Валеріан та місто тисячі планет

Розділ другий

Молодий парубок підскочив і звівся на лежаку. Його серце стукотіло в грудях, він важко дихав. Він кліпнув очима, протер їх однією рукою, аж раптом його осяяло: «То був кошмар. Поганий сон. То не реальність».

Він примусив себе дихати повільніше й роззирнувся довкола. Його оточення було не таке ефірне й магічно-чарівливе, як океан і морський берег у тому кошмарі, але ж воно було набагато менш… страхітливим.

Парубок поглянув на спокійні води бірюзового моря, що, котячись, м’яко плескали по білому піску незайманого пляжу. Той плескіт був заспокійливим. Валеріан глибоко вдихнув повітря, видихнув останню напругу, яка ховалася у пружних м’язах, і став спостерігати за повільним гойданням зеленого гілля на пальмах.

Його настрій остаточно покращився, коли він побачив, як повільно колишуться стегна молодої світлокосої жінки. Схоже, та жінка була ще красивіша, ніж чарівна принцеса з його сну.

Його теперішнє видіння, як і він сам, було вдягнене в купальний костюм. Одначе він мав цілковиту певність у тому, що його плавки містили куди більше тканини, ніж чорне бікіні тієї жінки, причому його верх і низ разом.

У дитинстві вона займалась балетом, а коли подорослішала, в ній прокинулася цікавість до бойових мистецтв. І коли вона рухалась, граційність і лискуча міць, якою світили її стрункі, але атлетичні форми, ознаймляли про цей біографічний факт усіх, хто міг його оцінити. А він оцінити якраз мав змогу, і його зір зараз був гострим і сприйнятливим.

Її довгі ноги простували ковзною ходою й зупинилися перед ним. Ув одній руці жінка тримала змокрілий келих із чимось яскраво-помаранчевим, соломинкою та крихітною парасолькою з квітковими візерунками вгорі.

— З тобою все гаразд? — запитала Лорелін, і її губи скривилися у легкому занепокоєнні. Він лежав на лежаку, а вона стояла перед ним, піднявши келих і стиснувши губи навколо соломинки, у той час як її високий лоб зморщився від тривоги.

— Так. Хіба тільки поганий сон наснився, — посміхнувся Валеріан, усвідомивши, що вона вже поруч. — Зараз мені краще.

— Гаразд. То, може, хоч зараз проглянеш наше завдання? — Вона зробила довгий ковток крізь соломинку і з серйозним виразом поглянула на нього.

Валеріанові здавалося, що Лорелін ніколи не розпускає волосся. Ну, принаймні у метафоричному сенсі. Але й у буквальному сенсі теж — зараз він був зібраний назад у робочий, прилизаний хвостик. Він уявляв собі, як воно звільняється, легко в’ється довкруж ідеальних пропорцій її обличчя і майже благає його, щоб він запустив пальці у їхню м’яку довгу розкіш.

— Це остання річ, за яку б я волів узятися, — відповів він на її зауваження.

— Але вже справді час готуватися, — наполягала вона.

Валеріан удав, ніби обмірковує цю перспективу.

— Гаразд… — задумливо проказав він. — Розумієш, така робота викликає спрагу.

І стрімко, немов блискавка, Валеріан однією рукою ухопив її напій, а іншою схопив її за руку, потягнувши її довкруж і вниз, перекинув і поклав її поруч із собою. Відтак піднявся на лікті й усміхнувся до жінки зверху. Сьорбнув засолодкого напою й промовив:

— О, так вже краще.

Лорелін стежила за ним неначе за вкрай надокучливим малюком, який тільки починає ходити.

— Не надто професійно, майоре, — відповіла вона з удаваним розчаруванням у голосі.

— Годі хвилюватися, сержанте. На тестуванні пам’яті я одержав найвищі двісті балів.

— І коли то було? Десять років тому?

— Учора! — захищаючись, відповів Валеріан.

— Що ж, вражає. Але пан майор про щось таки сьогодні забув.

— Гадаю, ні, — безтурботно відповів Валеріан. На його обличчі промайнула тінь сумніву, і він додав з виразом обережної байдужості. — А про що саме?

