Валеріан та місто тисячі планет

Розділ чотирнадцятий

Гідним подиву було те, що, на щастя, ніхто серед іншопланетян, які зібралися в залі Ради безпеки, не постраждав. Солдати командувача стріляли настільки влучно, що уникли жертв серед мирних істот, а зброя Перлин не вбивала, а лише знерухомлювала. Конвертер зовсім не постраждав, і побіжний огляд засвідчив, що звірок щасливо проспав усе це випробування. За кілька секунд Лорелін і генерал Окто-Бар вже були в залі керування. Обидва разом поклали руки на екран ідентифікації.

— Статус визначається за майором Валеріаном. П’ятий рівень. Надзвичайний стан, — задала параметри Лорелін, намагаючись тримати голос спокійним і холодним.

— Прийнято, — відповів Окто-Бар.

Лорелін викликала на екран мапу космічної станції і набрала код. На мапі загорівся червоний вогник. Скидалося на те, що Валеріан перебував десь глибоко всередині технічної секції станції. Він був якраз посеред головного перехрестя.

— Валеріане, я засікла тебе на візуальній мапі, — сказала Лорелін.

— Гаразд, але їх я загубив. Спробуй установити, де командувач.

Лорелін набрала запит, але замість розміщення зниклого Філітта на екрані з’явилось обличчя міністра оборони.

— Це агент Лорелін, мені потрібен доступ до генетичного коду командувача Аруна Філітта.

Міністр похитав головою.

— Агенте Лорелін, ці коди є цілком таємні, — пробуркотів міністр, — і ви чудово знаєте, що я…

Лорелін не мала часу на розмови. Вона поклала руку на сканер, і той після доторку загорівся червоним.

— Командувача викрадено, — повідомила вона, — і якщо ми за хвилину не з’ясуємо, де він, то втратимо його.

Сканер став зеленим.

Окто-Бар уголос прочитав результат:

— Результат перевірки на детекторі брехні негативний, пане міністр. І я також підтверджую, що командувача викрадено.

Чиновник завагався, а потім кивнув.

— Дуже добре. Доступ надано.

Щойно міністр послав код, Лорелін негайно його ввела. На віртуальній мапі з’явилася ще одна червона крапка. Вона зітхнула від полегкості.

— Дякую, пане міністр. Отже, Валеріане, я знайшла його. Він поблизу стикувального сектора. Порушники, ймовірно, прямують до свого корабля.

— Гаразд! Як туди дістатися найкоротшою дорогою?

— Північ-північ-схід, — відповіла Лорелін, — сто тринадцять градусів.

Валеріан зробив розворот на місці, слідуючи за цифровим компасом на зап’ястку. Потім він підняв голову і закліпав очима.

— Північ… схід… Лорелін, ти привела мене прямо в стіну!

— Ти ж сам сказав, що тобі потрібна найкоротша дорога!

Валеріан зітхнув: він і справді казав про найкоротшу дорогу. Потому клацнув по ґудзику на рукаві. За кілька клацань його польова форма перетворилася на тверду шкаралупу. На мить він затримався, щоб підготуватися до неприємного досвіду, а потім почав бігти.

Він робив це й раніше, а отже, знав, що фізично не завдасть собі жодної шкоди. Утім, навіть знаючи це, він щоразу, вганяючись із розгону в стіну, відчував, як йому тьохкає в животі.

Одначе ця цілком природна людська реакція не вповільнила його ані на мить. Валеріан розганявся, пробивався крізь чорну металеву стіну, і гонитва тривала далі. Він був у західній частині станції, у зоні мешкання гуманоїдів. Він рухався прямою, найкоротшою дорогою, трощачи коридори, вдираючись до приватних помешкань і прориваючись крізь торговельні зони та зони відпочинку.

Валеріан був настільки зосереджений на тому, що було перед ним, що якоїсь миті не помітив того, що було в нього під ногами, а певніше чого під ногами не було — він пробився крізь стіну, вилетів у відкритий космос і пірнув униз. Навколо нього пролітали різні невеликі кораблі — кожний у своїй справі, а чорні моноліти будівель були всіяні вогниками. Потоки пурпурно-червоного та синього освітлення позначали пішохідні тунелі, що з’єднували будинки між собою. Базові установлення його уніформи були запрограмовані на умови нормальної гравітації і мали перепрограмовуватися вручну. Отже, зараз він стрімголов нісся на один з пішохідних тунелів і, як ошпарений, намагався ввести код, який мав відімкнути функцію трощення його костюмом твердої матерії.

І часу в нього було якраз, щоб…

Валеріан розтрощив прозорий дах тунелю, аж тут його костюм дуже вчасно трансформувався, і він, хоча й на руки та коліна, але приземлився на підлогу коридору, замість того, щоб її пробити й вилетіти з іншого боку.

