Бог-Імператор Дюни

* * *

На світанку всупереч власній волі Дункан опинився поруч із Сіоною в Імперському орнітоптері, що мав перенести їх до «безпечного місця». Мчав на схід до золотої дуги сонячного світла, яка здіймалася над пейзажем — зеленими плантаціями, розрізаними на прямокутники.

’Топтер був чималим, достатньо великим, щоб помістити маленький загін Рибомовок і двох їхніх гостей. Вела машину капітанка загону, мускулиста жінка з обличчям, що, на думку Айдаго, ніколи не знало усмішки. Вона представилася як Інмейр. Сиділа на кріслі пілота перед Айдаго, обабіч неї розмістилися дві м’язисті вартівниці-Рибомовки. П’ять інших вартівниць сиділи позаду Айдаго та Сіони.

— Бог звелів мені забрати тебе з міста, — сказала Інмейр, підійшовши до його командного поста під центральною площею. — Задля твоєї безпеки. Завтра вранці ми повернемося на Сіайнок.

Айдаго, змучений тривожною ніччю, зрозумів, що марно сперечатися з наказами «самого Бога». Інмейр, судячи з її вигляду, було цілком під силу заволокти його куди слід, схопивши лиш одною дебелою рукою. Вивела його з командного поста в холодну ніч — на небесному покривалі зблискували зорі, наче гострі уламки розбитих діамантів. Лише коли вони дісталися ’топтера та коли Дункан розпізнав Сіону, він почав обдумувати мету цієї поїздки.

Уночі Айдаго усвідомив, що не все насильство в Онні було справою рук організованих бунтівників. Коли він запитав про Сіону, Монео вислав звістку, що «моя донька безпечно усунута від цього всього», додавши при кінці: «Віддаю її під вашу опіку».

У ’топтері Сіона не відповідала на питання Айдаго. Навіть зараз сиділа поруч у похмурому мовчанні. Нагадувала Дунканові його самого в ті перші гіркі дні, коли він присягнувся мститися Харконненам. Він міркував про її гіркоту. Що нею керує?

Не розуміючи чому, Айдаго виявив, що порівнює Сіону з Хві Норі. Нелегко було зустрітися з Хві, але йому це вдалося попри наполегливі вимоги Рибомовок, щоб він зайнявся обов’язками деінде.

Лагідна — це слово найкраще описувало Хві. Серцевиною її натури, характером дій була незмінна лагідність, що, на свій лад, таїла в собі величезну силу. Він вважав це напрочуд привабливим.

«Мушу побачити її знову».

Однак поки йому доводилося змагатися з похмурим мовчанням Сіони, що сиділа поруч. Що ж… на мовчання можна відповісти мовчанням.

Айдаго зиркнув на пейзаж, над яким вони пролітали. Тут і там виднілися скупчення вогників сіл, що згасали, коли здіймалося сонце. Пустеля Сар’єр лежала далеко позаду, а ця земля, здається, ніколи не була випаленою.

«Деякі речі не дуже змінюються, — подумав він. — Їх лише забирають з одного місця і переносять на інше».

Цей пейзаж нагадав йому буйні сади Каладана, і він міркував, що сталося з зеленою планетою, де Атріди жили стільки поколінь, перш ніж прибути на Дюну. Розпізнавав вузькі дороги й торгові гостинці, якими час від часу проїжджали вози, що їх тягли шестиногі тварини. Як він здогадувався, то були торси. Монео казав, що торси, пристосовані до потреб подібних ландшафтів, є головними робочими тваринами не лише тут, а й у всій Імперії.

«Популяцію, що пересувається пішки, легше контролювати».

Слова Монео звучали в пам’яті Айдаго, коли він дивився вниз. Перед ’топтером з’являлися пасовиська, полого котилися зелені узгір’я, порізані чорними кам’яними стінами на неправильні ділянки. Айдаго розпізнав овець та кілька різновидів великої худоби. ’Топтер пролетів над вузькою долиною, досі зануреною в морок, де ледь виднівся в глибині струмок. Окремі вогники та блакитна цівка диму свідчили, що долина заселена людьми.

Сіона раптом стрепенулася і поплескала по плечі льотчицю, показавши попереду праворуч.

— Це не Ґойґоа там?

— Так, — відповіла Інмейр, не обертаючись, її голос був придушеним і схвильованим через якісь почуття, нерозпізнані Айдаго.

— Хіба це небезпечне місце?

— Безпечне.

Сіона глянула на Айдаго.

— Накажи їй забрати нас до Ґойґоа.

Айдаго, сам не знаючи чому, скорився і сказав:

— Забери нас туди.

Тут Інмейр обернулася, а на її обличчі, яке Дункан уночі вважав квадратним блоком без тіні емоцій, з’явилися виразні докази якогось глибокого почуття. Губи похмуро стислися. Куточок правого ока нервово засіпався.

