Валеріан та місто тисячі планет

Розділ одинадцятий

Генерал Ноїнтан Окто-Бар чекав на них у залі керування станцією «Альфа». Валеріан і Лорелін знали цю залу. То був нервовий вузол усієї станції, і майже кожен квадратний сантиметр її поверхні, за винятком підлоги, встилали екрани. Різнокольорові монітори на чорному тлі показували все: від температури в будь-якій точці до кількості населення, від хімічного складу газів і рідин у різних районах до інформації про замкнені двері. Звідси можна було здійснювати моніторинг систем, а, якщо потрібно, то й діяти в обхід них. Питання життя та смерті щосекунди розв’язували десятки досконало підготовлених техніків.

Погляд довкола викликав запаморочення навіть у просторово-часових агентів на зразок тих, які щойно увійшли. Але вони звикли до технологій в цій залі. Цього разу їхнє занепокоєння викликало зображення на великому дисплеї. Там були військові.

Валеріан і Лорелін перезирнулися. Щось тут серйозно змінилося.

Валеріан почав тепер шкодувати, що не прочитав інструкцій саме до цієї операції. Але якби він їх і прочитав, усе одно було чітко зрозуміло, що в тій інструкції багато чого бракувало.

Генерал Окто-Бар повернувся до них. Його губи не-вдоволено стислись, а завжди холодно-блакитні очі були зараз аж крижані від незадоволення. Він був високий, стрункий і натренований, з рудувато-світлим волоссям і стриманими манерами. Валеріан знав, що хоч генерал походив зі стародавньої династії військових, сам не мав ні жінки, ані дітей, і не раз казав, що його родина — то його солдати. Усі, хто служив під його орудою, знали, що генерал завжди прикривав підлеглих.

Хіба, можливо, за винятком тих випадків, коли він був злий на них. Як от зараз, наприклад.

— Ви запізнилися, — почав Окто-Бар без передмови.

— Прошу пробачення, пане генерал, — перепросив Валеріан, — завдання було дещо складнішим, ніж ми сподівалися.

— Завжди чекайте на гірше, — прокоментував його слова генерал, — і тоді достоту не розчаруєтесь.

— Матиму це на увазі, пане генерал.

— Ви перевірили конвертер? — запитав генерал.

— Він у чудовій формі! — усміхнулася Лорелін.

— Пане генерал, — звернувся Валеріан, — ми не одержали всієї інформації щодо цієї операції. Я можу запитати, що відбувається?

Замість відповіді генерал повернувся до головного екрана.

— Зніміть гриф таємності, — наказав він.

На екрані з’явився план усієї станції. План був знайомий агентам. Але на ньому щось змінилося.

У самому його центрі серед холодних синіх ліній була імлиста червона пляма.

— На що це ми дивимось? — запитав Валеріан. Його шлунок вже почав стискатися, передчуваючи відповідь, про яку він здогадувався заздалегідь.

— Це зображення зроблено рік тому. Червона територія — то радіоактивна зона, — похмуро відповів Окто-Бар.

«Трясця!»

— Ми з’ясували, що вона росте якраз посередині станції, — провадив Окто-Бар. — Крізь неї не може пробитися жодний сигнал. Ми послали кілька зондів, але жоден не повернувся. Торік ми послали туди спецпідрозділ. Його завданням було підібратися до цієї зони якомога ближче й визначити природу загрози.

Генерал замовк.

— І що? — порушив тишу Валеріан.

— Ніхто з того завдання не повернувся живим, — різко відповів Окто-Бар.

Навколо Валеріана і Лорелін була гнітюча тиша. «Цілий спеціальний підрозділ…»

— Чи є якісь думки з приводу того, хто на них напав? — запитала Лорелін.

— Жодної, — відповів генерал. Він вже не здужав у голосі стримувати гнів, і Валеріан не міг його в тому звинувачувати.

— Як я вже сказав, такий вигляд це все мало рік тому, — він замовк, ніби готувавсь до гіршого, а потім промовив:

— Отака ситуація на сьогодні.

І кивнув у бік техніка, після чого та ввела новий код. Поруч із зображенням з’явилось інше.

Червона радіоактивна зона на ньому була більша вдесятеро.

Лорелін, стоячи за Валеріаном, майже непомітно здригнулася. Та й самому Валеріанові у животі трохи занудило.

А Окто-Бар невблаганно казав далі:

— Повітря в забрудненій зоні непридатне для дихання й сильно заражене. І ця… річ… зростає. Немов пухлина, — останнє слово він ніби виплюнув з рота.

