів Валеріан.

— Еге ж! Вам, пане, неймовірно пощастило! Я не просто його маю, в мене найкращий гламопод в усьому Всесвіті.

Валеріан дозволив Джоллі завести його всередину під пронизливими поглядами двох викидайлів, що стояли обабіч дверей.

Він дуже, дуже сподівався, що робить усе правильно. А також, що Лорелін залишатиметься жива на ту мить, коли він її врятує.

А Лорелін сподівалася, що з Валеріаном усе буде гаразд.

Востаннє вона його бачила, коли її з запаморочливою швидкістю тягли нагору, а він, у буквальному сенсі, стрибнув у невідоме, намагаючись ухопити принаду й наздогнати її. Проте їх розлучили, а її кинули в кошик та принесли до будівлі, що була схожа на розкішний палац, у якому, щоправда, замість людей мешкали жаби.

Палац булан-батори будували для самих себе, а це означало, що все в ньому з погляду жінки з раси людей було завеликим. Рибалка, байдужий до умовлянь, лайки й Лореліниних погроз, приніс її у здоровезну кімнату, що межувала зі здоровезним кам’яним коридором. Кошик, де вона сиділа, спочатку відкрили, потім перевернули й безцеремонно вивалили її на товстий м’який килим. Лорелін підвелась, але двері зачинилися, і вона залишилася у кімнаті.

У кімнаті їй було доволі комфортно. Висока стеля була розмальована геометричними візерунками, ледве видимими в тьмяному світлі, а стіни вкривали гобелени. Посеред кімнати з величезної амфори струмили пасма запашного диму.

Вона була не одна. У великій кімнаті кілька булан-баторів жіночої статі різали тканину і зшивали її шматки між собою. Лорелін нервово подивилася на них, але швачки — булан-баторихи — лише балакали проміж собою і, здавалося, вели себе досить спокійно. Наприкінці кімнати розсунулася фіранка, і вкотилася ще одна булан-баториха, несучи здоровий кошик. Решта булан-баторих після її появи стали метушливо кивати і кланятись і відразу пришвидшили роботу, з чого Лорелін зробила висновок, що то мала бути якась наглядачка або важлива персона.

Будову тіла вона мала таку саму, як і особини чоловічої статі, — округлу й широку, з довгою веретеноподібною шиєю та маленькою головою. Як і ті, вона носила пов’язку на стегнах. Окрім того, на ній малися дві пари металевих чашок, що скромно прикривали четвірку великих грудей, а також капелюх з яскравими червоними перами, що у творчому безладі стирчали догори. Були на ній і прикраси — великі намиста довкруж сухорлявої шиї та каблучки на двох пальцях. Вона підійшла до Лорелін і скривила губи, неначе всміхалася, від чого її зовнішній вигляд аж ніяк не покращився.

Лорелін підвелася на всі свої метр сімдесят п’ять, витягла шию і подивилася на булан-баториху, що нависала над нею. Валеріан, хай йому грець, поцупив її зброю, але ж у неї залишалася її посвідка, яку вона витягла і тримала перед собою.

— Мої вітання, я — агент Лорелін, працюю на уряд, — хутко вимовила вона, — якщо не бажаєте дипломатичного скандалу, пропоную вам негайно мене звільнити.

Булан-баториха подивилася на неї, кліпнула виряченими очима, кивнула й вивалила вміст кошика, якого несла, до ніг Лорелін.

Просторово-часовий агент придивилася до купи тканин і збагнула, що булан-баториха щойно звалила на підлогу стос людського одягу.

— Дякую, — сказала вона, — але я не братимусь до створення нового іміджу. Мені треба йти. Розумієте?

Булан-баториха обдарувала її черговою моторошною усмішкою і знову кивнула так, що на її голові затріпотіло пір’я. Вона нахилилася, грубезними пальцями вхопила одну із суконь та протягнула її Лорелін.

Лорелін стисла губи.

— Я не вдягатиму ваших безглуздих суконь! Покличте начальника або перекладача, щоб бодай порозумітися.

