Відірвана від коренів

Розділ 26

— Мабуть, він вишкріб кожного солдата з півдня Пільни, — сказав барон Жовтих Боліт, вивчаючи армію Марека. Він був великий, зі зручним черевцем, як барель — людина, яка носила броню так само легко, як тканину. Він не здавався би недоречним у нашій сільській таверні.

Він тільки-тільки отримав повістку приїхати в столицю на похорон короля, коли магічно-дорожна служба Марека принесла звістку, що наслідний принц теж помер, і принесла йому наказ: перейти через перевал, захопити Серкана як зараженого і зрадника, і поставити пастку для мене і дітей. Барон кивнув, віддав наказ своїм солдатам, щоб ті зібралися, і став чекати, коли посланник поїде. А потім перевів своїх людей через перевал і пішов прямо до Серкана, щоб сказати йому, що в столиці відбувається якась чортівня.

Вони повернулися у вежу разом, а його солдати розташувалися поблизу вежі; вони спішно готували укріплення для оборони.

— Але ми не протримаємося довше, ніж один день, не проти цього, — сказав барон, тикаючи пальцем у вікно в армії, яка текла вниз по схилу гори. — Так що краще мати щось в рукаві. Я сказав своїй дружині, щоб та написала Мареку, що я зійшов з розуму і пропав, заразившись, так що я сподіваюся, що він не буде страчувати її і дитину, але я хотів би зберегти свою власну голову теж.

— Чи можуть вони виламати двері? — Запитала я.

— Якщо намагатимуться досить довго, — сказав Серкан. — А стіни цим. — Він вказав на пару дерев'яних візків, які обережно спускали по схилу гори, з великими залізними гарматами. — Чари проти гарматного вогню не протримаються довго.

Він відвернувся від вікна.

— Ви знаєте наші можливості, — сказав він мені прямо. — Кожний солдат, якого ми уб'ємо, кожне заклинання і мікстура, яку ми витратимо, все це служитиме Вудові. Ми могли би відвезти дітей в сім'ю своєї матері і організувати свіжу оборону на півночі, навколо Гідни.

Він не сказав нічого такого, чого би я не знала, він не розумів навіть, що я летіла додому, як птах до палаючого гнізда.

— Ні, — сказала я.

— Послухайте мене, — сказав він. — Я знаю, що ваше серце належить цій долині. Я знаю, що ви не можете відступити.

— Тому що я пов'язана з нею? — різко сказала я. — Я, а також всі інші дівчата, яких ви обирали? — Я опинилася в його бібліотеці з дітьми, сидячи на підлозі і півдюжиною людей навколо нас, і у нас не було часу для розмови, але я до сих пір не пробачила йому. Я хотіла бачити його спокійним і трясти, поки не отримаю відповідей, а тоді потрусити його ще більше для гарної прочуханки. Він замовк, і я змусила себе притушити гарячий гнів. Я знала, що на це не було часу.

— Це не вихід, — сказала я замість цього. — Вуд може досягти замку короля в Кралії через тиждень. Як ви думаєте, є таке місце, куди ми можемо взяти дітей, і до якого Вуд не зможе дотягнутися? По крайній мірі тут у нас є шанс на перемогу. Але якщо ми підемо, якщо ми дозволимо Вудові забрати всю долину, ми ніколи не зможемо підняти таку армію, яка зможе пройти весь шлях до його серця.

— На жаль, — гостро парирував він, — той, кого ми тепер маємо, вказує на неправильний шлях.

— Тоді нам потрібно переконати Марека, щоб той повернув армію на Вуд — сказала я.

Кася і я забрали дітей до льоху під кухнею, найбільш безпечного місця, і ми погодилися на піддоні для них, соломі і запасних ковдрах з полиць. На кухні запаси були недоторкані, і ми були досить голодні після цілого дня без їжі, так що навіть не турбувалися про придушення апетиту. Я взяла кролика з холодного кута кухні і поклала його в каструлю з деякою морквою і сушеною гречкою, залила водою і кинула lirintalem на нього, щоб зробити його смачнішим. Ми всі їли разом, не обтяжуючи себе тарілками, і діти майже відразу поринули у сон, згорнувшись разом.

— Я залишуся з ними, — сказала Кася, сідаючи поруч з піддоном. Вона поклала свій меч, тепер у піхвах, поруч з собою, і поклала руку на голову сплячої Маріші.

Я замісила просте тісто у великій мисці, тільки мука і сіль, і я віднесла його наверх у бібліотеку.

