Валеріан та місто тисячі планет

Розділ двадцять другий

Валеріан вже робив глибокий вдих, щоб закричати й попередити Лорелін, але та сама здогадалася про те, що буде далі. Вона щосили метнула таріль в імператора та кинулась тікати, але її вхопили двоє стражників. Лорелін верещала й брикалася, намагаючись звільнитися, проте стражники були дужі й великі. Коли непокірливий десерт повернули на його місце перед імператором, той схвально хрюкнув.

— Гадаю, нам треба забиратися, — пропищала Булька.

— А я гадаю, що ти маєш дозволити мені закінчити з цим, — випалив у відповідь Валеріан.

— Гаразд, — охоче погодилась Булька.

— Валеріане! — закричала Лорелін, усе ще вивертаючись із мертвої хватки стражників.

Навіть у цю зловісну мить Валеріанові перехопило дух, а серце переповнилося почуттями. Дивлячись у вічі неминучій смерті, Лорелін усе ж таки вірила, що якимось дивом Валеріан зможе знайти її.

І, сто чортів, він її знайшов!

— Лорелін, я тут! — закричав він, попри клубок у горлі. — Це я, Валеріан!

Булька надала Валеріанові контроль за всіма їхніми рухами. Він кинувся бігти — точнісінько в прогалину між двома стражниками. Перший стражник замахнувся на Валеріана важким мечем. Валеріан ухилився від нищівного удару, пригнувся й вихопив меча в другого стражника. Ще до того, як остовпілі стражники змогли щось зробити, він заколов другого з них його ж власною зброєю, крутнувся і встромив закривавлене лезо в широчезний живіт першого. Обидва попадали, і Лорелін звільнилася.

Валеріан сподівався відвернути імператорову увагу від десерту, і йому це вдалося. Тепер погляд червоних очей імператора застиг на ньому. «Чудово, — подумав Валеріан, — подивись-но на це».

Завдяки Бульчиним талантам Валеріан зміг поєднати тіло й міць булан-батора з власними швидкістю та рухливістю. Він був певний, що результат такого поєднання увійде в історію цієї раси. Валеріан ревів голосом одного з них, коли біг назустріч новим стражам, і лезо меча спалахувало, коли він відрубував їм руки, відтинав голови від довгих ший та прошивав набряклі животи. Справу істотно полегшило те, що зброї у стражників було небагато, рівно як і одягу на їхніх тілах. Вони вправно володіли своєю зброєю, але йому ставало прудкості, щоб ухилятися без жодної шкоди для себе.

Нові стражники бігли в прохід до Валеріана, намагаючись захистити свого імператора. Валеріан рубав, пригинався і знову насідав, стрибаючи по тілах, яких набралася вже ціла купа. Імператриця перелякано відповзла набік, а імператор ревів, тицяв пальцем і не зводив червоних палаючих очей з Валеріана.

Валеріан заревів, стрибком подолав останні кілька метрів і, хвисьнувши мечем, опустив його.

Імператор залишивсь нерухомо сидіти. Зрушив з місця самий верх його голови, якраз під короною. Частина голови скотилася вбік, упала й перекинулася.

Натовп роззявив роти від здивування. Імператор Булан Третій був мертвий.

Лорелін лежала пластом долі коло трону, в безпеці, осторонь спалахів лез і повалених тіл. Відсапуючись від напруги, Валеріан закричав до неї:

— Лорелін!

Вона підвела голову і здивовано подивилася на нього. Він нахилився, однією рукою вхопивши її за руку, а другою намагаючись скинути з неї жахливий капелюх-тарілку. Вона почала різко й несамовито його періщити, і Валеріан збагнув, що, Лорелін сприймає його за ще одного булан-батор, який настільки збожеволів, що напав на повну залу стражників і вбив імператора.

— Булько, — крикнув він, — злізь із мене!

Булька підкорилася, зісковзнула з Валеріана й повернулася до свого первісного драглистого стану. Лорелін перевела погляд з блакитного безформного чужинця на свого партнера.

Валеріан не зміг побороти раптового бажання.

— Одружуймося, — саркастично промовив він, — ти вже вся в білому.

Він дивився на те, як ці чарівні очі звужуються, а ідеальні губи розсовуються й оголюють білі зуби, щоб загарчати, і він знав, що наступним буде потужний удар кулаком йому в щелепу.

