Відірвана від коренів

Розділ 31

Холодний вологий сік ковзнув по мені, зелений і липкий, обливаючи моє волосся, мою шкіру. Я штовхнула дерево, шалено, у задусі, з закляттям сили, і дерево трісло і відкрилося. Я вчепилася дико за краї кори, розширила їх моєю голою ногою, а потім почала дертися назовні, незважаючи на гострі осколки кори, що залишалися у моїх пальцях і ногах. Сповнена жаху, я кинулася геть від дерева, поки не впала в обійми холодної води, а коли підвелася, то зрозуміла, що все стало іншим.

Не було ніяких слідів вогню або бойових дій. Я не бачила Серкана або королеви в будь-якому місці. Навіть величезне серце-дерево зникло. Так само не було більшості інших дерев. Поляна була більш ніж наполовину порожньою. Я стояла на березі тихого басейну, можливо, в іншому світі. Був яскравий ранок замість вечора. Птахи пурхали між гілками, співали, і жаби збивали брижі на воді.

Я відразу зрозуміла, що потрапила в пастку, але це місце не відчувалося як Вуд. Це була не страшно скручена тінь місця, де я бачила блукаючу Касю, і де сидів Єржи, притулившись до дерева. Воно не відчувалося, як галявина, повна неприродної тиші. Басейн м'яко плескався біля моїх кісточок. Я повернулася і побігла вниз, бризкаючи руслом, назад по Шилці. Серкан не міг кинути Summoning, щоб показати мені шлях до втечі, але Шилка була нашим шляхом сюди: можливо, там був вихід.

Але навіть Шилка була тут іншою. Потік став ширшим, і м'яко почав заглиблюватися, але жодної хмари туману не піднялося мені назустріч; і я не чула реву водоспаду. Зрештою я зупинилася на вигині, який був мені знайомий, і подивилася на деревце на березі: стрункий саджанець серце-дерева, можливо близько десяти років, ріс над величезним сірим старим валуном, схожим на людське обличчя. Це було серце-дерево, наполовину сховане в тумані, яке зупинило нас, коли ми летіли крутим уступом донизу, до основи водоспаду.

Але тут не було ніякого водоспаду і обриву; древнє дерево було маленьким і молодим. Ще одне серце-дерево стояло навпроти нього на іншому березі Шилки, і після цих двох вартових річка поступово розширювалася, стаючи темною і глибшою. Я не бачила більше серце-дерев, тільки звичайні дуби і корабельні сосни.

Тоді я побачила, що була не одна. На протилежному березі, під старим серце-деревом стояла жінка.

На мить я подумала, що це була королева. Жінка виглядала так, ніби вони, можливо, були в родинних стосунках. Вона була смуглявою, той самий колір вільхи і деревної кори, таке ж заплутане волосся, але її обличчя було старішим, і її очі були зеленими. Там де королева носила золото і червоне, вона була оливковою і сріблясто-сірою. Вона подивилася на річку, так само, як я, і, перш ніж я встигла щось крикнути, почувся далекий скрип, дрейфуючи, вниз по річці. Човен м'яко впливав у наше поле зору; довгий, дерев'яний, з майстерною різьбою, і на ньому стояла королева Вуду.

Вона, схоже, не бачила мене. Хоч стояла на носі, посміхаючись, з квітами, вплетеними у її волосся, з чоловіком поруч з нею, і мені потрібен був деякий час, щоб впізнати його обличчя. Я тільки один раз бачила його у синьому полум'ї над труною — це був король, похований у вежі. Він виглядав набагато молодшим і вищим, його обличчя було свіжим. Але королева Вуду виглядала такою, якою вона була в світлі Виклику, у той день, коли її замурували у гробниці. За ними сидів молодий чоловік з жорстким поглядом, не набагато доросліший за хлопчика, але я змогла впізнати у ньому чоловіка, який кидав заклинання у гробниці: жорстке обличчя людини у вежі. Потім з'явилися люди у човні за ними, веслуючи: чоловіки в срібних обладунках, які з побоюванням оглядалися на величезні дерева, коли спінювали веслами воду.

За ними вийшло ще більше човнів, десятки: але це були саморобні прості суденця, більше схожі на зарослі листям колоди, ніж на реальні човни. Вони були переповнені людьми, яких я ніколи не бачила, всі з малюнком кори дерев по їхній шкірі, майже як у королеви: темний горіх і яскраво-вишневий сосновий, блідий в'яз і теплий бук. Серед них були кілька дітей, але жодного старця.

