Бог-Імператор Дюни

* * *

Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язків, що зараз вимагалися від нього. Богу-Імператору потрібен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…

Ліфт тихо ковзнув униз з досконалою іксіанською бездоганністю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:

— Монео! Інколи я думаю, що тебе створили іксіани!

Монео відчув, що ліфт зупинився. Двері розчинилися. Крізь крипту він глянув на затінену брилу на Королівському Повозі. Ніщо не вказувало, що Лето помітив його прихід. Монео зітхнув і розпочав довге блукання крізь лункий морок. На підлозі біля повозу лежало тіло. Déjà vu ні до чого. Просто звична картина.

Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:

— Ти не любиш цього місця, Монео. Я це бачу.

— Ні, Владико.

Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос із того наївного минулого. А голос Бога-Імператора відповів:

— Ти не вважаєш мавзолей гарним місцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескінченної сили.

Монео згадав, як сильно хотілося йому змінити тему.

— Так, Владико.

Лето вперто продовжував:

— Тут лише кілька моїх предків. Вода Муад’Діба тут. Гані та Харк-аль-Ада, звичайно, теж тут, але вони не мої предки. Ні, якщо існує якась справжня гробниця моїх предків, то ця гробниця — я. Тут переважно Дункани й витвори розплідної програми. Одного дня і ти лежатимеш тут.

Монео помітив, що спогади вповільнили темп його ходи. Зітхнув і пішов трохи швидше. Інколи Лето бував люто нетерплячим, але цього разу досі не подав ознак нетерплячки. Монео навіть не припускав, що його прихід залишився непоміченим.

Лето лежав із заплющеними очима, і лише інші його чуття відмічали пересування Монео по крипті. Усю увагу Лето займали думки про Сіону.

«Сіона — мій заклятий ворог, — подумав він. — І мені не потрібні підтвердження цього від Нейли. Сіона — жінка дії. Живе на поверхні величезних енергій, що наповнюють мене розкішними фантазіями. Я не можу споглядати ці живі енергії без почуття екстазу. Вони — причини мого буття, виправдання всього, що я будь-коли зробив… навіть мертвого тіла цього дурного Дункана переді мною».

Слух підказував Лето, що Монео досі не пройшов і половини відстані до Королівського Повозу. Чоловік рухався дедалі повільніше, тоді раптово надав ходи.

«Як обдарував мене Монео своєю донькою, — думав Лето. — Сіона свіжа й дорогоцінна. Вона нова, а я — лише збірка старого мотлоху, проклятих реліквій, загублених і заблудлих. Ніколи раніше неможливо було й уявити таку купу сміття».

Лето вишикував свої внутрішні минулі життя, аби дати змогу їм роздивитися, що сталося в крипті.

«Подробиці — мої!»

Хоча Сіона… Сіона — немов чиста дошка, на якій ще можна написати великі речі.

«Стережу цю дошку з нескінченною обережністю. Готую її, вичищаю.

Що мав на увазі Дункан, коли назвав її ім’я?»

Монео наблизився до повозу нерішуче, хоча й цілком свідомо. Лето напевно не спав.

Коли Монео зупинився біля трупа, Лето розплющив очі й глянув униз. І виявив, що спостерігати за мажордомом приємно. Монео мав на собі білу Атрідівську уніформу без знаків розрізнення. Розумна думка: його обличчя, майже так само відоме, як обличчя Лето, — усі потрібні йому знаки розрізнення. Монео терпляче чекав. На його спокійному обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Густе волосся пісочного кольору рівно розділене надвоє. У глибині сірих очей з’явився вираз прямоти, яка зазвичай супроводжує усвідомлення власної великої влади. Він змінював цей вигляд лише в присутності Бога-Імператора, а інколи навіть тоді не змінював. Жодного разу не глянув у бік тіла на підлозі крипти.

Доки Лето мовчав, Монео прокашлявся і сказав:

— Я засмучений, Владико.

«Чудово! — подумав Лето. — Знає, що я відчуваю справжні докори сумління через Дунканів. Монео бачив їхні записи й чимало їх мертвих. Йому відомо, що лише дев’ятнадцять Дунканів померло, як це називають люди, природною смертю».

— Він мав іксіанський лазеростріл, — промовив Лето.

Монео кинув неуважний погляд на зброю, що лежала на підлозі ліворуч від нього, тим самим показавши, що вже її побачив. Знову перевів увагу на Лето, оббігши очима всю довжину величезного тіла.

— Ви поранені, Владико?

— Дрібниця.

— Але ж він ушкодив вас.

— Ці плавники геть зайві. Повністю зникнуть упродовж наступних двохсот літ.

— Я особисто позбудуся тіла Дункана, Владико, — сказав Монео. — Чи є…

— Та моя частка, яку він спалив, повністю спопеліла. Дозвольмо їй розвіятися. Це відповідне місце для попелу.

