Валеріан та місто тисячі планет

Розділ шостий

До вітрини підійшли два високі стрункі гуманоїди. На руках у них були рукавички, а на головах — каптури, їхні голови були нахилені, і Валеріан не міг побачити жодного клаптика їхніх облич. Вони впевнено прямували до крамниці, навіть не прикидаючись звичайними туристами, які на день вибрались на закупи. Розсунувши червону фіранку, вони увійшли всередину. Піт-ґор загарчав на них, але один з охоронців насварив його й різко смикнув за ланцюг. Той незадоволено підкорився.

Валеріан мусив майже миттєво прослизнути всередину услід за двійкою покупців, інакше б його видало гойдання фіранки на вході. Піт-ґор відреагував на його появу вищиром потворних зубів.

— Що з тобою сьогодні, Пухнастику? — запитав охоронець-кодхар’ган, сердито дивлячись на тварину.

— А я тобі казав, — відгукнувся інший, — його треба ретельніше тренувати. Отакого бугая. Еге, Пухнастику?

Тварина радісно завиляла хвостом, зачувши тембр голосу охоронця.

— Він достатньо тренується, — заперечив перший охоронець, — але щойно я прошу тебе вигуляти його, як…

Валеріан прослизнув усередину, якраз коли вони сварилися, а обидва піт-ґори витріщалися на нього. Мимоволі роззирнувшись, він побачив входи й виходи, завважив розташування цивільних, яких було всього кілька осіб. На щастя, ті вже збиралися виходити з крамниці.

Крамницю було аж до стелі завалено всяким чудернацьким антикваріатом: там були книжки й ліхтарі, свічки та згорнуті килими, різьбярські та ювелірні вироби, капелюхи й інші головні убори, трубки всіляких форм, сідла для їздових тварин… Проте Валеріан зосередив увагу на двох прибульцях та на підсобці, до якої вони попрямували.

Там уже стояла широка постать Айгона Сайресса. Він явно чекав їхнього приходу. За ним, схрестивши руки на широких м’язистих грудях, стояв високий кодхар’ган у розквіті сил. Його плечі й одну з рук вкривала броня. На голій шкірі й на голові в нього були смуги від рубців, а обличчя прорізав зловісний шрам від бійки, що завершилася втратою правого ока. Якщо батько його був ожирілий та округлий, то Молодший — стрункий і гнучкий, і попри те неабияк скидався на Айгона.

Гаразд, імовірно, з нього не знущалися в кодхар’ганській школі. У всякому разі Валеріан міг би закластися, що Молодший завжди підбурював там знущатися з інших.

— Привіт, Цюурі! Радий тебе знову бачити, — прогуркотів Айгон. Його товариський голос був на кілька октав нижчий за звичну висоту людської говірної мови, і цей гуркіт майже пронизав кістки Валеріанові. Один з Айгонових охоронців прочинив двері для пари осіб у каптурах. Тихо крадучись і сподіваючись, що ніхто не вчує запаху весняної свіжості, Валеріан зайшов майже по п’ятах незнайомців. Двері, що зачинялися, промайнули за 2–3 см від нього.

Двоє гостей зупинилися, побачивши принаймні шістьох охоронців, що стовбичили уздовж стін кімнати.

Валеріан метнув оком по струнких постатях, оцінюючи їхнє розташування та зброю. Він почав переглядати свою попередню оцінку цих істот.

— Будь-ласка, сідайте, — запропонував Айгон. Він посунувся і став за широким столом. За ним стояло одне велетенське крісло, куди міг уміститися його безмірний зад, а перед столом — два стільці звичайного розміру. Він примушував гостей сісти спинами до дверей у психологічно уразливій позиції. Прибульці перезирнулися й неквапом сіли на запропоновані стільці.

Той з них, якого Сайресс назвав ім’ям Цюурі, холодно запитав:

— Чи маєте ви те, про що ми питали?

— Авжеж, звичайно, — добродушно відповів Сайресс, — але мушу вам сказати, здобути його було аж ніяк не легко. — Він карикатурно похитав великою головою. — Я стільки людей загубив, поки дістав його для вас.

Він дав знак одному з охоронців, і той поставив на стіл прямокутну металеву коробку. На її передній стороні була решітка. Валеріан почув усередині легке човгання.

До ґрат притисло мордочку маленьке створіннячко.

Валеріан стрепенувся. «Воно дуже схоже на ту тваринку в принцеси з мого сну», — подумав він. Звідки походив той химерний сон? Алексина відповідь породила тільки нові запитання.