— Не Ґойґоа, Командире, — сказала Інмейр. — Є кращі…

— Бог-Імператор наказав тобі забрати нас до якогось визначеного місця? — запитала Сіона.

Інмейр гнівною міною відреагувала на це втручання, проте дивилася не на Сіону.

— Ні, але Він…

— То відвези нас до Ґойґоа, — промовив Айдаго.

Інмейр різко перевела увагу на керування ’топтером. Айдаго кинуло на Сіону, коли машина круто перехилилася і полетіла до круглої улоговини, притуленої між зеленими узгір’ями.

Айдаго зазирнув Інмейр через плече, щоб роздивитися місце призначення. У самісінькому центрі улоговини лежало село, збудоване з тих самих чорних каменів, що й стіни довкола нього. На частині схилів над селищем Айдаго бачив сади, тераси городів, що здіймалися сходами до малої сідловини, над якою у перших висхідних струменях ранкового повітря ширяли яструби.

Глянувши на Сіону, Айдаго спитав:

— Що таке Ґойґоа?

— Побачиш.

Інмейр плавним ковзанням опустила ’топтер, і вони м’яко приземлилися на рівному, зарослому травою полі при краю селища. Одна з Рибомовок відкрила двері з боку села. У ніздрі Айдаго відразу ж ударила густа суміш ароматів скошеної трави, посліду тварин, їдкого диму кухонних вогнищ. Він вислизнув з ’топтера й глянув на сільську вулицю. З’явилися люди, які вийшли з будинків подивитися на гостей. Айдаго побачив, як літня жінка в довгій зеленій одежі схилилася і щось прошепотіла дитині. Та відразу ж обернулася і побігла вулицею геть.

— Тобі подобається це місце? — спитала Сіона, зістрибнувши біля нього.

— Вигляд має приємний.

Коли льотчиця та інші Рибомовки приєдналися до них, вибравшись на траву, Сіона глянула на Інмейр.

— Коли ми повертаємося до Онна?

— Ти не повертаєшся, — відповіла Інмейр. — Мені наказано забрати тебе до Цитаделі. Командир повертається.

— Розумію, — кивнула Сіона. — Коли ми вирушаємо?

— Завтра на світанку. Довідаюсь у сільського голови про квартири. — Інмейр покрокувала до села.

— Ґойґоа, — сказав Айдаго. — Дивна назва. Цікаво, що тут було за часів Дюни?

— Так сталося, що я це знаю, — відповіла Сіона. — На старих картах воно значиться як Шулох, тобто «місце примар». Усна історія каже, що тут коїлися великі злочини, аж доки всіх мешканців не перебили.

— Джакуруту, — прошепотів Айдаго, згадавши старі легенди про крадіїв води. Озирнувся, шукаючи слідів дюн і хребтів, але не було нічого такого. Побачив лише двох літніх чоловіків, які зі спокійними обличчями йшли до них разом з Інмейр. Чоловіки мали на собі вицвілі сині штани та поношені сорочки. Ішли босоніж.

— Ти знаєш це місце? — спитала Сіона.

— Лише як назву з легенди.

— Дехто каже, що тут є привиди, — промовила вона, — але я в це не вірю.

Інмейр зупинилася перед Айдаго й кивнула двом босим чоловікам, щоб почекали позаду.

— Квартири вбогі, але прийнятні, — сказала вона, — хіба що ви захочете зупинитися в одній із приватних резиденцій.

Промовляючи це, вона обернулася і глянула на Сіону.

— Вирішимо пізніше, — відповіла Сіона. Узяла Айдаго за руку. — Ми з Командиром хочемо погуляти по Ґойґоа й помилуватися краєвидами.

Інмейр ворухнула губами, наче хотіла щось сказати, але промовчала.

Айдаго дозволив Сіоні провести його повз двох чоловіків, що приглядалися до них.

— Я пошлю з вами двох вартівниць, — гукнула Інмейр.

Сіона зупинилася й озирнулася.

— Хіба ж у Ґойґоа небезпечно?

— Тут дуже спокійно, — сказав один із чоловіків.

— У такому разі нам не потрібні вартівниці, — промовила Сіона. — Нехай охороняють ’топтер.

І далі повела Айдаго до села.

— Гаразд, — сказав Айдаго, вириваючи свою руку із Сіониної. — Що це за місце?

— Вельми ймовірно, що воно здасться тобі напрочуд заспокійливим, — відповіла Сіона. — Геть не схоже на старий Шулох. Дуже мирне.

— Ти щось надумала, — промовив Айдаго, ідучи поруч із нею. — Що саме?

— Я чула, що гхоли ставлять купу запитань, — сказала Сіона. — Я теж маю питання.

— О?

— Яким він був за твоїх часів, людина Лето?

— Котрий із них?

