Відірвана від коренів

Розділ 20

Охоронці вежі Чарівників одразу ж впізнали мене, незважаючи на мій одяг. Вони відкрили для мене важкі дерев'яні двері і швиденько закрили. І тепер я стояла під позолоченими різьбленими ангелами над головою і нескінченними стінами з книг, що насувалися на мене по всьому шляху далі, вздовж стін, книги заходили в ніші і виходили з них знову. Було кілька людей, які працювали за столами тут і там, молодих чоловіків і жінок в халатах, голови яких були схилені над фоліантами або книгами. Вони не звертали на мене увагу; тут усі були зайняті собою.

Вежа Чарівників не привітала мене холодом, як вежа Дракона і була занадто безликою, але, по крайній мірі, це було магічне місце, що я одразу відчула. Я до сих пір не знала, як я збираюся врятувати Касю, але тепер я знала, що у мене було більше шансів знайти спосіб зробити це тут, а не в головному залі.

Я взяла найближчу драбинку і потягла її з вищанням коліс по всьому шляху до передньої частини першої полиці, потім підібгала спідницю, вилізла наверх, і почала ритися у книгах. Це був знайомий вид пошуку. Я не ходила у ліс, щоб знайти щось зокрема; Я йшла, щоб знайти те, що там можна було знайти, а ідеї прийдуть пізніше: якщо я знаходила купу грибів, наступного дня ми варили грибний суп, а якщо я знаходила плоскі камені, то латала ними дірки на дорозі біля нашого будинку. Я думала, звичайно, що тут могло бути хоча б кілька книг, які підійдуть мені, як книга Яги; можливо, тут була ще одна з її книг, захована серед усіх цих книг, тиснених химерними золотими візерунками.

Я працювала так швидко, як тільки могла. Шукала серед запорошених книжок, найменш використовуваних. Я проводила рукою по всіх одразу, читаючи назви на корінцях. Але хоч я рухалася доволі швидко, мене чекало повне розчарування. Після того, як я обійшла дванадцять широких книжкових шаф, від стелі до підлоги, по тридцять полиць на кожній, я почала сумніватися, що знайду тут щось взагалі: було лише сухе жорстке відчуття від усіх книг під моїми руками, і нічого, що обнадіювало би мене продовжувати пошуки.

Поки я так працювала, стало темніти. Кілька студентів, які працювали за столами, вже пішли, і магічні вогні померкли до слабкого світіння гарячого попелу уздовж всієї бібліотеки, як ніби теж збиралися поспати. Тільки один вогник, над моєю полицею, ще світився як яскравий світлячок, а моя спина і ноги почали скаржитися. Я змістилася на драбинці і стала однією ногою на полицю, щоб дістатися до найдальших книг. Я перевірила тільки чверть полиць з одного боку, і через швидкість і недбалість близько десятої частини книг я не продивилася належним чином; Серкан пробурмотів би щось невтішне.

— Що ви шукаєте?

Я мало не впала з драбини на голову батька Балло, ледь встигнувши спійматися за бокову рейку і боляче забивши щиколотку об щабель. Одна з шаф з книжковими полицями була напіввідчинена, і прохід вів у кімнату, як двері в якийсь затишний куточок; він вийшов звідти. Він ніс чотири товстих томи, які, як я подумала, мав на увазі поставити назад на полиці, і тепер недовірливо дивився на мене знизу.

Я все ще ніяковіла від подиву, і сказала, не замислюючись.

— Я шукаю Серкана, — сказала я.

Балло байдуже подивився на полиці, які я перебирала: невже він думав, що я збиралася знайти Дракона, затиснутого між книгами? Але, коли я сказала це вголос, я зрозуміла, що це було те, чого я хотіла. Я хотіла Серкана. Я хотіла, щоб він дивився вгору, сидячи серед накладених на столі книг і сварив мене через безлад, який я створювала. Я хотіла знати, що він робитиме, якщо Вуд завдасть удару у відповідь. Я хотіла, щоб він розповів мені, як мені переконати короля, щоб той дозволив Касі жити.

— Я хочу поговорити з ним, — сказала я. — І хочу його побачити. — Я вже знала, що такого заклинання в книзі Яги не було, і Серкан ніколи не показував мені подібного заклинання. — Отець Балло, яке заклинання потрібно використати, якщо ви хочете поговорити з кимось в іншій частині королівства? — Але Балло вже заперечливо хитав головою.