Тваринка розширила очі й радісно заверещала, звиваючись у захваті й простягаючи маленьку передню лапку крізь ґрати.

— Ми вам заплатимо! — закричав Цюурі. Його голос дрижав від хвилювання.

— У вашій чесності та шляхетності я не сумніваюсь, — відповів Айгон з удаваною лагідністю. Потому схопивсь однією рукою за підборіддя й додав: — Але ж ця… річ… безцінна. Що ви дасте мені замість неї, щоб я міг з нею розстатися?

Цюурі помовчав, відтак із торбочки збоку він дістав маленький білий сферичний об’єкт.

«Її бліді пальці набирали променисті сфери в долоні та вмивали ними її ідеальної форми обличчя. Рибалки збирали перли в невеличкі сіті, радісно виносили їх на берег…»

Вольовим зусиллям Валеріан вихопив себе зі спогадів про той сон.

Цюурі на якусь мить затримав сферу в покритих рукавичками пальцях, а потім поклав її перед Айгоном. «Торгівець антикваріатом» обережно взяв її своєю великою рукою. Друга рука потяглася за великим збільшувальним склом на столі. Сайресс удивлявся в перлину крізь скло, за яким його дрібне пузирчасте око здавалося здоровезним.

— Дивовижно, — пробурмотів він. Його голос був притлумлений і сповнений благоговіння, він явно забув провідне правило торгу, яке каже: не давай взнаки, що вражений. Побачене для Валеріана було промовисте. Його погляд знову впав на коробку на столі й на тваринку всередині неї. Що то в біса була за тварина? І чому ці перли настільки коштовні?

Сайресс і далі нехтував першим правилом торгу, не відриваючи очей від маленької білої сфери.

— Ніколи не думав побачити це за життя!

Невідомий чужинець хутко вихопив її з широкої долоні співрозмовника.

— У вас їх будуть тисячі, — пообіцяв він Сайрессові. — Як тільки ви дасте нам те, по що ми прийшли.

Айгон глянув на нього з силуваним жалем.

— Ой лишенько… саме з цим у мене невеличка халепа, друже. Знаєте, я міркував над цим. Мені неабияк подобається позбуватися посередників.

Він указав на перлину, яку тримав Цюурі.

— Якщо вже ви збираєтеся наплодити мені копій цієї крихітки… чому б мені не зробити це самому?

Він усміхнувся. Вид у нього був потворний, жорстокий, але кмітливий, і Валеріана раптово вразило те, з якою силою він його зненавидів.

Надто пізно стрункі чужинці зрозуміли власну помилку.

Вони обидва скочили й витягли зброю, але шестеро Айгонових найманців їх випередили. Поки всі наставляли одне на одного зброю, Валеріан прослизнув за спину головного мафіозі кодхар’ганів.

— Тихіше, ягнятка, — заспокійливим голосом сказав Айгон.

— Нам украй потрібен цей конвертер! — пролунав жіночий голос. Жінка теж порушила ключове правило торгу. — Ви ж нам казали, що допоможете. Знаєте ж бо, що ми боремося за шляхетну справу.

— Знаю, — урочисто відповів Айгон, — моя справа теж шляхетна, — він посміхнувся. — Моя власна. А тепер домовляймося.

Айгон буденно витяг зброю й націлив її на чужинку.

«Саме зараз час припинити це». Валеріан підняв візор, щоб бачити себе знову, і почав набирати код на краю свого Рукава.

— Я отримую конвертер і перлину, — почав Сайресс, — а ви зберігаєте життя. Як вам таке? Хіба погана угода? — Він зареготав і змовк. Далі провадив серйозно.

— Ви маєте десять секунд на те, щоб прийняти мої умови, — тепер в його голосі не було ані крихти людяності.

Коли він почав відлік, ствол його зброї розділився навпіл, і кожен із двох нових стволів почав згинатися, немов живий, націлюючись на одного з чужинців.

— П’ять…

Валеріан швидко натискав останні цифри коду на клавіатурі.

— Три…

Валеріан насунув на обличчя візор…

— Два…

…і побачив, як його рука сама по собі з’явилась у віртуальному світі, і він штрикнув зброєю в шию контрабандистові.

Айгон різко урвав відлік, але зброя його навіть не здригнулася. Так само не ворухнулась і зброя таємничих чужинців. А от охоронці Сайресса миттєво націлили зброю на Валеріана. Чи принаймні на його руку в Рукаві.

— Федеральний агент Валеріан, — привітався він. — Даруйте, що стаю на заваді цій чудовій угоді, проте я тут також у шляхетній справі, ім’я якій — закон!

