Розділ 2

Я не бачила Дракона чотири наступні дні. І провела їх на кухні — з ранку до ночі: я знайшла кілька кулінарних книг і опрацьовувала кожен рецепт — один за іншим, відчайдушно намагаючись зрівнятися з найкращими кухарками, які були тут до мене. У коморах було досить запасів, так що я не боялася, що я їх знищу; якщо щось виходило не досить добре, я з'їдала це сама. Я послухалася поради і приносила їжу в бібліотеку рівно за п'ять хвилин до призначеної години, ставила посуд і квапилася втекти. Його більше не було у той час коли я приходила, так що я була задоволена ще й тому, що не чула жодних скарг на їжу. У шафі моєї кімнати з'явилися домоткані плаття, які більш-менш мені підходили, правда мої ноги були оголені від колін вниз, а руки від ліктів, і я повинна була зав'язувати шнурок навколо талії, але у ньому я була настільки охайною, наскільки могла.

Я не хотіла догоджати йому, але хотіла, щоб він ніколи більше не робив зі мною те заклинання. Я прокидалася від кошмару чотири рази за ніч, відчуваючи слово lirintalem на губах і дегустуючи його в роті, як ніби воно лежало там, а його рука тримала і пекла мою руку.

Страх і робота були не такими вже й поганими товаришами. Вони обидва були кращими, ніж самотність, і глибший страх, майже відчай, який тільки зростав в міру усвідомлення, що я не побачу мою матір і батька протягом десяти років, що я ніколи не буду жити знову в моєму власному домі, ніколи більше не бігатиму безжурною дикункою по лісі, що дивна алхімія, яка діяли на дівчат Дракона незабаром почне опановувати і мене, і зробить з мене таку пані, що я не впізнаю себе в кінці. По крайній мірі, поки я різала цибулю і дихала задушливим повітрям біля пічок, я не мала часу думати про що-небудь інше.

Але через кілька днів, коли я зрозуміла, що він не приходитиме, і не збирається використовувати це заклинання на мені при кожному прийомі їжі, я трохи пригальмувала свій безум у приготуванні їжі. А потім виявила, що не було чого робити, навіть коли я спробувала шукати роботу. Вежа не потребувала чищення: пил не збирався по кутках або на підвіконнях, навіть на маленьких вирізьблених лозах на позолоченій рамі картини.

Мені так і не сподобалася карта-картина в моїй кімнаті. Кожної ночі я відчувала, що чую слабе булькання, яке відходило від неї, ніби вода падала вниз з виступу, і кожного дня вона висіла на стіні у всій своїй надмірній пихатості, намагаючись змусити мене дивитися на неї. Після похмурого погляду на неї одного ранку я спустилася вниз, вивернула мішок ріпи у підвалі, розрізала по шву, і використала матерію, щоби закрити її. Моя кімната відразу відчула себе краще, коли золото і блиск зникли геть.

Я витратила решту цього ранку, дивлячись у вікно на долину — самотня і хвора тугою. Був звичайний робочий день, на полях працювали люди, закінчуючи жнива і жінки на річці прали білизну чи промивали. Навіть Вуд виглядав майже рідним для мене — великою смугою непроникної чорноти: незмінної і стабільної. Велике стадо овець, яке належало Радомську, паслося на нижніх схилах гір в північній частині долини; вони виглядали як блукаюча біла хмарка. Я якийсь час поспостерігала, як вони бродять, і навіть трохи поплакала, але зрештою навіть сум має свої межі. До обіду я страшенно нудилася.

Моя родина не була ні бідною ні багатою; у нашому домі було сім книг. Я прочитала лише чотири з них; майже весь свій час я проводила поза дверима дому, навіть взимку і в дощ. Але у вежі в мене не було багато варіантів, так що, коли я принесла тацю з обідом у бібліотеку в той день, я подивилася на полиці. Звичайно, не могло бути ніякої шкоди, якщо я візьму щось почитати. Решта дівчат теж повинні були брати книги, так як всі завжди говорили, що вони були дуже начитані, коли виходили на волю.