— Про мій день народження.

«Гіршого за те немає нічого», — подумав він.

— О, ні! — Валеріан аж обвис, спопелівши від сорому, насилу повертаючись зі своїх мрій на землю.

Лорелін скористалася його засмученим станом, обвила навколо його талії одну зі своїх довгих і красивих ніг, у яких таїлася прихована сила, і, використавши власну Валеріанову вагу, на його подив, перевернула його так само акуратно, як і він її кілька секунд тому. Злегка всміхаючись, вона забрала в нього прохолодний напій.

Валеріан дививсь, як вона й собі робить ковток, анітрохи не хвилюючись через його забудькуватість. Лорелін була надійною на всі сто й водночас вельми непередбаченою; ніхто з тих, кого він знав, не міг настільки природно поєднувати в собі ці риси. Вони разом працювали вже два роки, і за цей час вона залишила далеко позаду усіх його попередніх партнерів. Він буквально пишався всім і поважав усе, що бачив у ній. Проте думки, що ворушилися в його голові, коли її споглядав, він проганяв геть, бо ж Лорелін виявилась невразливою до Валеріанових чар, а чари ті були чималі, навіть якщо признавався він у тому тільки самому собі.

Утім, наразі в його всесвіті все йшло добре. Лорелін не робила спроб змінити позу, а сьорбала й далі напій, вивчаючи його блакитними очима, в яких світився сміх.

— Кажуть, що провали в пам’яті перша ознака старіння, — провадила вона. Її очі звузилися, зосереджуючись на чомусь. — Після сивини, — виправилася вона. Потому простягла руку, щоб погладити його волосся й вирвала одну з волосин.

— Ой, — зойкнув він.

Вона помахала волосиною перед ним як зброєю і тріумфально запитала:

— Бачиш?

Волосся він мав темно-коричневе, а той зрадливий волосок, що вона йому показала, — зовсім ні. Якусь мить він удивлявся в нього, а потім підозріливо поглянув на Лорелін.

— Ти його висвітлила, коли я спав! — сказав Валеріан.

Лорелін засміялася.

— Авжеж, — відповіла вона, всміхаючись, — ото мені робити більш нема чого.

Сиве волосся. Він старіє у віці двадцяти семи років. Не дуже втішна думка. Валеріан знову зосередив увагу на красуні, що сиділа перед ним. Її розкішне волосся блищало на сонці, і в ньому вже напевно не було сивини.

Він потягнувся і зняв невеличке неслухняне пасмо з її обличчя, затримавши доторк до її шкіри.

— Я почуваюся кепсько від того, що забув про це, — сказав він. А потім із дещо хтивою усмішкою запитав:

— Що я можу зробити, щоб виправитися?

— За три хвилини починається спуск, — почувся немов порізаний на шматки, механічний голос. Поруч із ними маленька чорна капсула заблимала червоним світлом. Заплющивши очі, Валеріан невдоволено скривився. «Усе геть невчасно», — подумав він.

— За три хвилини ти жодному ділу не доведеш краю, — ущипливо відповіла Лорелін, широко всміхаючись і вислизаючи з-під його руки.

Валеріан потягнувся до неї, грайливо й водночас благально.

— Та годі… — улесливо протягнув він, не маючи жодних ілюзій, що вона мовчки погодиться, але ж не міг він не зробити хоча б спроби.

Лорелін удавано серйозно насварила його, проте її видавала ледве помітна усмішка.

— Цур йому, парубче, не починай нічого, чого б не міг завершити.

— І хто ж тебе навчив отакої дурниці?

— Моя мама.

— О… вибач, — сьогодні в нього був що не постріл, то в яблучко. Спочатку сивина, потім він забув про її день народження — як узагалі в біса це сталося? І нарешті ненавмисно образив її маму.

Лорелін натиснула на кнопку, що мерехтіла червоним, і в їхній маленький рай увірвалася реальність.

