Валеріан та місто тисячі планет

Розділ перший

3710 рік, планета М’юль, сузір'я QN 34

Живе світло над нею м’яко, хвиля за хвилею, розливало волокнини сяйва. Як і все у світі, воно перебувало в гармонії з зірками, порами року, сонцем і морем. Дедалі світлішало, і вона, задоволено кліпаючи повіками, розплющила свої напрочуд блакитні очі. Вона повільно прокидалася й вітала новий день так само спокійно, як учорашню ніч перед сном.

Її м’який, усе ще дрімотливий погляд насолоджувався теплими рожево-кораловими відтінками спальні. Світло лилося з-під вигнутих сходів, і відполіровані стіни та стеля велетенської мушлі підхоплювали його відблиски й виповнювали кімнату рожевим сяйвом.

Її шкіра також усотувала світло. Вона була білого кольору, але не того суворого, одноманітного кольору, який звикли звати білим. Шкіра була розфарбована візерунками, що змінювали форму разом зі зміною душевного стану, — такий витвір мистецтва настрою.

Білість її гладенької шкіри радше була блідістю і здавалася чимось небесним, немов місячне сяйво. Ця шкіра тримала на собі кожну веселкову барву, перетворюючи їх разом на мінливе перламутрове тонке світіння.

Її звали принцеса Лііхо-Мінаа.

Поруч почувся м’який писк. Вона відвела погляд від звичних обрисів спальні до маленького улюбленця, який завжди горнувся до неї, поки принцеса спала. Лііхо-Мінаа усміхнулась, а малесенька істота щасливо засопіла в неї на шиї, витягши довгу мордочку й вигнувши пухнастий, неймовірно м’який животик, щоб господиня його почухала. Тваринка була така маленька, що могла всістись у принцеси в руці. І вона не боялася, що Лііхо-Мінаа її задушить, бо коли та спала, жорсткі нерівні лусочки на спині звірка будили її ще до того, як вона могла завдати будь-якої шкоди.

Принцеса рухалася легко, з грацією звивистої хвилі. Мотнувши ногами, вона опустила їх на гладку підлогу й потяглася. Потому підвелася й по-котячому м’яко, босоніж підійшла до велетенської молюскової мушлі, що була прикріплена до стіни. Мушля мала подвійну функцію. Її відполірована верхня стулка була таким собі дзеркалом, нехай і недосконалим. А нижня охоплювала ніби чашею десятки великих перлин, з яких одна посередині була завбільшки з власну голову принцеси. Над цією чашею, що правила за зливальницю для вмивання, світна істота з вусиками, родичка створіння, що висіло над принцесиним ліжком, випромінювала світло. Та й самі перлини м’яко, пульсуючи, жевріли, від чого на їхніх гладких поверхнях грало-мінилося різнобарв’я.

Лііхо-Мінаа всміхнулася сама собі й маленькому другові, що затримався в ліжку. Той роззявив витончену мордочку та позіхнув, а вона засміялася. Запустивши довгі тонкі пальці в чашу з мушлі, принцеса набрала жменю перлинок. Відтак піднесла їх до обличчя й потерла ними шкіру, неначе то була вода в твердому стані. Її сонливість безслідно здиміла. Блакитні очі засяяли, а шкіра стала ще гладкішою та пругкіше напнутою на її витончених кістках. Принцеса почувалася свіжою, сповненою сил і наснаги. Вона обережно поклала перлини назад до їхніх родичів у чаші.

Перед тим як вийти з будинку, вона застібнула довкруж довгої, стрункої шиї просте намисто — ланцюжок з єдиною, але вишуканою перлиною. Принцеса легко доторкнулася до неї, перлина дзенькнула та м’яко засвітилася у відповідь на ласку.

Піднявшись сходами, вона вийшла назовні, назустріч світанкові. Лііхо-Мінаа рідко бувала сумною. Її життя, як і життя всього її народу, було сповнене ритму, спокою та краси. А якщо її коли й охоплювала меланхолія, досить було озирнутися на чудовий світ навкруги, і звичний стан повертався.

Між пальцями ніг принцеса відчувала дрібний білий пісок, чула м’який і ненастанний гул океану, який горнувся спочатку до берега, відтак відступав, забираючи назад свої водяні пальці. Величезні мушлі різної форми та кольору вкривали берег, деякі з них навіть здіймалися з бірюзової води мілководдя — то були домівки її друзів.