— Далекобачення це річ з казок, проте зручне для бардів, і зрозуміле їм як концепція — сказав він таким тоном, ніби читав лекцію. — У Венеції вони виявили мистецтво накладання закляття спілкування для пари дзеркал, зроблених разом з однієї калюжі ртуті. У короля є таке дзеркало, яке сполучається з головнокомандувачем армією на фронті. Але навіть вони можуть говорити тільки один з одним. Дід короля купив їх в обмін на п'ять пляшок Вогняного серця, — додав він, змусивши мене мимоволі вжахнутися: за таку ціну можна було купити дрібне королівство. — Магія може розширити ваші почуття, розширити зір і слух; вона може посилити голос або приховати його в відлунні, щоб з'явитися пізніше. Вона не може передати ваш вигляд через половину королівства в одну мить, або принести чийсь голос до вас.

Я слухала його з незадоволеним, хоча це мало сенс: навіщо Серкану відправляти гінця, або писати листи, якщо було би таке заклинання? Це було достатньо розумно, так само, як він міг використовувати своє транспортуюче заклинання тільки в межах прямої видимості, і не міг стрибати прямо в столицю і назад.

— Чи існують які-небудь книги заклинань Яги, щоб я могла подивитися? — запитала я, хоча знала, що Балло не користувався ними.

— Моя дитино, ця бібліотека є серцем навчання магії в Пільні, — сказав він. — Книги на цих полицях поставлені не по капризу якого-небудь колекціонера, або по бажанню книготорговця; вони тут не тому, що цінні, або тиснені золотом, щоб порадувати око якогось дворянина. Кожен том був доданий після ретельного розгляду щонайменше двома майстрами на службі корони; їх корисність була підтверджена і принаймні три правильні розробки у них засвідчені, і навіть тоді вони повинні бути реально потрібні, щоб заслужити тут місце. Я сам провів майже все своє життя складаючи обрізки з менших робіт, раритетів і розваг колишніх днів; Вам, звичайно, годі шукати тут чогось подібного до заклинань Яги.

Я подивилася на нього зверху вниз: все своє життя! І він, звичайно, одразу накинув би оком на все, що я могла би використати. Я опустилася на щабель нижче і знову отримала його несхвальний погляд: я вважаю, він дивився би так само, якби хто-небудь поліз на дерево.

— А решту ви спалюєте? — спитала я безнадійним тоном.

Він відсахнувся, наче я запропонувала спалити його самого.

— Книга не повинна бути магічною річчю сама по собі, — сказав він. — Насправді мені хотілося перемістити їх в колекції університету для більш ретельного вивчення, але Алеш наполягла, щоб тримати їх тут, під замком — що, я не можу заперечувати, є розумною обережністю, так як такі книги можуть притягувати найгірші види особин з нижчого суспільства; достатньо відкрити таку подаровану книгу, щоб зробити цілу вулицю аптекаря небезпечною, і іноді вони отримують такі книги в свої руки. Проте я вважаю, що архівістам з університету, як людям з відмінною підготовкою, з належними інструкціями і суворою схемою контролю можна довірити їх зберігання і…

— Де вони? — перебила я.

Крихітна кімната, яку він мені показав, було набита старими, з порваними краями, книгами, у ній не було вікон чи навіть щілин для повітря. Я повинна була залишити двері прочиненими. І була щаслива ритися серед цих брудних куп, де не доводилосяся турбуватися про складання їх у будь-якому порядку, хоча більшість книг були настільки ж марні для мене, як і на полицях бібліотеки. Я відсувала вбік будь-які історії магії чи сухі переліки дат і подій, і інші, які були фоліантами про занадто складні невеликі чаклунства — по крайній мірі, половина з них зайняли би у два рази більше часу і створили у п'ять разів більше безладу, якби ви хотіли їх повторити, а також книги з відомими мені формальними заклинаннями — ці книги були нормальними для мене, але, мабуть, не відповідали більш суворим стандартам батька Балло.

Траплялися і дивні речі. Один дуже своєрідний трактат виглядав так само, як і книги заклинань, повний загадкового тексту, малюнків і діаграм, подібних до тих, які були у багатьох книгах Дракона, і поясненнями, що не мали сенсу. Після того, як я витратила добрих десять хвилин, ламаючи голову над ними, я повільно зрозуміла, що це писав божевільний. Я маю на увазі, що якийсь безумець написав його, роблячи вигляд, що він чарівник, чи бажаючи бути ним: це були не справжні заклинання взагалі, а тільки копії з них. І щось безнадійно сумне просочувалося у записах. Я заштовхнула її далеко в темний куток.

Тоді, нарешті, моя рука впала на одну маленьку тонку чорну книгу. Зовні вона виглядала як книга рецептів моєї матері для страв, яка служила їй на свята, і відразу стала теплою і доброзичливою до мене. Папір була дешевий, пожовтілий і розсипчастий, але вона була повна малих, зручних заклинань, накиданих акуратним почерком від руки. Я переглядала сторінки, мимоволі посміхаючись з прочитаного, а потім подивилася на останню сторінку. На ній тією ж акуратною рукою було написано, Марія Ольшанська, +1267.