Валеріан ошелешено кліпав очима й недовірливо вдивлявсь у неї — допоки вона раптом не обняла його. А потім відхилилася, радісно всміхнулась до нього й подивилася на нього сяючими очима. Він нахилився, щоб поцілувати її, та Лорелін підняла палець із каблучкою та похитала головою. Валеріан насупився. Тим самим пальцем вона показала йому за спину.

Він обернувся.

Усі до одного стражники, які ще залишалися в залі, а було їх чимало, пішли на них в атаку, горланячи на повні легені й погрозливо махаючи зброєю.

Валеріан ухопив Лорелін за руку.

— Булько, тікаємо! — гукнув він.

Вони втрьох метнулися назад до кухонь. З десяток воїнів, гарчачи й виставивши вперед піки та списи, квапливо переп’яли їм дорогу. Трійця загальмувала й зупинилася. Валеріан озирнувся довкруж. З усіх боків його оточував лише простір. Іншої дороги звідти не було. Чи таки була?

— Назад, до трону! — заревів він.

— Ти збожеволів? — вигукнула Лорелін.

Валеріан не відповів, але на тому їхня суперечка скінчилася. Він ще міцніше стиснув її руку, і вони стрімко понеслися назад тією самою дорогою. Булька за ними. Цей їхній маневр здавався настільки безрозсудним, що стражники остовпіли від здивування, і прохід був вільний.

Валеріан прямував до одного з боків трону. Імператриці ніде не було видно, і ніхто зі стражників не вважав своїм обов’язком захищати мертвого імператора. І там було саме те, на що він сподівався.

Ґрати.

Валеріан упав на коліна й з допомогою Лорелін і Бульки зміг посунути решітку.

Репетуючи, наближалися стражники. «Уперед, швидше!» — кричав Валеріан Лорелін і Бульці. Вони стрибнули до… до того, що їх чекало внизу. Хоч би що то було, воно мало бути кращим за тих почвар, що, дико вигукуючи, неслися на них з роззявленими пащеками та зброєю.

Коли Валеріан кинувся вниз крізь діру в підлозі, вони вже були від того місця за три сягнисті кроки.

— Пане генерале, прибуває Третій полк, — доповів сержант Неза.

Окто-Бар походжав залою. Він глянув на екран якраз тоді, коли на ньому з’явилися три великі кораблі, що матеріалізувалися з екзокосмосу.

— Чи нема більше новин від наших агентів? — запитав він, хоча й знав відповідь. Якби було щось нове, Неза б йому негайно доповів.

— Жодної, — відповів Неза на риторичне запитання.

Окто-Бар ще більше насупився. Двоє людей перебували в зоні станції, населеній булан-баторами, і від них — жодних новин. Це не збільшувало й до того мізерних шансів на їхнє виживання.

Окто-Бар міркував над словами чужинця, який помирав від катувань у кімнаті допитів. Над словами, які той вимовив, коли генерал спитав його про причини нападу на станцію.

«У вас є те, що нам потрібне».

Якщо то правда, чому тоді чужинці не заходять із ними в контакт?

— А що з командувачем? Жодної вимоги викупу?

«Як же ми зможемо допомогти вам, якщо ми навіть не знаємо, чого ви хочете?» — безпорадно подумав Окто-Бар.

— Ні, — відповів Неза. — Пане генерале, міністр на лінії.

— Увімкніть його, — скомандував Окто-Бар, підводячись і розгладжуючи куртку.

На екрані з’явився міністр оборони.

— Моє шанування, пане міністр, — промовив Окто-Бар.

— Генерале, Рада надала вам повноваження командувати цією операцією. Поздоровляю вас, — сказало зображення міністра.

За інших обставин таке повідомлення викликало б в Окто-Бара тихе радісне задоволення. Роками він служив віддано й без гучних слів, упевнено посуваючись до цієї мети.

Однак тепер таке сподіване підвищення частково втратило свою привабливість через жахливі обставини, якими воно супроводжувалося.

— Дякую вам, пане міністр. Одначе, щоб виконати завдання, мені потрібен тимчасовий доступ до всіх даних і паролів командувача Філітта.

Міністр мав стривожений вигляд і відповів не відразу. Нарешті він промовив:

— Згідно з правилами це не можливо без його чіткої на те згоди.

— Пане міністр, я уповні це розумію. Але вже зараз, під час нашої з вами розмови, командувач може бути мертвим. Щоб успішно виконати нове завдання, мені потрібно знати все. За цих обставин праця в умовах цілковитої невизначеності становить для мене надто велику небезпеку.

