Розділ 25

Ми оділися в порвані плащі, які зняли з мертвих охоронців і подалися звідти, наші подоли залишали сліди крові на підлозі позаду нас. Я засунула меч Алеш в його дивне невидиме місце, HatoL відкривав кишеню в просторі і ховався там. Кася несла маленьку дівчинку, а я тримала руку Сташека. Ми спустилися вниз по сходах вежі, повз садок, де два охоронці в коридорі покосилися на нас, спантеличені і нахмурені; ми поспішили в інший поворот, швидко, і увійшли у вузький коридор на кухню, де ходила прислуга. Сташек спробував відірватися від мене.

— Я хочу до мого батька! — сказав він тремтячим голосом. — Я хочу до дядька Марека! Куди ми йдемо?

Я не знала. Я була тільки в пошуку; все, що я знала, що нам потрібно втекти. Вуд розкидав занадто багато насіння навколо нас; воно тихо лежало в паруючій землі, але тепер воно проросло. Ніде немає безпеки, коли зараження жило навіть в замку короля. Принцеса хотіла відвезти дітей до своїх батьків, до Гідни на Північному морі. Океан ворожий до зараження, казала Алеш. Але у Гідні також були дерева, і Вуд буде переслідувати дітей аж до берега.

— До вежі, — сказала я. Я не планувала говорити це; слова вилетіли з мене, як крик Сташека. Я бажала стабільності бібліотеки Серкана, слабого запаху спецій і сірки у лабораторії; блискучих вузьких коридорів, чистих ліній і порожнечі. Вежа стояла висока і самотня біля гір. Вуд не зможе там закріпитися. — Ми їдемо до вежі Дракона.

Деякі зі слуг сповільнювалися, дивлячись на нас. Була біганина кроків на сходах. Потім з найближчих сходів до нас крикнув охоронець,

— Ей ви, там!

— Тримайся за мене, — сказала я Касі. Я поклала руку на стіну замку і зашепотіла. Ми вийшли прямо на городи, де один садівник стояв на колінах з брудними руками. Я побігла між рядами капусти зі Сташеком, який тепер без заперечень біг за мною, його підганяв страх; Кася бігла за нами. Ми досягли зовнішньої стіни з важкої цегли; Я провела їх через неї. У замку почав дзвеніти двін, уже позаду нас — ми з'їхали по крутому схилу, тягнучи за собою гори бруду, до Вандалуса, який тік нижче.

Течія мчала швидко і глибоко, огинаючи замок, залишаючи місто позаду і повертаючи на схід. Високо над нами в небі скрикнув мисливський птах, сокіл літав широкими колами навколо замку: невже це Соля шукає нас? Я знала кілька заклинань затуманення: але всі вони вилетіли з моєї голови. Замість цього я скрутила кілька ниток, вирваних з плащів, перетворила їх у дві мотузки, нарвала трохи очерету і зв'язала у двох місцях. Потім кинула купу на берег, наполовину у воду, і накинула на нього магію. Очерет виріс у довгий, легкий пліт, і ми видерлися на нього. Річка одразу втягла його в течію і понесла нас вперед, вируючи біля скель по обидва боки каналу. Над нами почулися крики, охоронці на стінах замку помітили нас.

— Лягате! — крикнула Кася, штовхнула дітей ниць і накрила своїм тілом. Охоронці випустили по нас стріли. Одна пронизала її плащ і упала. Інша приземлилися поруч зі мною і застряла в очереті, тремтячи. Я вирвала пір'їни з її оперення і підкинула у повітря. Вони пам'ятали, ким колись були і перетворилися у хмару птахів, які закрутилися зверху, сховавши нас від лучників на кілька хвилин. Я провела по сторонах плота руками і викликала до життя чарівництво Яги.

Ми полетіли вперед. В одну мить замок і місто розмилися і відійшли назад і в сторону, перетворившись у дитячі іграшки. Ще через секунду вони зникли за поворотом річки. На третю секунду, ми вдарилися до пустого берега річки. Мій пліт з очерету розвалився і ми плюхнулися у воду.