Я сиділа, дивилась на підпис з подивом і в той же час не дивувалася. Ця відьма жила в моїй долині більше трьохсот років тому, незадовго після того, як долина була заселена: на великому наріжному камені кам'яної церкви у Вільшанці, а це була найстаріша будівля в долині, було викарбувано 1214 рік. А де народилася Яга, подумала я раптом. Вона була з Росі. Якщо вона жила по іншій стороні Вуду, то як перебралася до Пільни і оселилася в долині?

Я знала, що ця книга не могла допомогти мені. Від неї було лише тепле відчуття у руках, як від доброго друга, який сидить з вами в комфорті біля каміна і не може змінити те, що трапилося. Серед людей були знахарі, які лікували деякі види хвороб і не бажали мали справу з офіційним визнанням, яке вимагалося у більшості великих міст; Я думаю, що Марія була однією з них. На мить я навіть побачила її, велику, веселу жінку у червоному фартусі, на дворі, серед дітей та курчат під ногами, яка йшла всередину, щоб заварити мікстуру від кашлю для схвильованого молодого батька з хворою дитиною, а потім наливає її в чашку і розказує, скільки і коли вживати. У ній було щось ніжне, басейн магії, що не біг потоком, який змивав би всі звичайні частини її життя. Я зітхнула і поклала книгу в кишеню. У будь-якому випадку Я не хотіла, щоб вона залишилася тут, викинута і всіма забута.

Я знайшла ще дві подібні книги серед тисячі інших і погортала їх; вони мали кілька корисних заклинань, і трохи добрих порад. У них не писалося, у якому місці їх написано, але я чомусь знала, що вони теж прийшли з моєї долини. Одна з них була написана фермером, який знайшов заклинання, яке могло викликати хмари і дощ з них. На цій сторінці він намалював поле під хмарами, і на деякій відстані була знайома мені зубаста лінія сірих гір.

Було попередження в нижній частині цього заклинання: «Будьте обережні, коли небо вже сіре: якщо хмар буде занадто багато, прийдуть грім і блискавки.» Я доторкнулася до короткого простого слова «kalmoz» пальцями, і одразу розуміла, як викликати грім і блискавки з неба. Я здригнулася і відклала цю книгу в сторону. Я могла собі уявити, як Соля хотів би допомогти мені з такого роду заклинанням.

Але у жодній з них не було того, що мені потрібно. Я розчистила простір навколо себе на підлозі, і продовжила шукати, зігнувшись над читанням однієї книги, в той час як моя вільна рука намацувала у купі наступну. Я шукала не дивлячись, мої пальці натрапили на зубчасті краї піднятої шкіри, тоді я смикнула за обкладинку і струсила решту книг, щоби подивитися на неї.

Вибравшись одного разу у ліс взимку, ще дитиною, мені ще не було дванадцяти, я знайшла дивний великий білий мішок на дереві, між гілками, схований під мокрим опалим листям. Я тицьнула його палицею кілька разів, а потім побігла до мого батька, який працював неподалік, і привела його, щоб показати. Він зрубав найближчі дерева, які годилися для підпалу, а потім спалив дерево і мішок разом з ним. Ми потикали палицею у золу і знайшли скручений скелет якоїсь потворної виростаючої істоти, не таку як у навколишніх тварин, звірів чи худоби, який ми могли би впізнати.

— Тримайся подалі від цієї галявини, Агнешка, ти мене чуєш? — сказав мій батько.

— Це все згоріло зараз. — Я могла сказати йому, що я це відчула. Хоча не знала, як.

— Все одно, — сказав він, і ми ніколи більше не говорили про це. Ми навіть не сказали моїй матері. Ми не хотіли думати про те, що він мав на увазі, — що я могла знайти зло, приховане серед дерев Вудом.

Пам'ять жваво повернула мені той момент: слабкий вологий запах гниючого листя, моє дихання — холодне і біле у повітрі, іній заморозку по краях гілок і на виступах кори, важку тишу лісу. Я пішла на пошуки чогось іншого; і прийшла на ту ж галявину наступного дня, з ниткою незручності, яка тягнула мене до неї. І відчувала себе тепер так само. Але я була у вежі Чарівників, в серці королівського палацу. Як Вуд міг бути тут?