Міністр усе ще вагався. Будучи військовим до нутра кісток, Окто-Бар розумів його дилему і співчував йому. Але він також знав, що має слушність.

— Я надаю вам доступ, — нарешті вимовив міністр.

— Дякую, пане міністр, — полегшено відповів Окто-Бар.

Міністрове обличчя зникло з екрана.

— Дайте дозвіл на стикування, — скомандував капітанові Окто-Бар.

— Слухаюсь, — відповів капітан і почав виконувати команду. Окто-Бар глибоко зітхнув. За чимало років він навчився довіряти власним інстинктам, а саме зараз вони йому підказували: гра ведеться навколо якихось зловісних речей. Можливо, пізніше він шкодуватиме, що про них узагалі дізнався.

Але права на розкіш незнання в нього не було, і він поклав руку на сканер.

— Наказую витягти файл щодо операції на М’юлі.

— Ваш запит задоволено.

На екрані замиготіли документи. Окто-Бар проглядав інформацію в міру її розгортання. То були назви сотень військових кораблів, їхні номери та вогнева міць.

То була армія, яку людство виставило в одній з найстрашніших воєн за всю свою мінливу історію — у війні проти Південних територій. Переважно саме внаслідок цієї війни, що супроводжувалася роками насильства та астрономічними втратами з обох сторін, людство рішуче зобов’язалося проводити політику миру за найменшої для того можливості.

«Цей мир було куплено найкривавішою ціною», — згадав Окто-Бар слова свого батька. Він далі читав перелік кораблів і їхніх капітанів.

Однак там мала бути інформація, брак якої впадав в око.

— Хто командував операцією? — запитав Окто-Бар у комп’ютера.

У відповідь висвітилося повідомлення: «Інформації немає».

Генерал насупився. Йому не подобалися таємниці й загадки. А найбільше йому не подобалися речі, в яких, здавалося, не було жодного сенсу. І нічого доброго те не віщувало.

Вони впали вниз десь метрів на дванадцять, але приземлилися безпечно. Втім, сморід там був страшенний. Валеріан помітив, що булан-баторська прислуга викидала рештки наїдків убік від імператорського трону, певно, то був сміттєвий бак завбільшки з цілу кімнату. Валеріан навіть гадати не бажав про те, що саме, розкладаючись, складало ту какофонію смороду, яка ввірвалась у їхні ніздрі.

А там, нагорі, стражі лементували від гніву й розчарування.

— Вони надто великі, щоб пролізти сюди, — запевнив Валеріан своїх супутниць.

— Вони знайдуть спосіб дістатися до нас. Ми попали в пастку! — заперечила Лорелін.

— Ні, — відповів Валеріан, — ця яма має якось звільнятися від сміття, а отже, тут мають бути якісь двері.

Вони перезирнулись, а потім поглянули вниз, на мертві туші, гнилі фрукти та інші бридкі недоїдки, що товстим шаром заповнювали простір під їхніми ногами.

І раптом вони знову почали падати, але цього разу разом з усіма відходами, що оточували їх і валилися їм на голови. Задихаючись, вони стали відчайдушно відкопуватись, аби мати змогу дихати. Валеріан переможно озирнувся довкруж.

— Я ж тобі казав, що десь мають бути двері, — розсудливо сказав Валеріан.

Лорелін незграбно підвелася й витягла з волосся луску розміром з її долоню.

— Перед тим, як увірватися всередину, ти не вивчив плану будівлі. Як завжди.

Лорелін виплуталася зі сміття й наштовхнулася на гуманоїдний скелет. Вона кліпнула, ковтнула слину, роздивилася його одяг і почала знімати його. Валеріан подумав, що той одяг справді був не таким паскудний, як той, що на ній.

— А ти хотіла б, щоб я прибув сюди вже після головної події? — спитав Валеріан, показуючи на скелет.

Лорелін зітхнула:

— Краще б ти забрав мене звідти до іншого місця, ніж до велетенського бака на сміття!

Валеріан сердито нахмурився:

— Якби не я, ти б уже позбулася мозку.

Несподівано Лорелін усміхнулася.

— Тоді без мозку були б ми вдвох.

— Та невже? — відбив удар Валеріан. Йому це вже почало допікати до живих печінок. — А кому це в голову зайшло полювати на метеликів біля каньйону?

— А хто не здатний керувати навіть скай-джетом? — сердито подивилася вона на нього.

— А хто мене мало не вбив, бо номери читав задом наперед?

