Бог-Імператор Дюни

* * *

Лето почув Монео в передпокої за мить до того, як Хві увійшла до малої аудієнційної кімнати. Мала на собі широкі блідо-зелені шаровари, туго обв’язані на щиколотках темно-зеленими стрічками, що пасували до її сандалів. З-під чорного плаща виднілася вільна блуза такої ж темно-зеленої барви.

Вона зі спокійним виглядом підійшла до Лето й сіла без запрошення, вибравши золоту подушку замість червоної, яку займала раніше. Монео знадобилося менше години, щоб доставити її сюди. Лето своїм гострим слухом почув, як Монео метушиться в передпокої, тож послав сигнал зачинити аркоподібні двері.

— Щось стурбувало Монео, — промовила Хві. — Він дуже старався не показати мені цього, але що більше мене заспокоював, то сильніше тривожив.

— Він не налякав тебе?

— О ні. Хоча сказав щось дуже цікаве. За його словами, я мушу завжди пам’ятати, що Бог Лето для кожного з нас є іншою особою.

— Що в цьому цікавого? — спитав Лето.

— Цікавим було питання, якому ці слова передували. Він сказав, що часто міркує, яку роль ми відіграємо у творенні цієї різниці.

— Це цікаво.

— Гадаю, це влучна думка, — промовила Хві. — Навіщо ви мене покликали?

— Якось твої господарі з Ікса…

— Вони більше мені не господарі, Владико.

— Вибач. Надалі я називатиму їх іксіанами.

Вона поважно кивнула головою і підказала:

— Якось…

— Іксіани міркували про створення зброї на кшталт мисливця-шукача — самохідної смерті з машинним розумом. Вона мала бути запроєктована як самовдосконалюваний об’єкт, що шукав би життя і зводив його до неорганічної матерії.

— Я про таке не чула, Владико.

— Я знаю. Іксіани не усвідомлюють, що виробники машин завжди ризикують самі перетворитися на машини. Це крайня стерильність. Машини постійно програють… із часом. А коли ці машини програ`ють, не зостанеться нічого, жодного життя взагалі.

— Інколи я думаю, що вони божевільні, — сказала вона.

— Антеак теж так вважає. Це наша безпосередня проблема. Тепер іксіани зайнялися новою справою, яку приховують.

— Навіть від вас?

— Навіть від мене. Я висилаю Превелебну Матір Антеак, щоб вона вивчила це питання для мене. Щоб їй допомогти, я хочу, аби ти розповіла все, що зможеш, про місце, де провела дитинство. Не оминай жодної подробиці, хай навіть дрібної. Антеак допоможе тобі згадати. Нам потрібен кожен звук, кожен запах, постаті та імена відвідувачів, кольори, ба навіть мурашки по шкірі. Найдрібніша деталь може виявитися необхідною.

— Ви думаєте, що це і є те приховане місце?

— Я це знаю.

— І думаєте, що там вони виготовляють цю зброю?..

— Ні, але це стане для нас претекстом, аби вивчити місце твого народження.

Вона розтулила вуста, повільно, поступово всміхнулася, а тоді сказала:

— Мій Владика хитрий. Я негайно ж поговорю з Превелебною Матір’ю.

Хві почала підводитися, але він зупинив її жестом.

— Не можемо показувати, що поспішаємо, — сказав їй.

Вона знову опустилася на подушку.

— За спостереженнями Монео, усі ми різні, — промовив Лето. — Творіння не закінчується. Твій бог досі тебе творить.

— Що знайде Антеак? Ви знаєте, чи не так?

— Скажімо, я в цьому сильно переконаний. А поки — ти не згадала теми, яку я порушив раніше. Ти не маєш питань?

— Ви дасте мені відповідь, коли я її потребуватиму. — Це було твердження, повне такої довіри, що Лето не зміг видобути голосу. Міг лише дивитися на неї, розуміючи, яким надзвичайним є це звершення іксіан, ця людина. Хві зберігала найвищу вірність наказам обраної нею моралі. Вона була милою, теплою, щирою і мала дар глибокого співчуття, що змушував її поділяти всі страждання тих, з ким себе ототожнювала. Він міг уявити собі збентеженість бене-ґессеритських учительок, коли ті зіткнулися з цією непохитною серцевинною щирістю. Їхня роль, очевидно, звелася до того, аби тут додати трохи науки, там трохи вміння, а все це разом ще зміцнило ту силу, що не дозволила їй стати бене-ґессериткою. Як це, мабуть, їх гризло!

