Валеріан та місто тисячі планет

Розділ п’ятнадцятий

Окто-Бар насупився.

— Дивно. На вигляд усе так, наче вони зовсім не прагнуть утекти у відкритий космос. Навпаки, прямують назад… — останні слова він вимовив стиха.

Дві червоні цятки наближалися до радіоактивної зони в осередді станції.

— Ти біля мертвої зони, — попередила Лорелін, — витягни їх, поки я не загубила твій сигнал!

— Я це й роблю! — оскаженіло вигукнув Валеріан.

Лорелінин погляд був прикутий до мапи. Її збентеження дужчало в міру того, як дві червоні цятки, що на мапі означали командувача Філітта й Валеріана зближувалися між собою й водночас поволі просувалися до зони радіоактивного забруднення.

— Валеріане, — сказала вона, — за десять секунд я втрачу зв’язок із тобою.

— Я не можу їх уповільнити! — огризнувся Валеріан.

— П’ять секунд…

— Трясця! — закричав Валеріан.

І настала тиша.

Червоні цятки щезли з мапи. Лорелін мов хто шпигонув ножем у серце.

— Валеріане, Валеріане, ти мене чуєш?

Відповіді не було. І жодної ознаки того, що Валеріан живий.

Лорелін різко розвернулася до Окто-Бара.

— Мені потрібен скай-джет!

— Сержанте Лорелін, ви не зможете вирушити на його пошуки, — суворо проказав Окто-Бар.

— Чому не зможу? — гостро запитала вона.

Він ткнув пальцем у мапу.

— Та зона надто небезпечна й перебуває під контролем ворога.

— Ворога, про якого ви нічого не знаєте! — огризнулася вона.

— Ворога, який щойно нас атакував!

— Авжеж, уклав нас спати й жодного з нас не вбив! — закричала вона. — Чому вони не забрали в нас життя? Чому?

Він пильно подивився на неї і на мить по його впевненому, владному обличчю немов пробігла тріщина.

— Я… не знаю.

— Валеріан раніше бачив цих істот. Вони прибули з планети М’юль.

Окто-Бар насупився.

— Це смішно. Планета М’юль вибухнула тридцять років тому!

Вона відчувала, що час спливає. Можливо, Валеріан вже… ні, вона не могла дозволити собі навіть подумати про це. Облишивши спроби переконати командира, Лорелін повернулася, щоб вийти. Окто-Бар ухопив її за руку.

— Я не можу вас відпустити! Те, що ви кажете, — безглуздо!

— Пане генерале, безглуздою є наша операція! — закричала Лорелін. Їй було байдуже, хто її чув у ту мить. — Хтось нам бреше. З’ясуйте, хто це, а я пішла шукати партнера!

Вона видерла свою руку з руки генерала і стрімко подалася до дверей. Генерал кивнув двом вартівникам, і ті заблокували вихід.

Лорелін крутнулася на місці.

— Генерале, Валеріан — безцінний агент. Ви не можете дозволити собі його втратити.

— Поза будь-яким сумнівом, я не можу дозволити собі втратити двох агентів за один день! Вибачте, сержанте, — зітхнув він, а до вартівників промовив:

— Тримайте її під вартою, допоки не прибуде підтримка. Оголосіть найвищий ступінь бойової готовності і знайдіть мені командувача!

Один з вартівників забрав у Лорелін зброю.

— Будь-ласка, агенте, слідуйте за нами, — сказав він.

Вона відчула, як у неї червоніє від гніву обличчя, але замкнула уста й не відповіла. Окто-Бар не збиравсь її слухати. Він був упевнений, що Перлини не існують, і не мав бажання змінювати власну думку, хоч би що вона там казала.

Вона жваво й сердито рушила коридором в оточенні двох солдатів. Проте на перетині з іншим коридором помітила, як ним чимчикують, віддаляючись, три дуже знайомі приземкуваті, крилаті постаті з довгими носами. Раптом їй сяйнула думка, і вона зупинилася.

— Послухайте, хлопці, — сказала вона солдатам, — вам краще надіти на мене наручники.

Ті спідлоба поглянули на неї.

— Я кажу серйозно. Надіньте на мене наручники. По-перше, так годиться за правилами. А по-друге, мені страшенно хочеться втекти!

Солдати здивовано перезирнулися.

— Як хочете, — сказав один з них, знизавши плечима.

Він дістав пару магнітних наручників. Та щойно ступив крок уперед і почав застібати їх навколо струнких Лореліниних зап’ястків, та вхопила його колегу за руку і штовхнула її вперед так хутко, що перший вартівник не встиг відхопити руку.