Різьблений човен м'яко вдарився до берега, і король допоміг королеві зійти вниз. Вона пішла до дерева — жінка посміхалася, її руки були витягнуті.

— Ліная, — сказала вона, слово, яке я звідкись знала, це не була магія, і не було її ім'ям; слово означало сестру, подругу і попутницю. Дивним відлунням слово відбилося від дерева. Листя, здавалося, зашепотіло, відбиваючи його назад; пульсація потоку магії прийняла його, як ніби відлуння було явно призначене мені.

Королева Вуду, здавалося, не помітила цього. Вона поцілувала сестру в обидві щоки. Потім взяла руку короля і повела його далі повз серце-дерева, ідучи до гаю. Люди з вежі прив'язали свій човен і двоє пішли за ними.

Ліная мовчки чекала на березі і дивилася, як приставали інші човни і вивантажувалися, один за іншим. Коли човен порожнів, вона торкалася його, і він перетвювався в листочок, що пливе по воді; потік води ніс його охайно в невелику кишеню берега. Незабаром річка спорожніла. Останній з лісових людей вже йшов вперед до галявини. Тоді Ліная повернулася до мене і сказала, знизивши голос до глибокого резонуючого тону, яким барабанить по підлозі колода,

— Ходи.

Я подивилася на неї. Але вона тільки повернулася і пішла від мене, і через деякий час я подалася за нею. Я боялася, але якось інстинктивно також не боялася її. Мої ноги плескали по воді, не намокаючи. Вода, яка приземлялася на одяг, не просочувала його.

Здавалося, час тече якось дивно. На той час, коли ми досягли гаю, весілля вже закінчувалося. Королева і її король стояли на зеленому пагорбі з'єднавшись руками, обвиті ланцюгом з плетених квітів, що йшов по їхніх руках зверху. Дерево-люди розташувалися навколо них, розсівшись вільно серед дерев, спостерігаючи, але було тихо. Була тиха тиша у всіх них, і якась глибока нелюдська нерухомість. Жменька людей з вежі дивилася на них з побоюванням, і я здригнулася від шелесту ремствування серце-дерев. Молодий суворий чоловік стояв на одній стороні від пари, дивлячись з виразом відрази на дивні довгі вузлуваті пальці королеви Вуду, де вони обгорнули руки царя.

Ліная перейшла на підвищення, щоб приєднатися до них. Очі в неї були мокрі і блискучі, як зелене листя після дощу. Королева Вуду повернулася до неї, посміхаючись, і простягнула руки.

— Не плач, — сказала вона, і її голос сміхотливо продзвенів, як потічок. — Я не буду далеко. Вежа лише в кінці долини.

Сестра не відповіла. Вона тільки поцілувала її в щоку, і відійшла.

Король і королева пішли разом з чоловіками з вежі. Люди тихо відійшли крізь дерева. Ліная тихо зітхнула, і це було зітхання вітру в гілках. Ми знову залишилися одні, стоячи разом на зеленому насипі. Вона повернулася до мене.

— Наші люди жили тут самі, довгий час, — сказала вона, і я подумала, як давно вони тут жили? Тисячу років, дві, десять? Нескінченні покоління, коріння, яке росло глибше за всі інші.

— Ми стали забувати, які люди на вигляд. І змінилися, повільно…

— Коли сюди прийшов чаклун-король зі своїм народом, моя сестра віддала їм долину. Вона думала, що вони могли б навчити нас згадати. Вона думала, що ми могли відновитися, і навчити їх, в свою чергу, ми могли б дати один одному життя. Але вони боялися. І хотіли жити так як хотіли вони, і стати ще сильнішими, але вони не бажали змінюватися. Вони дізналися про неправильні речі. — Роки ковзали повз неї, поки вона говорила, розмиті, як дощ, сірий і м'який, і накладалися один на одного. А потім знову настало літо, інше літо через довгий час, і деревні люди поверталися крізь дерева.

Багато з них рухалося повільно, якось стомлено. Деякі з них були поранені: вони стискали почорнілі руки, і одна людина накульгувала лише на одну ногу, схожу на колоду, невміло ступаючи на неї. Двоє інших допомагали їй. Вони вміли відрощувати кінцівки. Кілька батьків вели дітей, а жінка несла на руках дитину. На горизонті, далеко на заході, у повітря піднімався тонкий чорний стовп диму.