Зовні солдати уже ставили намет Марека, білий павільйон з двома високими магічними лампами, які поставили на землю поруч з входом. Їхнє синє світло надавало білій тканині небесного світіння, ніби павільйон зійшов прямо з неба, я подумала, що такою була ідея. Королівський прапор майорів на вітрі на вершині найвищої точки намету, червоний орел з відкритим ротом і розчепіреними кігтями, у короні. Сонце сідало. Довга тінь від західних гір повільно повзла по долині.

З намету вийшов герольд і став між лампами, нерухомо завмерши в білій формі з важким золотим ланцюгом офіційності на шиї. Далі було чаклунство Рагостока: герольд кидав свій голос проти стін башти, як вибухи з праведних труб. Він перерахував всі наші злочини: зараження, зраду, вбивство короля, вбивство принцеси Магложати, вбивство отця Балло, в змові зі зрадницею Алеш, викраденням князя Казимира Станіслава Альгірдона і принцеси Регелінди Марії Альгірдон — мені потрібен був час, щоб зрозуміти, що йдеться про Сташека і Марішу — ми спілкувалися з ворогами Пільни, і походимо звідти. Я була рада почути, що вони називають Алеш зрадницею: можливо це означало, що вона була ще жива.

Список закінчився з вимогою повернення дітей і нашої негайної капітуляції. Потім глашатай зробив паузу, щоб перевести подих і випити води; Тоді почав читати жахливу літанію знову. Солдати Барона неспокійно збиралися купками навколо основи вежі, де вони розташувалися, і косо поглядали у бік наших вікон.

— Так, Марек здається надзвичайно переконливим, — сказав Серкан, входячи до кімнати. Розпливчасті мазки лікувальної мазі блищали на його горлі, тильних сторонах долонь і на лобі: він готував мікстури сну і забудькуватості у своїй лабораторії. — Що ви маєте на увазі, готуючи це? Я сумніваюся, що Марек збирається з'їсти отруєну буханку хліба, якщо такою є ваша ідея.

Я повернула тісто на гладкій мармуровій стільниці довгого столу. У мене була деяка смутна думка про биків, про те, як я створила їх; вони розсипалися, але вони були зроблені з бруду. — У вас є пісок? — Запитала я. — І, можливо, деякі невеликі шматочки заліза?

Я замішувала залізну тирсу і пісок в моє тісто в той час як глашатай зовні вигукував ультиматум. Серкан сидів напроти мене, його перо дряпало довге заклинання ілюзії і жаху, узятих разом з його книг. Пісочний годинник поволі сипав пісок між нами, відміряючи час, потрібний для варки його зілля. Кілька нещасних солдатів барона чекали, поки він працював, неспокійно переминаючись з ноги на ногу в кутку кімнати. Він поклав перо якраз тоді, коли витекли останні кілька піщинок, ніби точно приурочив момент.

— Гаразд, ходімо зі мною, — сказав він їм, і взяв їх з собою в лабораторію, щоб дати їм пляшки і віднести їх вниз.

А я готувала випічку під мамині пісні, поки працювала, все складніші і складніші, в стійкому ритмі. Я подумала про Алеш, яка знову і знову кувала своє лезо, додаючи трохи більше магії в кожен момент часу. Коли моє тісто стало пластичним і гладким, я відламала шматок, зліпила з нього нашу вежу, і поклала посередині, підкладаючи тісто з одного боку, щоб зробити стіну гір позаду неї.

Серкан повернувся у кімнату і нахмурився на мою роботу. — Чарівна модель, — сказав він. — Я впевнений, що діти будуть розважатися.

— Ходіть і допоможіть мені, — сказала я. Я вщипнула стіну з м'якого тіста навколо вежі і почала скандувати заклинання землі над ним: fulmedesh, fulmishta, вперед і назад в стійкому ритмі. Я побудувала другу стіну трохи далі, а потім третю; І продовжувала тихо наспівувати їм. Стогнучий звук, як від дерев в сильному вітрі, почувся за вікном, і підлога під нашими ногами затремтіла: земля і камінь прокидались.

Серкан тепер дивився, насупившись. Я відчула його очі на собі. Пам'ять повернула мене в останній раз, коли ми працювали разом в цій кімнаті: троянди і шипи несамовито розповзалися всюди від нас. Я хотіла і не хотіла його допомоги. Я хотіла злитися з ним на якийсь час, але я хотіла від з'єднання чогось більшого; я хотіла доторкнутися до нього, хотіла тримати блискучий хрусткий шматочок його магії в своїх руках. Я витримала його погляд і продовжила працювати.

