Відірвана від коренів

Розділ 23

Усі люди навколо кричали: охоронці, слуги, міністри, лікарі, всі стовпилися навколо тіла короля так близько, як могли. Марек поставив трьох охоронців і зник. Мене відтисли у куток кімнати, як кригу у приплив, мої очі закрилися, ледь я притулилася до книжкової шафи. Кася проштовхалася до мене.

— Агнешка, що я повинна робити? — запитала вона мене, допомагаючи сісти на лавку.

Я сказала,

— Приведи Алеш, — інстинктивно бажаючи мати поруч когось, хто знав би, що робити.

Це був мій щасливий хід. Один з помічників Балло вижив: він сховався в димохід великого каміна бібліотеки. Охоронець помітив сліди кігтів на вогнищі і попіл, який вигребли на підлогу, і вони знайшли його там, тремтячого від жаху. Вони витягли його і дали йому попити, а потім він встав, вказав на мене і випалив,

— Це вона! Це вона знайшла його!

Я була у запамороченні, ослабла і ще тремтіла від грому. Усі почали кричати на мене. Я намагалася сказати їм про книгу, яка знаходилася в бібліотеці весь цей час; але вони хотіли когось звинуватити — більше, ніж слухати якісь пояснення. Запах хвої увійшов в ніздрі. Двоє охоронців схопили мене за руки, і я думаю, що за якусь хвилину мене потягли би в темницю, або зробили щось гірше. Хтось сказав,

— Вона відьма! Якщо ми дозволимо їй відпочити, вона відновить свою силу.

Алеш змусила їх зупинитися: вона увійшла в кімнату і плеснула у долоні три рази, кожен сплеск чувся як ляскіт батога. Всі заспокоїлися на досить довгий час, щоб вислухати її.

— Посадіть її в крісло і перестаньте вести себе як дурні, — сказала вона. — Арештуйте Якуба натомість. Він був тут, з ними. У когось з вас є голова, щоб запідозрити, що він міг заразитися?

Вона мала владу: вони усі знали її, особливо охоронці, які стали жорсткими і формальними, коли вона почала говорити. Вони відпустили мене і натомісць спіймали бідного протестуючого Якуба; вони потягли його до Алеш,

— Але це зробила вона! Отець Балло казав, що це вона знайшла книгу.

— Мовчи, — сказала Алеш, виймаючи кинджал. — Потримайте його за зап'ястя, — сказала вона одному з охоронців, і один них поклав зап'ястя Якуба на стіл, долонями вгору. Вона пробурмотіла заклинання і порізала його руку біля ліктя, а потім потримала лезо під кровоточачою раною. Він корчився і бився в руках охоронців, стогнав, а потім тонкі чорні цівки диму пішли з крапель упалої на лезо крові. Вона повільно підвела кинджал, і каплі поповзли по ньому, втягуючись всередину, поки дим не зник. Алеш трохи потримала ніж, дивлячись на ного, потім примружилась і сказала,

— Hulvad elolveta, — і подула на нього три рази: лезо ставало все світліше і яскравіше з кожним подихом, потім засвітилося гарячим кольором, і дим від нього змішався з запахом сірки.

Кімната значно спорожніла за той час, усі позадкували до стін, крім блідих нещасних охоронців, які все ще тримали учня.

— Добре, накладіть йому кілька бинтів. Припини кричати, Якуб, — сказала вона. — Я була там, коли вона знайшла її, ідіоте: книга була тут в нашій бібліотеці протягом багатьох років, ховаючись, як гниле яблуко. Балло хотів очистити її. Що сталося?

Якуб не знав: він був посланий, щоб принести реагенти. Короля не було, коли він пішов; а коли він повернувся, несучи сіль і трави, король і його охоронці вже стояли біля столу з порожніми обличчями, а Балло, який читав книгу вголос, вже змінювався: пазуристі ноги виходили з-під халата, ще дві виростали зі сторін, прориваючи собі вихід, його обличчя видовжилося в морду, хоч слова все ще можна було розібрати, спотворені і глухі.

Голос Якуба піднімався все вище і вище, поки він говорив, зрештою він зламався, і замовк. Його руки тремтіли.

Алеш влила трохи води у стакан, і дала йому випити.

— Це сильніше зло, ніж ми думали, — сказала вона. — Ми повинні були спалити її відразу.

Я насилу підвелася з лавки, але Алеш похитала головою.

— Ти перевтомилася. Перейди і сядь трохи далі, і пильнуй за мною: не намагайся нічого робити, якщо відчуватимеш, що зі мною все гаразд.