Коли дерево-люди прийшли у гай, вони почали збирати плоди з серце-дерев і робити чашки з опалого листя, як робили ми з Касею, коли ще дітьми ходили в ліс по ягоди. Вони спускалися до яскраво-чистої води басейну, і напившись, вкладалися полежати і відпочити, інші блукали по двоє, іноді троє. Я стояла і дивилася на них, і мої очі були повні сліз, хоч я не розуміла чому. Деякі з них зупинялися на відкритих місцях, де світило сонце. Вони їли фрукти, запиваючи водою. Мати розжувала шматочок фрукта і поклала його в рот своєї дитини, і дала їй ковтнути зі своєї чашки.

Вони змінилися. Їхні ноги виросли, пальці видовжилися, занурюючись в землю. Їхні тіла розтягнулися, і вони підносили свої руки вгору до сонця. Їх одяг відпадав і задувався листям, зникав у сухій траві. Діти змінилися ще швидше; вони майже раптово перетворлися на великі сірі стовпи з гілками зверху, заповненими білими квітами і срібним листям, ніби все життя, що могло у них бути, вони прожили в одному шаленому подиху.

Ліная залишила насип і побігла до них. Деякі з людей, поранені, постарілі, трималися з останніх сил: вони були спіймані і наполовину змінилися. Дитина змінилася, ставши красивим блискучим деревом, увінчаним квітами. Але її матір опустилася на коліна і скорчилася, тремтячи, ще тримаючись за те, що було дитиною, її руки лежали на ньому, її чашка пролита, її обличчя було у сліпій агонії. Ліная ніжно доторкнулася до її плеча. Вона допомогла матері встати, і відвела від дерева-дитини. Вона гладила голову матері і дала їй плід, щоб поїсти, і випити зі своєї чашки; вона співала їй своїм дивно глибоким голосом. Мати стояла, опустивши голову, сльози капали з її очей, а потім якось відразу її обличчя піднялося до сонця, і вона теж виросла і зникла.

Ліная допомогла кільком останнім людям, давши їм випити зі своєї чашки, і вкладаючи кожному шматок фрукта до рота. Вона гладила їх шкіру і співала магію для них, поки вони не проходили решту шляху через перетворення. Деякі ставали маленькими покрученими деревцями; найстаріші з них ставали маленькими саджанцями. Гай був наповнений серце-деревами. Вона залишилася одна.

Вона повернулася до басейну.

— Чому? — запитала я її, безпорадно. Я повинна була знати, але я майже відчувала, що не хотіла знати відповідь; я не хотіла знати, що змусило їх до цього.

Вона вказала в сторону, вниз за течією річки.

— Вони йдуть, — сказала вона глибоким голосом. — Дивись, — і я подивилася вниз, на річку. Замість відображення неба я побачила людей, наступаючих на різьблених човнах; вони несли ліхтарі, палаючі факели, і довгі палиці. Над першим човном тріпотів вимпел, а на носі стояв молодий чоловік з весілля, який вже постарів, з похмурим твердим обличчм; той, хто замурував королеву Вуду. Він носив корону і вів власне військо.

— Вони йдуть, — знову сказала Ліная. — Вони зрадили мою сестру, і посадили в тюрму, де вона не може рости. Тепер вони приходять до нас.

— Хіба ви не могли боротися з ними? — Запитала я. Я відчувала, що магія сидить глибоко в ній, і добре, що цей потік ішов вниз і вниз. — Ви не могли втекти.

— Ні, — сказала вона.

Я зупинилася. Була лісова глибина в її очах, зелена і нескінченна. Чим довше я дивився на неї, тим менше вона здавалася мені жінкою. Частина, яку я бачила, була нею тільки наполовину: вінцем стовбура, з широкими розкинутими гілками, з листям, квітами і плодами; нижче була велика мережа коренів, які тяглися довго і сягали глибокого дна долини. Я теж мала коріння, але не таке. Я могла бути ретельно викопана і струшена, пересаджена в замок короля або у вежу, побудовану з мармуру, важко, але я могла би вижити. Натомість викопати її не було ніякої можливості.