У коридорі було ще кілька людей, яких, звісно, налякала його поява. Вони відсахнулись, ухиляючись від прозорих уламків, що падали згори, але жодного з них не було поранено. З ними все мало бути гаразд, адже пролам від Валеріанового костюма, було відразу ж закрито захисним силовим полем.

— Алексо! — заволав він. — Налаштуй мені пересування поверхнями.

— Зараз, — хутко відповіла Алекса.

— Переналаштовано, — повідомила вона за мить.

Валеріан знову знявся з місця.

— Можливо, то була найкоротша дорога, але не найлегша, — важко дихаючи, заявив Валеріан Лорелін. Костюм захищав його від фізичних пошкоджень і давав йому додаткову силу, але ж швидкість залежала тільки від нього самого.

— Біжи, — підганяв його Лорелінин голос, — ти віддаляєшся від них.

— Я ж сказав, я роблю все, що можу.

— Роби це ще швидше.

Валеріан замкнув уста й не відповів. Зараз кожен його подих був цінним. Він рвучко біг по замкненому напівпрозорому проходу, допоки той вів туди, куди йому було потрібно. Прохід вивів його до будинку з невеликими квартирами, а далі пішов прямо, у той час як ліворуч повертав коридор передпокою. Він ледь помітив, що стіна будинку, де жила родина арисум-кормнів, була зроблена з напівпрозорого матеріалу і пробіг крізь неї. Але що то була не стіна, а вікно, він тільки тоді збагнув, коли розтрощив його на кілька сотень дрізок і завважив, що знову мчить униз.

Проте цього разу він був підготовлений. Алекса переналаштувала його зброю, і та зараз випускала плазмові диски діаметром приблизно метр двадцять. Ті диски були тонкі, але міцні, та яскраво палали. Валеріан із силою ступив правою ногою на перший диск і, стріляючи перед собою щоразу перед новим стрибком, побіг по них далі.

З останнього плазмового диска він зістрибнув на кластерне поле, де народ азін-мйо вирощував скупчення клітинних ядер. Побачивши те, він здригнувся. Ця раса на станції виконувала обов’язки лікарів і вирощувала кульки, наповнені різноманітним генетичним матеріалом для надзвичайних ситуацій, отже, Валеріан просто не міг не розтрощити ногами чимало з них. Гаразд, то була не його проблема, а Аруна Філітта, бо ж він командувач «Альфи» й водночас об’єкт рятувальної операції. Отак зміркувавши, Валеріан із криками «Пробачте!» увірвався на кластерне поле і, давлячи все, на що ставав, чкурнув в інший його кінець. Він дещо втішався тим, що азін-мйо обробляють сотні подібних кластерних полів, і лише на цьому полі росли десятки тисяч м’яких променистих кульок.

Поля клітинних ядер відділяли західну секцію станції, де жили гуманоїди, від її частини з газоподібним довкіллям. Валеріан нісся далі. «Найкоротша» дорога вела його прямо крізь величезну, сліпучу, золотого кольору стіну. Вона була втіленням хитромудрих комп’ютерних технологій, над якими саме в той час працювала група омелитів. То були біометалічні істоти з широкими, випуклими головами, кількома довгими й тонкими кінцівками та лазерними очима. Руйнування їхньої роботи непокоїло Валеріана більше, ніж шкода, завдана полю клітинних ядер. Він сподівався, що не скоїв нічого непоправного. Омелити розвинули в собі здатність спілкуватися з допомогою телепатії, і повідомлення, що вони їх посилали до його мозку, ясно свідчили про їхнє невдоволення. Він знав, що вони не завдадуть йому шкоди, але зрадів, коли втік від їхніх лазерних очей.

— Поквапся, — почувся Лорелінин голос, — здається, вони прямують до порту стикування, а ти вже майже добіг туди!

— Я роблю все, що можу! — огризнувся Валеріан. Він продерся крізь протилежну стіну велетенського скупчення комп’ютерних банків і знову став бігти по плазмових дисках, які вільно падали вниз і вибухали полум’ям, через ціле море прозорих рухомих створінь, що скидалися на медуз, чиїм середовищем було повітря.

— Зачекай, — сказала Лорелін, — вони вже на облавку. Цей корабель не має розпізнавальних знаків, його модель зовсім невідома. План змінюється. Сто сорок градусів на схід! Біжи прямо й шукай двері під номером вісімдесят один. Там тебе забере Алекса!

Не вповільнюючи руху, Валеріан глянув на зап’ясток і скорегував курс. У кожній секції, незалежно від того, які істоти її населяли, була своя стикувальна зона, що приймала різні кораблі з різними видами довкілля всередині. Отже, зараз він прямував до однієї з таких зон. Останні кілька років нею не часто користувалися. Поза сумнівом, Перлини її обрали, аби не привертати до себе зайвої уваги.

Він досяг зони й зістрибнув з м’яких плазмових дисків на металеву підлогу. Розтрощивши чергову стіну, Валеріан опинився у вентиляційній шахті й продовжив рух.

— Алексо, — почувся Лорелінин голос у вухах Валеріана, — надсилаю тобі координати. Забери його.