Я витерла пальці до спідниці, приготувалася і розкрила її. Перша сторінка мала кольоровий малюнок, були зображені руки, кожна з яких тримала голову амфісбени, шкіра змії була мерехтливо синьою, замість очей були червоні дорогоцінні камінці, в оточенні лісу зеленого листя зі словом Bestiare, яке висіло над ними золотими літерами, приєднаними до гілок, як фрукти.

Я погортала її пальцем і великим пальцем, хапаючись тільки за нижній куток. Це був бестіарій, повний чудовиськ і химер. Не всі з них були навіть реальні. Я перевернула кілька сторінок повільніше, тільки побіжно поглядаючи на словах і картинки, з відчуттям повзання мурашок по тілі, і почали розуміти, що в той час як я читаю, монстри стають реальнішими, я вірила в них, і якби я продовжувала вдивлятися довше… досить! Я різко закрила книгу, і поклала її на підлогу подалі від себе. Гаряча душна кімната стала ще душнішою, теплою, як у найгіршу спеку влітку, повітря було гаряче, вологе і душило своєю вагою, непорушне, без будь-якої надії, що зараз війне вітер і стане трохи легше.

Я витерла пальці до спідниці знову, намагаючись позбутися жирних плям, які відчувала, і тепер дивилася на книгу з підозріням. У мене було відчуття, що коли я відведу очі очі вбік, вона обернеться на якогось покруча і стрибне на моє обличчя, з шипінням і дряпанням. Інстинктивно я потяглася до заклинання вогню, щоб спалити її, але одразу зупинилася, розуміючи, наскільки це нерозумно: я стояла у кімнаті, повній старих сухих книг, де у повітрі літав пил, коли я дихала, а за дверима була величезна бібліотека. Але я була упевнена, що тепер небезпечно залишити книгу тут навіть на мить, і не могла собі уявити, що доторкнусь до неї знову…

На щастя, двері відкрилися ширше.

— Я розумію вашу обережність, Алеш, — Балло говорив буркотливо, — але я насилу бачу, яка шкода може вийти від…

— Стійте! — крикнула я, і він і Алеш зупинилися за вузьким дверним отвором і тепер дивилися на мене. Я припускаю, що виглядала дивно, стоячи там, як приборкувач левів перед роздратованим звіром, хоча переді мною на підлозі спокійно лежала тільки якась книга.

Балло подивився на мене з подивом, а потім глянув на книгу.

— Що там на підлозі?

Але Алеш вже зреагувала: вона акуратно відштовхнула його сторону і висмикнула довгий кинджал з-за пояса. Вона присіла, протягла руку на всю довжину і торкнулася книги кінчиком. Лезо освітилося сріблом по всій довжині, і там, де воно торкнулося книги, світло сяяло через зелену хмарку зараження. Вона прибрала кинджал.

— Як ви дізналися, що вона тут?

— Книга лежала тут, в купі, — сказала я. — Вона намагалася впіймати мене. Я зрозуміла це, бо відчула себе як у Вуді.

— Але як можна… — почав Балло, але Алеш вже зникла з дверного отвору. Через мить вона знову з'явилася, з надітою важкою металевою рукавичкою. Вона взяла книгу двома пальцями і кивнула головою. Ми пішли за нею в головний зал бібліотеки, вогні над нашими головами яскраво спалахували і згасали, коли ми проходили далі — вона зіштовхнула купу книг з однієї з великих кам'яних плит і поклала книгу на нього.

— Як саме цей шматок гидоти уникнув вас? — запитала вона Балло, який заглядав тепер через її плече, стривожений і нахмурений.

— Я не вірю, що навіть заглянув в неї, — сказав Балло, злегка винуватим голосом. — У цьому не було ніякої необхідності: я одразу міг побачити, що це несерйозна книга по магії, і цілком зрозуміло, що їй не було місця в нашій бібліотеці. Я пам'ятаю, у мене було досить сильна перепалка з Георгом, справді: він наполягав на збереженні її на полиці, навіть якщо там не було ні найменших підстав для цього.

— Георг? — похмуро сказала Алеш. — Чи було це тоді, перш ніж він зник? — Балло зупинився і кивнув.

— Якби я продовжувала дивитися, — сказала я, — я би породила одну з цих істот?

— Вона би втілилася у вас, я вважаю, — сказала Алеш, жахливо спокійно. — У нас був студент, який пропав п'ять років тому, в той же день гідра виповзла з колекторів палацу і напала на замок: ми думали, що вона з'їла його. Нам краще зняти голову бідного Георга зі стіни в парадному залі.

— Але як ця книга сюди потрапила? — запитала я, дивлячись на обкладинку з плямами листя блідо і темно-зеленого кольору, і двоголову змію, яка підморгувала нам червоними очима.