— Вони дізналися про неправильні речі, — знову повторила Ліная. — Але якщо ми залишимося, якщо ми будемо боротися, ми згадаємо неправильні речі. І тоді ми перетворимося… — Вона зупинилася. — Ми вирішили, що не будемо згадувати, — сказала вона нарешті.

Вона нахилилася і знову наповнила водою чашку.

— Зачекайте! — Сказала я. Я схопила її за руку, перш ніж вона могла випити, і перш ніж вона змогла залишити мене. — Можете мені допомогти?

— Я можу допомогти тобі змінитися, — сказала вона. — Ти вже досить глибоко, щоб піти зі мною. Ти зможеш рости зі мною, і жити в цьому світі.

— Я не можу, — сказала я.

— Якщо ти не підеш, то залишишся тут одна, — сказала вона. — Твоя печаль і страх отруюють моє коріння.

Я мовчала, і боялася. Я починала розуміти: це момент народження Вуду. Деревні люди змінювалися охоче. Вони жили, мріючи про глибокий сон, але це ближче до життя дерев, а не до життя людей. Вони не помирали і були живі, у пастці, люди замикалися за корою, з якої ніколи не могли вийти, і не бажали цього.

Але якщо я не змінюся, якщо я залишуся людиною, страждаючою і нещасною, мої страждання будуть отруювати серце-дерево так само, як уже отруєні серце-дерева за межами цього гаю, навіть якщо моєї сили виявиться достатньо, що воно продовжувало жити.

— Ти не можеш мене відпустити? — відчайдушно спитала я. — Вона вклала мене в твоє дерево.

Її обличчя витягнулося з сумом, і я зрозуміла, що її слова були єдиним, чим вона могла мені допомогти. Те, що до сих пір жило в її серце-дереві, було глибоке, дивне і повільне. Дерево знайшло ці спогади, ці моменти, щоб показати мені шлях до виходу, але це було все, що вона могла зробити. Перетворення було єдиним способом, який вона знала для себе і своїх людей.

Я сковтнула і зробила крок назад, опустивши руку з її плеча. Вона подивилася на мене ще хвильку, а потім випила. Стоячи на краю басейну, вона почала вкорінюватися; темні корені розгорталися і срібні гілки поширювалися, росли, тяглися вгору і вгору, настільки високі, як бездонні озера очей всередині неї. Вона піднялася, росла і тягнулася, осипана квітами, звисаючими з гілок, і стовбур дерева злегка роздавався під попелясто-сріблястою корою.

Я знову була одна у гаю. Але тепер голоси птахів замовкли. Крізь дерева я побачила кілька оленів, промайнув зляканий спалах білих хвостів і вони зникли. Листя падало вниз, сухе, коричневе, і під ногами воно тріщало своїми краями, вкушеними заморозком. Сонце сідало. Я поклала руки навколо себе, від холоду і страху, моє дихання, шикувалося в білі похмурі черги, мої босі ноги, щулячись одна до одної, стояли на мерзлій землі. Вуд завмирав навколо мене. І не було ніякого виходу.

Але раптом позаду мене засяяло світло, гостре, блискуче і знайоме: світло Виклику. Я повернулася до раптової надії, в гаю прямо зараз падав сніг: час знову пішов далі. Мовчазні дерева були оголені і суворі. Світло виклику лилося суцільним потоком. Басейн засяяв розплавленим сріблом, і з нього хтось виходив.

Це була королева. Вона пленталася на берег, залишаючи чорні рани на відкритій землі у снігу позаду неї, і звалилася на берег в мокрому білому траурному платті. Вона полежала на боці, щоб віддихатися, а потім відкрила очі. Вона повільно підвелася на тремтячі руки і подивився навколо, на гай, на нові серце-дерева, і її обличчя розширилися від жаху. Вона насилу підвелася на ноги. Її плаття було брудним і замерзло на ній. Вона стояла на пагорбі, дивлячись на гай, а потім повільно повернулась, щоб подивитися на насип і вище на велике серце-дерево на краю басейну.

Вона зробила кілька кроків вгору по насипу, через сніг, і поклала руки на широкий стовбур, і постояла якусь мить, тремтячи. Потім вона нахилилася і повільно притулилася щокою до кори. Вона не плакала. Її очі були відкриті і порожні, ніби нічого не бачили.