Книга як і раніше спокійно лежала на підлозі між половинками розбитого кам'яного столу, освітлена і невинна на вигляд. Алеш взяла пару рукавиць від одного з охоронців і наділа їх. Вона віднесла книгу до каміна і почала декламувати виклик вогню:

— Polzhyt, polzhyt Mollin, polzhyt talo, — а далі почала довге чаклунство, і тьмяний попіл в каміні заревів, немов полум'я у її горні. Вогонь лизнув сторінки і почав скручувати їх, але книга тільки зустрілася з відкритим вогнем і її сторінка затріпали як прапори на сильному вітрі, перекидаючись, з малюнками тварин, які намагалися влізти в очі, освітлені вогнем поруч з ними.

— Повернутися! — різко сказала Алеш охоронцям: деякі з них вже збиралися зробити крок ближче, їх очі уже розпливалися і ловили малюнки. Перед такими вона проводила поблискуючим лезом кинджала, і вони моргали, а потім поверталися спиною до вогню, бліді і перелякані.

Алеш почекала, поки вони усі не завмерли, а потім повернулася і продовжила скандувати заклинання вогню, знову і знову, розкинувши руки, щоб утримувати вогонь. Книга засичала і плюнула на неї мокрим зеленим плювком, відмовляючись горіти; свіжий запах весняного листя прокрався в кімнату, і я могла побачити вени, які здулися на її шиї, і шрами, що поглибилися на її обличчі. Вона дивилась над книгою на камін, але її очі часто опускалися вниз у напрямку чергової сторінки. Кожного такого разу вона притискала палець до кінця кинджала. Капала кров і вона підводила погляд вище.

Її голос став хрипким. Кілька помаранчевих іскор приземлилися на килим і тепер тліли. Сидячи втомлено на лавочці, я подивилася на них і повільно почала наспівувати стару пісню про іскри від вогнища, при якому ми розповідаємо свої довгі історії: Там була прекрасна принцеса яка полюбила простого юнака; король зробив їм чудове весілля, на якому стара баба Яга подарувала їм будинок, зроблений з вершкового масла; і в цьому будинку було багато чудес… і на цьому історія закінчувалася. — Ай! Іскор не стало. Вони пішли геть, тому що пісня закінчилася. Я проспівала її один раз і тихо додала,

— Kikra, kikra, — а потім ще раз заспівала її знову. Летючі іскри стали падати на сторінки, як дощ, кожна з них затемнювала крихітне місце, перш ніж згоріти. Вони полетіли душем, а коли посилилися ще трохи, тонкі шлейфи диму поповзли від сторінок вгору.

Алеш сповільнилася і припинила декламувати. Вогонь нарешті обійняв книгу. Сторінки згорталися в себе по краях, як дрібні тваринки тулилися докупи, щоб померти у вогні разом, з запахом перепаленого цукру. Кася ніжно взяла мене за руку, і ми відступили від вогню, поки він повільно їв книгу, немов змушуючи себе їсти черствий хліб.

— Як цей бестіарій попав до ваших рук? — закричав на мене один з міністрів, і йому вторило ще півдюжини. — Чому король був там? — Зала ради була наповнена знатними вельможами, які кричали на мене, на Алеш, один на одного, вимагаючи відповідей, які були їм непотрібні. Половина з них до цих пір підозрювала мене в тому, що я приготувала пастку для короля, і говорили тільки про вкидання мене в темницю; інші говорили, що не потрібно ніяких доказів взагалі, що тремтячий Якуб був агентом Росі, який заманив короля в бібліотеку і обдурив отця Балло, щоби той прочитав книгу. Він почав плакати і протестувати, але у мене не було сил, щоб захистити його від їхніх нападок. Замість цього мій рот розтягнувся у мимовільному позіханні, і це лише зробило їх ще злішими.

Я не хотіла бути нечемною, я просто не могла з цим нічого вдіяти. Я не могла отримати досить повітря. Я не могла думати. Мої руки все ще пекло від блискавки, а мій ніс був сповнений диму горілого паперу. Нічого з цього ще не здавалося реальним. Король помер, отець Балло був мертвий. Я бачила їх ледь годину назад, коли вони виходили з військової наради, живі і здорові. Я згадала той момент занадто жваво: маленькі неспокійні складки на лобі отця Балло; сині чоботи короля.

У бібліотеці Алеш проказала очищуюче заклинання над тілом короля, а потім священики віднесли його в собор для пильнування, поспішно загорнутого у тканину. Чоботи стирчали з кінця савану.

Вельможа продовжував кричати на мене. Це не допомогло, я й так відчувала себе винною. Я знала, що щось не так. Якби я тільки діяла швидше, якби спалила книгу одразу, коли знайшла… Я поклала обпечені руки на своє обличчя.

