Я водночас і батько, і мати своєму народові. Я пізнав екстаз народження й екстаз смерті, я знаю всі схеми, які ви мусите скласти. Хіба ж не мандрував я, одурманений, у світі форм? Так! Я бачив вас, обрисованих світлом. Цей світ, про який ви кажете, що бачите й чуєте його, цей світ є моїм сном. Мої енергії концентруються на ньому, і я є в кожному царстві та кожним царством. Отак ви народжуєтесь.
— Рибомовки казали, що ти подався до Цитаделі відразу після Сіайноку, — промовив Лето.
Він звинувачувально дивився на Айдаго, що стояв поблизу місця, де лише годину тому сиділа Хві. Минуло так мало часу, а Лето відчував столітню порожнечу.
— Мені потрібний був час для роздумів, — сказав Айдаго. Він зазирнув до темного заглиблення, в якому ховався повіз Лето.
— І ти розмовляв із Сіоною?
— Так. — Айдаго підвів погляд на обличчя Лето.
— Але ти питав про Монео, — сказав Лето.
— Тобі звітують про кожен мій рух? — поцікавився Айдаго.
— Не про кожен.
— Інколи люди мусять бути на самоті.
— Звичайно. Але не докоряй Рибомовкам за те, що вони турбуються про тебе.
— Сіона каже, що має пройти випробування!
— Тому ти й розпитував про Монео?
— Що це за випробування?
— Монео знає. Здогадуюся, що ти саме тому й хотів його побачити.
— Ти ні про що не здогадуєшся! Ти знаєш.
— Сіайнок роздратував тебе, Дункане. Мені шкода.
— Ти уявляєш, як це — бути мною… тут?
— Доля гхоли нелегка, — промовив Лето. — Деякі життя складніші за інші.
— Мені не потрібна дитяча філософія!
— А що тобі потрібно, Дункане?
— Кілька пояснень.
— Наприклад?
— Я не розумію нікого з людей довкола тебе! Монео як про найзвичайнішу річ розповідає мені, що Сіона — співучасниця бунту проти тебе. Його рідна донька!
— Свого часу Монео теж був бунтівником.
— Ти розумієш, про що я? Його ти теж випробував?
— Так.
— А мене випробуєш?
— Я вже тебе випробовую.
Айдаго гнівно глянув на нього.
— Я не розумію твого правління, твоєї Імперії — нічогісінько. Що більше довідуюся, то сильніше усвідомлюю, наскільки я не розумію, що тут відбувається.
— Яке щастя, що ти відкрив шлях до мудрості, — сказав Лето.
— Що? — Від подиву голос Айдаго здійнявся так, що перетворився на рев, наче на полі битви, і цей рев наповнив усю кімнату.
Лето всміхнувся.
— Дункане, хіба ж я не казав тобі, що відчуття, наче ти щось знаєш, — це найдосконаліший бар’єр, який унеможливлює науку?
— То скажи мені, що відбувається?
— Мій друг Дункан Айдаго здобуває нову навичку. Він вчиться завжди дивитися за межі того, що, на його думку, уже знає.
— Гаразд, гаразд. — Айдаго повільно похитав головою. — То що ж приховується за межами дозволу взяти участь у Сіайноку?
— Я прив’язую Рибомовок до Командира моєї Варти.
— А тоді я мушу від них відбиватися! Ескорт, що забрав мене до Цитаделі, конче хотів зупинитися і влаштувати оргію. А ті, що забрали мене назад, коли ти…
— Вони знають, з якою приємністю я дивлюся на дітей Дункана Айдаго.
— Хай тобі біс! Я не жеребець!
— Нема потреби кричати, Дункане.
Айдаго кілька разів глибоко вдихнув, а тоді сказав:
— Коли я кажу їм «ні», спершу реагують так, наче я їх побив, а тоді поводяться зі мною, як із якимось клятим, — він труснув головою, — святим абощо.
— Вони не виконують твоїх наказів?
— Виконують без вагань… якщо тільки це не суперечить твоїм наказам. Я не хотів повертатися сюди.
— Проте вони тебе привезли.
— Ти з біса добре знаєш, що вони не виявлять непослуху тобі!
