Валеріан та місто тисячі планет

Pозділ десятий

Одразу як вони позбулися непроханого безквиткового пасажира й переконалися, зв’язавшись із Гібсоном, що нових втрат серед командос немає, Лорелін переодяглася, скинувши ті жалюгідні лахміття, що мегаптор залишив від її сукні, й вирішила, що настав час попіклуватися про їхнього нового гостя, тварину-конвертер. Вона непокоїлася про те, як на звірка вплинула оця вся метушня. Лорелін сподівалася, що тварину не поранено, хоч і мало добряче потермосити. Кому б сподобалося сидіти в маленькій коробці й теліпатися навсібіч під гучне ревіння мегаптора?

Лорелін виклала коробку з дірочками, в якій був конвертер, на стіл у лазареті «Інтрудера». Вона чула, як звірок сопів углибині коробки. З допомогою пульта Лорелін дешифрувала код замка, і передня стінка трохи прочинилася.

— Гаразд, — проказала вона солодким голосом, — виходь, малятку, подивимось на тебе.

Спробу зайти в перемови зустріло гарчання, і звірок відповз до задньої стінки. Лорелін сіла навпочіпки і вдивилась у коробку. Вона принадно поцокала язиком і сказала з улесливою інтонацією:

— Виходь, тигрику, усе гаразд. Я про тебе піклуватимусь.

У відповідь лише гарчання, але вже не таке впевнене.

— Авжеж… вилазь… — вона всміхнулася й поклала на стіл руку. Він вагався, його оченята бігали довкруж, а довгенький писок сіпався від непевності. Одначе Лорелін демонструвала терплячість, і по якомусь часі звірок нерішуче посунувся до передньої стінки коробки й поклав мініатюрну чотирипалу лапку їй на долоню. Зовні він був схожий на рептилію, але, коли рухався, Лорелін побачила, що його животик вкривало хутро.

— Гарнесенький хлопчисько, — проворкувала вона. Вираз звірка посвітлішав від інтонацій її голосу, і він довірливо висунувся вперед. Тваринка була така маленька, що вповні вміщувалася в жіночій руці. Тепер Лорелін побачила, що хутро на животі було яскраво-синє, але водночас збите в клоччя й шолудиве. На боках були струпи, однак очі його, що їх звірок підняв на Лорелін, були ніжно-блакитні.

— Знаєш, за такі очі, як у тебе, й померти можна.

Від цих слів лускате тільце звірка спалахнуло яскраво-червоним кольором і трохи набухло. Лорелін не втрималась від сміху.

— Агов, хлопче, ти що, фліртуєш зі мною?

Її усмішка згасла, коли вона лагідно погладила звірка пальцем, вивчаючи його.

— У тебе на спині й животі повно струпів. Зараз розпочнемо інтенсивний догляд за шкірою, щоб до тебе повернулася твоя чарівність.

Створіннячко аж замуркотіло від задоволення, і раптом Лорелін охопило сильне відчуття турботи про цю тваринку. Муркотіння посилилося, коли вона відчинила дверцята до квадратного відсіку в стіні, помістила туди звірка й зачинила за ним дверцята. Він занепокоєно видивлявся на Лорелін крізь кругле віконце, коли та легкими рухами пальців набирала код.

— Не хвилюйся, — заспокоїла вона тваринку. — Трохи високоякісного урану, і будеш новеньким, немов щойно на світ народився. Тримайся міцно!

Вона натиснула на кнопку. Чотири ядерні промені наповнили регенератор потужним синім світлом. Лорелін спостерігала, як тварина удвічі збільшилася в розмірах і задоволено засяяла. Коли вона відчинила дверцята, щоб витягти звірка, той мав набагато здоровіший вигляд і явно почувався краще. Звірок пригорнувся до неї під її підборіддям, і Лорелін розтанула.

— Знаєш, а я твій рід у школі вивчала, — промовила вона до звірка, ставлячи його на стіл. — Я вмираю від цікавості й хочу дізнатися, чи правда все те, що писали в підручниках.

Вона ще раз заспокійливо поплескала його, а потім вийняла з кінчика вуха діамантовий кульчик та простягла його звіркові. Він став обнюхувати кульчик, і його довга мордочка засмикалась, а потім він розкрив рота з дрібненькими й гострими на вигляд зубками і проковтнув його.

Лорелін зачаровано дивилася на те, як звірок-конвертер надувався і змінював колір. За дві секунди він акуратно підняв хвостика, схожого на хвіст ящірки, і виклав на стіл сотні діамантів.

Лорелін вирячилась на невелику купку блискучих самоцвітів.