Тому я сміливо підійшла до полиці і взяла книгу, яка сама просилася у руки: це був прекрасний том в полірованій шкірі кольору стиглої пшениці, який поблискував в світлі свічки, багато і запрошуюче. Але коли я його взяла, то завагалася: том був більший і важчий, ніж будь-яка з книг, які були у нас вдома, і, крім того, його обкладинка була тиснена з красивим розписом золотом. Але на книзі не було ніякого замка, так що я понесла її в свою кімнату, відчуваючи себе трішки винуватою і намагаючись переконати себе, що я буду дурною, якщо буду і далі відчувати себе таким чином.

Там я відкрила її і відчула себе ще більш нерозумною, тому що не могла зрозуміти її взагалі. Не так, як зазвичай, коли ви не знаєте слів, або не знаєте, що деякі з них означають — я розуміла усі слова і все, що читала, протягом перших трьох сторінок, але потім я зупинилася і подумала, про що ця книга? І не змогла сказати; я поняття не мала, що я тільки що прочитала.

Я повернулася на початок і спробувала знову, і тепер впевнилася, що я зрозуміла трохи більше, і що все прочитане мало сенс — кращий навіть за досконалість — це було відчуття істини, щось таке, що я завжди знала і просто не думала коли-небудь покласти це у слова, або пояснити чітко і ясно те, що я не зовсім розуміла. Я кивнула із задоволенням, пішовши далі, і на цей раз добралася до п'ятої сторінки, перш ніж знову зрозуміла, що я не могла би розказати, що було на першій сторінці або якщо на те пішло сторінкою раніше.

Я ображено подивилася на книгу а потім знову відкрила її на першій сторінці і почала читати вголос, слово за словом, ретельно і ритмічно. Слова співали і вилітали як птахи з мого рота, красиві і легкі, як підсолоджені фрукти. Я до цих пір не могла втримати їх смисл у моїй голові, але я продовжувала читати, замріявшись, аж поки двері ледь не розлетілися від потужного удару.

Я уже перестала блокувати двері меблями. Я сиділа на ліжку, яке підсунула під вікно для кращого освітлення, а через кімнату напроти у дверному отворі з'явився Дракон. Я застигла в здивуванні і перестала читати. Він був несамовито злий: його очі були блискучими і страшними, він простяг руку і сказав:

— Tualidetal.

Книга спробувала вискочити з моїх рук, щоб перелетіти до нього через кімнату. Я сліпо схопилася за неї з якимось повністю сліпим інстинктом. Вона звивалася у моїх руках, намагаючись полетіти, але я тупо і вперто стримувала її і мені вдалося її не випустити. Він подивився на мене і став ще злішим; він пройшов через крихітну спальню, в той час як я запізніло спробувала видряпатися у ліжці вгору і назад, але там не було для мене достатньо місця. Він опинився на мені в одну мить, поклавши мене плоско вниз між подушками.

— Так, — сказав він вкрадливо, його рука стискала мою ключицю і злегка притискала шию до ліжка. Я відчувала, як моє серце калатало взад і вперед між моєю грудьми і спиною, кожен удар мене стрясав. Він вирвав книгу однією рукою — по крайній мірі, я не була настільки дурною, щоб намагатися утримувати її далі, і відкинув її з легким стуком, так що вона приземлилася на маленький столик.

— Агнешка? Ви Агнешка з Дверніка? — Здавалося, йому потрібно було почути мою відповідь.

— Так, — прошепотіла я.

— Агнешка, — пробурмотів він, пригнувшись до мене, і я зрозуміла це так, що він хоче мене поцілувати. Я була шокована, і все ж наполовину бажала, щоб він це зробив, тому що це не повинно було бути так страшно — і тоді він не зробив нічого взагалі. Але, схилившись так близько, що я могла бачити, як мої очі відбивалися у його, запитав

— Скажи мені, дорога Агнешка, це дійсно ти? Чи тебе підіслав Сокіл? Або, може, сам король?

Я завмерла, дивлячись в жаху на його губи і поглянула на нього.

— Я… Що? — Спитала я.

— Я дізнаюся, — сказав він. — Яке б не було вправне заклинання у вашого господаря, воно має слабке місце. Ваша «сім'я»? — він пирхнув на цьому слові — думаю, що вони ще пам'ятають вас, і не повикидали всі дитячі речі. Рукавичку або щось зношене, зламану іграшку, хіба я не знайду цих речей у вашому домі?