— Владико, — сказала вона, — я хотіла б дізнатися причини, що змусили вас вибрати таке життя.

— Насамперед ти маєш зрозуміти, як це — бачити наше майбутнє.

— З вашою допомогою я спробую.

— Ніщо ніколи не є відокремленим від свого джерела, — промовив він. — Бачення майбутнього — це видіння континууму, неперервності, у якій усі речі прибирають обрисів, схожих на бульбашки, що формуються у водоспаді. Ти їх бачиш, а тоді вони щезають у потоці. Якщо потік закінчується, то цих бульбашок наче ніколи й не було. Цей потік — мій Золотий Шлях, і я бачив його кінець.

— Ваш вибір, — вона жестом вказала на його тіло, — змінив це?

— Змінює постійно. Зміну спричиняє не тільки спосіб мого життя, а й спосіб моєї смерті.

— Ви знаєте, як помрете?

— Не як. Знаю лише Золотий Шлях, на якому це станеться.

— Владико, я…

— Знаю, це складно зрозуміти. Я помру чотирма смертями: смертю тіла, смертю душі, смертю міфу й смертю розуму. І всі ці смерті містять зерно воскресіння.

— Ви повернетеся з…

— Повернеться зерно.

— Коли вас не стане, що буде вашою релігією?

— Усі релігії — це єдина спільнота. У межах Золотого Шляху спектр зостанеться нерозривним. От тільки люди спершу бачать одну частину, а тоді іншу. Ілюзії можуть бути названі збоями чуттів.

— Люди далі вам поклонятимуться, — сказала вона.

— Так.

— Але коли вічність закінчиться, настане гнів, — промовила вона. — Буде заперечення. Дехто казатиме, що ви були звичайним тираном.

— Ілюзія, — погодився він.

Клубок у горлі якусь мить не давав їй говорити, тоді вона сказала:

— Як ваше життя і ваша смерть змінюють цю… — Вона труснула головою.

— Життя триватиме.

— Я в це вірю, Владико, але як?

— Кожен новий цикл є реакцією на попередній. Якщо ти задумаєшся над обрисом моєї Імперії, то знатимеш обрис наступного циклу.

Вона відвела від нього погляд.

— Усе, що я довідалася про вашу Родину, сказало мені, що ви зробили це, — вона жестом, не дивлячись, вказала в його напрямку, — лише з несамолюбних мотивів. Хоча я не думаю, що справді знаю обрис вашої Імперії.

— Золотий Мир Лето?

— Миру менше, аніж дехто хотів би нас у цьому запевнити, — сказала вона, дивлячись на нього.

«Її щирість! — подумав Лето. — Ніщо її не зупинить».

— Це час утроби, — сказав він. — Час, коли ми розширюємося разом із розширенням окремої клітини.

— Але чогось не вистачає, — промовила вона.

«Вона як Дункани, — подумав він. — Чогось не вистачає, і вони негайно ж це відчувають».

— Плоть росте, а психіка ні, — сказав він.

— Психіка?

— Рефлексивна свідомість, що каже нам, наскільки живими ми можемо стати. Ти добре це знаєш, Хві. Це чуття каже тобі, як залишатися вірною собі.

— Вашої релігії недостатньо, — промовила вона.

— Жодної релігії недостатньо. Це питання вибору, єдиного самотнього вибору. Тепер ти розумієш, чому твоя дружба і твоє товариство так багато для мене значать?

Вона моргнула, проганяючи сльозу, тоді сказала:

— Чому люди цього не бачать?

— Бо їм цього не дозволяють умови.

— Умови, які диктуєте ви?

— Саме так. Озирнися, оглянь мою Імперію. Бачиш обрис?

Вона заплющила очі, подумала.