— А кому б зараз бракувало однієї руки, якби я не змогла за менш ніж тридцять секунд полагодити передавач?

Валеріан був майже багровий від гніву:

— Я щойно врятував тобі життя, і оце вся твоя подяка?

— А я врятувала життя тобі, пам’ятаєш? Медуза трохи не висмоктала з мене мозок, і все заради того, щоб тебе знайти!

— І що це з тобою коїться, що кожного разу майже втрачаєш мозок? — вигукнув Валеріан.

— Агов… друзі, — почувся слабкий голос, що належав Бульці.

Кинувши суперечку, вони повернулися до неї і різко в унісон запитали:

— Що таке?

— Я кепсько почуваюся…

Валеріанова злість ущухла й змінилась занепокоєнням. Булька майже повернула собі людське тіло. Але не повністю. Замість холодної блакиті — її природної барви, як він пам’ятав, вона прибрала потворно-лілового кольору синця. Важкою ходою він попрямував через відходи до того місця, де Булька ледве стояла, а вона підняла до нього обличчя, позбавлене рис.

— Що сталося? — занепокоєно запитав він.

— Здається, мене поранили під час бою.

Булька говорила слабким голосом, а колір її тіла почав змінюватися з лілового на червоний. Вона, кривлячись, напружилась, і на мить на порожньому полотні її обличчя проступили риси танцівниці кабаре.

«Під час бою…» Валеріан оскаженіло бився, певний того, що леза мечів стражників його не торкалися, бо він був удатний боєць. Звісно, зброя до нього не діставала, адже призначені для нього удари брала на себе Булька, захищаючи його власним тілом. Він про неї навіть не згадав, адже думав лише про те, щоб бути саме тим упертим нестримним Валеріаном. А зараз…

— Булько, — промимрив він. — Ні, ні… Мені дуже шкода. Скажи, що я можу для тебе зробити?

Вона скривила щілину рота трохи вгору, намагаючись усміхнутися, і від того йому немов хто батогом по серцю стьобнув.

— Майже нічого. Усе гаразд. Там, звідки я родом, життя болючіше за смерть.

Ті слова різали неначе ножем.

— Благаю, не кажи цього!

Булька ледве йому всміхнулася.

— На жаль, це правда. Життя — цілковита нудьга, якщо в тебе немає індивідуальності.

Почуваючись безпорадним, Валеріан раптом усміхнувся до Бульки. Він обережно, дуже ніжно взяв її на руки.

— Але в тебе є індивідуальність. Ти — героїня. Ще й більш від того — найвеличніша акторка, яку я будь-коли зустрічав.

Порожні Бульчині очі наповнилися червоними сльозами.

— Дякую тобі. Мені було приємно виступати перед тобою. А зараз… я зіграю останню роль.

Її обличчя зіщулилося від напруги. Відтак раптово її червоний колір заблимав, і крізь нього прорізалися білі шати, золоті прикраси, гладенька смаглява шкіра й лискуче чорне волосся. Підкреслені широкими чорними лініями очиці зігнулися в усмішці.

То була Нефертіті.

— Я залишаю вам своє царство, — промовила вона сильним і звучним голосом, попри те, що тіло їй відмовляло, — добре доглядайте його.

— Обіцяю, — урочисто відповів Валеріан.

Перемагаючи біль, Булька говорила з зусиллям далі:

— А найважливіше те…

— Що?

Єгипетська цариця, чи то пак дівчина-гламопод з великим серцем — і цей її образ важив більше для Валеріана — простягла руки в напрямку Лорелін, яка стояла за кілька кроків оддалік, мовчазна.

— Щоб ти беріг її як зіницю ока. Любив її безмежно, — вона ніжно всміхнулася. — «Жебрацька та любов, що знає міру».

Булька стулила очі і впала Валеріанові на руки. Він тримав її у скорботній шанобливій тиші й дививсь, як її тіло почало твердіти, аж поки не стало міцним, наче камінь, перетворившись на стародавню статую Нефертіті. І за секунду вона розсипалася на пісок і цівками просочилася крізь Валеріанові пальці, допоки на них нічого не лишилося.

Валеріан удивлявся в купку піску, почуваючись самотнім і загубленим. Він відчув легкий доторк до плеча, поглянув угору й побачив, що Лорелін уважно дивиться на нього, і непролиті сльози блищать у неї в очах.

Коли Валеріан взяв її за руку, то відчув, що його очі теж повні сліз.