Валеріан та місто тисячі планет

Pозділ двадцять четвертий

Ноїнтан Окто-Бар пишався тим, що він завжди діяв за статутом і тримав усе під контролем. Жодних блискавичних, драматичних жестів, тільки важка праця, увага до кар’єрного просування талановитих підлеглих, а також твереза голова, коли навколо стає спекотно.

А втім, зараз він спіймав себе на тому, що тримає в руці порожню чарку, яка щойно містила порцію віскі для заспокоєння нервів, попсованих, як ніколи доти. Він скорботно подивився на екран і вгамував спокусу налити собі ще порцію. «Одна порція заспокоює нерви, а друга — їх дратує», — сказав він самому собі.

Зненацька на екрані замиготів потік інформації.

— Пане генерале, маємо контакт, — поінформував його Неза. Вигляд підлеглого був саме таким задоволеним і розслабленим, яким і внутрішній стан Окто-Бара.

«Вчасно», — подумав генерал. Він із дзвоном поставив пусту чарку й випростався.

— Гаразд, капітане Крис, — сказав він спокійним і твердим, як завжди, голосом. — Ми прийняли ваш сигнал.

— Ми не бачимо жодного сліду радіації чи забруднення, — почувся Крисів голос. — Чи можете ви це підтвердити?

Окто-Бар кинув погляд на екран.

— Звучить божевільно, але… так, підтверджую. Жодного сліду — і того, й того.

— Зауважте, ми просуваємося без протигазів. Рухаємось уперед.

Погляд Окто-Бара ковзнув по порожній чарці й повернувся до екрана.

«Що за чортівня там коїться?»

Перлини принесли Валеріанові і Лорелін ще по порції напою. Він був холодний, солодкий, заспокійливий, і цим був схожий на самих Перлин. Валеріан і Лорелін випили його із вдячністю. Нарешті Валеріан запитав:

— А що сталося після вибуху? Як ви вижили?

— Ми багато років дрейфували в космосі кораблем, що нам не належав. Щоб вижити, ми мали вчитися. Ми вивчали вашу цивілізацію до найменших дрібниць, шукали усе, що могло нам знадобитися й допомогти вижити. На кораблі ми знайшли відсік із живими рослинами. Ми садили пагони й збирали з листя краплини води. Ми вивчили ваш комп’ютер і методом проб і помилок навчилися на ньому працювати. А потім одного дня ми натрапили на збирачів брухту, що мандрували галактиками. За кілька років вони набрали його собі повний трюм і вирушили продавати до великого будівельного майданчика.

— До «Альфи», — видихнув Валеріан. Імператор кивнув.

— Так, до міста тисячі планет, де протягом сотень років багато рас розумних істот обмінювалися одне з одним знаннями та інформацією. Розсудливо й терпляче ми вчилися в кожної з них, і, нарешті, зібрали власний корабель. Наша планета зникла назавжди, але тепер ми спроможні віртуально відтворити наш світ.

— Дивовижно, — вигукнув Валеріан.

— Нам бракує лише двох речей, — провадив імператор.

— Конвертера з планети М’юль, — відповіла Лорелін.

— Та перлини, — додав Валеріан.

— Єдиної, яку Цюурі вдалося зберегти, — сказав імператор.

Валеріан почав заповнювати прогалини в розповіді.

— Отже, рік тому ви подали сигнал про вашу присутність і зайшли в контакт із нами, — сказав він, підбираючи слова.

Лорелін так само намагалася скласти факти докупи.

— І єдиною річчю, яку ви попрохали як компенсацію за все втрачене, був останній живий конвертер — для масового виробництва вашої перлини, — сказала вона.

— Саме так, — відповів імператор, — більше ми нічого не прохали. Усе інше ми могли зробити самі. — На його чарівне обличчя лягла тінь. — Але під час передачі все пішло не так, як ми планували.

— А що сталося?

Якусь мить він мовчав, явно відчуваючи біль від того, що тоді сталося.

— На перемови прибув військовий підрозділ — до зовнішньої сторони стіни, туди, де ви тільки-но стояли. Цюурі вийшов крізь стіну, щоб поговорити з ними. Ми дуже тішилися з того, що нарешті можемо вшанувати пам’ять загиблих, відтворивши світ, що його так любили.