— Як скаже мій Владика.

— Перш ніж позбудешся тіла, заблокуй лазеростріл і тримай там, де я зможу продемонструвати його іксіанському послові. Стосовно ж гільдієра, який нас попередив, особисто вручи йому десять грамів прянощів. Ох, а ще слід повідомити наших священниць на Г’єді Прайм про прихований склад меланжу. Імовірно, зі старої Харконненівської контрабанди.

— Що б ви хотіли зробити з ним, коли його знайдуть, Владико?

— Частину заплати тлейлаксу за нового гхолу. Решту можна розмістити в нашому сховищі тут, у крипті.

— Владико. — Монео підтвердив наказ кивком голови — жестом, що не був поклоном. Зустрівся поглядом із Лето.

Лето всміхнувся. Подумав: «Ми обоє знаємо, що Монео не піде, не перейшовши до справи, яка найбільше нас непокоїть».

— Я бачив рапорт про Сіону, — сказав Монео.

Лето всміхнувся ще ширше. У такі моменти спілкування з Монео було сущою насолодою. Його слова стосувалися справ, які не потребували відкритого обговорення. Його слова і вчинки цілковито узгоджувалися, підтверджуючи спільне розуміння, що Монео, звичайно, за всім шпигує. Зараз, природно, найбільшим його клопотом є дочка, але він хотів би наголосити, що найважливішою турботою зостається піклування про Бога-Імператора. Пройшовши подібну еволюцію, Монео достеменно розумів делікатну природу долі, яка тепер випала Сіоні.

— Хіба ж це не я її створив, Монео? — спитав Лето. — Хіба ж не я керував її походженням і вихованням?

— Вона моя єдина дочка, єдине моє дитя, Владико.

— Вона дещо нагадує мені Харк-аль-Аду, — промовив Лето. — Схоже, у ній небагато від Гані, хоч мало би бути. Можливо, вона пов’язана з нашими предками в розплідній програмі Сестринства.

— Чому ви так кажете, Владико?

Лето замислився. Чи повинен Монео знати особливість своєї дочки? Інколи Сіона зникала з пророчого видіння. Золотий Шлях зоставався, але Сіона щезала. І все-таки… не володіла передзнанням. Була унікальним феноменом і, якщо виживе… Лето вирішив, що не скаламутить працездатності Монео зайвою інформацією.

— Згадай своє минуле, — сказав Лето.

— Справді, Владико! І в неї такий потенціал — набагато більший, ніж був у мене. Однак це також робить її небезпечною.

— А ще вона тебе не слухатиме, — додав Лето.

— Ні, але я маю агента серед її бунтівників.

«Це, мабуть, Топрі», — подумав Лето.

І без передзнання було зрозуміло, що Монео матиме там свого агента. Від часу смерті Сіониної матері Лето дедалі краще розумів дії Монео. Підозри Нейли вказували на Топрі. А зараз Монео демонстрував свої острахи та вчинки, пропонуючи їх як ціну майбутньої безпеки доньки.

«Як не поталанило, що він став батьком лише однієї дитини від цієї матері».

— Згадай, як я ставився до тебе за подібних обставин, — сказав Лето. — Ти знаєш вимоги Золотого Шляху не гірше за мене.

— Але я був молодим і дурним, Владико.

— Молодим і зухвалим, проте аж ніяк не дурним.

Монео змусив себе ледь усміхнутися у відповідь на комплімент, а сам подумки дедалі більше впевнювався, що тепер він розуміє наміри Лето. Хоч це небезпечно!

Щоб підживити його впевненість, Лето сказав:

— Ти знаєш, як сильно я люблю несподіванки.

«Це правда, — подумав Лето. — Монео знає про це. Але навіть коли Сіона застає мене зненацька, вона нагадує мені про те, чого я боюся найбільше — одноманітність і нудьгу, що можуть зруйнувати Золотий Шлях. Глянь, як нудьга тимчасово віддала мене під владу Дункана! Сіона — це контраст, завдяки якому я знаю свої найглибші страхи. Хвилювання Монео за мене обґрунтоване».

— Мій агент далі стежитиме за її новими спільниками, Владико, — сказав Монео. — Вони мені не подобаються.

— Її спільники? Я теж колись мав таких спільників.

— Бунтівників, Владико? Ви? — Це справді виявилося для Монео несподіванкою.

— Хіба ж я не довів своєї прихильності до бунтівників?

— Але Владико…

— Аберації з нашого минулого численніші, ніж ти думаєш!

— Так, Владико. — Монео був засоромлений, та й досі цікавий. І знав, що інколи Бог-Імператор ставав балакучим після смерті Дункана. — Напевно, ви бачили багатьох бунтівників, Владико.

Думки Лето, усупереч його волі, провалилися в спогади, викликані цими словами.