— Ого! — нарешті вимовила вона. — Мабуть, я візьму тебе з собою на закупи. — Вона вхопила конвертер і поцілувала його в тім’я.

Звірок узявся рум’янцем.

За прикладом партнерки Валеріан вимився і вдягнув звичайну уніформу. Сидячи один на мостику, він удивлявся в коштовну перлину, якою заволодів, знову й знову крутячи в руках її гладеньку, ідеальну сферу. Він думав про свій дивний сон. Про чудних створінь, які до того володіли цим предметом, і які сьогодні з’явились у плоті, ніби перевтілившись з його нічних думок.

Через якийсь час він обережно поклав перлину в маленьке заглиблення в консолі.

— Алексо, — покликав він бортовий комп’ютер. — Зроби, будь-ласка, аналіз цього предмета.

— Авжеж, майоре, — послужливо відповіла Алекса, увімкнула яскравий тонкий струмінь світла і спрямувала його на перлину. Неймовірно, але в тому промінні перлина покращала. Валеріан був трохи загіпнотизований і навіть дихав через силу, а тим часом світловий струмінь сканував перлину. Результати аналізу спалахували на екрані.

Валеріан почав читати інформацію. Розмір, вага…

Від подиву він заплющив очі й знову розплющив.

— Двадцять мегатонн енергії?

— Саме так, — майже ласкаво відповіла Алекса, — у цій перлині енергії вдесятеро більше, ніж в усьому кораблі.

Валеріан розгублено дивився на предмет. Він відчував до нього повагу.

— А звідки вона походить?

— З планети М’юль, що розміщувалася в сузір’ї QN34.

Валеріан завважив, що Алекса вжила минулий час.

— Розміщувалася?

— Так. Цієї планети немає вже тридцять років.

Заінтригований, Валеріан відкинувся в кріслі.

— А погляньмо, який вона вигляд мала.

— Авжеж.

На екрані з’явилася велична синьо-зелена планета. Майже всю її вкривала вода, і тільки де-не-де з безмежного океану стирчали острівці суходолу, покриті пишною рослинністю. М’які пасма хмарок неначе голубили цей світ, у якому панував спокій.

— Рясна рослинність, кілька примітивних видів, але нічого особливо цікавого, — зазначила Алекса.

— Я не впевнений. Той світ, що я бачив уві сні, був досить цікавий, — заперечив Валеріан. Він нахиливсь уперед і попрохав: — Збільш масштаб.

Картинка почала збільшуватись, аж раптом завмерла. На екрані спалахнуло повідомлення: ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.

Валеріан насупився.

— Застосуй наші коди доступу, — наказав він Алексі.

— Боюся, наших кодів буде замало, майоре. Доступ обмежено.

«Це все стає дедалі дивнішим».

— І до якого рівня?

— До загального. П’ять зірок.

«П’ять зірок?»

Валеріан знову потягнувся по перлину й узяв її пучками пальців, насолоджуючись гладкістю поверхні.

— Та принцеса, в моєму сні… Вона навколо шиї носила саме такі перлини.

— Зафіксовано, пане майор, — належним чином відповіла Алекса.

Лорелін увійшла з усмішкою на обличчі.

— То як конвертер?

— Він був у досить поганому стані, але регенератор допоміг його відновити. Він такий милий! А ще й неабиякий спокусник. Мушу попередити, на облавку в тебе з’явився конкурент.

Лорелін стала біля його крісла й, тримаючи руки на стегнах, всміхнулася до нього. Валеріан потягнувся і взяв її за руку.

— Проти конкуренції не заперечую, — відповів він, проводячи великим пальцем по її пальцях. — Одначе я досі чекаю відповіді.

— Операція ще триває, пане майор, — відказала Лорелін професійним тоном, утім, руки не відняла. — У нас попереду ще ціла частина під грифом «цілком таємно». Чи тебе знову підводить твоя чудова пам’ять?

Валеріан обережно притягнув її за руку собі на коліна. Вона всілась, обвивши руками його шию.

— Кажи! Не тримай мене в цій невідомості! — запротестував він. — Що відбувається?

Вона пильно дивилася на нього, якусь мить залишаючись безмовною, відтак сказала:

— Валеріане, ти чудовий парубок, і разом ми — гарна команда.

Валеріан відчув, як його шлунок зав’язується вузликом. У всьому тому десь ховалося «але».

— Але…

«Трясця, ось воно!»

— Любов потребує набагато більшого, ніж уміння просто бути гарними партнерами.

— Гаразд, — промовив він, а потім запитав, і запитання те, як він уважав, було дуже доречним:

— А чому б тобі не розповісти мені, чого конкретно вона потребує?