Нас там зустрів молодий капітан. У нього на боці була металева коробочка, ми вважаємо, що там містився конвертер. Він почувався ніяково й розмовляв із кимось відсутнім. Той чоловік, він командував операцією, спитав, скільки нас тут було. Коли капітан відповів, той віддав наказ.

Імператор помовчав і казав далі:

— Командувач операції сказав: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»

Валеріан і Лорелін не зводили очей з нього. Валеріан не хотів вірити його словам. Представники його народу? І чому?

Імператор сумно всміхнувся.

— Той злощасний капітан мав збентежений вигляд, але наказ виконав. Багатьох з мого народу було поранено на смерть. Лише кілька, включно з Цюурі, змогли повернутися назад крізь стіну живими.

— Що?.. Чому?.. — затинаючись, вимовила Лорелін, до того ошелешена, що не здужала сформулювати зв’язного запитання.

Імператор провадив розповідь далі.

— Після… після нападу ми спостерігали за тим, що відбувалося по той бік стіни, сподіваючись, що зможемо якось врятувати поранених братів. Але нам це не вдалося. І ми були не єдині, кого зрадили того жахливого дня. Бідолаха-капітан дістав ще один сигнал. Говорив офіцер, який командував операцією: «Я ж сказав — жоден не має лишитися живим. Знищте їх усіх!». Отож, капітан і його люди загинули. Їх вбили приховані неподалік роботи. Вони мали чорну броню, були високі на зріст, лискучі на вигляд і безжалісні.

«К-Трони — подумав Валеріан, нараз відчувши себе зле. — К-Трони під орудою того, хто керував операцією».

Валеріан і Лорелін мовчали. Та й що вони могли сказати? Реальність була надто жахлива, щоб її можна було якось усвідомити.

— Ми вижили, але після цього стали свідками, — стиха проказав імператор. — Свідками минулого, яке люди бажають назавжди стерти й забути.

— Ми можемо простити, — додав імператор, — але як нам це забути?

Валеріан і Лорелін обмінялися змученими сумними поглядами. А потім почала говорити Лорелін. Її голос був хрипкий, ніби вона плакала.

— Отже, вони… ми… не залишили вам іншого вибору, ніж украсти в нас конвертера. Цюурі найняв для цієї роботи професіонала…

— Айгона Сайресса! — скрикнув Валеріан. Шматки пазла склалися докупи.

— Однак, — провадила Лорелін, — під час передачі втручається заповзятий майор Валеріан і забирає конвертера.

— І на той час ви вичерпали всі можливості, — додав Валеріан. — Єдине, що ви могли ще зробити, щоб дістати конвертера, — викрасти командувача й примусити його сказати правду.

Імператор кивнув.

— Тепер ви знаєте нашу історію. Наша доля у ваших руках.

Імператор зробив жест дружині. Імператриця Алой кивнула і стала на коліна поруч зі сплячим командувачем Філіттом. Вона провела рукою з довгими пальцями над його чолом, і навіть цей її рух був тендітним. Він прокинувся в паніці і в стрибку підвівся.

— Де я? Солдати! — Його погляд упав на Валеріана. — Майоре!

Він підбіг до двох агентів і став так, щоб ті закривали його від імператора.

— Майоре, негайно заарештуйте цих істот! Вони мене викрали! Вони винятково небезпечні!

— Це Перлини — з планети М’юль, — холодно відповів Валеріан.

Філітт пильно подивився на нього. Якесь почуття — негарне й лякливе — замерехтіло в глибині його очей, але потім змінилося звичною жорсткістю.

— Так, це вони. Вони розповідали мені свої кумедні байки. Але того не може бути. М’юль був незаселений.

Лорелін глузливо всміхнулася й показала на Перлин:

— Їхня присутність доводить протилежне, хіба ж ні?

Обличчя Філітта спалахнуло злобою, і його вираз став зловісним.

— Я кажу вам — на тій планеті не було життя. Датчики про це сповіщали категорично. Заарештуйте їх, це наказ!

Очі Валеріана звузилися.

— Чому ви так упевнені в цьому?

Філітт відвів погляд.

— Тому що я… я читав доповіді і…

— І ви були там на облавку… — закінчив за нього Валеріан.