— Аххх, Монео, — пробурмотів він. — Мої подорожі предківськими лабіринтами дають змогу згадати незліченні місця та події, яких я ніколи не хотів би побачити знову.

— Можу уявити ваші внутрішні подорожі, Владико.

— Ні, не можеш. Я бачив стільки людей і планет, що вони втрачають значення навіть в уяві. Ох, які краєвиди я бачив. Каліграфія чужих доріг, помітна з космосу й відбита в моєму найглибшому баченні. Звітрілі скульптури каньйонів, скелі й галактики вкарбували в мене певність, що я лише пилинка.

— Не ви, Владико. Звичайно, не ви.

— Менше ніж пилинка! Я бачив людей і їхні безплідні соціуми в стількох повтореннях, що їхня марнота наповнює мене нудьгою, чуєш?

— Я не хотів розсердити свого Владику, — покірно сказав Монео.

— Ти мене не сердиш. Інколи дратуєш, не більше. Не можеш уявити те, що я бачив, — каліфів та імджідів, ракаїв, раджів і башарів, королів та імператорів, пріматосів і президентів — усіх їх я бачив. Усі вони — феодальні вожді. Кожен із них — малий фараон.

— Вибачте мені за самовпевненість, Владико.

— Кляті римляни! — гукнув Лето.

Він повторив це своїм внутрішнім предкам: «Кляті римляни!»

Їхній регіт змусив його забратися з внутрішньої арени.

— Не розумію, Владико, — насмілився озватися Монео.

— Це правда. Ти не розумієш. Римляни рознесли хворобу фараонів, як хлібороб, що розкидає насіння майбутнього урожаю. Цезарі, кайзери, царі, імператори, цісарі, палатини… кляті фараони!

— Не можу похвалитися знанням усіх цих титулів, Владико.

— Я можу бути останнім серед них, Монео. Молися, щоб так і було.

— Як накаже мій Владика.

Лето дивився вниз, на чоловіка.

— Ми з тобою — убивці міфів, Монео. Це наш спільний сон. Запевняю тебе з осідку богів Олімпу, що правління — це спільний міф. Коли помирає міф, помирає й уряд.

— Так ви мене вчили, Владико.

— Ця людська машина, армія, створила нашу теперішню мрію, мій друже.

Монео прокашлявся.

Лето розпізнав ознаки мажордомової нетерплячки.

«Монео розуміє про армію. Знає, що це дурна мрія — щоб армія була головним інструментом правління».

Доки Лето мовчав, Монео підійшов до лазеростріла й підняв його з холодної підлоги крипти. Почав заблоковувати зброю.

Лето спостерігав за ним, міркуючи, як ця незначна сцена відображає суть армійського міфу. Армія підтримувала технологію, бо короткозорим сила машин видається очевидною.

«Цей лазеростріл — усього лише машина. А всі машини ламаються або ж їх замінюють. Однак армія свято шанує такі речі — захопливі й страшні водночас. Гляньте, як люди бояться іксіан! Своїм нутром армія знає, що це витвори Учня Чарівника. Вони вивільняють технологію, і ніколи більше не вдасться загнати магію назад до пляшки.

Я навчаю їх іншої магії».

Лето розмовляв зі своїми внутрішніми ордами.

«Бачите? Монео заблокував смертоносний інструмент. Тут розірвано зв’язок, там роздушено маленьку капсулу».

Лето втягнув повітря, принюхуючись. Пахло ефіром консерваційного мастила, цей запах змішався з потом Монео.

Усе ще розмовляючи з внутрішніми життями, Лето сказав: «Але джин не мертвий. Технології породжують анархію. Вони навмання поширюють такі знаряддя. А слідом за ними йде провокація насильства. Здатність до створення та використання знарядь дикого нищення неухильно потрапляє до рук дедалі менших груп, аж доки ці групи не стають одноосібними».

Монео повернувся до місця під Лето, невимушено тримаючи правою рукою заблокований лазеростріл.

— На Пареллі та планетах Дана точаться розмови про черговий джигад проти таких речей.

Монео підняв лазеростріл та посміхнувся, показуючи, що він знає про парадоксальність таких пустопорожніх мрій.

Лето заплющив очі. Внутрішні орди прагнули суперечки, але він змусив їх мовчати, подумавши: «Джигади творять армії. Батлеріанський Джигад намагався звільнити наш світ від машин, що симулюють людський розум. Батлеріанці залишили після себе армію, а іксіани досі творять сумнівні прилади… за що я їм вдячний. Що таке анафема? Мотивація нищення, не зважаючи на інструменти».

— Це відбулося, — пробурмотів він.

— Владико?

Лето розплющив очі.

— Я піду до своєї вежі, — сказав він. — Мені потрібно більше часу, щоб оплакати Дункана.

— Новий уже в дорозі, — промовив Монео.