Я не знала, хто кинув Summoning, або те, що я бачила, але я стояла в очікуванні і напруженні, в надії на світло, яке покаже мені шлях. Сніг летів вниз навколо нас, поблискучи в хрусткому світлі. Він не торкався моєї шкіри, але швидко замітав її сліди, знову покриваючи землю білим килимом. Королева не рухалася.

Серце-дерево м'яко шелестіло гілками, і одна низька гілка обережно опустилася до неї. Квітка була багатообіцяюча на гілці, не дивлячись на зиму. Вона розцвіла, і пелюстки відпали, і маленький зелений плід виріс і дозрів, ставши золотим. Він висів на гілці для неї, ніжне запрошення.

Королева взяла плід. Вона постояла, охопивши його рукою, і в тиші гаю жорстко знайомий мені звук спустився по річці: сокира вп'ялася в дерево.

Королева зупинилася, плід майже торкнувся її губ. Ми обидві стояли і ловили звук, прислухаючись. Звук прийшов знову. Її руки опустилися. Плід впав на землю, зникаючи в снігу. Вона підвела свої сплутані спідниці і побігла вниз по насипу до річки.

Я побігла за нею, моє серце билося в такт з регулярним буханням сокири. Вони привели нас до кінця гаю. Саджанець вже виріс у міцне високе дерево в даний час, його гілки вже почали формувати густу крону. До берега був прив'язаний різьблений човен, і двоє чоловіків рубали серце-дерево. Вони весело працювали разом, по черзі змахуючи важкими сокирами, кожна з яких глибоко кусала деревину. Сріблясто-сірі тріски злітали у повітря.

Королева скрикнула від жаху, відчувши біль серце-дерева. Лісоруби зупинилися, вражені, притиснувши сокири до грудей і озираючись; а потім вона напала на них. Вона спіймала їхні горла довгими пальцями своїх рук і відкинула їх від дерева у річку; вони борсалися у воді і кашляли. Вона впала на коліна поруч з деревом і притисла усі її пальці до розрізів, з яких сочився сік, як ніби намагалася закрити його. Але дерево було занадто пораненим, щоб його врятувати. Воно уже помітно нахилилось над водою. Через годину або день воно впаде.

Вона встала. І все ще тремтіла, не від холоду, а від люті, і земля тремтіла під нею. від її ноги по землі побігла тріщина і поширилася в обох напрямках уздовж краю гаю. Вона переступила розкол, який розширювався і я встигла за нею, якраз вчасно. Човен провалився в отвір безодні і зник, річка стала ревіти дико вниз, утворивши водоспад, а гай опустився у нове укриття під скелями в хмарах туману. Один з дроворубів ковзнув у воді і його потягло через край з криком, інший закричав, намагаючись спіймати його за руку, хоч було вже занадто пізно.

Якесь деревце проплило і потонуло за ним; ніби троянда, кинута у прірву. Другий дроворуб насилу вибрався на берег, зумівши втримаючись за тремтячу землю. Він замахнувся сокирою на королеву, коли вона пішла до нього; лезо вдарилося в її плоть і відскочило з дзвінким звуком, вистрибнувши з його рук. Вона навіть не звернула уваги. Її обличчя було порожнім і відсутнім. Вона вхопила дроворуба і віднесла його до пораненого серце-дерева. Він боровся з нею, безцільно, коли вона поклала його на стовбур, і виноградні лози проросли із землі, щоб затримати його на місці.

Його тіло вигнулося, на обличчі проступив жах. Королева Вуду зробила крок назад. Його нога і щиколотка були пов'язані проти щілини, де сокири кусали в дерево, і вони вже мінялися, прилипнувши до стовбура, чоботи зарухалися вниз і впали, коли його пальці витягувалися у нове коріння. Його руки боролися з корою, але пальці вже зливалися один з одним. Його широко розкриті очі зникали під шкірою сріблястої кори. Я підбігла до нього, в жалю і жаху. Мої руки не могли здерти кору, і магія не відповіла б мені в цьому місці. Але я не могла просто стояти і дивитися.

Він зумів нахилити голову вперед. І прошепотів:

— Агнешка, — голосом Серкана, а потім його тіло зникло у великому темному порожнистому отворі. Я схопилася за краї і стрибнула туди після нього, в темряву. Дерево було тісним і щільним; вологий теплий запах свіжої землі тепер душив мій ніс, а також відчувався запах вогню і диму. Я хотіла вилізти назад; я не хотіла бути тут. Але я знала, що повернення було неправильним. Я була тут, всередині дерева. Я штовхала деревину і продовжувала рух вперед, проти бажання інстинкту і страху. Я змусила себе шукати ногами порвану, облетілу кору, подряпини і тріски на моїй шкірі, плями соку, що залили очі і ніс, і вдихати повітря, якого мені так не вистачало.