— О! — Балло заколивався, а потім пішов по коридору до полиці, повної бухгалтерських книг, кожна з яких була майже у половину його висоти: він пробурмотів якесь маленьке заклинання над ними, розкинувши пальці, і одна з них засвітилася на далекій нижній полиці. Він підняв важку книгу і з бурчанням приніс її до столу, підтримуючи її з відсутньою практикою носити щось важке, і відкрив на одній освітленій сторінці, де сяяли кілька рядків. — Бестіарій, добре прикрашений, невідомого походження, — прочитав він. — Подарунок від суду… з Росі. — Його голос затих. Він подивився на дату, його чорнильний вказівний палець тепер відпочивав під нею. — Двадцять років тому, це один з півдюжини томів, подарованих в той час, — сказав він, нарешті. — Князь Василь і його посольство привезли їх і подарували нам.

Ми мовчки стояли навколо книги, яка лежала посередині столу, підкинута зловмисником. Двадцять років тому князь Василь з Росі прибув в Кралію, а через три тижні він виїхав у глуху ніч з королевою Ганною поруч з ним, втікаючи в сторону Росі. Вони підійшли занадто близько до краю лісу, намагаючись втекти від переслідування, і Вуд схопив їх. Такою була історія. Але, можливо, вони були спіймані Вудом задовго до цього. Можливо, якийсь бідний писар або копіювальник книг забрів занадто близько до Вуду, і тоді набрав опалого листя, щоб потовкти його і заварити чорнило разом з дубовими жолудями і зараженою водою, і написав цими чорнилами кожне слово, щоб зробити пастку, яка змогла заповзти навіть в замок короля.

— Чи можемо ми спалити її тут? — Спитала я.

— Що? — сказав Балло, смикнувшись в знак протесту, як ніби він був на шнурку. Я думаю, що він інстинктивно сахався від спалювання будь-якої книги, що було зрозумілим, але не в цьому випадку.

— Балло, — сказала Алеш, і по виразу її обличчя було видно, що вона відчувала те ж саме, що і я.

— Я спробую очищення, щоб зробити книгу безпечною для вивчення, — сказав Балло. — Якщо нічого не вийде, то ми, звичайно, повинні будемо розглянути більш грубі методи утилізації.

— Це не та річ, яку потрібно зберігати, очищеною чи ні, — похмуро сказала Алеш. — Краще віднести її в кузню. Я викличу білий вогонь, і ми спалимо її, не залишиться навіть попелу.

— Ми не можемо зробити це зараз — сказав Балло. — Від цієї книги могла заразитися королева, і король повинен знати про це.

Книга була доказом зараження, я занадто пізно це зрозуміла: якщо королева торкалася цієї книги, то вона заразилася ще до того, як втекла з князем. Якби це було представлено на суді… Я подивилася на Алеш і Балло в сум'ятті. Вони не прийшли сюди, щоб допомогти мені. Вони прийшли, щоб зупинити мене у пошуках чогось корисного.

Алеш зітхнула.

— Я не ворог вам, хоч ви можливо думаєте інакше.

— Ви хочете, щоб їх стратили! — Відрізала я. — Королеву і Касю.

— Що я хочу, — сказала Алеш, — це щоб королівство було у безпеці. Ви і Марек стурбовані лише вашими власними проблемами. Ви занадто молоді, щоб бути настільки сильними, як ви є, це може призвести до біди; ви не будете шкодувати людей, щоб досягти своїх цілей. Коли ви проживете століття самостійного життя, мої слова будуть мати для вас більше сенсу.

Я збиралася запротестувати на її звинувачення, але одна думка змусила мене замовкнути: і тепер я дивилася на неї з жахом. Можливо це було нерозумно з мого боку, але до цього моменту мені не приходило в голову, що я можу жити як Серкан, чи як вона, сто років, або двісті — чаклуни зрештою теж помирають. Я не старітиму; Я просто залишатимусь такою ж, в той час як всі, кого я знаю, засохнуть і відпадуть, як лоза, що дереться на прямовисну скелю, а потім зриваєтся з неї через власну вагу.

— Я не хочу такого сенсу! — голосно сказала я в тиші кімнати. — Ні, якщо це означатиме, що не залишиться кого любити. І не буде людей, які мене люблять. — Можливо, був якийсь спосіб, подумала я дико, щоб віддати комусь частину моїх років життя: тоді я змогла би дати їх моїй родині, чи Касі — якщо вона візьме їх; але хто хотів би чогось подібного, якщо ціною буде випадання зі свого звичного світу, вирізання себе з життя.