Клац!

Обидва приголомшені чоловіки, один з яких був частково в наручниках, ще секунду витріщались один на одного.

І тієї секунди було досить. Своєю довгою ногою Лорелін вперіщила одного з вартових у коліно. Пролунав загрозливий хрускіт, і той повалився долі, як сніп. Другого чоловіка вона вхопила за руку, викрутила її, і незчулися солдати, як наручник скував зап’ясток одного з напевне розбитим коліном другого. Солдат був білий як смерть. Вона вправно витягла свою зброю в нього з-за пояса й знизала плечима.

— Гарна робота, хлопці!

Відтак чкурнула назад, на перехрестя. Трійко доґан-даґізів уже проминули частину коридору, і вона метнулася за ними. Коли ті обернулися на звук ходи, Валеріан витягла зброю. Удруге за менш ніж годину їхні короткі руки витяглися до стелі. Не спускаючи зброї з трійці, Лорелін оглянулася в пошуках придатнішого місця для розмови без зайвих очей. Вона помітила двері, прочинені в кімнату, що виявилась якимось комірним приміщенням, і майнула в тому напрямку зброєю.

— Рушаймо туди! Нам треба поговорити.

Ті підкорилися. Лорелін зайшла за ними й зачинила двері.

— Екстрене повідомлення! — почала вона з удаваною веселістю. — Якщо не допоможете мені знайти Валеріана, усім вам кінець.

Вона приставила зброю збоку до зморшкуватої голови Синього.

— А тобі — першому.

На її здивування, вони аніскілечки не злякалися, хоча й мали б. Навпаки, Лорелін здалося, що вони самовдоволено посміхаються якомусь таємничому жартові.

Перший з них промовив:

— Саме для того, щоб уникнути подібних ситуацій…

— … усю нашу інформацію… — провадив другий, Бордовий.

— … розподілено натроє, — досить упевнено заявив третій, Жовтий.

— Якщо ти вб’єш одного з нас, — сказав Синій, а Бордовий, співаючи, підхопив:

— … ти вб’єш інформацію.

— І яка ж то буде шкода! — підсумував Жовтий. Здавалося, найзмістовніші слова випадало казати саме йому.

Лорелін зітхнула й опустила зброю.

— Гаразд, ви перемогли, — визнала вона, — але вам доведеться відкрити мені кредит. У мене з собою небагато цінного.

Троє доган-даґізів в унісон помотали головами.

— Як це надокучає, — почав Синій.

— Якби тут був командувач, — сказав Бордовий.

— … він заплатив би нам з допомогою конвертера, — порюмсав Жовтий.

— Але ж його викрадено…

— … саме тому, що конвертер був на ньому, — закінчив Бордовий.

— Якщо тільки задля безпеки, — замріяно проказав Жовтий, а Синій підхопив, безмірно пишаючись самим собою:

— Хтось інший не носить його замість нього.

Лорелін вирячилася на них, уражена та збентежена одночасно:

— Як ви в біса здобули цю інформацію?

— Та то й не інформація взагалі, — відповів Бордовий.

— Лише умовивід, — додав Жовтий.

— Ми знаємо, як працюють люди, — пихато заявив Синій.

— Вони такі передбачувані, — завершив Бордовий з відтінком зарозумілості й презирства.

Лорелін охопила лють. Поза сумнівом, зараз її вистежує генерал Окто-Бар. Командувач Філітт усе ще був у полоні, і жодної звістки вона не мала про те, що сталося з Валеріаном. І от останнє, геть останнє, що вона хотіла б наразі робити, — це стояти тут і вислуховувати, як оці три присадкуваті носії потрібної інформації зневажають її расу. Вона знову підняла зброю, нахилилась і прокричала в чутливий вушний отвір Синього:

— Усі крім жінок! А особливо коли вони в поганому настрої.

Синій з’їжився й затулив руками вушні отвори. Від збудження його крила ляснули по купі ящиків.

— Ой лишенько! Гаразд, гаразд!

— Заспокойся! — закликав його Бордовий.

— Що ви хочете взнати? — запитав Жовтий.

— Де Валеріан! — відповіла Лорелін.

— Важко сказати, — почав Синій, не відпускаючи рук.

— Але ми знаємо, як відслідкувати його рух… — промовив Бордовий.

— … з ідеальною точністю, — завершив Жовтий.

— Скільки? — запитала Лорелін.

— Сто бадулів, — відповів Синій.

— Кожному, — уточнив Бордовий.

— Гроші — на бочку! — додав Жовтий.