До розмови прилучився інший голос: чоловічий, сильний, впевнений.

— Цю пухлину маємо вирізати якнайхутчіш. Якщо ми цього не зробимо, і рак поширюватиметься далі, він знищить «Альфу» швидше, ніж за тиждень.

Чоловік, що вимовив ці слова, зайшов до зали керування. Він справляв разюче враження — у зелено-синій військовій формі, з прямою поставою та занепокоєним, але впевненим виразом обличчя. Він випромінював притамовану енергію і скидавсь на затятого чепуруна: на його формі не було жодної зайвої складки. Валеріан ніколи не бачив цього чоловіка, але відразу впізнав його. То був командувач Арун Філітт.

Слава супроводжувала Філітта повсюди. Він зробив карколомну кар’єру, ставши справжнім героєм війни. У тридцять років він вже дістав звання генерала й відтоді покинув дійсну військову службу, щоби стати за приклад людству в інших сферах життя. Тепер він обіймав посаду командувача станції «Альфа». Злі язики торочили, що він не дуже полюбляв чужинців, і, на Валеріанову думку, то був дивний вибір, адже на станції чужинців малося більш як людей у пропорції тисяча до одного. Однак до робочих повноважень Валеріана не входили судження з приводу дій його командирів.

Він знав, що Окто-Бар був за крок від того, щоб самому обійняти цю посаду, і тому бачити Філітта в цій ролі мало б бути для нього неприємним. Проте обидва чоловіки коректно ставились один до одного.

Обабіч Філітта оточували два бойові андроїди із серії «К-Трон», які на станції виконували обов’язки поліціантів. Їхні тіла, майже три метри заввишки, були певною мірою гуманоїдного типу, але дизайнери не зробили нічого, щоб надати їм інших гуманоїдних рис. Їхні голови не вирізнялися нічим, окрім вогника, що блимав двома кольорами, які знали всі мешканці станції. Синій колір означав «ворушись», червоний — «знищення цілі». Їхня практично непробивна броня сяяла чорним із жовтими стрічками на місцях, що відповідали плечам і стегнам. Попри масивний розмір, вони рухалися з такою елегантністю, швидкістю та спритністю, що здавалося, ніби створені з рідини.

Валеріан і Лорелін жваво віддали честь.

— Пане командувачу, — привітався Валеріан. Філітт кивнув у відповідь. Валеріан перевів увагу на екран, намагаючись знайти причини появи зловісної червоної плями, але не знаходячи жодної.

— Пане командувачу… якось нелогічно. Кому б то заманулося зруйнувати «Альфу»? Адже тут представлені майже всі живі створіння?

Філітт перевів погляд на екран і його губи стислися.

— Радіація — це зброя масового знищення. А за кожною зброєю ховається вбивця. І хоч би хто то був, майоре, він становить загрозу для всіх нас, — його має бути знищено.

Валеріан обмірковував почуте. З виразу обличчя Лорелін він зрозумів, що їй нове завдання подобалося не більше, ніж йому. І все-таки йому хотілося висловитися.

— Звичайно, радіацію слід зупинити, проте якби ми могли визначити…

Його слова перервала поява на одному з екранів міністра оборони Федерації.

— Пане міністре, — звернувся командувач, кивнувши на знак вітання — сподіваюсь, у вас є новини?

— Вони в мене є, пане командувач, — відповів міністр. Йому вже йшов восьмий десяток, але в його чорному волоссі не було ані сліду сивини, а шрами на темній шкірі красномовно свідчили про його заслуги. Коли він занепокоєно насупився, шрами на лобі стали виразнішими.

— Рада дала вам дозвіл. Але ми наполягаємо на дотриманні міжнародного права й громадянських прав усіх, кого це стосується.

— Дякую, пане міністре. Безумовно, я особисто подбаю про це, — запевнив його командувач.

— Також я поклав на агентів Валеріана і Лорелін відповідальність за вашу фізичну безпеку, — провадив міністр.

Це повідомлення, схоже, здивувало Філітта, але він швидко опанував себе.

— У цьому не буде потреби, — запевнив його командувач і показав на пару мовчазних роботів за спиною. — Як свідчить присутність моїх супутників, я маю підрозділ «К-Трон», а також особисту підготовку щодо…

Міністр оборони спохмурнів ще більше й перервав його на півслові.

— Це прямий наказ уряду, командувачу. Агенти мають прозвітувати про результат операції.