Принцеса посадила маленького друга на сідало біля свого порівняно невеликого будинку-мушлі, лагідно поплескала його й пішла прогулятися до мерехтливої води. Океан грайливо бавився з блідими, як пісок, ногами Лііхо-Мінаа, поки вона йшла до гурту схожих на неї створінь.

Дехто з них стояв по пояс у воді, витягаючи філігранно тонкі сіті з різними завбільшки перлинами. Вони виносили їх на берег, проявляючи особливу грацію, бо ж їхні тіла самі по собі теж були перлинами. Діти й дорослі скупчувалися навколо сітей, готові допомагати витягати коштовні кулі та складати їх у великі коші з морських черепашок, які потім дорослі завдавали на спини й несли далі.

На певній відстані від океану в землі містилися невеликі кратери, чий радіус дорівнював витягнутій руці. Усміхаючись, з обличчями, осяяними молочним світлом, носильники черепашок висипали перли в землю, що вже чекала на них.

Робота була рутинна та стародавня, вона навіювала спокій. Лііхо-Мінаа повернула обличчя до сонця на сході й на мить заплющила очі. А коли розплющила, помітила яскраву смужку на помережаному світанковому небі — то був метеор.

І не один. За ним пронісся другий… а потім ще…

Від страху в принцеси стислося серце, коли перший шматок чогось невідомого, але явно не зіркової матерії, хлюснув у воду. Будинок з мушлі розлетівся на зубчасті уламки. Інші метеорити стали падати так швидко, що годі їх було порахувати. Вони вдаряли в океан, здіймаючи в повітря фонтани води, на суходолі сердито лишали по собі кратери — справжні рани на тілі цієї планети.

Почулися жахливі крики, і люди кинулися врозтіч. Але куди вони могли втекти? Принцеса вдивлялася у небо, в якому ніколи не було нічого, окрім зірок, місяців і сонячного світла, у той час як шматки металу завбільшки від кулака до будинку падали немилосердним дощем на переляканих жителів планети.

Вона безпорадно повернулася й поглянула в інший бік неба і помітила його.

Не просто велетенський — здавалося, неосяжний. Вона відразу збагнула, що то був не звичайний корабель. То була справжня смерть.

Лііхо-Мінаа жила біля океану, чиї пісні та колискові давали спокій і умиротворення, а запах зцілював. Вона щиро любила океан. А її родичі прагнули бути завжди разом із підданцями, якими правили м’якою рукою, і тому жили в селі.

Палаючий корабель мав упасти просто посеред того села.

Навколо панував страхітливий шарварок, спричинений незнаним досі людським страхом.

Принцеса, не зронивши ні слова, ані згуку, побігла.

Село являло собою нагромадження мушель, розміщених у кілька рівнів. Їхні вишукані вигнуті обриси по-товариському скупчилися навколо спіральних сходів і відкритих майданчиків. Палац, де мешкав імператор Хабан-Лімаї з родиною, був збудований з мушель, оздоблених тонкою різьбою та металом. Він стояв на чільному, найвищому місці в селі, звідки було видно берег і океан. Майдан перед ним, найбільший в селі, правив за сцену для ораторських виступів і музичних вистав, там виступали танцюристи й митці, збиралися селяни, щоб приємно провести дозвілля.

Одначе тепер тут юрмилися налякані жителі. Сповненими жаху очима вони вдивлялись у небо, звідки з гуркотом летіли уламки якогось іншопланетного величезного об’єкта і вдарялись об землю повсюди, куди тільки сягало око.

Імператор був особа врівноважена, він мудро й турботливо керував своїм народом. Тож, як і в будь-яку скрутну годину, усі свої сподівання пов’язуючи з волею правителя, жителі й цього разу з надією дивилися на нього й вірили, що він здужає зарадити тому лихові, яке насувалось.

Імператор повернувся до одного зі своїх стражів, який вийшов з палацу. Обличчя того аж почорніло від страху.

— Що сталося? — спитав повелитель мелодійною мовою свого народу.

— Ондечки! Погляньте! — страж показав поверх витончених вигинів дахів на величезний шлейф диму, що здіймався в небо.

У центрі села жили не всі, багато хто мав мешкання на околицях.

І так само багато хто жив там, звідки йшов отой жахний стовп диму.

Хабан-Лімаї прожив довге життя і знав, що таке потік метеорів. Однак цього разу сталося щось інше. Набагато гірше.

Поранені й мертві будуть тепер не лише серед його підданих.

— Клянуся зірками! — закричав імператор. — Вдаряйте на сполох! І мерщій на порятунок!