Нараз океан упинив свій рух, а пальми — мляве маяння. Зупинилися хмари. Чайки, які кружляли в повітрі, завмерли в польоті. Блакитне небо, що склепінням висіло над ними, розкололося, немов розтрощена крига, і хутко розтануло, відкривши знайомий чорний металевий інтер’єр їхнього корабля «Інтрудер Екс-Бі 982», або, як уїдливо називав його Валеріан, «Алексиного будинку».

Обидва агенти в купальних костюмах потьопали босоніж коридорами «Інтрудера». Лорелін ішла бадьоро, готова стати до роботи, а Валеріан плентався за нею назирці, як цуцик, що сподівається господаревої ласки.

— Годі, Лорелін, — улесливо почав він, коли вони проходили повз ряди моніторів, порожні скафандри та різноманітне обладнання, — я ж знаю, що подобаюсь тобі. Навіщо заперечувати очевидні факти?

Вона обдарувала його нищівним і водночас веселим поглядом. Він і гадки не мав, як це їй вдавалося.

— Це очевидно? — з її слів сарказм стікав, немов концентрованою кислотою, що могла б випалити перебірки на кораблі.

Але Валеріан не здавався.

— Аякже, — казав він далі. Ясна річ, він жартував. Гаразд, принаймні трохи. — Не переймайся надто. То ж цілком природно. Маленьких правильних цяцечок з елітною освітою завжди ваблять такі погані хлопці, як я, що мандрують галактикою.

— Моя елітна освіта навчила мене триматись оддалік від таких поганих хлопців, як ти, — відплатила йому Лорелін, не маючи жодних видимих проблем із дотриманням того, чого її нібито навчено.

Проте Валеріан, неначе битий життям продавець човникових кораблів, не здавався, свідомий того, що має секунд зо тридцять, щоб зробити бізнес-пропозицію.

— Кращого за мене ти на ринку не знайдеш, — промовив він. — Підніми голову. Подивись уважно.

Валеріан рвонув уперед, проте вона не захотіла вповільнювати ходу. Йому довелося задкувати, одночасно й далі зваблюючи потенційного покупця. Він широко розвів руки, демонструючи зразкову будову тіла.

— Вродливий, розумний…

— Скромний, — вигукнула Лорелін. Він помітив, що вона сміється знехотя. Отакою була гра, в яку вони грали — майже постійно. Валеріанові вона завжди подобалася, знав він, що почуття це взаємне, утім, знав і те, що гра не завершиться так, як він бажає. Лорелін була твердим горішком. Якби гра не припала їй до смаку, вона б урвала її, щойно б він почав фліртувати. Мовляв, правим хуком, який не залишить сумніву щодо її справжніх почувань.

Отож, він провадив далі.

— Хоробрий, — проказав Валеріан серйозним голосом, ставши в героїчну позу, яка була збіса вражаючою, з огляду на те, що він стрімко задкував.

— Схильний нехтувати життям, — уточнила Лорелін.

— Рішучий.

Оцього вона, ймовірно, не змогла б заперечити, зважаючи на те, що він робив саме в ці хвилини.

— Впертий, як баран.

Ну, гаразд, з оцим він міг і погодитися.

— Вірний, — провадив він.

Слово вилетіло, неначе викинуте в повітря якимось поштовхом, що цілковито спантеличило Валеріана. Зовсім не те він хотів сказати. Слово вистрибнуло мимоволі… і в ньому була справжність. На мить припинивши виставу, вони дивилися одне на одного.

Потім Лорелін опустила очі й пройшла повз нього, мурмочучи собі під ніс:

— Самому собі.

Валеріан був розсерджений і невдоволений. Але сам не знав чому. Сердитий на неї? На себе?

— Чом би тобі не почати говорити серцем, а не розумом, хоча б зараз?

Вона кинула на нього холодний погляд із-за плеча.

— Бо я не хочу бути лиш черговим іменем у твоєму переліку перемог.

— Про що ти кажеш? Про який перелік?

— Алексо! Ми можемо подивитись увесь плейлист?

На одному з багатьох екранів спалахнули десятки світлин. То були зображення привабливих жінок-гуманоїдів, одне за одним. Трохи злякавшись, Валеріан витріщився на ці світлини, ніби жінки замірялися накинутись на нього.