Я упала. Вага мокрого одягу тягнула мене вниз, в каламутну воду, світла пляма розмивалася вище мене. Хмара спідниці Касі опускалася поруч зі мною. Я вирвалася на поверхню, сліпо шукаючи, і знайшла маленьку руку, за яку вхопилася: Сташек іншою рукою тримався за корінь дерева. Я підтяглася, кашляючи, і зуміла стати ногами на дно.

— Агнешка! — покликала Кася; вона тримала Марішу в руках.

Ми пішли через м'яке мутне багно, ноги Касі робили прохід у ньому, з кожним кроком продовжуючи колію у багнюці, яка повільно заповнювалася водою позаду неї. Нарешті я змогла опустилася на брудну траву. Я тремтіла від магії, яка хотіла виплеснутися з мене в кожному напрямку неконтрольованим потоком. Ми рухалися дуже швидко. Моє серце калатало, все ще перебуваючи під дощем стріл, все ще у відчайдушному польоті, а не на тихому багнистому березі річки з водяними брижами, які ми створювали, коли бруд одночасно обливав наші спідниці. Я так довго була всередині замку, серед людей і кам'яних стін, що берег річки здавався майже нереальним.

Сташек сів на купу поруч зі мною, його маленьке серйозне обличчя було розгубленим, а Маріша підкралася до нього і притулилася. Він обійняв її. Кася сіла на іншій стороні. Я би з задоволенням полежала і поспала тут. Але Марек знав, яким шляхом ми втекли. Соля надішле свої очі вниз за течією річки, щоб знайти нас. Часу на відпочинок не було.

Я сформувала пару сірих волів з річкового бруду і вдихнула в них трохи життя, а потім з лози змайструвала візок. Ми не були навіть години у дорозі, коли Кася сказала,

— Агнешка, — дивлячись назад, і я швидко звернула в лісок біля дороги. Невеликий серпанок пилу дрейфував по дорозі позаду нас. Я тримала поводи волів, які стояли покірно і нерухомо, і ми затамували подих. Хмара росла неприродно швидко. Вона підходила ближче і ближче, а потім невеликий загін вершників у червоних плащах з арбалетами і оголеними мечами промиготів повз нас. Іскри магії вражаюче били від копит, взутих у сталеві цоколі і дзвеніли, як дзвін на втоптаній дорозі. Чарівна робота рук Алеш, яка тепер служила Вудові. Я почекала, поки хмари не стало видно, і вивела наш віз знову на дорогу.

Коли ми приїхали в перше село, повідомлення вже було розміщене. Вони були грубо і поспішно виготовлені: довгий пергамент з моїм обличчям і обличчям Касі нижче, притиснутий до дерева поруч з церквою. Я не думала, що на нас полюватимуть. Я була рада побачити село, плануючи зупинитися у ньому і трохи відпочити, і заодно купити їжі: наші шлунки стискало голодом. Отже ми натягли плащі на голови, і покотили вперед, ні до кого не звертаючись. Мої руки тряслися, тримаючи поводи, весь шлях до кінця, але нам пощастило. Був базарний день, а село було великим, близьким до столиці; було досить незнайомців навколо, щоби хтось помітив нас, або вимагав показати наші обличчя. Як тільки ми проминули останні будівлі, я трусонула віжками і воли поспішили вперед, пришвидшуючи крок, поки село не зникло.

Ми повинні були з'їжджати з дороги ще два рази, і загони вершників пролітали мимо. А потім ще раз пізно ввечері, коли посланник від якогось короля у червоному плащі промчав повз нас до Кралії, копита-іскри яскраво галопували у темноті. Він не бачив нас, його увага була прикута до дороги; ми були тільки тінню за огорожею. У той час як ми ховалися, я побачила непримітний будинок серед дерев: Його двері були відкриті, і він був покинутий і наполовину обвалений. У той час як Кася тримала волів, я пошукала у зарослому саду: жменька полуниць, стара ріпа, цибуля; кілька стручків гороху. Ми віддали дітям більшу частину їжі, і вони заснули на дні воза, коли ми виїхали назад на дорогу. По крайній мірі, нашим волам не потрібно було їсти або відпочивати, будучи зробленим з бруду. Вони будуть іти всю ніч безперервно.