— Всі мої іграшки викинуть? — спитала я розгублено, вихоплюючи єдине, що мене вразило, навіть якщо розуміла все інше. — І одежу теж? — Мої речі були завжди зношені, навіть полотняна сумка була зі старої матерії.

Він притис мене міцніше до ліжка і нахилився.

— Не смій мені брехати! — прошипів він. — Я вирву правду з твого горла.

Його пальці лежали на моїй шиї; його нога була на ліжку, між моїми. У великому страху я поклала руки на його груди і штовхнула з усієї сили. Він потягнув мене за собою і ми з шумом впали на підлогу разом, я опинилася зверху, і як кролик лапами відбилася від нього і отямилася уже за дверима. Я побігла по сходах. Я не знала, що робити: я не могла відкрити вхідні двері, а більше нікуди було утікати. Але я бігла все одно: спустилася на два прольоти, і коли його кроки переслідування досягли моїх вух, я кинулася в тьм'яну лабораторію, з усіма її шипіннями, випарами і димом. Я відчайдушно відповзла під столами в темний куток за велику шафу і підтягла до себе ноги.

Я закрила за собою двері, але не схоже, щоб це його затримало — він якось знав, куди я пішла. Він відкрив їх і зайшов у кімнату, і я побачила його холодні і злі очі між двома склянками скла, і його обличчя, забарвлене в відтінках зеленого полум'я. Він пішов стійким неспішним кроком навколо столу, і коли обігнув кінець стола я рвонула навкарачки в іншу сторону, намагаючись дістатися до дверей швидше, у мене були деякі думки закрити його тут. Але я зачепила вузьку полицю біля стіни. Один з закупорених флаконів вдарив мене по спині, скотився, і розбився на підлозі біля моїх ніг.

Навколо мене заклубочився сірий дим, проліз у ніздрі і рот, душачи мене і зупиняючи. Він вжалив по моїх очах, і я не встигла навіть зморгнути, я не могла їх потерти, мої руки відмовлялися коритися. Кашель був спійманий у горлі і зупинився; все моє тіло повільно завмерло на місці, все ще на карачках на підлозі. Але я не відчувала більше страху, і через деякий час мені навіть стало зручніше. Я була відразу нескінченно важкою і невагомою, десь у нескінченності. Я почула кроки Дракона — дуже слабі і далекі від мене, коли він підійшов і став за мною, і я зовсім не хвилювалася, що він буде тепер робити.

Він стояв, дивлячись на мене з холодним нетерпінням. Я не могла ні думати, ні дивитися. Світ став дуже сірим і одноколірним.

— Ні, — сказав він через хвильку, — ні, ти не можеш бути шпигуном.

Він повернувся і залишив мене одну протягом деякого часу, я не могла би сказати вам, як довго, це могла бути година або тиждень або рік, хоча пізніше я зрозуміла, що пройшло лише півдня. Нарешті він повернувся, незадоволено кривлячи губи. Він підняв невелику ганчір'яну ляльку, яка колись була поросям, зшитим з вовни і нафаршированим соломою, я тягала її з собою до лісу перші сім років мого життя.

— Так, — сказав він, — ти не шпигунка. Тільки фантазерка.

Потім він поклав руку мені на голову і сказав:

— Tezavon tahozh, tezavon tahozh Ківі, kanzon lihush.

Він не стільки читав слова, як ритмував їх, майже як пісню, і, поки він їх говорив, колір, час і дихання повернулися у мій світ; моя голова звільнилася і я відхилила її з-під його руки. Закам'яніння повільно зникало з моєї плоті. Мої руки зарухалися, шукаючи, за що б ухопитися, але мої ще скам'янілі ноги тримали мене на місці. Він спіймав мене за зап'ястя, так що коли я нарешті звільнилася від кам'яного заклинання, то не могла нікуди втекти.