Жінка, яка цілком могла б це зробити, стояла якраз перед ним. Лорелін пройшла повз нього, стиснувши зуби. Валеріан відчув, як жар заливає йому обличчя. Як у біса вона про це довідалася?

— Агов, — запротестував він, — більшість із них — співробітниці, і більш нічого!

То була правда. Переважно.

Лорелін повернулася й двигнула бровою.

— Он як? Співробітниці?

Він кивнув.

— Гаразд, а де ж моє зображення, в такому разі?

На це питання у Валеріана відповіді не було. Він стояв і витріщався на неї, як лісова тварина на промінь яскравого світла.

— Еге ж, — вимовила вона, і йому здалося, що в словах тих було справжнє почуття. — Саме так я й думала.

Валеріан ухопив її за руку.

— Лорелін, ці дівчата для мене нічого не значать. Гаразд, визнаю, в мене було кілька… відхилень… коли я був молодшим, але що з того?

Сержант указала на одне із зображень — запаморочливо красиву молоду жінку з темною шкірою та усміхненими очима.

— Оце твоє останнє «відхилення» сталося тиждень тому.

Валеріан був пілотом найвищого класу. Але й найкращі пілоти не завжди повертають кораблі до космопортів без ушкоджень. Він знав, коли корабель мав зазнати аварії і, ймовірно, згоріти. Зараз він розумів, що саме так має статись, і у відчайдушній спробі змінити курс свого любовного корабля він зробив розворот на повному ходу.

— З тобою все по-іншому. Ти це знаєш. Моє серце належить тобі й нікому більше!

Валеріанове запевнення не справило ніякого враження на Лорелін.

— Моє серце належатиме чоловікові, в якого буде лиш моє ім’я у плейлисті.

— То ж саме про це я й кажу! Цей чоловік — я!

Лорелін засміялась, і її обличчя пом’якшилося. З блакитних дівочих очей спав гнів. Але слова її не стали менш убивчими від того, що вона проказала їх спокійним тоном.

— Браком у тебе логіки можна пишатися. Знаєш, ти справжній серцеїд, — промовила вона, і на якусь мить він подумав, що жаданий приз здобуто. Втім, з її наступних слів стало видно, що він помилявся. — Але ж як таке стається, що ти втрачаєш цікавість до дівчини, щойно здобуваєш її прихильність?

— Та ж я шукаю ідеальну жінку!

Її очі округлилися.

— Я знаю, хто ти насправді, отож тобі краще просто шукати далі.

— Але ж то не злочин!

— Твій злочин — страх перед відповідальністю.

Валеріан засміявся.

— Я? Боюся відповідальності? Маючи сім почесних медалей?

Лорелін зупинилася.

— Почесними медалями нагороджують не за те, що ти маєш із чимось справу щодня. Їх дають за моменти виняткової мужності. Можливо, за нерозсудливість. Забігти, когось урятувати і втекти доти, як почнеш розплачуватися за таку мужність. Ти стрімко бігаєш, Валеріане, вбігаєш і швидко вибігаєш — і так в усьому. Можливо, ото й усе, що ти вмієш робити. Скільки було тобі років, коли померла твоя мати? Шість?

Валеріана ніби наскрізь прострелив випал незвіданих емоцій.

— Я дуже тебе прошу, — проказав він холодно, майже холодно, — облиш поп-психологію. Моя мама тут ні до чого, гаразд?

День, коли прийшла та звістка, назавжди закарбувався в його пам’яті. Він тоді був Валентином Твейном, а його мати Сара — членом дипломатичної делегації, що відвідувала з візитом світ булан-баторів. Ці здоровезні вайлуваті істоти дедалі рішучіше протидіяли розширенню космічної станції «Альфа». Сара перебувала на облавку дипломатичного корабля, коли його розбомбили. З того часу Валеріанів світ пішов дриґом. Він далі жив із бабусею, а от його батько…

Парубок проковтнув слину й облизав губи.

— Мені було п’ять років тоді, ти ж маєш знати. П’ять років і три місяці, точніше.