— Моя дорога дитино, ви дуже засмучена, — лагідно сказав Балло, роблячи заспокійливий жест. Я подивилася на нього — на слабкі тонкі лінії морщин навколо очей, через роки проведені над курними книгами — він не любив нічого іншого; як і Алеш, яка сказала, що їй так само легко покласти людей у вогонь, як книгу. Я згадала Серкана в його вежі, який вищипував дівчат з долини, і його холодність, коли я вперше з'явилася там, ніби він не міг згадати, як думає і відчуває звичайна людина.

— Ми належимо до нашої нації, — сказала Алеш. — це більше людей, ніж кілька, яких ви любите. І Вуд загрожує усім.

— Я жила в семи милях від Вуду всі ці роки, — сказала я. — І мені не потрібно розказувати, що це таке. Якби я не хотіла знищення Вуду, я б взяла Касю і втекла прямо зараз, замість того, щоб залишити її вам, щоб ви тиснули на неї і штовхали як пішака туди-сюди, як ніби вона не варта нічиєї уваги!

Балло вражено забурмотів щось, але Алеш тільки насупилася.

— І все ж ви говорите, що можна дозволити зараженим жити, ніби не знаєте про підступність Вуду краще за мене, — сказала вона. — Вуд це не просто анклав зла, яке сидить у засідці, щоб спіймати людину, які досить дурна, щоб забрести всередину, і якщо ви можете дозволити собі визволити когось із нього, то це закінчення пригоди. Ми не перший народ, який стикається з цією силою.

— Ви маєте на увазі людей, що побудували вежу, — повільно сказала я, думаючи про похованого царя.

— Ви бачили гробницю там, у вежі? — запитала Алеш. — І магію, яка зробила це, магію, втрачену для нас зараз? Це повинно бути достатнім попередженням, щоб зробити нас більш обережними. Ці люди не були слабкими або непідготовленими. Але Вуд зруйнував їх будинки, вовки і ходуни полювали на них, і дерева задушили всю долину. Один або двоє найслабших чаклунів втекли на північ і взяли з собою кілька книг і розповіли свою історію. А решта — вона махнула рукою в бік книги — витаючи в кошмарах, почали полювати на власний вид як звірі. Це все, що залишив цей народ. Там є щось гірше, ніж монстри з цієї книжки: те, що народжує монстрів.

— Я знаю, про це краще вас! — Вигукнула я. Мої пальці все ще свербіли, а книга зі злом всередині лежала на столі. Я не могла перестати думати про важку, жахливу присутність когось, коли дивилась в очі Касі, чи Єржи, чи про почуття полювання за мною під гілками дерев Вуду.

— Ви знаєте? — спитала Алеш. — Скажіть мені, якщо ми заберемо всіх, хто живе у вашій долині, і переселимо в інше місце королівства і відмовимося від оберігання тих, хто спробує там поселитися знову; ви погодитеся? — Я мовчки дивилася на неї. — Чому ви не залишаєте долину самі, зрештою? — додала вона. — Чому ви продовжуєте жити там, в тіні Вуду? У Пільні є місця, не переслідувані злом.

Я нишпорила у пам'яті, не знаючи, що сказати. Ідея була просто умовна. Кася уявляла собі, що поїде з долини, бо вона хотіла; Я ніколи не хотіла. Я любила Двернік, глибокі м'які тіні лісу навколо мого будинку, довгий яскравий біг Шилки під сонцем. Я любила чашу гір навколо нас, ми ховалися у їхніх стінах. Було щось глибоко мирне в нашому селі, в нашій долині; і це було не лише з легкої руки Дракона. Це був наш дім.

— Дім, де деякі деформовані особини можуть вийти з лісу вночі і викрасти ваших дітей, — сказала Алеш. — Ще до того, як Вуд розбудили знову, долина була заражена; є старі казки на Жовтих Болотах, у яких говорять про прийшлих чужинців на іншу сторону гірського перевалу, ще з того часу, коли ми шукали шлях через гори і почали рубати дерева. Але люди з тих пір шукали цю долину, і деякі залишилися в ній, і тепер намагаються вижити.

— Ви думаєте, ми всі заражені? — сказала я, вжахнувшись: можливо, вона б швидше спалила всю долину, і всіх нас у ній, якщо дати їй владу.

— Не заражені, — сказала вона. — Втягнені у це. Скажіть, куди зникає ваша річка?

— Шилка?