Лорелін подумала про те, чи розуміли вони, що ще якась мить, і вона вибухне — у майже прямому сенсі слова. Стиснувши зуби, Лорелін відповіла:

— У мене немає бадулів.

— Але у вас є конвертер, — зауважив перший доґан-даґіз.

Лорелін залізла в торбинку на поясі, витягла звідти капшук і кинула його їм.

— Забудьте про конвертер. Оце все, що маю.

У капшуку було кілька десятків діамантів, що їх до того створив їй конвертер. Доґан-даґізи зазирнули в нього, а потім за чергою повернули голови до Лорелін. На їхніх писочках не було видно радощів.

— Діаманти не такі коштовні, як бадулі, — сказав Синій.

Це була остання краплина.

— Перемови закінчено!

Лорелін приставила йому зброю до другого вушного отвору, і його оченята, схожі на очі ласиці, широко розплющилися.

— Гаразд, гаразд, — промовив Бордовий, примирливо зводячи руки догори, — за наявних умов…

— … ми приймаємо умови угоди.

— Добре, — відповіла Лорелін, — а тепер скажіть, де Валеріан?

— Ідіть за нами, — мовив Синій і потер собі вухо.

Будучи військовим до нутра кісток, Генерал Окто-Бар, утім, знайшов своє справжнє покликання на станції «Альфа». Захоплення й водночас дивне почуття спокою огортали його, коли він керував життям величезної станції, вельми вправно виконуючи цю роботу протягом останніх чотирьох років. Йому почали подобатися чужинці, бо ті, як і він сам, звали це місце «домівкою», і з багатьма з них він здружився, здавалося, на все життя. Він не міг змиритися з самою думкою про існування смертельної загрози їм, як і людям його раси, та й загалом станції, що протягом століть була взірцем гармонійного співробітництва, доброї волі і взаємодії між різними расами розумних істот.

Він мав усі підстави сподіватися, що за нагороду за безпроблемне керування повсякденним життям такої величезної колонії розумних створінь його підвищать до посади командувача його улюбленої станції. Однак постать командувача Аруна Філітта завжди була привабливіша. І коли Філіттовому керівництву довелось міркувати про те, яку посаду йому дати, саме Філітту було доручено командування станцією «Альфа» замість людини, яка по суті вже кілька років керувала нею, і керувала добре, з тихою та непомітною для інших пристрастю. Отож Окто-Бар виконував далі ту саму роботу, що й раніше, у тіні колоритної постаті народного улюбленця.

Тепер же ж командувач зник, і Окто-Бар цілком розумів, що відповідальність за життя Філітта, а разом з ним і улюбленої станції, лежить на його плечах.

Новина про зникнення агента Лорелін його вкрай роздратувала. Йому не потрібні були агенти-пройдисвіти, що гасали довкола, і байдуже, скільки в них до того було нагород. Він стояв, удивляючись у мапу міста, що було для нього джерелом радості й одночасно — відповідальності.

Його підлеглі, його найкращі командос, стояли позаду, чекаючи наказів.

— Філіпсе, ти прямуєш до місця зникнення майора. Міло, вистежуєш агента Лорелін. Коли знайдеш її, поверни сюди мирним способом. Жодного насильства! Розійтися!

Командос похапцем розійшлися — кожен у своїй справі. Генерал задумливо вдивлявся у мапу.

Він був не з тих людей, які гойдаються на хвилях емоцій, не дозволяв він собі й польотів на крилах фантазій. Дехто з тих, хто добре знав його, стверджували навіть, що він був чоловік, геть позбавлений уяви, але те його нітрохи не бентежило. Ясна річ, оті дивні твердження Лорелін про те, що до його станції ніби дісталися мешканці М’юля, і що агент Валеріан якимось чином їх знав, були несосвітенною дурницею.

А проте… він знав її рішучість і ґрунтовність, і цим вона відрізнялася від свого імпульсивного партнера. Вона вперто стояла на своєму.

Вибору в нього не лишалося. Зрештою розслідування справі не зашкодить.

Окто-Бар поклав руку на скло сканера.

— Гриф таємності знімається. Мені потрібна вся наявна інформація про планету М’юль.

За мить сканер загорівся червоним. Спалахнуло повідомлення: «ВІДМОВА У ДОСТУПІ».

«Що?!»

Від здивування в генерала очі на лоба полізли.

— Хто має повноваження на доступ до цього файла? — запитав він.

«КОМАНДУВАЧ АРУН ФІЛІТТ» — спалахнула відповідь.

Окто-Бар вдивлявсь у миготливі літери цього імені. Виявляється, уяву він усе-таки має, бо ж саме зараз вона несамовито неслася галопом.