У його відповіді не було ані гумору, ані пустотливості. Обличчя Лорелін полагідніло, на ньому з’явилося легке почуття провини. Вона переступила босими ногами.

— Вибач, — щиро промовила вона, — я не хотіла все це знову вигребти з минулого.

Валеріан незграбно всміхнувся й запхав оті незручні невідомі почуття вразливості та горя кудись глибоко всередину себе, де їм і належало бути.

— Усе гаразд, — відповів він, — я тебе прощаю. В обмін на поцілунок.

Лорелін засміялася. Засміявся й він. Спалах напруги між ними проминув, і повернулося таке близьке й знайоме обом, хоча й безплідне, полювання одне на одного. Вона простягла руку й лагідно та турботливо торкнулася його щоки. Від того Валеріана немов пронизала невелика електрична вібрація.

— Ми запізнюємось, — нагадала вона йому й повернулася, щоб зайти до навігаційного містка «Інтрудера».

Навігаційний місток був робочим кабінетом з обшивкою з чорного металу та блакитним освітленням, як то було в усіх інших приміщеннях корабля. За формою він був овальний і досить великий, щоб умістити трохи заглиблену вниз кабіну для двох пілотів, широкий стіл, на якому висвітлювалися карти всіх об’єктів — від окремих вулиць до цілих галактик, а також два невеликі індивідуальні транспортні засоби, відомі під назвою «Скайджет». Працюючи разом, вони провели тут незліченну кількість годин, і цей місток був для них домівкою більше, ніж їхні власні квартири.

Валеріан зітхнув і слухняно потупцював за Лорелін, почуваючись школярем, який щойно почув дзвінок, що сповіщав про кінець перерви. Зручно вмостившись у кріслі, він почав розмову з корабельним комп’ютером на ім’я Алекса.

— Вітаю, Алексо, — промовив він.

— Вітаю, майоре, вітаю, сержанте, — відповіла Алекса теплим і глибоким голосом. — Сподіваюся, вам сподобався ваш час релаксу?

— Саме так, дякую, — відповіла Лорелін.

— Так, — додав Валеріан, — хоча було й трохи… розчарування.

— Щось не так із відтворенням довкілля?

— Усе було чудово, — ухилився від дальшої розмови Валеріан і змінив тему.

— Ти внесла координати?

— Я зробила це з власної ініціативи, отже, у вас було трохи більше часу для пляжу.

— О, дякую, — сказала Лорелін.

— Прошу, сержанте, — ввічливо відповіла Алекса. — За тридцять секунд ми вийдемо з екзокосмосу.

Агенти застібнули ремені безпеки. Валеріан упіймав себе на тому, що думками він одвернувся від красуні, яка сиділа позад нього, була сповнена життя й належала до роду людей. Спогади повернули його до прозоро-світлої кралечки з його кошмару, дівчини з трагічною долею, що до людського роду явно не належала.

Усе в тому сні здавалося напрочуд реальним. Відчуття спокою, а потім страху й жахіття. Ні, то був не звичайний сон. Валеріан вже щось мав на думці. Лорелін він лише запитав:

— Ти бажаєш керувати спуском?

— Так, — миттєво відповіла Лорелін.

Валеріан кивнув сам собі.

— Алексо, — запитав він комп’ютера, — будь-ласка, витягни мої мозкові діаграми за останні десять хвилин. У мене був якийсь химерний сон. «Гаразд… до самого сну аналіз не дійде».

— Залюбки.

Відразу ж на екрані замелькали діаграми, прискорено прокручуючи картинки з минулого. І хоч Валеріан нічого в тому не тямив, Алекса вбирала інформацію з блискавичною швидкістю.

— Тобі вдається знайти щось поза нормою? — запитав Валеріан, трохи зіщулившись у кріслі. Його занепокоєння було більшим, ніж він гадав.

— Ваша мозкова активність є дещо вищою, ніж звичайно, — повідомила Алекса, додавши майже ласкаво: — А ще ви одержали зовнішні хвилі.

«Що то ще за чортівня?»

— Поясни.