Кася піднялася і сіла поруч зі мною. Зірки з поспіхом вийшли на небо, широке і темне, далеке від будь-чого живого. Повітря було холодним, як і раніше, і було дуже тихо; возик не скрипів, а воли не фукали і не пирхали.

— Ти не думаєш відправити звістку їхньому батькові? — тихо спитала Кася.

Я дивилася вперед, на темну дорогу.

— Він мертвий, — сказала я. — Росці влаштували засідку і вбили його.

Кася обережно взяла мене за руку, і ми трималися одна одної, поки віз котився вперед. Через деякий час вона сказала,

— Принцеса померла поруч зі мною. Вона сховала дітей в гардероб, а потім стала перед ними. Вони різали її знову і знову, а вона продовжувала намагатися встати перед дверима. — Її голос затремтів. — Агнешка, ти можеш дати мені меч?

Я не хотіла. Звичайно, здавалося розумним дати їй меч, в усякому разі, якщо ми будемо оточені. Я не боялася за неї: Кася буде досить захищена у бою, коли леза просто ковзатимуть по її шкірі і стріли відскакуватимуть, навіть не дряпаючи. Але вона може бути небезпечною і страшною з мечем. Їй не знадобляться щит або броня, або навіть необхідність думати. Вона може пройти через поле солдатів, зрізаючи їх як овес, стійко і ритмічно. Я подумала про меч Алеш — дивну голодну до вбивства річ — він був захований в чарівній кишені, але я відчувала його вагу на спині. Кася буде як цей меч, непримиренною, але ним можна зробити тільки один удар. Я відкинула цю думку.

Замість цього я витягнула свій поясний ніж, і вона дала мені свій. Я зняла пряжки з пояса і наших черевиків, і шпильки з наших плащів, і виламала палицю з дерева, біля якого ми проїхали, і зібрала все це разом у моїй спідниці. Поки Кася вела, я розказала покладеним речам, щоб меч був гострим ріжучим і сильним; Я наспівувала їм пісню про сімох лицарів, і у мене на колінах вони слухали і росли, складалися разом в довге зігнуте лезо з одним загостреним краєм, як у кухонного ножа, замість меча, з невеликими стальними виступами над дерев'яним руків'ям. Кася взяла його, змахнула, ніби звикаючи до нього і до балансу, кивнула і поклала вниз, під сидіння.

* * *

Ми їхали три дні, гори виростали за ніч, втішаючи нас на відстані. Воли йшли у хорошому темпі, але ми все ще ховалися за огорожі, горби і занедбані будівлі, кожен раз, коли бачили гінців. Спочатку я була тільки рада, коли нам вдавалося сховатися від них, деколи доводилося накладати закляття, щоби вони не звертали на нас увагу. Але поки ми визирали з-за огорожі, спостерігаючи, як хмара пилу зникає далеко попереду, Кася сказала, — Вони їздять занадто часто, — і холодний тугий вузол оселився в нижій частині мого живота — я зрозуміла, що дуже багато з них не везли повідомлення шукати нас. Вони робили щось інше.

Якщо Марек скомандував закрити перевал, якщо його люди заблокували вежу; або захопили її, поки Серкан боровся з Вудом біля заточека, а потім зненацька схопили і його…

Нам не залишалося нічого іншого, як продовжувати шлях, але гори більше не радували. Ми не знали, що ми знайдемо, опинившись на іншій стороні. Кася сиділа у задній частині візка з дітьми весь день. Дорога почала обережно підніматися, ми були в передгір'ї, і її рука лежала на мечі, прихованому під плащем. Сонце піднялося вище, і його тепле золоте світло осяяло її обличчя і волосся. Вона виглядала як статуя, віддалена і дивна.