Невідомі чужинці відкинули назад каптури, і Валеріан від здивування мало не задихнувся.

Бліда, світна шкіра. Очі, блакитніші за небо. М’яко окреслені риси, які зараз охоплював страх і гнів, від чого їхні лоби були чорними. Ці чарівні обличчя не могли спокійно переносити подібні емоції.

«Перлини», — думка майнула з легкістю літнього вітерцю, — «їх звуть… перлинами».

— Ти помилився місцем, друже, — протяжно і впевнено відповів Айгон, — тут навколо нас закону не існує.

— Закон там, де я, — переконано заявив Валеріан. Але, промовляючи це, він знову перевів погляд на чужинців. — Чи не бачив я вас десь раніше?

Чужинець на ім’я Цюурі («з народу Перлин», — подумав Валеріан) мав геть ніяковий вигляд.

— Слухай, — пробурчав Айгон, — у мене тут не чайна. Чого ти від мене хочеш, пане поліціант?

— Айгоне Сайресс, — виголосив Валеріан, — ви звинувачено в крадіжці конвертера з планети М’юль, що належить Федерації Людства. Але перед тим, як я візьмусь за вашу жалюгідну дупу, маю конфіскувати викрадене майно.

Усі довго мовчали. Ніхто не рухався.

Валеріан тиснув стволом своєї зброї Айгонові в шию. Перлини тримали власну зброю націленою на охоронців, їхній вигляд видавав зростання паніки.

— Валеріане, — у вусі почувся знайомий приємний жіночий голос, — я буду за 90 градусів праворуч від тебе на відстані метра.

Він злегка всміхнувся.

— Зрозумів.

— Агов, — відгукнувся Айгон, — про що ти говориш?

— Ти, — відповів Валеріан, ще дужче притискаючи ствол до його товстої шиї, — не ворушись.

Якась мить, і ніби в казці, праворуч від Валеріана з’явився великий футляр. За 90 градусів на відстані метра.

«Лорелін».

— А тепер, — звернувся Валеріан до Айгона, — поводь себе чемно й поклади коробку зі звірятком сюди у футляр.

Ще не почавши говорити, Валеріан побачив, як зростає жах на Айгоновому обличчі, коли той почав здогадуватися, що зараз: 1) він утратить конвертер, 2) його заарештують, 3) він не в змозі щось зробити, аби запобігти першому й другому.

— Це наш конвертер, — раптово вигукнув Цюурі. Рішучість і страх мінялися місцями на його обличчі. — Ми готові його викупити. Назвіть вашу ціну!

— Я її подвоюю! — викрикнув Айгон.

Попри абсурдний, алогічний, але вкрай реальний зв’язок між сном та перлинами з їхнім звірятком, Валеріан лише злегка знизав плечима. Хоч би що тут коїлося, до нього це не має стосунку, бо в нього своя робота.

— Вибачте, хлопці, я тут ділити між вами нічого не буду. Хутчіш ворушись!

Знехотя, повагом, ніби готовий розплакатись, контрабандист поклав конвертер у футляр Лорелін.

У Валеріана у вусі пролунав Гібсонів голос: — Хлопці, рушайте звідси швидше.

— Конвертер у футлярі, — доповів Валеріан Гібсонові, який слухав.

— Почуто, — відповів безтілесний Лорелінин голос позаду Валеріана.

Валеріан тримав зброю націленою на контрабандиста. За мить у вусі почувся Гібсонів голос: — Чудова робота, сержанте. Вас не помічено. Назад на базу.

— Слухаюсь, — відповіла Лорелін. — Валеріане? Ми впорались. Вибираємося звідси.

— Вже йду, — відповів Валеріан і, трохи завагавшись, схопив зі столу перлину. Вона теж була одним із доказів. Айгон безпорадно дивився на все це й кипів від гніву.

— Я знайду тебе, федеральний агенте Валеріан, — прошипів він, майже душачись від злості. — Хоч би де ти був, хоч на краю Всесвіту. Я тебе знайду! А, знайшовши, вб’ю!

— Удачі тобі, — всміхнувся Валеріан.

Він із цим упоравсь. А та справа з Перлинами була надто загадкова, щоб її розв’язувати саме зараз, коли йому свербіла рука всередині Рукава, який її щільно облягав, а до того ж Лорелін заборгувала відповідь на його освідчення.

Не спускаючи схованої в Рукаві зброї з Айгона, Валеріан повільно обійшов довкруж чорного столу й попрямував до дверей, набираючи код на задній панелі Рукава, згідно з інструктажем Купера.

Рукав мав зникнути, але не зник.