Пауза тривала саме стільки, щоб стати незручною. Валеріан гостро відчував тепло її тіла, що торкалося його, бачив залом її шиї, водоспад її волосся, а вона вдивлялася кудись у далину, зв’язуючи докупи власні думки.

Аж ось Лорелін заговорила теплим спокійним голосом:

— Усе життя ми пізнаємо самих себе, щоб стати сильнішими й уміти захиститися. А потім немов нізвідки виникає любов. І отоді раптово постає вимога… відкритися, зруйнувати захисні бар’єри. Впустити іншу людину до свого серця, навіть до свого ДНК. Отак запросто.

Дрож пройняла Валеріана, і почало калатати серце. Ніколи ще він не бачив Лорелін у такому стані, жодного разу за ці два роки, що вони майже безперервно провели пліч-о-пліч. Він бачив її холодною, бачив, як вона вибухала й палала гнівом, бачив її розумною, професіональною, лагідною…

Але не такою як зараз. Не такою… не тендітною, не сором’язливою. Зненацька його пойняло смирення, і він зрозумів, що зараз вона перед ним більш оголена, ніж будь-коли раніше, коли вдягала бікіні або звабливу сукню.

Лорелін говорила далі й дивилася кудись убік.

— І раптом ми відчуваємо себе вразливими, — промовила вона, і голос її стих майже до шепоту, — беззахисними. І тоді ми кажемо собі: оце й є причина того, чому ми справді не закохуємось. Це тому, що ми боїмося бути слабкими. Однак насправді все навпаки.

А потім вона повернула голову, і його знову вразило проникливе світло її сіро-блакитних очей, і він з головою занурився у глибини тієї блакиті.

— Любов робить тебе сильнішим, бо ти маєш навчитися довіряти іншому навіть більше, ніж довіряєш самому собі. — Лорелін зупинилася, нахилилася й говорила далі шепотом, і її дихання було легким на його губах, а голос — таким тихим, що йому довелось напружувати слух, аби почути.

— Валеріане… ти вважаєш, що ти здатний на це?

Він насилу проковтнув слину й розкрив рота, щоб їй відповісти.

— За хвилину — вихід з екзокосмосу, — оголосила Алекса.

Валеріан простогнав від відчаю, а Лорелін звільнилася з його обіймів.

Зручний момент було втрачено.

— Алекса врятувала тебе в останню мить, — ущипнула його ідеальна жінка й пересіла за панель керування.

— Алексо, — промовив Валеріан, стиснувши зуби, — саме зараз я тебе ненавиджу.

— Чи не бажаєте, пане майор, щоб я відрегулювала ваші гормони? — ґречно запитала Алекса.

— Ні, дякую! — гарикнув Валеріан.

— Як бажаєте. Через тридцять секунд вихід з екзокосмосу, — порахувала Алекса. Валеріан гепнувсь у крісло другого пілота. А потім, демонструючи рішучість не втратити шанс цілком, повернувся до Лорелін, яка сиділа позаду нього.

— А знаєш, що? — сказав він. — Я саме зараз збираюся офіційно попросити відпустку на десять днів, і я візьму тебе з собою на найчарівніший пляж в усьому Всесвіті. І цього разу він буде справжнім!

— Десять секунд, — виголошувала відлік Алекса.

Валеріан її проігнорував.

— То було б чудове місце для медового місяця! — наполягав він.

Лорелін пильно подивилася на нього.

— Медовий місяць починається після весілля. Ти цього не знав?

— Невже? — Валеріан скептично поглянув на неї.

— Авжеж, — засміялася вона.

Алексі було байдуже до їхнього глузування або ж вона, можливо, вже до нього призвичаїлась, отож провадила:

— Уповільнення швидкості.

Зірки неначе вибухнули.

Перед ними розгорнувся час, вічний і захований у мільйонній частці інтервалу серцебиття. Зник екзокосмос — порожнина поза часом і простором, в якій можна було подорожувати зі швидкістю, вищою за світову, і «Інтрудер Екс-Бі 982», вистрибнувши з нього, потрапив у самісіньку середину транспортного затору, що складався з десятків тисяч космічних транспортних засобів. Проте Валеріанів пульс не підвищивсь ані на риску. Маючи майже десятирічний досвід кермування, він спокійно вів свій корабель повз них, уникаючи зіткнень і блискавично обходячи черги. Більшість із суден були великі, громіздкі транспортно-вантажні кораблі, які проштовхувалися поперед усіх інших, чекаючи стикування зі станцією «Альфа».

— Що ж, затори нікуди не ділись, — поскаржився Валеріан. Він огинав одну валку вантажних кораблів за одною, допоки на їхніх екранах не постало Місто тисячі планет (саме таке прізвисько було дано станції).