Ми досягли вершини пагорба і виїхали на перехрестя, де одна з доріг вела до Жовтих Боліт, з невеликим колодязем збоку і поставленим поряд коритом. Дорога була порожньою, хоча й сильно стоптаною біля колодязя, ногами людей і коней. Я не могла зрозуміти, був це звичайний слід чи ні. Кася зіскочила і принесла нам відро води, щоб напитися і вмити запорошені обличчя, а потім я змішала трохи свіжого бруду і наклала на волів: вони вже тріскали тут і там після спеки дня. Сташек мовчки приніс мені жменю зірваної трави.

Ми сказали дітям, так обережно, як могли, про їх батька. Маріша не зовсім розуміла, за винятком того, що боялася. Вона просилася до матері вже кілька разів. Тепер вона чіплялася за спідницю Касі майже весь час, як злякана дитина, і не виходила з її поля зору. Сташек зрозумів все краще. Він прослухав звістку мовчки, а потім сказав мені, — Це дядько Марек намагається нас убити? Я не дитина, — додав він, дивлячись на моє обличчя, ніби я потребувала його слів, щоби перестати сумніватися у цьому.

— Ні, — вдалося мені видавити, через моє туге горло. — Він тільки дозволив Вудові послати твого батька на війну.

Я не була впевнена, що Сташек повірив. Він став тихим і мовчазним з тих пір. Він був терплячий з Марішею, яка чіплялася до нього, теж, і допомагав з роботою, коли міг. Але не казав при цьому майже нічого.

— Агнешка, — сказав він тепер, коли я закінчила штукатурити задню ногу вола, і встала, щоб піти змити бруд з рук. Я повернулася, щоб простежити за його поглядом. Ми могли бачити дорогу позаду нас на багато миль. На заході здіймалася велика хмара пилу. Здавалося що вона рухалася вперед, поки ми стояли, спостерігаючи. Кася піднесла Марішу вгору. Я затінила очі і примружилася.

Це був загін чоловіків у поході: їх були тисячі. Ліс високих списів виблискував попереду, вершники на конях з великими прапорами з білими і червоними кольорами. Я побачила гнідого коня і срібний малюнок на його броні; поруч з ним ішов сірий кінь з вершником у білому плащі…

Світ нахилився вбік, звузився і кинувся на мене. Обличчя Соля стало ближче: він дивився прямо на мене. Я відсмикнула голову вбік так сильно, що впала.

— Агнешка? — стривожилася Кася.

— Швидше, — я задихалася, піднімаючись вгору, і штовхаючи Сташека до задньої частини візка. — Він побачив мене.

Ми в'їхали в гори. Я намагалася вгадати, як далеко позаду нас армія. Я б підігнала волів, якби вони були у кращій формі, але вони йшли так швидко, як тільки могли. Дорога була з камінням, вузька і кручена, і їхні ноги почали швидко тріскатися й обсипатися. Не було ніякого бруду поруч, щоби їх залатати, і навіть якби я могла це зробити, я не посміла би використати заклинання прискорення руху: Я не могла бачити далі наступного повороту. Що робити, якщо попереду будуть чоловіки, і ми влетимо прямо в їх обійми; або, що ще гірше, опинимося у повітрі над каньйоном?

Лівий бик різко впав вперед, звалившись з ніг, і перетворився в грудку бруду проти скелі. Другий протягнув нас трохи далі, а потім, зробивши ще кілька кроків, розвалився теж. Візок нахилився вперед, неврівноважений, і всі ми попадали з наших місць вкупі з гілками та сухою травою.

Ми були глибоко в ущелині між горами, замість дерев тут ріс чагарник, і високі піки піднімалися по обидві сторони звивистої дороги. Ми не могли бачити досить далеко позаду нас, щоб сказати, наскільки близько армія. Зазвичай на те щоб пройти через перевал потрібен був був день ходьби. Кася взяла Марішу, а Сташек підвівся на ноги сам. Він йшов поруч зі мною, поспішаючи, скаржачись на біль у нозі і різке розріджене повітря, яке дерло у горлі.