— Так, я й забула, що їх було двоє — дід і наш Лето. Я про нашого Лето, звичайно.

— Він був ще дитиною — це все, що я знаю.

— Усна історія каже, що одна з його перших наречених родом із цього села.

— Наречених? Я думав…

— Він тоді ще мав подобу чоловіка. Уже після смерті сестри, але ще до того, як почав перетворюватися на хробака. Усна історія каже, що наречені Лето зникали в лабіринті Імперської Цитаделі й ніхто вже їх не бачив, окрім облич і голосів, трансльованих по голо. Останні тисячоліття в нього не було нареченої.

Вони дісталися невеликої площі в центрі села, квадрата зі стороною приблизно п’ятдесят метрів. У центрі майданчика був басейн із чистою водою, оточений низькими стінами. Сіона підійшла до стіни басейну й сіла на кам’яній лаві. Ляснула по ній, запрошуючи Айдаго приєднатися. Він спершу окинув поглядом село, помітив, як люди стежать за ним з-за віконних завісок, як діти вказують пальцями й перешіптуються. Обернувся і став, дивлячись згори вниз на Сіону.

— Що це за місце?

— Я ж тобі сказала. Розкажи, яким був Муад’Діб?

— Він був найкращим другом, якого тільки може мати чоловік.

— Значить, Усна історія правдива, але називає халіфат його спадкоємців «Деспосіні», а це погано звучить.

«Вона мене заманює», — подумав Айдаго.

Дозволив собі легку усмішку, міркуючи про мотиви Сіони. Скидалося, що та чекає на якусь важливу подію, була стривоженою… навіть наляканою… але водночас відчувалося піднесення. Усе це вкупі. Те, що вона казала, нагадувало коротку розмову, аби згаяти час, доки… доки що?

Його задуму перебило легке тупотіння ніг, наче хтось підбігав. Айдаго озирнувся і побачив дитину, хлопчика років восьми, що мчав до нього з бічної вулиці. Босі ноги малого здіймали на бігу невеликі гейзери куряви, а десь на вулиці пролунав жіночий крик — розпачливий зойк. Хлопчик зупинився кроків за десять від них і втупився в Айдаго жадібним поглядом, напруга якого занепокоїла Дункана. Дитина здавалася чимось знайомою: міцна хлоп’яча статура, темне хвилясте волосся, риси обличчя ще не зовсім сформовані, але було зрозуміло, яким чоловіком він виросте — високі вилиці, рівна лінія брів. Мав на собі вицвілий синій комбінезон, видно, часто праний, але колись то був одяг із чудової тканини. Здається, це бавовна пунджі, зіткана рубчиками так, що навіть не торочилася на краях.

— Ти не мій батько, — сказав хлопчик. Крутнувся, помчав назад вулицею, зник за рогом.

Айдаго обернувся і похмуро глянув на Сіону, боячись спитати: «Це дитина мого попередника?» Знав відповідь, не питаючи: знайомі риси, у яких чітко проявився генотип. «Я сам у дитинстві». Усвідомлення цього дало йому почуття порожнечі, роздратування. «Яка моя відповідальність?»

Сіона закрила обличчя долонями, згорбилася. Усе сталося не так, як вона собі уявляла. Відчувала, що прагнення помсти її підвело. Айдаго не був лише гхолою, чимось чужим і не вартим роздумів. Коли її притисло до нього в ’топтері, вона побачила на його обличчі виразні емоції. І ця дитина…

— Що сталося з моїм попередником? — спитав Айдаго. Голос у нього був сухим, з відтінком звинувачення.

Вона опустила руки. Його обличчя викривив придушений гнів.

— Ми не знаємо напевно, — сказала вона, — але одного дня він увійшов до Цитаделі і з неї не вийшов.

— Це його дитина?

Вона кивнула.

— Ти певна, що не вбила мого попередника?

— Я… — Сіона махнула головою, шокована сумнівами, можливістю звинувачення.

— Цей хлопчик, ми тут через нього?

Вона ковтнула слину.

— Так.

— І що, по-твоєму, я маю з ним зробити?

Вона знизала плечима, почуваючись забрудненою та винуватою через власні дії.

— А що з його матір’ю? — спитав Айдаго.

— Вона й інші живуть на тій вулиці. — Сіона кивнула туди, де пішов хлопець.

— Інші?

— Є ще старший син… дочка. Чи ти… тобто я могла б влаштувати…

— Ні! Хлопець має рацію. Я не його батько.

— Мені прикро, — прошепотіла Сіона. — Я не мала цього робити.

— Чому він вибрав це місце?

— Батько… твій…

— Мій попередник!

— Бо тут був дім Ірті, а вона не хотіла виїжджати. Так кажуть люди.

— Ірті… мати?

— Дружина, за старим ритуалом, з Усної історії.