— Хтось хоче щодня сидіти над річкою та вудити рибу? — спитав він. — Чудово. Маєш таке життя. Хочеш плавати на човнику морем, від острова до острова, відвідуючи чужинців? Прекрасно! Що ще можна робити?

— Подорожувати космосом? — спитала Хві, а в голосі залунав виклик. Вона розплющила очі.

— Ти помітила, що я і Гільдія не дозволяємо цього.

— Ви не дозволяєте.

— Це правда. Якщо Гільдія виявить непослух, то не отримає прянощів.

— А прикріплення людей до планет утримує їх від нерозумних пустощів.

— Воно спричиняє дещо важливіше. Наповнює їх прагненням подорожувати. Створює потребу вирушати в далекі мандри та бачити дивні речі. Урешті подорож починає означати свободу.

— Але прянощі вичерпуються, — сказала вона.

— А свобода стає з кожним днем ціннішою.

— Це може призвести лише до розпачу та насилля, — промовила Хві.

— Серед моїх предків був мудрий чоловік — насправді це я, розумієш? Розумієш, що в моєму минулому немає чужих?

Вона з благоговінням кивнула.

— Цей мудрий чоловік зауважив, що багатство є знаряддям свободи. Але погоня за багатством є дорогою до рабства.

— Гільдія та Сестринство поневолюють самі себе!

— Так само, як іксіани, тлейлаксу та багато інших. Ох, час від часу вони винишпорюють трохи прихованого меланжу, і це приковує їхню увагу. Дуже цікава гра, хіба ні?

— Але коли настане насилля…

— Виникнуть голод і тяжкі думки.

— На Арракісі теж?

— Тут, там, усюди. Люди дивитимуться на мою тиранію як на старі добрі часи. Я стану дзеркалом їхнього майбутнього.

— Але ж це буде жахливо! — запротестувала Хві.

«Вона не могла відреагувати інакше», — подумав він. Тоді сказав:

— Оскільки земля не зможе прогодувати людей, ті, що виживуть, збиратимуться у дедалі менших притулках. Жахливий процес відбору повториться в багатьох світах — вибух природного приросту й вичерпування харчів.

— Але чи Гільдія не зможе…

— Без кількості меланжу, достатньої, щоб обслуговувати доступні транспортники, Гільдія буде переважно безпорадною.

— Багаті не врятуються?

— Деякі.

— Тож насправді ви нічого не змінили. Ми так і будемо змагатися і помирати.

— Аж доки піщаний черв знову не запанує на Арракісі. До того часу ми всі пройдемо випробування глибоким досвідом, поділеним на всіх. Довідаємося: те, що може статися на одній планеті, може статися на кожній.

— Стільки болю і смертей, — прошепотіла вона.

— Ти не розумієш значення смерті? — спитав він. — Мусиш зрозуміти. Увесь вид мусить зрозуміти. Усе живе мусить зрозуміти.

— Допоможіть мені, Владико, — шепнула вона.

— Це найглибший досвід для кожного створіння, — промовив він. — Маленька смерть — це ризиковані речі, що відображають її: небезпечні для життя хвороби, ушкодження та нещасні випадки… пологи для жінок… а колись ще й битви для чоловіків.

— Але ваші Рибомовки…

— Вони вчать виживання.

Її очі з розумінням розширилися.

— Ті, що вижили. Звичайно!

— Який же ти скарб, — сказав він. — Яка рідкість і який скарб. Благословляю іксіан!

— І проклинаєте?

— І це теж.

— Я не думала, що зумію колись зрозуміти значення ваших Рибомовок, — зізналася вона.

— Цього навіть Монео не розуміє, — промовив він. — І я вже втратив надію з Дунканами.

— Треба цінувати життя, щоб хотіти його зберегти, — сказала вона.

— І ті, що вижили, найлегше й найгостріше сприймають красу життя. Жінки знають це краще, ніж чоловіки, бо народження є віддзеркаленням смерті.

— Мій дядько Малкі казав, що ви маєте поважні причини, аби забороняти чоловікам битви та випадкове насилля. Який же гіркий урок!