Ми зупинилися, щоб віддихатися, на виступі з крихітним капаючим влітку потічком; його якраз вистачало, щоб донести жменьки води до наших ротів, але коли я випросталася, хрипке каркання біля моєї голови змусило мене здригнутися. Чорний ворон з блискучими пір'ям дивився на мене з гілки висохлого дерева, яке виросло між скелями завдяки потічку. Він знову голосно каркнув.

Ворон летів за нами, коли ми йшли, стрибаючи з гілки на гілку у чагарнику поруч. Я кинула у нього камінчиком, намагаючись змусити його полетіти геть; але він тільки відскочив і знову закаркав, кислим тріумфальним тоном. Ще двоє приєдналися до нього трохи далі. Дорога вилася в ущелині гребеня хребта, де зелена трава акуратно покривала обидві сторони крутих схилів.

Ми продовжували йти. Шлях пірнув за виступ і повернув, залишаючи нудотний відкитий простір для падіння справа. Можливо, ми якраз проминули пік. Я не могла зосередитися, щоб подумати про це належним чином. І майже тягнула Сташека за руку. Десь позаду почулося кінське іржання: як ніби кінь послизнувся, біжучи занадто швидко по вузькому гірському перевалі. Одна з ворон піднялася в повітря, кружляючи, і відлетіла подивитися; щодо нашого постійного компаньйона, то він далі стрибав за нами, і його очі були спрямовані на нас.

Повітря не вистачало; ми боролися і задихалися, коли починали бігти. Сонце сідало.

— Стояти! — закричав хтось далеко позаду нас, і стріла, описавши дугу над нашими головами, полетіла вниз, ударившись попереду об скелю. Кася зупинилася, віддала Марішу в мої руки, коли я наздогнала її, і зайняла місце позаду. Сташек кинув на мене переляканий погляд.

— Біжи! — Сказала я. — Біжи, поки не побачиш вежу! — Сташек побіг далі і зник зі стежки, коли та повернула навколо стіни скелі. Я притисла Марішу до себе, її руки щільно обвилися навколо моєї шиї а ноги навколо моєї талії, перечепившись між собою, і я побігла за ним. Коні вже були так близько, що ми могли чути хрускіт гальки під їхніми копитами.

— Я її бачу! — дзвінко закричав Сташек попереду.

— Тримайся міцніше, — сказала я Маріші, і побігла так швидко, як тільки могла, її тіло вчепилося в мене; вона притисла щоку до мого плеча і мовчала. Сташек повернувся у тривозі, коли я вибігла, захекавшись, з вузького проходу: він стояв на виступі, досить широкому, щоб я могла встигнути зупинитися: я присіла, ставши колінами на землю, і поставила Марішу на землю, зумівши не впасти на неї зверху. Ми вийшли на південний схил. Нижче дорога вилася змією серед горбів аж до Вільшанки.

А на іншій стороні міста, навпроти західних гір, стояла вежа Дракона, блискуче біла на сонці, все ще невеличка і далека. Вона була оточена солдатами, невеликою армією чоловіків у жовтих накидках. Я дивилася на них і відчайдушно зважувала варіанти. Що як вони вже всередині? Вхідні двері вежі були закриті; і не було ніякого диму з вікон. Я не хотіла вірити, що вежа впала. Я хотіла викрикнути ім'я Серкана, і хотіла кинутися через прозоре повітря. Я повернулася на ногах і подивилася назад.

Кася зупинилася у вузькому проході позаду нас. Вона витягла меча, якого я їй начаклувала і стояла, навіть коли коні пішли по кривому проході навколо виступу. Марек був попереду, провідним; шпори були забризкані кров'ю, він оголив меч, і гарчав, вишкіривши зуби. Його вигляд був загрозливим, але Кася не зрушила з місця. Її волосся вільно металося на вітрі у проході. Вона вперлася ногами в стежку і тримала меч прямо перед собою, і Мареку довелося відсмикнути голову коня вбік, щоб його морда не наїхала прямо на кінчик її меча.