Поблизу ока командувача смикнувся м’яз.

— Як ви бажаєте, — відповів він.

— Майоре! Сержанте! — промовив міністр, по черзі дивлячись на кожного з них. — Бажаю вам удачі.

Обличчя міністра щезло. Філітт повернувся й поглянув на своїх нових охоронців з тонко прихованою досадою.

— Якщо вже ми маємо приєднатися до вашої команди, будьте ласкаві, надайте нам останню інформацію щодо операції, — сказав Валеріан з досконалою ввічливістю.

Командувач скинув на нього пронизливим поглядом.

— За кілька хвилин я маю доповідати на Раді безпеки, — сухо відповів він. — Вам повідомлять про всі деталі, що їх вам потрібно знати на цю мить.

І відкинувши останні сліди люб’язності, командувач розвернувся та вийшов із зали у супроводі К-Тронів.

Лорелін слідкувала за ними поглядом.

— Боже, — вигукнула вона протяжно, — оце так розвага на нас чекає!

Командувач Філітт жваво простував станцією, але він ішов не на засідання Ради безпеки. Поки що, принаймні. Малась одна справа, яку він мав завершити.

Ця територія була під охороною, але його перепустка дозволяла йому прохід. Він піднявся ліфтом, який був занадто вузький для нього та двох К-Тронів. «Як добре, що з ними не треба розводити світських балачок. У багатьох аспектах роботи вони вищі за живі істоти, навіть за людей», — подумав Філітт.

Він вийшов з ліфта й пішов іншим коридором. Там було темно, окрім синього освітлення уздовж підлоги. Коридор закінчувався дверима, що вели до ізольованої кімнати. Філітт набрав свій код і двері розчинилися. Обидва К-Трони залишилися чекати свого командира зовні.

Усередині кімнати був капітан К-Тронів. Він незворушно стояв і невтомно тримав зброю. Сама кімната, як і коридор, була тьмяно освітлена, а в дальньому її кінці бовваніла обгорнена темрявою постать. Її біологічні дані виводилися на екран. Вона безживно сиділа на стільці й не падала з нього тільки завдяки мотузкам по всьому її тонкому тілу. У тьмяному світлі можна було розрізнити блиск медичних інструментів та голок різноманітних крапельниць, що стирчали з її рук.

Хтось із Філіттових людей, нахилившись, щось кричав їй в обличчя, вимагаючи інформації. Постать на стільці мовчала, викликаючи лють у своїх катів.

Ще один з підлеглих перебував за пультом і спостерігав за показниками. Коли двері прочинилися, він залишив робоче місце й став за спиною командувача. Філітт нетерпляче спостерігав за ходом допиту.

— Є щось? — запитав він.

— Ми випробували все, що знаємо, — відповів підлеглий, — але досі не витиснули й слова з нього.

Обличчя командувача покривилося в гримасі. Погано. Він добре завчив, що тортури — то є витончене мистецтво. А з чужинцями часто було важко з’ясувати, на що вони зреагують. Не можна було надто перебирати міри, бо ж тоді або зізнання будуть цілковито неправдиві, або, що гірше, суб’єкт помре, так і не видавши потрібної інформації. А з другого боку…

— Збільшіть дозу, — наказав він. Чоловік кивнув, повернувся на пост і натиснув кілька кнопок. Кілька різних видів рідини повільно потекли по трубках у тіло допитуваного. Допитуваний зігнув дугою спину, з його голови спав каптур, зробивши видимим бліде, спотворене від болю обличчя. Крізь його шкіру просвічувало світло, ніби блиск перлин, за винятком тих місць, де шкіра була знебарвлена від побиття.

Його рот був розкритий і покривлений від болю, але істота вперто мовчала.

«Бісова ковінька! — подумав Філітт. — У мене закінчується час».

І вирішив:

— Якщо він не заговорить за годину, покінчіть із ним.

— Слухаюсь.

Командувач повернувся, щоб вийти, але, залишаючи кімнату, шепотом звернувся до капітана К-Тронів:

— Якщо операція піде шкереберть, ви знаєте, що вам слід робити.

Капітан К-Тронів кивнув один раз нелюдською головою. Перед тим, як вийти, ставши так, щоб ніхто більш у кімнаті не міг цього побачити, Філітт обережно вручив роботові маленький пристрій для зберігання інформації.

«А тепер — на засідання», — подумав він і випростав плечі, ніби готуючись до бою.

Філітт і справді готувався до бою — у певному сенсі.