Він повернувся і пішов до одного зі своїх кабінетів; звідки приніс невеликий ящик, повний зразків каменю, які виглядали як сірий граніт, і як куби, різноманітних розмірів. Він брав їх і своїми довгими пальцями втискав їх в стіни, які я будувала. Він прочитав заклинання будівництва, поки працював, заклинання лагодження тріщин і накладання латок каменю. Його магія побігла через тісто, яскрава і світла, там де вона зачіпала мою. Він вкладав камінь в заклинання, закладав глибокі основи внизу, піднімаючи мене і мою роботу вище: це було як класти фундамент нижче мене, щоб я могла підвести стіни вгору в прозоре повітря.

Я продовжувала свою магію, мої руки бігали уздовж стін, мій спів підлаштовувався під мелодію його заклинання. Я кинула на нього швидкий погляд. Він дивився вниз на тісто, намагаючись бути похмурим, і водночас з високим трансцендентним просвітленим виразом на обличчі, яке появлялося у нього, коли він бачив складні розробки: з захопленням, а також намагаючись не бути роздратованим.

Зовні зайшло сонце. Слабке синьо-фіолетове світіння тепер миготіло по поверхні тіста, як сильний лікер, який спалюють на вогні. Я ледь встигла завершити роботу в сутінках кімнати. Потім робота полягала у перенесенні. Там був поштовх, злиття наших магій, але на цей раз Серкан був готовий поставити греблю. Навіть коли ми спіймали заклинання знову, він відсторонився від мене. Інстинктивно я спочатку потяглася до нього, але потім відсторонилася теж. Ми визначили наші окремі ділянки, замість того щоби проливати магію спільно.

Потріскування, як льодохід, прилетіло через вікно, і почулися крики. Я поспішила повз Серкана, моє обличчя пашіло гарячим, щоб піти подивитися. Магічні лампи біля намету Марека повільно хиталися вгору і вниз, як ніби були ліхтарями на човнах, що піднімалися на хвилях. Земля здригалася, як вода.

Люди Барона відбігли до стін вежі. Їх тонкі фортифікації, трохи більші, ніж накладені купки паличок, розвалилися. Біля магічного світильника з'явилася фігура Марека, він випірнув з намету, волосся і обладунки, поблискучі у світлі і золотий ланцюг глашатая були затиснуті у нього в руці. Снуючі натовпи людей і слуг висипали за ним, рятуючись: весь великий павільйон валився.

— Погасити факели і багаття! — Закричав Марек, неприродно гучним голосом. Земля стогнала і гуркотіла у відповідь, ніби скаржилася йому.

Соля вийшов з павільйону разом з іншими. Він схопив одну з магічних ламп на землі і підняв світильник з різким словом, пожвавивши його світло. Грунт між вежею і табором здіймався і горбився, як деякий ледачий звір, що потрапив їм під ноги. Камінь і земля підняли три високі стіни навколо вежі, зроблені зі свіжодобутого каменю, пронизаного білими прожилками з нерівними краями. Марек був змушений віддати наказ своїм людям, щоб ті відтягнули гармати назад, бо виростаючі стіни витягували грунт з-під ніг його армії.

Земля злагоджено зітхнула. Кілька заключних здригань вежі, як брижі на воді, і все затихло. Невеликі струмки бруду і камінців збігали зі стін. Лице Марека показувало наскільки він був збитий з пантелику і лютий. На мить він подивився прямо на мене, і щось закричав; я подивилася на нього і дещо показала… Але Серкан відтягнув мене від вікна.

— Ви не переконаєте Марека вислухати будь-які аргументи, провокуючи його у високу лють, — сказав він, коли я повернулася до нього, забувши про сором в своєму гніві.

Ми стояли дуже близько. Він зауважив, у той же момент, що я робила. Він різко відпустив мене і відступив назад. І тепер дивився в сторону і витирав рукою струмок поту з боку лоба. Потім він сказав,

— Нам краще спуститися вниз і сказати Володимиру, що йому не потрібно турбуватися, ми не плануємо висадити його і його солдатів в центрі Землі.

— Ви могли б попередили нас заздалегідь, — сказав барон сухо, коли ми вийшли на майданчик перед вежею, — але я не буду скаржитися занадто багато. Ми можемо змусити його заплатити за ці стіни більше, ніж він може собі дозволити, якщо зможемо рухатися між ними. Стіни обмежують також і наші можливості. Нам потрібен прохід до третьої стіни.