Булан-баториха всміхнулася втретє. Лорелін стрималася, щоб не зробити гримасу, коли побачила той повний рот потворних зубів різних завбільшки. Булан-баториха вибрала іншу сукню й подала їй, запитально нахиливши голову. Можливо, оця сподобається Лорелін?

Лорелін урвався терпець. Вона набрала повітря в легені, стала навшпиньки і якомога голосніше закричала прямо в жаб'яче обличчя булан-баторихи.

Та здивовано відсахнулася й крутнула руками в повітрі. «Може, хоч зараз ти покличеш когось, із ким можна поговорити», — подумала Лорелін. Але булан-баториха лише кліпала очима й про щось міркувала. Потім нахилилась, аби її обличчя було врівень з обличчям Лорелін, роззявила велетенського рота й заревіла таким нелюдським голосом, на тлі якого агентів зойк здався нявчанням кошеняти.

Лорелін кліпала очима, з голови до п’ят вкрита слиною булан-баторихи, в її вухах гуло й дзвеніло.

— Гаразд, я… вдягну вашу сукню.

Усередині клуб мав набагато кращий вигляд, ніж Валеріан сподівався. Проте й тут він не мав жодної гадки про те, що йому трапиться.

У приміщенні стояли великі м’які меблі зі щільною оббивкою, вкриті оксамитом теплих, темних кольорів. На стіні висіли картини, і того, що вони зображали, Валеріан саме зараз не бажав бачити. Уздовж довгого холу на одній лінії було кілька дверей, деякі з них були зачинені, інші — відчинені.

Відразу ж за головними дверима містилася невелика стійка. Джоллі зайшов за неї, усміхаючись широкою, фальшиво радісною усмішкою.

— А тут, ковбою, залиш свої металовироби, — сказав він Валеріанові.

— Та я б краще їх утримав при собі, бо ж на чергуванні, — пояснив Валеріан.

Усмішка на обличчі Джоллі стала натягнутою, і радості в ній наполовину поменшало.

— Маєш дотримуватись правил, солдате. Ми тут любимось, а не воюємо.

Валеріан подумки посперечався сам із собою, а потім удав, ніби з великою нехіттю кладе на стійку зброю, яку забрав у поліціанта.

— Отак-о краще. Тепер тобі лишилось одну цяцьку дістати з кобури, розумієш, про що я?

— Угу, — тільки й відповів Валеріан.

Джоллі знову взяв його за плече, і Валеріанові довелося свідомо втамувати бажання випростатися з його обіймів. Сутенер повів його одним з коридорів до невеликого затишного старомодного театру, в якому було лише кілька місць. Над освітленою невеликими рухливими вогниками сценою висіла товста чорна оксамитова завіса. Збоку, на іншому узвишші стояло старовинне фортеп’яно. Джоллі провів Валеріана до крісел і силою всадив в одне з них.

— Слухай, — почав Валеріан, відразу ж підводячись, — домовмося…

— Тихіше, солдатику, про гроші поговоримо потім. Спочатку — розваги.

Він штовхнув Валеріана назад у крісло і змахнув бровами.

— І яка ж музика тобі подобається? Техно, макро, біо, нано?

— Я, теє… більше ретро люблю.

Джоллі глядівся задоволеним.

— От у цьому ти маєш слушність, друже! Старий віл з борозни не зверне. Отже, розслабся і… насолоджуйся!

Він пішов до фортеп’яно, всівся перед ним, хруснув суглобами пальців і почав грати. Валеріан був вражений і здивований. Зазвичай сутенери не мають корисних навичок або талантів, окрім уміння залякувати людей, але Джоллі виявився винятком з цього правила.

Світло згасло й завіса розсунулася. За нею був силует жіночої постаті приголомшливих форм. Вона стояла, схрестивши ноги в кісточках, спираючись однією рукою на тростину, а другу тримаючи на краєчку насунутого на голову невеликого капелюха з круглим верхом. Вона стояла, не ворушачи жодним м’язом, відтак рушила танцювати, дрібно цокочучи рухливими ногами, підкидаючи тростинку однією рукою і ловлячи її другою, демонструючи неймовірні форми у чарівному мінливому русі.

А потім увімкнувся прожектор підсвічування, і Валеріан затамував дух.