— Я радий, що ти приїхав, Дункане.
— Аякже, я й бачу!
— Рибомовки знають, який ти особливий, як я тебе люблю і чим тобі зобов’язаний. Між нами обома ніколи не йдеться про послух і непослух.
— А про що?
— Про вірність.
Айдаго замислено замовк.
— Ти відчув силу Сіайноку? — спитав Лето.
— Мумбо-юмбо.
— То чому ж тебе це непокоїть?
— Твої Рибомовки — не армія, це поліцейські сили.
— Запевняю своїм іменем, що це не так. Поліція неодмінно є корумпованою.
— Ти спокушав мене владою, — звинуватив його Айдаго.
— Це випробування, Дункане.
— Ти сумніваєшся в мені?
— Я не маю найменших сумнівів у твоїй вірності Атрідам.
— То навіщо ж ця розмова про корупцію та випробування?
— Це ти звинуватив мене в тому, що я маю поліцейські сили. Поліція завжди стежить за тим, щоб злочинці процвітали. Поліцейський мусить бути вкрай тупим, аби не збагнути, що влада — це найуспішніше доступне місце для злочинної діяльності.
Айдаго облизнув губи й глянув на Лето з очевидним здивуванням.
— Але ж моральне виховання… маю на увазі закон… в’язниці для…
— Що доброго в законах і в’язницях, якщо порушення закону не є гріхом?
Айдаго ледь схилив убік голову.
— Ти намагаєшся сказати мені, що твоя клята релігія…
— Покарання за гріхи може бути доволі екстравагантним.
Айдаго показав великим пальцем за плече, назовні, за двері.
— Уся ця розмова про смертну кару, це шмагання і…
— Як можу, я намагаюся відмовитися від казуїстичних законів і в’язниць.
— Ти мусиш мати якісь в’язниці!
— Мушу? В’язниці потрібні лише для того, щоб створювати ілюзію ефективності судів та поліції. Вони — щось на зразок страхового поліса на робоче місце.
Айдаго легко повернувся і тицьнув пальцем у двері, крізь які він увійшов до малої кімнати.
— Ти маєш цілі планети, які нічим не відрізняються від в’язниць!
— Мені здається, що ти так можеш подумати про будь-яке місце. Залежно від того, як далеко сягають твої ілюзії.
— Ілюзії! — Айдаго опустив руку і стояв приголомшений.
— Так. Ти говориш про в’язниці, поліцію та законність, а це досконалі ілюзії, за якими може діяти успішна владна структура, тим часом уважно стежачи, щоб самій бути понад власним законом.
— Ти вважаєш, що зі злочинами можна впоратися завдяки…
— Не зі злочинами, Дункане, а з гріхами.
— Думаєш, що твоя релігія може…
— Ти помітив, що є головними гріхами?
— Що?
— Спроба корумпувати члена мого уряду й корумпованість члена мого уряду.
— А що таке корупція?
— У своїй суті, це непомічання і невшановування святості Бога Лето.
— Твоєї?
— Моєї.
— Але ж спочатку ти казав мені, що…
— Думаєш, я не вірю у власну божественність? Стережись, Дункане!
Айдаго опанував гнів і заговорив спокійно.
— Ти казав, що одним із моїх завдань буде збереження таємниці, що ти…
— Ти не знаєш моєї таємниці!
— Що ти тиран? Це не…
— Боги мають більше влади, ніж тирани, Дункане.
— Мені не подобається те, що я чую.
— Коли це Атріди вимагали, щоб тобі подобалася твоя робота?
— Ти просив мене, щоб я керував Рибомовками, які є водночас суддями, присяжними й катами, — перебив його Айдаго.
— І що?
Айдаго промовчав.
Лето дивився крізь холодну відстань між ними, таку коротку, а в той же час таку велику.
«Це наче намагатися втримати рибу на вудці, — подумав Лето. — Мусиш зважати на кожне слабке місце в змаганні».
Проблема з Айдаго полягала в тому, що підтягти його до сітки завжди означало наблизити його кінець. Лето відчув смуток.
— Я не буду тобі поклонятися, — сказав Айдаго.