Він хотів, щоб ми зробили два тунелі на протилежних кінцях першої і другої стін, так щоби він міг боротися з Мареком по всій довжині проходу між стінами, щоб тому довелося обходити по півколу кожну з них. Серкан і я пішли до північного кінця внутрішньої стіни, щоб почати. Солдати вже поставили вздовж стіни факели — крапки світла, наїжачені полум'ям вгору; вони вже накидали плащі на палиці і списи, встромлені в землю, щоб зробити собі невеликі намети для спання. Деякі з них сиділи біля маленьких багать, замочуючи сушене м'ясо у киплячій воді, чи домішували кашу в бульйон, щоб приготувати. Вони хутко очистили нам шлях, боячись, хоч ми не сказати їм жодного слова. Серкан, здавалося, не помітив цього, але я не могла не пожаліти їх — це було дивно і неправильно.

Один із солдатів був хлопцем мого віку, і вміло заточував щуки, одну за іншою, каменем: шість шкребків для кожної сторони, і робив це так швидко, що двоє чоловіків, які клали їх уздовж стіни, ледь встигали повертатися за ними. Напевне він сам поставив себе до цієї роботи, знаючи, як її робити добре. Він не виглядав похмурим або нещасним. Він вирішив піти у солдати. Можливо у нього була історія, яка почалася в такий спосіб: бідна овдовіла мати вдома і троє молодих сестер, яких треба годувати, і дівчина внизу по провулку, яка посміхалася йому через паркан, коли гнала корів свого батька на луг щоранку. Тому він віддав матері гроші за вербування в армію, і пішов, щоб заробити собі становище. Він багато працював; мріючи, що буде капралом найближчим часом, і після цього сержантом: що він прийде додому, у прекрасній одежі, і покладе срібло в руки своєї матері, і попросить усміхнену дівчину вийти за нього заміж.

Або, можливо, він втратить ногу, повернеться додому, і з гірким сумом знайде її в шлюбі з людиною, яка може тягнути господарство; або, можливо, він почне пити, щоб забути, що убивав людей в спробі зробити себе багатим. Це теж була реальна історія; всі вони мали свої історії. Вони мали матерів, братів, сестер і коханок. Вони були не одні в світі, не потрібні нікому, крім себе. Здавалося зовсім неправильним розглядати їх як гроші в гаманці. Я хотіла піти і поговорити з ним, розказати йому про свою сім'ю, і дізнатися про його історію. Але це було би нечесно, ніби подачка моїх власних почуттів і крадіж інших. Я відчувала, що солдати прекрасно розуміли, що ми потребували їх лише як масу, якій потрібно платити гроші, як ніби кожен з них був не повністю людиною.

Серкан пирхнув, коли я сказала йому про це.

— Що хорошого ви бачите в тому, щоб бродити навколо, задаючи їм питання, ви лише взнаєте, що один з них з Дебни, батько іншого кравець, а ще один має трьох дітей? Вони краще сидітимуть за вашими стінами, які стримують солдатів Марека, ніж бути вбитими вранці.

— А ще краще, щоб Марек не намагався штурмувати, — нетерпляче сказала я через його відмову зрозуміти мене. Єдиний спосіб, яким ми могли укласти з Мареком угоду, це зробити ціну за захоплення вежі занадто дорогою, щоб він не захотів платити. Але я була занадто розлючена — на нього, на барона, на Серкана, на себе.

— Чи залишилися у вас рідні? — Різко запитала я його.

— Я не можу сказати, — сказав він. — Я був трирічною дитиною і жебрав, коли підпалив Варшу, намагаючись зігрітися на вулиці однієї зими. Вони не завдали собі клопоту знайти мою сім'ю, перш ніж забрали мене в столицю. — Він говорив байдуже, як ніби не заперечував проти того, що його вирвали з його світу. — Не робіть такого скорботного обличчя, дивлячись на мене, — додав він. — Це було півтора століття назад, і п'ять королів померли за цей час, а рахуючи останнього — уже шість — поправився він. — Ходіть сюди і допоможіть мені знайти тріщину, щоб відкрити прохід.