Валеріан кинув погляд на охоронців біля дверей, які, вкрай здивовані, витріщилися на руку без тіла зі зброєю, що рухалася до них.

— Скажи своїм охоронцям, щоб відійшли вбік, — наказав Валеріан. Ще клекочучи від гніву, Айгон скорився не відразу. — Зараз. Або ні. Гадаю, якщо знести тобі голову, глядітимешся геть-чисто красенем.

Айгон щось пробурчав у гніві, стеменно тобі несамовитий піт-ґор, що натягав поводок. — Пропустіть його, — нарешті огризнувся він.

Кодхар’гани знехотя підкорилися, відступивши на кілька кроків. Те саме, гарчачи, зробив і один із піт-ґорів.

А от інший піт-ґор на ім’я Пухнастик не був таким тренованим.

Якраз коли Валеріан проходив крізь фіранку надвір і майже завершував другу спробу набрати код, тварина розчаровано заревла й несамовито рвонулася за ним. Поводок тріснув.

Її масивні щелепи зімкнулися на спокусливій металевій коробці, що плавала в повітрі й закривала Валеріанові руку.

— А-а-а-а! — заволав Валеріан. — Поганий песик! Поганий песик!

Рукав був не лише втіленням найсучасніших технологій, його було виготовлено з найміцнішого металу, отож поодинокі укуси тварини нічим не загрожували Валеріановій руці. А от решта тіла була в небезпеці. Він спробував повернути громіздкий Рукав, наставив його на тварину й натиснув на спусковий гачок.

Звук пострілу став немовби спалахом вогню у старовинній пороховій бочці. Нараз усі заходились стріляти. Кулі свистіли повз Валеріана, і, щоб ніхто не здогадався, де перебувало його невидиме тіло, Валеріан поринув у дивний, звивистий танок.

Зсередини так само долинали звуки бою. Намагаючись скинути з руки несамовитого піт-ґора, Валеріан краєм ока побачив, як двоє Перлин скористалися безладдям і втекли.

Коли вони бігли провулком, істота жіночої статі оглянулась, і Валеріан, попри ту скажену веремію бою, замилував на її предивну вроду. І дивно йому знов стало, що які-то збіса неймовірні речі з ним діються.

— Валеріан у небезпеці! — То був Лорелінин голос у його вусі. Валеріан повалився на землю й важко лупцював собаку-монстра, намагаючись його спекатися.

— Ваше завдання є важливішим, — відповів Гібсон. — Відходьмо. Купере, прикрий його!

Нарешті влучним ударом у піт-ґорів живіт Валеріанові вдалося звільнитися від його хватки. Ухиляючись від граду куль, він забіг за Айгонову крамницю й приєднався до Купера.

Купер уже встиг озброїтися. В нього було два Рукави й по кулемету в кожній руці.

— Клавіатура не працює! — закричав Валеріан. — Я не можу вивільнити руку.

Не встигли ці слова вилетіти з його вуст, як Айгонові горлорізи вибігли за ним із-за рогу зі зброєю навпереваги.

— Повертайся до Гібсона, — крикнув Купер, — я прикрию.

Валеріан підкорився й наддав ходу. Купер відкрив вогонь, охоронці стали стріляти у відповідь.

Йому хотілося вірити, що Купер, який міг би перемогти в сутичці в барі будь-яку завбільшки істоту в будь-який час, виживе в цьому бою. В нього було два кулемети, і він був досвідченим вояком.

Але ж у кодхар’ганів теж була зброя, і її було більше, ніж у Купера.

Якщо Купер загине, це станеться під час бойового завдання.

У свої двадцять сім Валеріан пережив безліч дивних речей. Але ця ситуація була одна з найдивніших. Сам він існував в одному світі, а його рука — в іншому, результат був комічний, але водночас міг призвести до жахливого безладдя.

Його тіло міцно стояло у «справжньому» світі, але було невидимим і недоторканним завдяки спреєві Купера. На Великому базарі Валеріан не мав наштовхуватися ні на кого й ні на що, окрім туристів, або ж, уточнив він, справжніх охоронців та тих, кого вони охороняли. Однак затиснута в Рукав його рука, спіймана в пастку віртуальної частини реальності навколо нього, жодною мірою йому не підпорядковувалася. Хоч би що він робив, оця чортова видима рука частувала потиличниками чиїсь невидимі голови, хапала неіснуючі товари, та й загалом наражала решту реального тіла на страшенний ризик.

Зазвичай Валеріан знаходив спільну мову зі своїми кінцівками, але не сьогодні.

Стовідсотково не сьогодні.