Хоча я і не намагалася. Мої раптово звільнені думки забігали в дюжині напрямків, як ніби вони кинулися наздоганяти згаяний час, але мені було зрозуміло, що він міг би просто залишити мене каменем, якби хотів зробити зі мною щось жахливе, і, принаймні, він перестав думати про мене як про якусь шпигунку. Я не розуміла, чому він думав, що хтось хотів шпигувати за ним, і набагато менше, чому це міг бути король; адже він був Майстром короля, чи не так?

— А тепер ви розкажете мені, що ви робили? — наказав він. Його очі були все ще підозріло холодними і блискучими.

— Я тільки хотіла почитати книгу, — сказала я. — Я не хотіла ніякої… я не думала, що буде якась шкода.

— І випадково взяли Lutheх з полиці, щоб почитати, — сказав він, уїдливо-саркастично, — і тільки по випадковості… — до того часу, можливо, мій стривожений і переляканий погляд переконав його, і він зупинився і подивився на мене з неприхованим роздратуванням, — У вас незрівняний дар для створення різних неприємностей.

Потім він глянув вниз, і я послідувала за його поглядом — осколки скляної пляшечки лежали навколо наших ніг: він прошипів повітрям крізь зуби і різко сказав,

— Приберіть тут, а потім приходьте в бібліотеку. І більше нічого в цій кімнаті не чіпайте.

І пішов геть, залишивши мене піти пошукати якусь ганчірку на кухні, щоб підібрати скло, і відро: Я також вимила підлогу, хоча не було жодного сліду, що щось було пролито, магія випарувалася, як лікер з пудингу. Я час від часу зупинялася і піднімала руку вгору від ганчірки на підлозі, перевертаючи її туди-сюди, щоб переконатись, що скам'яніння не наповзає на мої пальці. Я не могла не задуматися, чому він ніколи не використовував цей флакон на комусь іншому, хто стояв би статуєю десь, з нерухомими очима, і час вихрився би повз нього… Я здригнулася.

Я була дуже-дуже обережною, щоб не зачепити що-небудь ще у кімнаті.

Книга, яку я брала, вже стояла на полиці, коли я нарешті, приготувавшись, зайшла в бібліотеку. Він крокував по залі, книга, яку він читав, лежала знехтуваною на невеликому столі, і коли я увійшла, він лише похмуро глянув на мене. Я подивилася вниз: моя спідниця була відзначена мокрими доріжками від швабри, і, ніби цього було надто мало, бруд покривав також коліна. Рукави мого плаття були у ще гіршому стані, отримавши деякі сліди від яйця на кінцях, коли я вранці готувала сніданок, і я вимазала лікоть у сажі, витягуючи тост, від перш ніж він встиг згоріти.

— Почнемо з того, — сказав Дракон. — що мені потрібно не ображатися кожен раз, коли я повинен дивитися на вас.

Я не попросила вибачення: якби я почала вибачатися за те, що неохайна, то вибачалася би решту свого життя. Я могла сказати, провівши у вежі лише кілька днів, що він любив гарні речі. Навіть серед легіонів його книг не було двох абсолютно однакових: їх шкіряні оправи були в різних кольорах, їх застібки і петлі були з золота, а іноді навіть усіяні невеликими дорогоцінними камінцями. На всьому, що було у вежі, можна було відпочивати очима, будь то невелика скляна ваза на підвіконні у бібліотеці, чи картина в моїй кімнаті, все було красиве і покладене на таке місце, де могло створовати найкраще враження. Я була лютою плямою на цій досконалості. Але мене це не хвилювало: я не відчувала, що повинна перед ним красуватися.

Він поманив мене до себе, нетерпляче, і я зробила обережний крок до нього; він взяв мої руки і схрестив їх на грудях, кінчики пальців лежали на кожному протилежному плечі і сказав:

— А зараз: vanastalem.

Я дивилася на нього в німому повстанні. Слово, коли він сказав його, задзвеніло в моїх вухах так само, як попередні, з заклинання, які він використовував для мене. Я відчувала, як воно хоче вийти з мого рота, щоб осушити мою силу.

Він схопив мене за плече, його пальці стисли його болісно важко; я відчула тепло кожного пальця, яке проникало через мою сорочку.

— Я, можливо, зможу змиритися з некомпетентністю; але не потерплю безхарактерності, — сказав він. — Скажіть це.