Уже було темно, і не було жодного швидкого способу знайти будь-яку тріщину, крім як на дотик. Я поклала руку на стіну і відсмикнула назад. Камінь бурмотів щось дивне під моїми пальцями, хором глибоких голосів. Я придивилася. Ми підняли щось більше, ніж голі скелі і землю. У стінах були уламки різьблених блоків, які стирчали з бруду — кістки старої зруйнованої вежі. Стародавні слова, які були викарбувані на них, були непомітними і майже стерлися, але все ще відчувалися, навіть якщо ми їх не зауважили. Я прибрала руки геть і потерла ними. З моїх пальців посипався сухий пил.

— Вони вже давно мертві, — сказав Серкан, але теж зупинився. Вуд зруйнував стару вежу; пожер і розсіяв всіх цих людей. Можливо, це сталося, як могло статися тепер теж: вони були перетворені і наставляли зброю один проти одного, поки не померли всі, і тоді коріння Вуду могло спокійно повзти над їхніми тілами.

Я поклала свої руки назад на камінь. Серкан виявив вузьку щілину у стіні, ледь достатньо широку для пальців. Ми вхопилися за неї з протилежних сторін і потягли.

— Fulmedesh, — сказала я, коли він кинув заклинання відкриття, і тріщина розширились зі звуком тріску кам'яної плитки, що розбивається на кам'яній підлозі. Галька водопадом ринула з стіни.

Солдати прибирали випалі камені шоломами і руками у важких рукавичках, і тоді ми продовжували тріщину далі. Коли ми закінчили, тунель став досить широкий для чоловіка в броні, щоб він міг пройти, зсутулившись. На стінах тепер де-не-де тьмяно поблискували сріблясто-сині букви, виступаючи і ховаючись у темряві. Я пройшла через цю мишачу діру так швидко, як могла, намагаючись не дивитися на них. Солдати одразу почали облаштовувати прохід позаду нас, поки ми йшли і йшли вздовж довгої кривої стіни до південного кінця, щоб зробити другий прохід.

На той час, коли ми закінчили другий тунель, люди Марека почали пробувати зовнішню стіну на міцність, не дуже серйозно: хтось підпалював і кидав ганчірки, змочені в ліхтарному маслі, кидав маленькі гострі шматочки заліза з шипами і різних напрямках. Але це лише зробило солдатів барона щасливішими. Вони перестали спостерігати за мною і Серканом, як ніби ми були отруйними зміями, і почали з задоволенням реготати з таких подарунків і облогових засобів, призначення яких вони явно добре знали.

Ми не були своїми серед них; ми були тільки на їхньому боці. Врешті решт я перестала намагатися поговорити з ними, і мовчки пішла за Драконом назад до башти.

Він закрив великі вхідні двері за нами, зі стуком балки, яка потрапила у фігурні залізні дужки, і гучно відбився від мармуру підлоги. Вхідний коридор і великий зал не змінилися, ті ж непривітно вузькі дерев'яні лавки стояли вздовж стін, з підвісними лампами вище. Все було жорстке і формальне, як в перший день, коли я бродила тут з тацею, злякана і самотня. Навіть барон вважав за краще спати на вулиці зі своїми людьми за теплої погоди. Я могла чути їхні голоси зовні через стрілковидні щілинні вікна, але ледь-ледь, як ніби вони прилітали здалеку. Деякі солдати співали разом грубувату пісню, не зовсім пристойну, але повну радісного робочого ритму. Я не могла розібрати слова.

— Так у нас буде трохи тихіше, по крайній мірі, — сказав Серкан, повернувшись від дверей до мене. Він провів рукою по лобі, створивши чисту лінію на тонкому шарі пилу, який осів на його шкірі; його руки були забарвлені зеленим від варіння зілля і райдужні від слідів масел, які світилися в ліхтарному світлі. Він подивився на них з гримасою огиди, і розгорнув завернуті рукави робочої сорочки.

На мить ми були одні у вежі знову, тільки ми двоє, без армій, які чекали зовні, без дітей, які ховалися в підвалі, без тіні Вуда, що падала на наші двері. Я забула, що намагалася сердитися на нього. Я хотіла увійти в його руки і притиснутися лицем до його грудей і вдихати дим і попіл від нього; я хотіла закрити очі, і щоб він обійняв мене. Я хотіла залишити сліди моїх долонь на його запиленому обличчі.

— Серкан, — сказала я.

— Вони, швидше за все, нападуть при першому ранковому світлі, — сказав він занадто швидко, перебиваючи мене, перш ніж я могла сказати що-небудь інше. Його обличчя було закрите, як двері вежі. Він відступив від мене і вказав на сходи. — Найкраще, що ви можете зробити на даний момент, це виспатися.