Юрма істот з блідою, перламутрового відтінку шкірою, з потемнілими від страждання лобами й очима, що виражали страх, рушила до тліючих уламків. І що ближчою була відстань, то менше надій плекав імператор на те, що хтось виживе.

Чорна велетенська гора покрученого, розбитого та обгорілого металу громадилася впереміш зі скалками розтрощених чарівних мушель. На М’юлі так давно не було воєн та насильства, що про них могли знати хіба з фольклору та легенд. Спочатку імператор гадав, що корабель зазнав аварії унаслідок механічної несправності, але врешті збагнув, що той став сумною жертвою війни й спровадив на той світ не тільки тих, хто загинув усередині його металевої обшивки.

Вони підбігли ближче, але не побачили нікого, хто б хитався, кашляв, кульгав, словом, був би поранений, але живий. Відчинена була лиш одна ляда, звідки кілька членів екіпажу злощасного корабля зробили даремну, невдалу спробу вибратися з того пекла.

Та хоч би там що, варто було спробувати когось урятувати. Певно, не всі загинули на облавку цього велетенського корабля…

— Розпочніть пошук тих, хто вижив, рятуйте, кого ще можна — наказав імператор і першим, сміливо ступаючи, увійшов усередину приреченого корабля. Жодної гадки він не мав про те, що саме там побачить. Слід було просто допомогти.

Стурбованість і підозри перетворилися на жорстоку дійсність. Усередині вони знайшли тільки обвуглені тіла тих, хто колись жив, сміявся, і в кого не було жодного шансу вижити. Рятувальна місія завершилася, не почавшись, але ті, хто зазнав такої жахливої смерті, мали безумовне право бути гідно похованими.

Хабан-Лімаї вийшов назовні, та не встиг вимовити й слова про сумне видовище, як їх накрило тінню, неначе щось невимовно велетенське намагалося поглинути сонце. Імператор поглянув угору. Скорбота за невідомими чужинцями, що стали жертвою військових дій, змінилась на нудотний жах.

З неба падав корабель завдовжки майже одинадцять кілометрів.

Імператор подумав про те, як уламки першого корабля перетворили на гострі скалки чарівні, але вкрай крихкі будиночки. Не було жодного шансу на те, що їхні домівки з черепашок переживуть кошмар, що насувається.

Утім, можливо, цей нещасний корабель зробить послугу тим, хто вирішив стати на допомогу його екіпажеві.

— Мерщій всередину! — заволав він. — Усім сховатися! Швидше!

До неминучого кінця лишалось обмаль часу. Імператор метав оком то на лихо летюче, що невпинно зближалося, то на власний народ. Істоти стрімголов бігли, несучи дітей, до єдиного притулку, що залишився. Коли підбігли стражі, які несли членів імператорової родини, Хабан-Лімаї пройняв острах.

Один з них тримав на руках наляканого п’ятирічного Цюурі.

Другий ніс його лиховісно нерухому дружину Алой. Її чудовні шати були розірвані й забризкані кров’ю. Аж ось вона стиха застогнала, повернувши голову в імператорів бік, і чоловік відчув полегшення. Дружина поранена, але жива.

— Занесіть їх усередину! Хутчіш!

Двоє стражів квапливо підкорилися. Одначе знову страх скував серце імператорові, щойно він ухопив за руку іншого стража та спитав його з невеличкою надією:

— А моя донька?

З очима, сповненими скорботи, той лише захитав головою:

— Я не бачив її.

Хабан-Лімаї згадав про уламки, що падали з неба, неначе осколки самих зірок, і серце його немов розкололося навпіл. Але впиватися горем була для нього річ недоступна, принаймні тепер, коли треба було зберігати спокій і піклуватися про тих, хто зостався серед живих.

Корабель нарешті впав оддалік від них. Землю різко струсонуло, як живу істоту в пароксизмі болю. Від звуків падіння вуха всім немовби прокололи гострі списи. Ті звуки супроводжувало моторошне видовище — корабель проорав борозну в ґрунті, тріснув і вибухнув каламутною вогняною кулею.

Імператор не зводив очей з передсмертної агонії корабля, до останньої миті чекаючи, поки його підданці забігають усередину. Відтак прожогом кинувся у сховок до першого корабля й щосили потягнув масивні двері. Напружуючи всі м’язи, він ухопився за дивну клямку й повертав її, допоки не відчув, що та з гуркотом сунеться вперед і стає на місце. Якусь мить імператор стояв, притулившись до неї, і важко дихав.