Супроти скромного початку в двадцятому столітті за земним літочисленням станція розрослася поза будь-якими масштабами, що лише могли виникнути в уяві її засновників. В очах того, хто бачив її вперше, вона скидалась на справжню планету, лише сховану в тіні. Але насправді на планету в ній ніщо не було схоже. Вона зростала: корабель за кораблем, рік за роком. Мільйони прибували до неї, щоб подивитися цікавинки, провести перемови, попрохати притулку або почати вести торгівлю. Вони стикувалися — і залишалися там: від маленьких одномісних космічних літачків до кораблів, що були здатні перевозити тисячі пасажирів. Представники майже кожного з видів розумних істот відвідали станцію або залишилися жити на ній. Їхня співдружність побудувала найвеличнішу космічну станцію в усьому відомому Всесвіті.

Чимало часу сплило відтоді, як обох агентів востаннє викликали на базу звітувати, отож Валеріанові було цікаво достеменно дізнатись, як змінилася велетенська космічна станція за час їхньої відсутності.

— Алексо, ти не могла б надати нам останню інформацію? — запитав Валеріан.

— Залюбки, — Алексин голос звучав так, ніби вона справді відчувала задоволення. Саме для таких фішок її й було запрограмовано. — Цього року космічна станція «Альфа» зросла на сім відсотків і тепер має діаметр тридцять дві цілих вісім десятих кілометра.

Коли вона говорила це, монітори демонстрували архітектурну еволюцію станції у міру того, як щораз більша кількість кораблів ставала її частиною.

— І яке населення тепер? — запитала Лорелін.

— Тридцять мільйонів приблизно, — хутко відповіла Алекса. — Три тисячі двісті тридцять шість видів з усіх кінців Всесвіту, висловлюючись, звичайно, метафорично, бо ж, наскільки нам відомо, Всесвіт не має кінців, населяють станцію, привносячи сюди свої культуру й знання. На сьогодні у вжитку понад п’ять тисяч мов, не рахуючи численні комп’ютерні мови.

На моніторах розгорнувся перелік мов.

— А як щодо поточної демографії? — запитав Валеріан.

— У південній частині станції містяться сектори, занурені у воду. Там перебуває вісімсот видів, що живуть у різних рідинах.

На екрані з’явилися різноманітні водні істоти. Валеріан знав більшість із них, наприклад, тойнулів, що були одночасно рідкі та газоподібні й скидались на людський мозок, рибоподібних мартапураїв — одних із перших чужинців, що увійшли в контакт із людством, доброзичливих фермерів пулонгів, що вирощували кобальтову фарбу, а також величезних завбільшки й загалом миролюбних створінь, відомих як бромозаври, завдовжки від носа до хвоста шістдесят із гаком метрів, що населяли глибини Галанських рівнин. Але були й інші, яких він уже не впізнавав. І то не дивина, бо ж станція «Альфа» увесь час зростала.

— На півночі в нас газоподібні землі, де, як і раніше, домінує велика колонія омелитів, — провадила Алекса. А оцих хлопців-дівчат Валеріан знав. Їх знали всі. Омелити були досить худорляві створіння з непропорційно великими головами й довгими, звислими руками. На станції їх високо цінили. Ці органічно-металеві істоти створили розвинуте суспільство інформаційних технологій.

— А на схід від них, звичайно, проживають азін-мйо з їхніми полями клітинних ядер, які зросли з часу нашого останнього прильоту сюди на вісімнадцять відсотків.

Народ азін-мйо також був у пошані на Альфі. Його представники мали унікальну здатність виробляти будь-який вид клітин і тому були незамінними лікарями та майстрами нейронауки.

— Ну й нарешті на заході, в атмосфері зі штучним тиском живе дев'ять мільйонів людей і споріднених з ними істот.

— Мила серцю рідна домівка, — в’їдливо проказала Лорелін.

Алекса не звернула уваги на її тон і грала далі роль екскурсовода.

— Транзитні зали, що з’єднують між собою райони, на сьогодні налічують сімнадцять секцій.

— Яке безладдя, — зітхнувши, промовила Лорелін.

— В економіці вже рік цілковитий безлад. Бажаєте стислий огляд? — запитала Алекса.

— Ні, — швидко відповів Валеріан, саркастично додавши: — досить розваг на сьогодні.

Над приладовою панеллю залунав жвавий голос.

— «Інтрудер Екс-Бі 982», стикування дозволено в секції 1. Доступ категорії «ВІП».

Лорелін з театральним подивом повернулася до Валеріана.

— Гей, ми вже знамениті!

— Довгенько ж вони це визнавали, — відповів Валеріан.