— Рибомовки знають, що ти маєш особливий дозвіл, — відповів Лето.
— Як Монео та Сіона?
— Геть інакше.
— Себто бунтівники — це особливий випадок.
Лето всміхнувся.
— Усі мої найдовіреніші адміністратори свого часу були бунтівниками.
— Я не…
— Ти був блискучим бунтівником! Допоміг Атрідам вирвати Імперію з рук правлячого монарха.
Погляд Айдаго затуманився.
— Таке я зробив. — Махнув головою так різко, наче хотів струснути щось із волосся. — І глянь, що ти зробив із цією Імперією!
— Я створив у ній взірець, взірець взірців.
— Ти так кажеш.
— Інформація застигає у взірцях, Дункане. Можемо використати один взірець, щоб знайти ключ до іншого. Розпливчасті взірці найтяжче розпізнати й збагнути.
— Знову мумбо-юмбо.
— Ти раніше вже припустився такої помилки.
— Чому ти дозволяєш тлейлаксу повертати мене до життя, знову й знову, гхолу за гхолою? Де в цьому взірець?
— Через риси, якими ти щедро наділений. Дозволь моєму батькові сказати це.
Губи Айдаго стислися в похмуру лінію.
Лето заговорив голосом Муад’Діба, а його закаптуроване обличчя навіть прибрало подоби батьківських рис.
— Ти був моїм найдовіренішим другом, Дункане, кращим навіть за Ґурні Галлека. Але я — це минуле.
Айдаго із зусиллям ковтнув.
— Ті речі, які ти робиш!
— Нищать Атрідівські зерна?
— Прокляття, однак це так!
Лето повернувся до свого звичного тону.
— Але я все ще Атрід.
— Справді?
— Ким іще я можу бути?
— Хотів би я знати!
— Думаєш, що я показую трюки зі словами й голосами?
— А що ж ти насправді робиш, бодай тобі чорт?
— Я зберігаю життя, готуючи сцену до наступного циклу.
— Ти зберігаєш його, вбиваючи?
— Смерть часто діє на користь життя.
— Це не по-атрідівськи!
— Але так воно є. Ми часто помічали цінність смерті. Хоча іксіани ніколи не бачили цієї цінності.
— Що спільного в іксіан з…
— Усе. Вони створили б машину для приховування інших своїх махінацій.
Айдаго запитав задумливим тоном:
— Тому тут була Амбасадорка Ікса?
— Ти бачив Хві Норі, — констатував Лето.
Айдаго вказав угору.
— Вона йшла звідси, коли я прибув.
— Ти розмовляв із нею?
— Я спитав її, що вона тут робить. Відповіла, що вибирає сторону.
Лето вибухнув реготом.
— Ох, моя мила, — промовив він. — Яка ж вона хороша. Сказала тобі, що вибрала?
— Сказала, що тепер служить Богу-Імператору. Я, звісно, їй не повірив.
— Але мусиш повірити.
— Чому?
— Ах, так, я забув, що колись ти засумнівався навіть у моїй бабці, леді Джессіці.
— Я мав на це поважні причини!
— А тепер ти сумніваєшся в Сіоні?
— Починаю сумніватися у всіх!
— А кажеш, що не знаєш своєї цінності для мене, — звинуватив його Лето.
— А що з Сіоною? — запитав Айдаго. — Вона каже, що ти хочеш нас… так би мовити, прокляття…
— На що ти завжди можеш покладатися в Сіоні, то це на її творчі здібності. Вона здатна творити нове й прекрасне. Завжди можна довіряти справжнім творчим натурам.
— Навіть іксіанам з їхніми махінаціями?
— Це не творчість. Творчість завжди виявляється відкрито. Приховування свідчить про наявність іншої зовнішньої сили.
— Отже, ти не довіряєш цій Хві Норі, але…
— Я їй довіряю, і саме з тих причин, які щойно тобі назвав.
Айдаго насупився, тоді розслабився і зітхнув.
— Краще мені познайомитися з нею ближче. Якщо вона така, як ти…
— Ні! Ти триматимешся подалі від Хві Норі. Я маю щодо неї особливий задум.