Мої ніздрі наповнилися запахами гниття і горіння.

— Alamak, — хрипло прошепотіла я заклинання для прогулянок крізь стіни, а потім пройшла через кору і опинилася в задимленому гаю, вийшовши з серце-дерева.

Я вийшла на насип, моє плаття було просочене зеленим соком розбитого блискавкою дерева. Світло Виклику ще палахкотіло на воді, і останні дрібні залишки води у басейні виблискували під ним, як повний місяць над горизонтом, так яскраво, що на них було боляче дивитися. Серкан був на іншій стороні басейну, на колінах. Його рот був вологим, з його рук капала вода, тільки частина його одежі не почорніла від кіптяви, бруду і диму: він жадібно носив воду до рота. Він пив з Шилки, набираючи води та енергії, так, щоб зібрати достатньо сил і кинути Виклик.

Але зараз королева Вуду стояла над ним і її довгі пальці огорнули його шию: срібна кора піднімалася вгору з води на його коліна і ноги, у той час як він з усіх сил намагався послабити руками зчеплення навколо його горла. Вона відпустила його і повернулася з криком протесту через мою втечу, занадто пізно. Зі стогоном вище мене велика зламана гілка серце-дерева дала тріщину від стовбура і нарешті впала, трясучись, залишившипо собі зяючу порожнисту рану.

Я зійшла з насипу, щоб зустріти її на мокрому камінні, коли вона прийшла в лють по відношенню до мене.

— Агнешка! — крикнув хрипло Серкан, потягнувши руку, уже наполовину втягнутий корінням у землю. Але коли вона досягла мене, то сповільнилася і зупинилася. Світло Виклику освітило її, показавши страшне зараження в ній самій, кислу чорну хмару тривалого відчаю. Але світло сяяло на мені також, на мені і через мене, і я знала, що в моєму лиці вона побачила когось, хто дивився на неї.

Я могла бачити, як вона пішла з гаю: як вона полює на них, всіх людей, які збудували вежу, чарівників, фермерів і лісорубів — усіх. Як вона висаджувала одне заражене серце-дерево за іншим, керуючись своїм власним стражданням, і тим самим годувала його, і воно вело її вперед. Змішавшись від жаху, я відчула як жалість Лінаї ворушиться в мені, повільно і глибоко: жалість, сум і співчуття. Королева Вуду теж побачила його, і це стримало її перед мною.

— Я зупинила їх, — сказала вона, і її голос був як скрип гілки по віконному склу в нічний час, коли ви уявляєте собі якусь темну істоту поза домом, яка дряпає по склу, щоб залізти всередину будинку. — Я повинна була зупинити їх.

Вона розмовляла не зі мною. Її очі дивилися повз мене, глибоко в мої очі, на обличчя її сестри.

— Вони спалюють дерева, — сказала вона, посилаючись на розуміння з боку давно зниклої Лінаї. — Вони ріжуть їх. Вони завжди будуть різати їх. Вони прийшли як зима, що триватиме вічно, без ніякої надії на весну.

Її сестра не мала голосу, щоб говорити, але сік серце-дерева був на моїй шкірі, і його коріння відчувалося під моїми ногами.

— Ми покликані піти, — тихо сказала я, відповідаючи на нас обох. — Ми не призначені залишитися назавжди.

Королева Вуду нарешті подивився на мене, а потім знову крізь мене.

— Я не можу піти, — сказала вона, і я знала, що вона намагалася. Вона вбила чарівника у вежі і його солдатів, вона засадила всі поля новими деревами, вона прийшла сюди з закривавленими руками, убивши тисячі людей. Але вона не могла перетворитися. Вона згадала неправильні речі, і забула занадто багато. Вона згадала, як вбивати і як ненавидіти, але вона забула, як рости. Все, що вона змогла зробити зрештою, це лягти поруч з її сестрою: не зовсім сон, не зовсім смерть.

Я простягнула руку, і з низько висячої гілки тріснутого серце-дерева зірвала єдиний плід, що очікував на неї, стиглий і золотий. Я простягнула його до неї.