Потому обвів поглядом уцілілих. Скупчившись на металевій підлозі, вони розгублено позирали на нього, здригаючись від шоку. Коло дружини клопотався лікар. Поруч стояв син, дивився на батька знизу вгору, і сльози струмили по витонченому дитячому обличчю. Імператор ухопив хлопчика й міцно його обійняв, притиснувши обличчя до ніжної шкіри на дитячій шийці. Цюурі міцно пригорнувся, не бажаючи його відпускати.

У люк хтось постукав. Імператор похолов. Він не бажав бачити, хто то був. Не бажав дивитись у перелякані очі когось із його улюбленого народу, хто запізнився на надзвичайно трагічні кілька секунд. Одначе то були його одноплеменці. Він мав дати їм бодай якусь утіху в ці останні миті їхнього життя.

Хабан-Лімаї підійшов до ілюмінатора.

Він уважав, що більшого болю не витримає.

Але він помилявся.

На нього зорили добрі блакитні очі його любої наляканої донечки. Спочатку темне від страху лице трохи посвітлішало, і м’який рум’янець зачервонився на її щоках.

Чи залишилася в них бодай дрібка часу? Рахунок вже йшов на секунди.

Її смерть наближалася зловісно та стрімко, ніби смерть усього світу. Його доньці насідала на п’яти велетенська вогняна куля, її наздоганяла нищівна помаранчева хвиля, яка все спалювала на своєму шляху. Якщо він зараз відімкне люк, якщо впустить її всередину та врятує їй життя, але не встигне вчасно замкнути двері, то наразить на загибель усіх інших. Вогняна куля жадібно увірветься крізь найменшу шпарину, і тоді всі, хто на облавку, уподібняться до обпалених нерухомих трупів команди корабля.

Вона прочитала все це в його очах, і її власні очі розплющилися ще ширше. Маленькими кулачками вона стукала у вікно входу. А він стояв і дивився на неї, глибоко страждаючи, не в змозі нічого зробити для свого первістка, для дитини, яка уособлювала усе те добро, яке він щодня бачив у цьому світі.

За кілька секунд стукіт затих і зупинився. По її обличчю струмили сльози, але з нього щез вираз жаху. Було лиш розуміння — і скорбота.

«Моя малесенька дівчинко…»

Тріпочучи, вона притиснула лоба до круглого вікна.

— Лііхо! — закричав імператор у нестямі.

— Татку!

Батько й дочка плакали. Їх розділяло кілька дюймів — але для них то був цілий всесвіт. Будучи добрим правителем, Хабан-Лімаї, проте, мав над своїм народом надзвичайну владу. Небагато було для нього за межею можливого.

А власну дитину він врятувати не міг.

Імператор не звик до такої крайньої безпорадності й лише притискав руку до ілюмінатора. Принцеса проковтнула слину й також підняла руку. То не був справжній доторк, коли любляча плоть торкається тебе, але то було все, що він міг їй дати. Втім, навіть цей мізерний жест, здається, заспокоїв її. Вона випросталась, із силою ковтнула повітря й помахом вій зметнула кришталево прозорі сльози. Події цього дня добряче пошарпали Хабанові серце, але коли він побачив рішучість на витонченому обличчі Лііхо, йому здалося, що воно розлітається на шматки.

А хвиля насувалася, неначе голодний помаранчевий звір, готовий пожерти все на своєму шляху, перетворити її на почорнілі кістки й обвуглену плоть.

Лііхо востаннє всміхнулась до батька. Та усмішка не була ні трепетна, ані слабка. Вона була проявом сильного духу, спокійна та впевнена. Він подумав, що за своє довге життя не зустрів нікого, ким би так пишавсь, як своєю донькою.

Принцеса відвернулася від нього назустріч смерті. Вона змусить її рахуватися з собою.

Лііхо-Мінаа простягла руки й відкинула голову назад, відкриваючись пекельним обіймам. Батько не бажав на це дивитись, але не міг відвести погляду. Він мав шанувати її мужність. Він мав бути свідком того, що мусило статися.

І за мить до того, як вогонь поглинув її тендітні форми, до того як він перетворив її на попіл і спогади, з тіла Лііхо-Мінаа випорснула потужна блакитна хвиля.

Хвиля помчала із запаморочливою швидкістю, закрутилася геть від оточеної жахом планети М’юль, понеслася до зірок, стрімголов полетіла в космічний безкрай, повна світла, як та дівчина, чия смерть її породила, і ввірвалася прямо до…