Він бачив чимало загнаних у кут злочинців. Він знав, що буде далі. Гнів, виправдання, можливо, благання.

І Філітт його не розчарував.

— Так, — гарикнув він, — я був на облавку. І в нас, окрім цього, було багато інших турбот! Наші крейсери було винищено. Ми за день утратили п’ятсот тисяч солдатів. Півмільйона наших людей, агенте! То була справжня бійня!

Валеріан наблизив своє обличчя до обличчя командувача так, що їх розділяла кілька сантиметрів.

— А ви були тим так занепокоєні, що не помітили, що датчик показав ознаки життя на цій планеті.

Командувач мав збентежений вигляд.

— Або й ще гірше, — вставила слово Лорелін, — імовірно, ви знали, що планета населена, і свідомо принесли її в жертву.

Надто багато всього обрушилося на Аруна Філітта. Він дивився на молодих агентів і не розумів, як вони його знайшли, не розумів, де він був, не розумів, що сталось. І як сталося, що все пішло шкереберть? Хіба ж те, що він робив, було хибним? Ні, воно було потрібним. І як їм це втовкмачити? Їх не було там, їм не доводилося обирати рішень стосовно долі мільйонів живих істот.

І на тій планеті життя не було. Це не могло бути правдою.

І все-таки…

Спогади про ті події, до цієї миті перекручені, сфальшовані, запхані до найдальших кутів його розуму, вистрибнули, ніби жива істота, яку надто довго тримали на повідку й тепер звільнили — запалена гнівом, сповнена сили й нестримна.

— Задіяти термоядерні реактивні снаряди!

Командувач Філітт горлав, щоб його почули в гуркоті бою, крізь тріск і шипіння пошкодженого обладнання, крізь крики тих, що вмирали. В усій цій какофонії битви він якось розчув панічний голос майора Самка.

— Командувачу! — Майор стояв на посту й керував датчиком, що був здатний відшукати будь-яку форму життя.

— Що таке?

Корабель струснув черговий удар, і всі захиталися, похапавшись за крісла та панелі, аби залишитися на ногах.

— Планета населена! — прокричав Самк.

Філітт відвів погляд від пекла на оглядових екранах і поглянув на майора. Вирячивши очі, він здавався явно оторопілим. — Ми це знаємо. Примітивні форми життя! — огризнувся Філітт. Чому Самк гаяв його час?

Люди вмирали на цьому кораблі, на інших сотнях кораблів флоту…

— Ні, командувачу, — відповів Самк, поквапом вимовляючи слова, — там розумні істоти!

Філітт витріщився на нього. Такого не могло бути. Планета була ненаселена. Вона мусила бути ненаселеною.

«Мусиш помовчати, Самку», — несамовито понеслися його думки, — «я не в змозі це чути. Не зараз».

Але Самк наполягав:

— Я виявив складну мову й потужну мозкову енергію.

Ці слова збудили в Філіттові волю до дій. Широко ступаючи, він підійшов до майора і здер з нього бейдж. Датчик відразу припинив роботу.

— Майоре Самк, — прогарчав він крізь зімкнуті зуби, — історія йде вперед. Ані ви, ані купка дикунів не можете стати на її шляху!

Проте Самк явно саме це й намагався зробити.

— Командувачу, це — розвинута раса розумних істот. Вибачте, що наполягаю, але їхня ДНК довша за нашу.

— Отже, наша перемога буде вдвічі величніша.

Командувач повернувся на свою позицію. Він не вагався. Він дивився на екран і бачив, як кораблі приймають на себе вогонь і розлітаються на дрібні кавалки. Командувач натиснув кнопку, що вивільнила апокаліпсис.

З холодним задоволенням і почуттям справедливої помсти він спостерігав за тим, як велетенський флагман армії противника було підбито, він втратив контроль, закрутився спіраллю і врізався в М’юль. Лише легкий напад каяття відчув він, коли вибух огорнув планету і розколов на шматки її блакитно-зелену кулю.

Планета була красива, так… але ж на війні завжди бувають жертви.

Його виштовхнув зі спогадів холодний різкий чоловічий голос.

— Отож, коли ви дізналися, що мешканці М’юля, які вижили, тепер живуть у самому серці «Альфи», ви, замість того, щоб визнати наслідки власної помилки, вирішили знищити будь-які її сліди? Еге?