— Я допоможу тобі, — сказала я їй. — Якщо ти хочеш врятувати її, то зможеш.

Вона подивилася на розбите, вмираюче дерево. Темні сльози сочилися з її очей, коричневими струмочками ковзали по її щоках, бруду і попелу і змішувалися з ними. Вона повільно простягнула руку мене, її довгі вузлуваті пальці обережно і м'яко стиснули плід. Вона зачепила мої пальці, і ми дивилися один на одного. На даний момент, через завісу нерозуміння між нами, я, можливо, була для неї дочкою, на яку вона сподівалася, дитиною на півдорозі між людьми у вежі і її власними; вона могла би бути моїм учителем, і моїм гідом, як книга Яги, вказуючи мені дорогу. Ми ніколи не були би ворогами.

Я нахилилася, і згорнула листок, у якому начаклувала трохи води для неї, останньої чистої води зліва в басейні. Ми вийшли разом на пагорб. Вона піднесла плід до рота і відкусила, сік потік по її підборіддю блідо-золотистою лінією. Вона закрила очі і завмерла, стоячи. Я поклала на неї руку, відчуваючи ненависть і агонію лози, заплутаної глибоко у ній. Я поклала іншу руку на дерево, і потягнулася до глибокого колодязя під ним; нерухомого і спокійного. Ураження блискавкою не змінило його; нерухомість залишилася, навіть коли частина дерева упала, навіть коли здригнулася земля.

Королева Вуду притулилася до зяючої рани дерева і обхопила почорнілий стовбур. Я дала їй останні краплі води, нахиливши листок у її рот, а потім доторкнулася до її шкіри, і сказала тихо і дуже просто,

— Vanalem.

І вона змінилася. Останні залишки її білої сукні здуло вітром, а обвуглена поверхня її шкіри відшарувалася величезними чорними пластівцями, свіжа кора закружляла від землі навколо неї, як широка срібна спідниця, зустрічаючись і зливаючись зі зламаним стовбуром старого дерева. Вона відкрила очі в останній раз і подивився на мене з раптовим полегшенням, а потім зникла під наростаючою корою, її ноги продовжилися, пустивши нове коріння біля старішого.

Я позадкувала, і, коли її корені опустилися глибоко в землю, повернулася і побігла до Серкана через спорожнілий басейн. Кора перестала підніматися по його тілу. Разом ми почали ламати її, тепер пухку і крихку, відкидаючи залишки подалі від його шкіри, поки його ноги не змогли рухатися. Я допомогла йому вилізти з неї, і ми сіли, віддихуючись разом, на березі струмка.

Я не бажала думати ні про що. Він нахмурився на свої власні руки, майже ображено. Потім різко подав їх уперед, нахилився над руслом і врив у м'яку вологу землю. Я спостерігала за ним байдуже на деякий час, а потім зрозуміла, що він намагається відновити біг потічка. Я потяглася, щоби допомогти. Я могла відчути, як тільки почала, що це було правильним рішенням. Річка теж хотіла бігти таким чином і годувати басейн.

Знадобилося ворухнути кілька жмень бруду, а потім потік, повернутий нашими пальцями, очистив решту русла для себе. Басейн почав заповнюватися. Ми сіли знову, стомлено. Поруч зі мною він намагався змити з себе бруд, витираючи руками одежу, а потім витираючи самі руки об траву, намагаючись зчистити сажу на його зруйнованій сорочці, на штанах, в основному просто поширюючи бруд ще більше. Чорні півкола бруду були глибоко під його нігтями. Врешті-решт він випустив роздратований шум, і його руки опустилися на коліна; він дуже втомився, щоб використати магію.

Я нахилилася до нього, його роздратування було дивно заспокійливим. І через хвильку він знехотя обійняв мене. Глибока тиша вже повернулась у гай, як ніби весь вогонь і лють, які ми принесли, могли зробити лише коротку перерву в його існуванні. Зола осіла на мулисте дно басейну, і поглинулася ним. Дерева відпускали обгорілі листочки, і вони падали у воду, і мох поповз над порваними голими ділянками землі, розгортаючись свіжим килимом. Над басейном нове серце-дерево зрослося зі старим, ніби підбадьорюючи його, щільним нерівним шрамом. І цвіло маленькими білими квітами, як зірками.