Але Марек поряд зі мною встав і прикрикнув на вельможу, він все ще носив закривавлені рукавички, з якими не хотів розлучатися. Він вдарив кулаком по столу перед собою.

— Вона вбила звіра, коли він міг вбити Соля і ще десяток людей заодно, — сказав він. — У нас немає часу для такого роду ідіотизму. Ми йдемо на Ридву через три дні!

— Ми нікуди не підемо без слова короля! — наважився викрикнути один з міністрів. На щастя для нього, він був за круглим столом майже навпроти і поза досяжністю руки принца: навіть тоді він відсахнувся від Марека, який ледь не виліз на стіл, його броньована рука стислася в кулак, показуючи його лють і висвітлюючи праведний гнів.

— Він не бреше, — різко сказала Алеш, поклавши руку на коліно Марека, і змусивши його випрямитися і повернутися до неї. — Зараз не той час, щоб можна було починати війну.

Половина вельмож навкруги столу зайшлася риком і дряпанням один на одного; звинувачуючи Рось, мене, навіть бідного отця Балло. Трон на чолі столу був порожній. Кронпринц Зигмунд сидів праворуч від нього. Його руки були стиснуті одна навколо одної в один кулак. Він дивився на них, не кажучи жодного слова, поки тривав крик. Королева сиділа по лівій стороні. Вона все ще носила золоту діадему Рагостока, і вперше на ній було поблискуче атласне чорне плаття. Я помітила тьмяно, що вона читає листа: гонець стояв за її ліктем, з порожньою поштовою сускою і невизначеним обличчям. Він увійшов до кімнати якраз перед цим, я так думаю.

Королева встала.

— Мої лорди. — Голови повернулись, щоб подивитися на неї. Вона підняла лист, маленькийий згорнутий аркуш паперу; і всі побачили червону печатку. — Армія Росі була помічена біля Ридви: вони будуть там завтра вранці.

Ніхто не видав жодного слова.

— Ми повинні залишити осторонь нашу скорботу і наш гнів, — сказала вона. Я подивилася на неї: це був портрет королеви, гордий, зухвалий, підборіддя підняте; її голос чітко звучав у кам'яному залі. — Це не та година для Пільни, щоб показувати нашу слабкість. — Вона повернулася до крон-принца: його обличчя було звернене вгору, і вражене, як у дитини, його губи вільно розійшлися, він ніби чекав на слова, які ніяк не приходили. — Зигмунд, вони відправляють тільки чотири компанії. Якщо узяти військо, яке вже збирається за межами міста і поїхати зараз, ви будете мати перевагу в чисельності.

— Я повинен бути там! — сказав Марек, збуджуючись у протесті, але королева Ганна підняла руку і він зупинився.

— Принц Марек залишиться тут і забезпечить охорону столиці з королівською гвардією, набираючи додаткові загони, які підходять, — сказала вона, повертаючись до зборів. — Він буде керуватися порадами Ради і, я сподіваюся, моїми власними. Звичайно, якщо немає заперечень, що це потрібно робити.

Наслідний принц встав.

— Ми зробимо так, як пропонує королева, — сказав він. Щоки Марека почервоніли від розчарування, але він видихнув і сказав похмуро,

— Дуже добре.

Ось так просто і швидко, здавалося, все вирішилося. Міністри почали відразу ж вести себе діловито в кожному напрямку, радіючи відновленю порядку. Не було жодного протесту, чи моменту, щоб запропонувати будь-яку іншу альтернативу; не було шансів це зупинити.

Я встала.

— Ні, — сказала я, — почекайте, — але ніхто мене не збирався слухати. Я потягнулася за останніми залишками моєї магії, щоб мій голос прозвучав голосніше, щоб змусити їх повернути назад. — Почекайте, — хотіла я сказати, і кімната попливла в чорну пелену навколо мене.

Я отямилася в своїй кімнаті і одразу ж рвонулася і сіла, волосся закрило очі і горіло горло: Кася сиділа в ногах мого ліжка, а Іва випрямилася і тепер дивилася на мене з тонким несхваленням на обличчі і пляшечкою зілля у руці. Я не пам'ятала, як опинилася тут; Я виглянула у вікно і розгубилася; сонце вже заходило.

— Ти впала в кімнаті для зборів, — сказала Кася. — Я не могла привести тебе до тями.

— Ви перевтомилися, — сказала Іва. — Ні, не пробуйте піднятися. Вам краще зупинитися з заклинаннями, і не намагатися використовувати магію знову, принаймні з тиждень. Це чашка, яка повинна бути поповнена, а не нескінченний потік.