— Ці хвилі породжує не ваша пам’ять. Хтось шле вам картинки.

Валеріанові неначе захололо в жилах.

— І ти знаєш, хто це робить? І звідки вони йдуть?

— Відповідь негативна, — відповіла Алекса, і в її голосі забринів жаль. Людиною вона не була, але мала власну особистість, і їй не подобались ситуації, коли вона була не в змозі відповісти на яке-небудь із запитань агентів. — Вони могли прийти як з теперішнього, так і з минулого, з будь-якого місця у Всесвіті.

— Виходимо з екзокосмосу, — доповіла Лорелін Валеріанові. Але молодий майор не відповів. Він занурився в обмірковування тривожного Алексиного аналізу. Навіщо комусь забажалося послати зображення до його мозку, коли він спав? А надто оті картинки?

— Три… — почала відлік Алекса, — два… один. Вихід!

Кабіна здригнулася. Чорний простір космосу, видимий на величезному оглядовому екрані, розпався на тисячі ниток, а з них виникло зображення планети Киріан.

Планета була менша за Землю, і жодна хмарка не пом’якшувала її червоний скелястий пейзаж. Важко було в’явити, що таке місце може підтримувати життя, не кажучи вже про те, що останнє могло тут зародитись. Але життя тут існувало, і Валеріанові з Лорелін невдовзі доведеться з ним зустрітися. Поза сумнівом, планета була далека від гостинності, але саме на її пустельній поверхні вони мали провести наступну операцію.

Лорелін розвернулася в кріслі і вхопилась за важіль керування кораблем.

— Ручне керування, — проінструктувала вона комп’ютер.

— Відповідь позитивна, — відгукнулась Алекса. — Тепер керуєте ви, сержанте. Координати зустрічі наведено на мапі Б4.

— Дякую.

Корабель нісся крізь киріанську атмосферу, з тривожною швидкістю наближаючись до пустельної похмурої та дуже твердої поверхні планети. Нараз він увійшов у зону турбулентності й почав хвицатися. Обидва агенти несамовито підстрибували в кріслах. Валеріан був майже певний, що зуби його при цьому цокотіли, а от Лорелін, здавалося, на те й уваги не звертала. Цілком зосереджена, вона пильно вдивлялася вперед своїми блакитними очима, обома руками стискаючи важіль керування, неначе б змагалася з нею в армреслінгу, бажаючи її підкорити собі.

— Тихіше, — застеріг Валеріан. Його голос дрижав від хитавиці.

— Ми запізнюємось, — відбила зауваження Лорелін. Якимось чином їй вдавалося зберігати сталь у голосі, хоча й він тремтів від добрячого корабельного трусу.

— Краще в спокої запізнитися, ніж прибути мертвим, — промурмотів Валеріан собі під носа. Та як тільки сказав це, відразу ж збагнув, що й поняття «у спокої» було надто близьке до слова «упокоїтись», що теж могло означати смерть. «Байдуже», — подумав він і зосередився на спостереженні за тим, як стрімко наближається Киріан.

Він сподівався, що зостанеться живим у наступні кілька хвилин.

Лорелін роздратовано кинула важіль керування і скинула руки вгору.

— Що, хочеш сам покерувати?

— Будь-ласка, поклади руки на стерно!

Валеріан зробив усе, щоб у його словах не чулося паніки.

Лорелін сиділа зі скам’янілим обличчям і, здавалося, не чула.

На лобі у Валеріана проступив піт. З усією ввічливістю, на яку лише був здатний, він спокійно проказав:

— Лорелін, будь-ласка, поклади руки на стерно.

— Ти припиниш коли-небудь глузувати з того, як я стерную? — огризнулася вона.

— Так, вибач мені. Ти крутий пілот. Ти найкращий пілот у всьому Всесвіті! — Валеріан не знав, кого він насправді заспокоює — себе чи Лорелін. Мабуть, обох.

Вона кинула на нього сяйливий погляд, але в глибині її очей таїлося лукавство.

— О-о, дякую!

У цьому раунді перемогла вона. Вони обоє знали це.

Вона знов ухопила важіль і стала далі керувати кораблем.