Валеріан відчув невеличку втому, але розумів, що треба потерпіти, бо мета вже дуже близько.

— «Інтрудер» на позиції, — промовила Алекса.

— О, це гарна новина, — задихаючись, сказав Валеріан. Рідко коли він укладав у слова настільки щирий зміст. Він рвонув прямо до залізних дверей з двома великими цифрами 81.

— Це вони, — промовила Лорелін, — іди далі. Валеріан опустив голову, пробився крізь залізну стіну й опинився в космосі.

«Інтрудера» там, на жаль, не було, і він почав падати вниз повз багаторівневий порожній причал.

— Гей, Алексо, де ти в дідька є? — прокричав Валеріан, падаючи.

Лорелін спантеличено подивилася на мапу. Покрутила колову шкалу — мапа зробила оберт. Аж ось цифри 81 перетворилися на 18 — Лорелін від жаху забило дух.

— Алексо, ти на вісімдесят першому?

— Так, сержанте.

— Вибач, я помилилася, — звернулася Лорелін до Валеріана, — то був вісімнадцятий номер!

— Чудово! — відповів Валеріан. — Бачиш? Я довіряю тобі більше, ніж самому собі, і дивись, у яку халепу через це вскочив!

Лорелін відчула, як у неї запалали щоки.

— Алексо! Забери його! На вісімнадцятому!

Вона чекала, кусаючи нижню губу. Здавалося, минули години, однак насправді вже за десять секунд Лорелін почула задиханий роздратований Валеріанів голос:

— Дякую, Алексо! Зроби, щоб тут з’явився пляж. Лорелін дозволила собі з полегшенням усміхнутися.

Валеріан перемкнув налаштування однострою на звичайний режим і забіг до кабіни. Коли внутрішній простір корабля заповнив екран його шолома, він однозначно відчув себе на своєму місці, й енергія повернулася до нього сплеском адреналіну. Судно, пристиковане на 18-му, і аж ніяк не на 81-му причалі, мало точнісінько такий самий вигляд, який мав бути в корабля, що його збудували бліді чарівні Перлини. Велике з трьома сторонами, які сходилися разом, було схоже на зірку. За двигуни правили десятки білих сфер ідеальної форми в нижній його частині, а опукла поверхня корабля мала не один яскравий колір, як у решти кораблів, а м’яке, приглушене сполучення витончених відтінків, які, здавалося, пересувалися хвилями.

Утім, зараз цей чарівний корабель розганявся, щоб утекти — з командувачем Філіттом на облавку. «Я не знаю, звідки ви прибули, — прожебонів він, нерухомо фіксуючись на цілі, — але знаю, куди вас збираюся послати».

«Екс-Бі 982» відкрив вогонь по кораблю. Той ухилився і пришвидшив рух, але Валеріан щільно сів йому на хвіст. Корабель був швидкий і водив його за собою, як кота за ниткою. Обидва кораблі пришвидшували хід і знову гальмували, вибираючись із черги танкерів уздовж стикувальної станції. Валеріан був вражений тим, з якою швидкістю маневрував цей корабель набагато більших розмірів. Попри те йому вдавалося не спускати з ока задню частину корабля.

— Я збираюся відстрелити їм двигуни, — повідомив він Лорелін і Окто-Бара.

— У них надсучасні захисні екрани. Ти їх не проб’єш, — попередила його Лорелін.

— Ну, тоді спробуємо влучити в більшу ціль.

Але як тільки він зібрався вистрелити, сталося неймовірне. Уздовж перламутрових боків корабля з’явилися неначе десятки тріщин. На мить Валеріанові здалося, що мав статися вибух. Але «тріщини» поглибшали, і Валеріан збагнув, що величезний корабель розщепився на кілька кораблів, точнісінько таких самих, але меншого розміру. І ці кораблі тепер розлітались у всіх напрямках.

— Чорт! Лорелін, цей корабель щойно розколовся на ціле гроно маленьких кораблів. На якому з них командувач? — прокричав Валеріан.

— Дев’яносто градусів ліворуч! На південь! — відповіла Лорелін.

— Дев’яносто градусів? — лютував Валеріан. — Ти впевнена? Не сто вісімдесят?

— Дев’яносто градусів! — гарикнула Лорелін. — Поквапся!

Тепер над ним, під ним, попереду й позаду нього летіли кораблі, і він помітив, як судно, на яке вказала Лорелін, блискавкою промайнуло під ним справді під кутом дев’яносто градусів. «Інтрудер» змінив курс і погнався за малим космічним кораблем, що понісся до лабіринту нутрощів станції.

Валеріанові подобалося пілотувати «Інтрудер». Він вельми пишався Алексою. Але коли він трохи не врізався в інший корабель, і Лорелін заволала йому у вухо «Обережно!», він передумав.

— Цей корабель надто великий для переслідування, — заявив він їй та Окто-Барові, — отже, я візьму скай-джет!