І знову, бачачи у спогадах, як Перлини виходять із-за своєї стіни, він почув власний голос: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»

І молодий капітан так само загинув. Голосів, які могли б свідчити проти нього, не залишилося. Оці К-Трони були кращими за людей. Жодних прихильностей, жодної ідеології, жодних суджень. Лише програма та її виконання. Просто й чисто.

— А ще ви знищили всі докази, які мав проти вас майор Самк.

Ні, цього бачити він вже не хотів. Але ці слова пролунали, і ті непрохані образи з’явилися, і він не мав сил загнати їх назад, у ту безпечну темряву, де вони жили останній рік.

Він розблокував замок на дверях до кабінету майора Самка й тихо, дуже тихо увійшов. Перед тим, як це зробити, він кинув миттєвий погляд на екран і пересвідчився: Самк дійсно друкував доповідь про те, що сталося у просторі над планетою М’юль.

Це означало ганьбу.

Філітт підняв зброю, приставив ствол до Самкового карка й натиснув на спусковий гачок.

— То був єдиний вихід! — випалив Філітт. Слова зірвалися з його вуст, слова виправдання, які, він сподівався, йому не доведеться ніколи вимовляти. Він несамовито дивився на двох агентів, чиї обличчя були немовби витесані з каменя.

— Хіба ви не розумієте? — благав він. — Якби помилку такого масштабу було визнано, наслідком були б величезні збитки й вимоги до нашого уряду щодо компенсації. Наша економіка після такого взагалі б не одужала!

Але ті обличчя зробилися твердішими, немов обличчя невблаганних суддів. Вони навмисно не хотіли розуміти. У відчаї він підвищив голос.

— За мить ми б утратили наше панування, наше лідерство. На нас наклали б неминучі санкції, і можу цілком закластися, що нас вигнали б з «Альфи», уявіть собі, зі станції, яку ми самі створили, чорт його бери, і позбавили б доступу до найбільшого ринку знань та інформації у всій галактиці. Саме такої долі ви бажали б для ваших співгромадян?

Філітт перевів погляд з Валеріана на Лорелін, але й на її обличчі він не знайшов симпатії.

На Перлин він дивитися й не насмілювався. Він не міг дозволити собі вважати їх чимось іншим, ніж перешкодою на шляху людства.

— Хіба ні? — наполягав він. З його рота бризкала слина. — Довести їх до занепаду й деградації? Відкинути їх у розвитку на тисячу років? Рада визнала за доцільне захистити наших співгромадян — бо то є найважливіший пріоритет. Хіба це не є її обов’язок?

Він із силою гупнув себе кулаком у груди й казав далі:

— І хіба то не є мій обов’язок? Та й ваш? Чи не так, панове агенти? Чи ви хотіли б, щоб ми зруйнували власну економіку задля купки… — він обернувся до імператора, дивлячись на нього поглядом, в якому змішалися огида й образа, не в змозі підібрати слів.

— Дикунів, — підказала йому Лорелін.

Філітт різко обернувся до неї.

— Сержанте, ви перебуваєте цілковито підо впливом цієї істоти! Не вносьте плутанини! Він є загроза, наш ворог!

Навдивовижу спокійний імператор підійшов до командувача й поклав вказівного пальця тому на груди.

— Ваш найлютіший ворог — це ви самі, командувачу, — співчутливо сказав він, — допоки ви не примиритеся з вашим минулим, вам не бачити майбутнього.

Командувач відсахнувся, приголомшений словами імператора. Ні, він помиляється. Він має помилятись. Єдиний спосіб гарантувати безпеку для людства й безпеку для себе самого полягав у ліквідації проблеми саме зараз. Це ще було можливим. Він це майже зробив. Він майже стер їх із пам’яті Всесвіту.

І навіть зараз він ще міг це зробити.

— Майоре, — гарикнув Філітт, — я наказую вам заарештувати цього чоловіка. Ви мене чуєте?

— Ми можемо на хвильку поговорити як чоловік з чоловіком? — запитав Валеріан.

Філітт повернувся й вирячився на нього злегка навіженим поглядом.

— Що?

Удар кулаком був таким блискавичним, що командувач Арун Філітт не встиг навіть кліпнути очима.