— Так, — сказала вона. — Річки течуть в море, озеро або болото, а не в ліс. Де вихід? Вона щороку живиться снігом з тисяч гір. Такій масі води не так просто зникнути під землю. Подумайте, — додала вона, прикусивши губу, — замість того, щоб сліпо слідувати своїм бажанням. Існує якась сила глибоко в долині, деяка дивна смертельна магія, яка приваблює людей, рослин і інше життя, не тільки з нашого світу. Що б це не було, воно живе в лісі, оточивши себе зараженою природою, воно прийшло, щоб жити там і випивати цю воду, як з чашки. Воно убило людей, які побудували вежу, а потім задрімало на тисячу років, тому що ні в якого дурня не було достатньо сили, щоб потурбувати його. Тоді з'явилися ми, з нашими арміями і людьми, з нашою магією, і тепер думаємо, що на цей раз ми можемо перемогти. — Вона похитала головою. — Досить погано, що ми взагалі поткнулися туди, — сказала вона. — Гірше того, ми почали вирубувати дерева, аж поки знову не розбудили Вуд. Хто знає, чим тепер усе закінчиться? Я була рада, коли Серкан пішов стримувати його, але тепер він веде себе як дурень.

— Серкан не дурень, — відрізала я, — і я теж! — Я була злою і більше того, настрашеною, тому що вона говорила занадто правильно. Біль по дому був, як біль від голоду, ніби щось у мені залишалося порожнім. Я відчувала його кожен день, коли ми вийшли з долини і заглибилися в гори. Коріння. Коріння дому було в моєму серці, так глибоко, як тільки могло бути, як зараження. Я подумала про Марію Ольшанську, про Ягу, моїх сестер в дивній магії, яку ніхто тут, як мені здавалося, не міг зрозуміти, і раптово зрозуміла, чому Дракон брав дівчат з долини. Я зрозуміла, чому він брав тільки одну, і чому вона йшла геть після десяти років життя з ним.

Ми були з долини. Ті, хто народився в долині, були посаджені занадто глибоко, щоб залишати її — навіть тоді, коли вони знали, що їх дочка може бути обрана; ті, хто виріс в долині, годували Вуд своєю енергією. Я раптом згадала про карту — дивну картину в моїй кімнаті, яка показувала течію Шилки і всі її маленькі притоки, виблискуючі сріблом, неприємні для ока, що змусило мене інстинктивно прикрити її. Ми були каналом. Він використовував нас, щоб дістатися до енергії долини, і тримав кожну дівчину в своїй вежі, поки її коріння не в'яло. Канал ніби пересихав. І вона переставала відчувати зв'язок з долиною. Вона могла піти, і вона це робила, йшла подалі від Вуду, як будь-яка розумна звичайна людина.

Я хотіла поговорити з Серканом зараз більше, ніж будь-коли, щоб закричати до нього; Я хотіла, щоб він стояв зараз переді мною, щоб я могла потрясти його за плечі. І я мала Алеш замість нього.

— Можливо ми не повинні були селитися в долині, — сказала я, — але тепер вже занадто пізно. Вуд не збирається відпускати нас, навіть якщо ми захочемо. Він не хоче вигнати нас геть, він хоче поглинути нас. Він хоче поглинути все, щоб ніхто і ніколи не міг вирватися з його обіймів. Ми повинні зупинити його, а не втікати.

— Вуд не можна перемогти, лише бажаючи цього, — сказала вона.

— Немає ніяких причин, щоб не спробувати, коли у нас є шанс! — Сказала я. — Ми вже знищили три серце-дерева, через заклинання Виклику і очищаючі заклинання, і ми можемо знищити більше. Якщо тільки король дасть нам досить солдатів, Серкан і я могли би почати палити там все підряд.

— Про що ви говорите, дитино? — сказав Балло, збитий з толку, ламким голосом. — Ви маєте на увазі Виклик Істини? Ніхто не міг прочитати це заклинання уже п'ятдесят років.

— Добре, — сказала Алеш, споглядаючи мене з-під темних брів. — Розкажіть, як саме ви руйнували ці дерева, з самого початку: ми не повинні покладатися на те, що Соля розказав нам геть усе.

Я нерішуче розказала їм про перший раз, коли ми кидали Summoning, про спокійне яскраве світло, що досягло до Касі, про те як Вуд хапав її і намагався стримати; про останній жахливий момент, коли пальці Касі зімкнулися навколо мого горла, а потім відходили один за іншим, я знала, що повинна була майже вбити її заклинанням, щоб врятувати. Потім я розповіла їм про Єржи; і дивний вигляд Вуду, який заклинання Виклику показало нам — там де Кася і Єржи бродили втрачені.

Балло виглядав засмученим через всю мою декламацію, коливаючись між опором і небажанням вірити, і іноді лише слабо стогнав,

— Але я ніколи не чув щоб Виклик… про це ніколи не повідомлялося… — і одразу ж замовкав, коли Алеш робила нетерплячий роздратований жест.