Я згадала, як закам'яніла; що гіршого він міг зробити зі мною? Я затремтіла і сказала, дуже тихо, наче шепіт міг утримати магію подалі від мене,

— Vanastalem.

Моя енергія пройшла через моє тіло і фонтаном вилетіла з рота, і коли вона залишила мене, то повітря пішло вихором навколо мого тіла вниз по спіралевидній траєкторії. Я присіла, борячись з дивною величезною спідницею, яка шелестіла шовком зеленого і жовтувато-коричневого кольору. Вона огорнулася навколо моєї талії і забруднених ніг, сховавши їх. Моя голова подалася вперед під вагою важкого головного убору, вуаль пролилася вниз мою спину, мереживо було розшите квітами в золоту нитку. Тепер я тупо дивилася на чоботи Дракона з тисненої шкіри з витисненими завитками лози.

— Дивлячись на вас, хочеться повторити заклинання знову, — сказав він до мене, явно роздратований своєю роботою. — Принаймні ваш зовнішній вигляд поліпшився. Подивимося, чи зможете ви утримувати себе в пристойному вигляді з цього моменту. Завтра спробуємо щось інше.

Чоботи повернулися і зникли геть з мого поля зору. Очевидно він сів у крісло і повернувся до читання; Я не знала напевно. Через деякий час я виповзла з бібліотеки майже на руках і колінах, в красивому платті, не маючи змоги підвести голову.

Наступні кілька тижнів були розмиті і схожі один на одного. Щоранку я прокидалася незадовго до світанку і лежала у ліжку, моє вікно поволі посвітлішало, а я намагалась придумати якийсь спосіб уникнути покарання. Щоранку, не зумівши нічого придумати, я несла тацю зі сніданком в бібліотеку, і він повторював заклинання. Коли я не була в змозі утримати себе в достатньо чистому вигляді, а як правило, цього не відбувалося, він використовував vanastalem на мене перший раз, а потім і інші заклинання, теж. Всі мої домоткані плаття зникали одне за іншим, і громіздкі складені сукні оточили мою спальню пунктиром, як маленькі гори, такі важкі зі своєю парчею і вишивкою, що могли стояти, навіть якщо мене не було всередині них. Я ледве могла, скорчившись, звільнятися від них для сну, і жахливе тиснення залишало сліди на тілі і здавлювало моє дихання.

Ниючий туман болю тепер ніколи не покидав мене. Після кожного такого ранку я зруйнованою відповзала у свою кімнату. Я вважаю, що Дракон сам готував собі обід, бо я, звичайно, не могла цього робити. Я лежала на моєму ліжку до вечора — до часу, коли я зазвичай вже була у стані сповзти вниз і приготувати просту їжу, змушувана здебільшого власним голодом, і не дуже турбуючись про його потреби.

Гірше за все дошкуляло нерозуміння: чому він використовував мене таким чином? Перед тим як потонути уві сні, я уявляла собі все найгірше з казок і чарівних історій про вампірів і інкубів, які випивають життя з дів, і присягалася в страху, що вранці знайду вихід. Звичайно, я ніколи його не знаходила. Моєю єдиною розрадою було те, що я не була першою: я сказала собі, що він зробив це з кожною з інших дівчат до мене, і вони пройшли через це. Це була невелика втіха: десять років здавалися мені вічністю. Але я хапалася за будь-яку думку, яка могла хоч трішки полегшити моє горе.

Йому теж було не до комфорту. Він ставав роздратований кожного разу, коли я входила бібліотеку, навіть у ті кілька днів, коли мені вдалося виглядати відносно пристойно: ніби я приходила, щоб дратувати його і заважати йому, а не він мучив і використовував мене. І навіть коли він закінчував протікання магії через мене і залишав мене зім'ятою на підлозі, то похмуро дивився на мене і говорив що це марна трата часу.