— Без легко доступного насилля чоловіки мають небагато способів перевірити, як вони зустрінуть цей останній досвід, — промовив він. — Чогось бракує. Психіка не росте. Що люди кажуть про мир Лето?

— Що через вас ми викачуємося у безглуздому декадансі, як свині у власному бруді.

— Завжди вбачай істину в народній мудрості, — сказав він. — Декаданс.

— Більшість чоловіків не має принципів, — зауважила вона. — Жінки-іксіанки постійно на це нарікають.

— Коли мені потрібно розпізнати бунтівників, я шукаю чоловіків із принципами, — промовив він.

Вона мовчки глянула на нього, а він подумав, що ця проста реакція дуже багато сказала про її розум.

— Як думаєш, де я знаходжу своїх найкращих адміністраторів? — спитав він.

Вона не стримала легкого зітхання.

— Принципи, — сказав Лето, — це те, за що ти змагаєшся. Більшість чоловіків проживає своє життя без жодних викликів, окрім останньої миті. У них дуже мало неприязних арен, на яких вони могли б пройти випробування.

— У них є ви, — промовила вона.

— Але я надто могутній, — відповів він. — Я еквівалент самогубства. Хто шукає смерті?

— Божевільні… чи доведені до розпачу. Бунтівники?

— Я їхній еквівалент війни, — відповів Лето. — Найвищий хижак. Я зчеплена сила, яка розбиває їх на друзки.

— Я ніколи не думала про себе як про бунтівницю, — сказала вона.

— Ти — дещо значно краще.

— І ви знайдете якесь використання для мене?

— Авжеж.

— Не як адміністратора, — промовила вона.

— Я вже маю добрих адміністраторів — непідкупних, мудрих, з філософським мисленням, що відкрито зізнаються у своїх помилках і швидко знаходять рішення.

— Вони були бунтівниками?

— Більшість із них.

— Як ви їх обирали?

— Я можу сказати, що вони самі себе обирали.

— Виживаючи?

— І це теж. Але є дещо більше. Різниця між добрим і поганим адміністратором полягає у часі, що дорівнює приблизно п’ятьом ударам серця. Добрий адміністратор здатен на миттєві рішення.

— Прийнятні рішення?

— Зазвичай вони спрацьовують, тоді як поганий адміністратор вагається, тягне час, просить про комітети, дослідження та звіти. Врешті-решт, діє так, що це створює серйозні проблеми.

— Але хіба вони інколи не потребують більше інформації, щоб зробити…

— Поганий адміністратор більше заклопотаний звітами, ніж рішеннями. Хоче закарбованого запису, який може показати на виправдання своїх помилок.

— А добрі адміністратори?

— О, їм достатньо словесних наказів. Вони ніколи не вибріхуються, якщо їхні словесні накази спричиняють проблеми, і оточують себе людьми, спроможними мудро діяти на підставі словесних наказів. Часто найважливішою інформацією є те, що щось пішло не так. Погані адміністратори приховують свої помилки, аж доки не стає надто пізно, аби їх виправити.

Лето стежив за тим, як вона розмірковує про людей, що служили йому, особливо про Монео.

— Люди рішення, — сказала вона.

— Одним із того, що найтяжче знайти тиранові, — промовив він, — є люди, які справді ухвалюють рішення.

— А ваше особисте знання про минуле не дає вам певної…

— Дає мені певну розвагу. Більша частина бюрократії до мене шукала й просувала людей, які уникали ухвалення рішень.

— Розумію. Як би ви, Владико, використали мене?

— Вийдеш за мене?

Її губ торкнулася легка усмішка.

— Жінки теж можуть ухвалювати рішення. Я вийду за тебе.

— То йди та проінструктуй Превелебну Матір. Упевнись, що вона знає, чого ми шукаємо.

— Мого початку, — сказала Хві. — А моє призначення ми з тобою вже знаємо.

— І це призначення невіддільне від початку, — промовив він.

Вона підвелась і сказала:

— Владико, чи не міг ти помилитися із Золотим Шляхом? Чи існує можливість провалу…

— Будь-хто може провалитися, — відповів він, — але відважні добрі друзі допоможуть.