Він зупинився, але опустив свій меч на неї зверху вниз, коли кінь зупинився. Кася спіймала удар і відбила його в сторону чистою грубою силою, вибивши меч з його рук. Меч вдарився об скелю і полетів, зникаючи, нижче по схилу серед камінців і пилу.

— Щуку! — крикнув Марек, і солдат кинув йому сокиру у вигляді півмісяця з довгою ручкою; він легко спіймав її, навіть коли вивертав коня. І одразу поніс довгою, низькою дугою, ледь не зачепивши Касю у талії. Вона повинна була відстрибнути назад: бо якби він зумів збити її з ніг, не мало би значення, що вона була сильнішою. Вона спробувала схопити за древко, але Марек швидким ривком відвів щуку назад; тоді негайно штовхнув коня вперед і знову змахнув нею. Він відганяв її назад: як тільки він дійде до того місця, де стежка розширюється, інші солдати висипляться з проходу і оточать її. Вони можуть навіть пройти повз неї до нас.

Я намацала транспортуюче заклинання Дракона. Valisu іzokinezh, але навіть в той час як я намагалася скласти слова разом, я знала, що воно не спрацює. Ми ще не були в долині; і цей шлях не був доступним звідси.

Моя голова була легкою у розрідженому повітрі і наповнена відчаєм. Сташек підняв Марішу і тепер міцно тримав. Я закрила очі і проговорила заклинання ілюзії: Я подумала про бібліотеку Серкана, і полиці виступили з голої скелі навколо нас, у золотистих корінцях з літерами і запахом шкіри; з заводним птахом у клітці, з вікном з видом на всю зелену долину і звивисту Шилку. Я навіть бачила нас в цій ілюзії: крихітні фігурки на схилі гори, які рухались. Була лінія з двадцяти людей, нанизаних позаду Марека: як тільки він зможе пробитися на більш широке місце, вони нападуть на нас.

Я думала, що Дракона не було у вежі; що він був на сході, в Заточеку, там піднімався тонкий стовп диму. Але я застала його в бібліотеці за столом, жорсткі кути його рота були освітлені свічками, які ніколи не плавляться; він дивився на мене з роздратованим, знайомим виразом:

— А тепер що ви робите?

— Допоможіть мені! — сказала я йому, і дала Сташеку поштовх. Дракон інстинктивно простягнув руки і діти впали в них, обоє разом; Сташек скрикнув, і я бачила, як він дивився вгору на Дракона широко розкритими очима. Серкан глянув на нього зверху вниз.

Я повернулася, половина мене була в бібліотеці, половина на горі.

— Кася! — Я плакала.

— Іди! — закричала вона до мене. Один із солдатів за Мареком мав чітке уявлення про мене і бібліотеку за мною; він перевів лук на мене і натягнув стрілу, цілячись.

Кася пірнула під щуку, підбігла до коня Марека і штовхнула тварину двома руками у груди. Кінь заіржав і підвівся, стаючи на задні ноги і б'ючи передніми. Марек вдарив коня, подавши вперед, і щука пішла вниз, врізавшись у землю за її щиколотками. Тоді він схопив древко обома руками, намагаючись витягнути секиру і відпустив повідок, але кінь чомусь зробив не те, що він хотів. Тварині здалося, що її тягнуть до обриву, і вона звернула убік від Касі. бік коня вдарив її і змусив поточитися назад, і тоді вона спіткнулася об сокиру, Марек якраз зробив швидкий, сильний ривок і вона втратила рівновагу. Вона поточилася: і навіть не встигла скрикнути, тільки видала злякане:

— Ох! — і полетіла вниз, тягнучи за собою грудку трави, за яку ледь встигла вхопитися.

— Кася! — закричала я, і Марек повернувся до мене. Лучник чекав наказу стріляти.

Чиїсь руки схопили мене за плечі, стискаючи зі знайомою несподіваною силою, і потягли геть. Стіни бібліотеки зімкнулися навколо мене і закрилися перед стрільцем, який хотів пустити стрілу. Свист вітру і холодне свіже повітря зникли з моєї шкіри. Я обернулася, дивлячись: Серкан стояв прямо за мною. це він втягнув мене у бібліотеку.