Одного разу я спробувала схитрувати. Я подумала, що якщо я залишу свою їжу раніше, він може забути про мене хоч на один день. Я поклала йому сніданок, ледь розвиднілося, поспішила геть і сховалася у задній частині кухні. Але рівно о сьомій одна з його блукаючих сфер (я іноді бачила, яв вони пливуть над Шилкою до лісу), ковзнула вниз по сходах. Зблизька вона була схожою на деформовану мильну бульбашку, яка огинала перешкоди, майже невидиму, якщо світло не торкалося райдужної плівки. Кулька пішла підстрибом по кутах, поки нарешті не знайшла мене і наполегливо застигла над колінами. Я подивилася на неї з моєї схованки і побачила своє обличчя як у викривленому дзеркалі. Я повільно встала, підвела голову і пішла за кулькою до бібліотеки, де він відклав книгу і подивився на мене.

— Я був би щасливий, якби міг відмовитися від дуже сумнівного задоволення перегляду вашого спротиву до найменшої акуратності і чаклунства, — виплюнув він, — ми вже бачили наслідки, що стається, якщо залишити вас одну. Скільки плям ви поставили на собі сьогодні?

Я робила відчайдушні зусилля, щоб виглядати акуратною, і уникнути принаймні першого заклинання. Сьогодні я отримала лише кілька невеликих плям, готуючи сніданок і одну невелику чорну смужку. Я сховала їх у складках сукні. Але він дивився на мене з неприязню далі, і, коли я попрямувала по лінії його погляду, то побачила, до свого жаху, що коли я сховалася в задній частині кухні, я, мабуть, зачепила павутинку — одну павутинку у всій вежі, я вважаю — яка тепер звисала з задньої частини моєї спідниці, як тонка порвана вуаль.

— Vanastalem, — повторила я з ним, глухо підкоряючись, і спостерегла, як неймовірно красива хвиля помаранчевого і жовтого шовку піднімається з підлоги, як листя, закручене вітром восени, щоб оточити мене. Я похитнулася, важко дихаючи, а він пішов і сів у крісло.

— Продовжимо, — сказав він. Поставлений на столі стос книг він повалив рукою, перетворивши його у розсіяну купу. — Для того, щоб скласти їх знову: darendetal.

Він махнув рукою в бік столу.

— Darendetal, — пробурмотіла я разом з ним, і заклинання задушливо вилетіло з мого горла. Книги на столі здригнулися, і одна за іншою піднялися, розвернулися на місці, як неприродні коштовні птахи і поскладалися на місце — червоний, жовтий, синій і коричневий.

Цього разу я не осіла на підлогу: і лише вхопилася за край столу обома руками і притулилася до краю стола. Він нахмурився на стос.

— Що за ідіотизм? — зажадав він. — немає ніякого порядку, гляньте самі.

Я подивилася на книги. Вони були складені в один стос досить акуратно, одні кольори поруч з іншими…

— Колір? — сказав він, підвищивши голос. — По кольору? Ви поскладали їх… — Він був злий на мене, ніби це була моя вина. Можливо, щось було не так з його магією, коли він витягував сили від мене, щоб живити її? — О, забирайтеся! — прогарчав він, і я поспішила геть, повна ображеного таємного захоплення: я була рада, що якось зуміла змінити його магію.

Я повинна була зупинитися на півдорозі вгору по сходах, щоб віддихатися, але коли я це зробила, то раптом згадала, що більше не плазувала, виходячи з бібліотеки. Я все ще втомлювалася, але туман у свідомості порідшав. Мені навіть вдалося решту частину шляху наверх пройти без паузи, і хоча я одразу впала на ліжко і проспала півдня, по крайній мірі я не відчувала себе якимось безглуздим лушпинням.

Туман розсіювавсяся все більше і більше у найближчі кілька тижнів, практика ніби робила мене сильнішою, і тепер було легше переносити все, що він робив зі мною. Сеанси стали потроху звичними — не подобалися, але і не страшні; лише як втомлююча випадкова робота, на зразок миття горщиків у холодній воді. Я могла тепер спокійно спати по ночах, і мій стан теж почав відновлюватися. З кожним днем я відчувала себе краще, і кожен день все більше сердилася.