— Ну, — сказала вона, коли я закінчила, — Я допускаю, що ви і Серкан дечого добилися. У всякому разі ви не діяли стрімголов. — Вона все ще тримала кинджал в руці, і постукувала кінчиком леза по краю кам'яного столу — тук, тук, тук — з дзвінким шумом, як від маленького дзвіночка. — Але це зовсім не означає, що королева збереглася теж. Через двадцять років блукань у тому тіньовому місці, яке ви бачили, чому ви очікували, що від неї щось залишиться?

— Ми не хотіли йти, — сказала я. — Серкан не хотів йти. Але я була змушена.

— Тому що Марек сказав, що інакше він скарає вашу подружку на смерть, — закінчила Алеш за мене. — Чорт, так або інакше було все одно.

Я не відчувала, що зобов'язана чимось Мареку, і тому відповіла чесно,

— Якби це була моя мати, я б теж спробувала щось подібне.

— Тоді ви виглядали би як дитина, а не як принц, — вказала Алеш. — Він і Соля. — Вона повернулася до Балло. — Ми повинні були подумати краще, коли почули, що Серкан зберіг дівчину, коли вони запропонували поїздку. — Вона похмуро подивилася на мене. — Я була дуже зайнята, щоб турбуватися про те, що Вуд, нарешті, встромив свої кігті в Серкана. Все, що я хотіла, це щоб її швидко ліквідували, і щоби Серкан не потягнув її сюди, до нас, на нове обслідування. І я до сих пір не впевнена, що так було би краще, в кінці кінців.

— Кася не заражена! — Крикнула я. — Як і королева Ганна.

— Це зовсім не означає, що вони не можуть бути підкорені, щоб служити Вуду.

— Ви не можете засудити їх на смерть тільки тому, що щось таке жахливе може трапитися, вони навіть не будуть у цьому винні, — сказала я.

Балло сказав,

— Я не можу не погодитися з нею, Алеш. Коли обслідування довело, що вони є чистими.

— Звичайно можемо, якщо це врятує королівство від захоплення Вудом, — жорстко сказала Алеш, перериваючи нас обох. — І я не буду довго вагатися, щоб зробити це; і ще менше, — додала вона до мене, — щоб спровокувати вас вчинити якусь дурницю. Я починаю розуміти, чому Серкан поручився за вас, у нього не було багато варіантів.

Вона постукала лезом по столі знову, перш ніж заговорити знову, це було раптове рішення.

— Гідна, — сказала вона.

Я дивилася на неї. Я знала про Гідну, звичайно, до неї лежала тьмяна далека дорога; це було велике портове місто на березі океану — далеко на півночі, яке продавало китовий жир і зелене сукно; дружина наслідного принца була звідти.

— Це досить далеко від Вуду, і океан ворожий до зараження, — сказала Алеш. — Якщо король пошле їх обох туди, то дещо можна зробити. Граф має відьму, Біляву Ларк. Вони будуть під її наглядом, і через десять років, або швидше, якщо нам вдасться спалити цей прогнилий Вуд, я не буду так сильно турбуватися.

Балло вже кивав. Але десять років! Я хотіла закричати, відмовити їх. Це було так, ніби Касі доведеться почати все спочатку. Тільки той, хто живе сто років може легко відкинути десять. Але я вагалася. Алеш не була дурною, і як я могла бачити, вона не помилилася, намагаючись бути обережною. Я подивилася на заражену книгу, що лежала на столі. Вуд ставив нам одну пастку за одною, знову і знову. Він розбудив химеру на Жовтих Болотах і послав білих вовків у Двернік, намагаючись спіймати Дракона у пастку. Йому знадобилася Кася, щоб заманити мене. І коли я знайшла спосіб вирвати її, Вуд все ще намагався використати Касю, щоб заразити Дракона і мене, а коли це не спрацювало, він дозволив їй жити, щоб захопити нас в свої руки знову. Ми боролися і знайшли вихід і з цієї пастки, але що, якщо існує ще одна, і Вуд зможе перетворити нашу перемогу на поразку якимось чином?

Я не знала, що робити. Якби я погодилася, якби пішла разом з Алеш до короля, чи послухав би він? Якби я написала Серканові, чи написав би він у відповідь, щоби я погодилася? Я закусила губу, коли вона підняла одну прохолодну брову, чекаючи на мою відповідь. Потім вона повернула голову: двері до вежі Чарівників розчинилися. На порозі стояв Сокіл, його білосніжний одяг відбивав світло, і біла фігура була обрамлена в темному отворі. Його очі звузилися, коли він побачив нас трьох разом; потім він зобразив одну з його посмішок.

— Я бачу, ви зайняті, — сказав він легко. — Але у цей час відбувається деяка подія. Можливо ви всі захочете бути присутніми на суді?