Його руки все ще були на моїх плечах; Я впала на його груди. Я була сповнена тривоги і тисячі питань, але він опустив руки і відступив назад, і тоді я зрозуміла, що ми не одні. Карта долини лежала розгорнута на столі, і величезний плечистий чоловік з бородою, довшою ніж його голова, у сорочці під жовтою накидкою стояв в дальньому кінці і витріщався на нас, четверо охоронців стояли за ним, стискаючи руків'я своїх мечів.

— Кася! — Маріша плакала на руках Сташека і боролася проти його обіймів. — Я хочу до Касі!

Я хотіла Касю теж; Я все ще боролася з пам'яттю, спостерігаючи її падіння через край. Як далеко вона може впасти, не забившись? Я підбігла до вікна. Ми були далеко, але я могла бачити тонкий шлейф пилу, який стояв там, де вона впала, як лінію, проведену вниз по схилу гори. Вона була маленькою темною купою з коричневого плаща і золотого волосся, на сто футів нижче, і вона притиснулася до гори. Я намагався зібратися з думками і магією. Мої ноги все ще тремтіли.

— Ні, — сказав Серкан, ідучи в мою сторону. — Стоп. Я не знаю, як ви зробили все це, і думаю, що буду вражений, коли дізнаюся, але ви витратили занадто багато енергії протягом однієї години. — Він тицьнув пальцем у вікно на крихітне скупчене тіло Касі, його очі звузилися.

— Tualidetal, — сказав він, стиснув руку в кулак, різко і швидко подав його назад, і вказав пальцем на відкрите місце на підлозі.

Кася вивалилася з повітря туди, де він вказав, разом з купою камінців і коричневого пилу на ній. Вона повернулась і швидко встала, трохи похитуючись; були деякі криваві садна на її руках, але вона тримала свій меч. Вона глянула на озброєних людей по іншій стороні столу і вхопила Сташека за плече; притягнула його до себе і тепер тримала меч перед дітьми.

— Тихіше, Маріша, — сказала вона, швидко дотикаючись рукою до щоки Маріші, щоб заспокоїти її; дівчинка намагалася дотягнутися до неї.

Великий чоловік тільки дивився весь цей час. А потім раптом сказав:

— О боги на небесах; Серкан, це ж діти крон-принца.

— Так, напевне що так, — сказав Серкан втомлено. Я дивилася на нього, все ще наполовину вірячи, що він справді живий. Він похудів за той час, коли я бачила його востаннє, і був майже так само розпатланий, як і я. Сажа прожилками в'їлася в його в щоки і шию, і залишила прекрасний тонкий шар сірого нальоту на шкірі обличчя, її було достатньо для того, щоб над пухким коміром сорочки, яка була відкрита, побачити лінію, яка відділяла чисту шкіру від брудної. Він був одітий у грубе довге пальто зі шкіри, розстебнуте. Краї рукавів і нижній край були обпалені і чорні, а все пальто було поцятковане візерунками підпалин. Він виглядав так, ніби прийшов прямо від спалювання Вуду: Мені стало цікаво, чи не викликала я його тільки що сюди своїм заклинанням.

Вдивляючись з-під Касі, Сташек невпевнено запитав,

— Барон Володимир? — Він підтягнув Марішу вгору, відчувши себе трохи впевненіше, і подивився на Серкана. — А ви Дракон? — запитав він, його високий молодий голос вагався і сумнівався, він ніби думав, чи можна їм довіряти. — Агнешка привела нас сюди, і сказала що тут ми будемо у безпеці, — додав він, ще більш недовірливо.

— Звичайно так, — сказав Серкан. Він виглянув у вікно. Марек і його люди вже спускалися вниз по похилій стежці, і не самі. Довга похідна лінія армії тяглася з проходу, піднімаючи ногами золотисту хмару пилу у світлі заходячого сонця, яку здувало вниз, до Вільшанки, як туман.

Дракон повернувся до мене.

— Ну, — їдко сказав він, — нарешті ви привели людей.

Загрузка...