Я не могла вилізти з безглуздих суконь будь-яким розумним шляхом, я пробувала, але не могла навіть дістати до застібок і шнурівок на спині, і зазвичай рвала сукню по шву, і лише тоді вилазила з неї. Тому щоночі я скидала їх у звалювала на купу, і щоранку одівала домоткане плаття і пробувала зберегти його так акуратно, як тільки могла, і кожні кілька днів він втрачав терпіння через мою неохайність і змінював його. І тепер у мене залишилося останнє домоткане плаття.

Я потримала останнє плаття зі звичайної непокрашеної вовни в руках, відчуваючи, яке воно тепле, а потім в пориві непокори залишила його на ліжку, і вбралася в зелено-руду подерту сукню.

Я не змогла застібнути кнопки на спині, так що я взяла довгу вуаль з головного убору, обвила його два рази навколо талії і зробила вузол, ледь помітний, щоб він тримав сукню на мені, і пішла на кухню. Я навіть не намагалася тримати себе акуратно цього разу: і несла тацю в бібліотеку зухвало забризкана яйцем, беконом, салом і плямами чаю, моє волосся сплуталося, як якоїсь шаленої дворянки, яка збігала у ліс за м'ячем.

Звичайно, це не тривало довго. Як тільки я ображено сказала vanastalem разом з ним, його магія схопила мене і струсила мої плями, розчавила мене спідницями, склала волосся на моїй голові, і залишила мене в черговий раз виглядати лялькою деякої принцеси, щоб побавитися нею.

Але я відчувала себе щасливішою сьогодні вранці, ніж протягом кількох попередніх тижнів, і з тих пір цей ритуал став моєю приватною непокорою. Я бажала щоб він був гірко роздратований кожен раз, коли дивився на мене, і він нагороджував мене недовірливим насупленням.

— Як вам це вдається? — запитав він мене, майже дивуючись, одного прекрасного дня, коли я прибула з брилою рисового пудингу на моїй голові — я випадково вдарила по ложці ліктем і підкинула в повітря деяку масу і отримала величезну червону смугу варення, яке проповзло весь шлях вниз по красивому кремовому шовку.

Останнє домоткане плаття я тепер тримала в моєму комоді. Кожен день після того, як він чаклував наді мною, я йшла нагору, де боролася з бальною сукнею, перетягуючу мої груди, вилізала з мереж і головних уборів, розсіюючи ювелірні шпильки по підлозі, а потім одівала м'який вживаний літник і домоткану сорочку, яку я тримала випраною і чистою. А потім йшла на кухню, щоб спекти хліб, і відпочивала біля теплого каміна, і поки він готувався, очищала плями попелу і муки з моїх спідниць.

У мене знову з'явилося достатньо часу і енергії для нудьги. І я навіть не пробувала взяти ще одну книгу з бібліотеки. Замість цього я сіла за шиття, хоч і ненавиділа його. Шила я до тих пір, поки не осушувала своє тіло від енергії щоранку, створюючи нові сукні, і думала, що я могла би порвати кілька суконь і зробити з них щось менш непотрібне: вишити скатертину, можливо, або носові хустки.

Кошик для білизни стояв пустий всередині шафи у моїй кімнаті: у вежі не було нічого, що потребувало би шиття, крім моїх власних суконь, які я до сих пір була похмуро рада залишати порваними. Але коли я відкрила його, то побачила на дні клаптик паперу, на якому було щось написане сажею з деревного вугілля і рукою мого друга з кухні.

Ви боїтеся: не бійтеся! Він вас не зачепить. Він тільки хоче, щоб ви красиво виглядали. Він не подумає про те, щоб подарувати вам що-небудь, але ви можете взяти прекрасне плаття в одній з його кімнат для гостей і перешити його під себе. Коли він покличе вас, заспівайте йому щось, або розкажіть якусь історію. Він хоче компанії, але ненадовго: приносьте йому їжу і уникайте його, якщо можете, і він не буде бажати від вас більшого.

Ці слова були би безцінні раніше, якби я відкрила кошик і знайшла їх у першу ніч свого перебування тут. Тепер я стояла, тримаючи записку, згадуючи, як його голос накладається на мій, підхоплює заклинання і тягне з мене силу, яка драпірує мене в шовки і оксамит. Я була неправою. Він взагалі не робив нічого подібного з іншими дівчатами.

Загрузка...