— Але королева! — випалила я. — Вуд.

— Не звертайте на мене уваги, якщо вам так подобається, витрачайте свої останні залишки і помирайте, я не буду мати нічого проти, — сказала Іва, з ноткою презирства. Я не знала, як Кася вмовила її прийти і подивитися на мене, але побачивши холодні погляди, якими вони обмінялися, коли Іва пройшла повз неї до дверей, не думаю, що це було легко.

Я стулила очі і тепер лежала на подушках. Зілля, яке Іва дала мені, супроводжувалося теплом у моєму животі, ніби я з'їла щось дуже перчене.

— Алеш сказала мені, щоб я покликала Іву подивитися на тебе, — сказала Кася, як і раніше хвилюючись за мене. — Вона сказала, що збирається відговорити кронпринца від поїздки.

Я зібрала свої останні сили і насилу підвелася, хапаючись за руки Касі. М'язи мого живота боліли і тремтіли. Але я не могла лежати в ліжку прямо зараз, могла я користуватися магією чи ні. Тяжкість трималася в повітрі замку, як страшенний тиск. Вуд був тут, так чи інакше. І він ще не закінчив з нами.

— Ми повинні знайти її.

Охоронці біля номера кронпринца були в стані підвищеної готовності; вони наполовину хотіли перепинити нам дорогу, але я крикнула «Алеш!», вона висунула голову, поговорила з ними і вони дозволили нам пройти. Наслідний принц не був у повному озброєнні, але вже був у кольчузі, і тримав руку на плечі сина. Його дружина, принцеса Магложата, стояла поруч з ним, тримаючи на руках дівчинку. Хлопчик тримав справжній меч, обома руками, він був ще малий, щоби тримати його. Йому ще не виповнилося сім років. Я подумала що дитина може поранитися протягом дня, або поранити когось іншого, але він тримав його, як міг, як будь-який солдат. Він преклав його зі своїх долонь до руки батька зі стурбованим, підведеним вверх обличчям.

— Я не буду створювати ніяких проблем, — сказав він.

— Ти повинен залишитися і доглядати за Марішою, — сказав принц, погладжуючи його голову. Він подивився на принцесу; її обличчя було твердим. Він не поцілував її, але взяв і поцілував її руку. — Я повернуся, як тільки зможу.

— Я заберу дітей до Гідни, коли закінчиться похорон — сказала принцеса: я смутно згадала, що це назва міста, звідки вона була родом, їхній шлюб дав Пільні океанський порт. — Морське повітря буде здоровим для них, і мої батьки не бачили Марішу після її хрещення. — З її слів можна було подумати, що ця ідея тільки що прийшла їй в голову але вона сказала їх так, ніби репетирувала перед тим.

— Я не хочу їхати до Гідни! — сказав хлопчик. — Тату.

— Досить, Сташек, — сказав принц. — Якщо ви думаєте, що так буде краще, — сказав він принцесі, і повернувся до Алеш. — Чи будете ви накладати закляття на мій меч?

— Я воліла би не робити цього, — похмуро сказала вона. — Чому ви погодилися? Після того, як ми мали вчора розмову.

— Вчора мій батько був живий, — сказав князь Зигмунд. — Сьогодні він мертвий. Як ви думаєте, за кого віддадуть голоси вельможі як за правонаступника, якщо Марек піде і переможе армію Росі?

— Ви могли б відправити генерала, — сказала Алеш, але вона насправді не сперечалася; Я могла би сказати, що вона сказала це для того, щоб мати час для пошуку іншого варіанту.

— Я не можу, — сказав він. — Якщо я не очолю армію, її очолить Марек. Як ви думаєте, кого я взагалі міг би призначити, хто міг би стати на шляху героя Пільни прямо зараз? Вся країна славить його піснями.

— Тільки дурень поставив би Марека на трон замість вас, — сказала Алеш.

— Чоловіки дурні, — сказав Зигмунд. — Дайте мені благословення, і стежте за дітьми замість мене.

Ми залишилися і спостерігали за його від'їздом. Двоє маленьких дітей стояли на колінах на лавочці, заглядаючи через підвіконня, з матір'ю позаду них, з руками на їхніх головах, золотій і темноволосій. Він поїхав з невеликим загоном охорони для супроводу, зі свитою; прапор з орлом — червоне на білому фоні — тріпотів позаду нього. Алеш мовчки спостерігала поруч зі мною з іншого вікна, поки вони не виїхали з двору. Потім вона повернулася до мене і похмуро сказала,

— Завжди доводиться платити.

— Так, — сказала я, низько і втомлено. І ще подумала, що ми не зможемо заплатити.