Айдаго оглянув кам’яні фасади будинків довкола площі, зашторені вікна, вузькі двері.

— То він тут жив?

— Коли мав змогу.

— Як він помер, Сіоно?

— Я справді не знаю… але Хробак убив інших. Це нам відомо достеменно!

— Звідки ти це знаєш? — Він втупив пильний погляд їй в обличчя. Вона змушена була відвести очі.

— Я не сумніваюся в історіях моїх предків, — сказала Сіона. — Вони розповіли небагато — клапті, уривки, тут примітка, там переказ якихось чуток, але я їм вірю! Мій батько теж вірить!

— Монео нічого про це не говорив.

— Про нас, Атрідів, одне можна сказати напевно, — промовила вона. — Ми вірні, і це факт. Дотримуємо слова.

Айдаго розкрив було рота, однак промовчав. «Звичайно! Сіона теж Атрідка!» Ця думка вразила його. Він це знав, але не усвідомлював. Сіона була своєрідною бунтівницею. Бунтівницею, що діє фактично з санкції Лето. Межі цього дозволу неясні, та Айдаго відчував їх.

— Ти не можеш завдати їй шкоди, — сказав Лето. — Вона має пройти випробування.

Айдаго відвернувся від Сіони.

— Ти нічого не знаєш напевно, — промовив він. — Клапті й уривки, чутки!

Сіона не відповіла.

— Він Атрід! — вигукнув Айдаго.

— Він Хробак, — сказала Сіона, а їдь у її голосі так і лилася.

— Твоя клята Усна історія не що інше, як купа давніх пліток! — звинуватив її Айдаго. — Лише дурень повірив би їй.

— Ти досі йому довіряєш, — сказала вона. — Це зміниться.

— Ти ніколи з ним не розмовляла!

— Розмовляла. Як була дитиною.

— Ти й досі дитина. Він — це всі Атріди, які були, усі вони. Це жахливо, але я знав цих людей. Вони були моїми друзями.

Сіона лише труснула головою.

Айдаго знову відвернувся. Відчував, що його затопили емоції. Наче втратив душевну опору. Усупереч власній волі перейшов площу, закрокував вулицею, у якій зник хлопець. Сіона побігла за ним, наздогнала й пішла поруч, намагаючись підлаштуватися під його кроки, але він не зважав на неї.

Вулиця була вузькою, оточеною одноповерховими кам’яними будинками, двері заглиблені в арках, усі зачинені. Коли він проходив, віконні завіси ворушилися.

На першому перехресті Айдаго зупинився і глянув праворуч, куди пішов хлопець. Дві сиві жінки в довгих чорних спідницях і темно-зелених блузках стояли за кілька кроків і перешіптувалися, схиливши голови одна до одної. Побачивши Айдаго, замовкли і вдивлялися в нього з неприхованою цікавістю. Він відповів на їхні погляди, тоді подивився на бічну вулицю. Вона була порожньою.

Айдаго повернувся до жінок, швидко оминув їх. Вони ще ближче присунулися одна до одної та обернулися, дивлячись на нього. Лише раз зиркнули на Сіону, тоді знову впилися поглядом в Айдаго. Сіона тихо підійшла до нього з дивним виразом обличчя.

«Смуток? — питав він себе. — Жаль? Цікавість?»

Тяжко сказати. Його більше бентежили двері та вікна, повз які проходив.

— Ти була колись раніше в Ґойґоа? — спитав Айдаго.

— Ні. — Сіона говорила приглушеним голосом, наче боялася чогось.

«Чому я йду цією вулицею? — питав себе Айдаго. Навіть ставлячи це питання, знав уже відповідь. — Ця жінка, ця Ірті. Яка жінка могла привести мене до Ґойґоа?»

Ріжок завіси праворуч від нього піднявся, й Айдаго побачив обличчя — то був хлопець із площі. Завіса опустилася, тоді відсунулася вбік, показавши жінку, яка там стояла. Айдаго зупинився на півкроці й утупився їй в лице, неспроможний промовити й слова. То було жіноче обличчя, відоме лише його найпотаємнішим мріям, — ніжний овал із зіркими темними очима, пишні чуттєві губи…

— Джессіка, — прошепотів він.

— Що ти кажеш? — спитала Сіона.

Айдаго не міг відповісти. То було обличчя Джессіки, воскреслої з минулого, куди, як він думав, вона відійшла назавжди. Генетична витівка: мати Муад’Діба, воскрешена в новому тілі.

Жінка затягла заслону, залишивши в пам’яті Айдаго згадку про її риси, післяобраз, — і він знав, що ніколи його не забуде. Вона була старшою за ту Джессіку, що ділила з ним небезпеки на Дюні, — вікові зморшки в куточках губ і очей, тіло трохи повніше…

«Більш материнська, — мовив сам до себе Айдаго. Тоді: — Чи я казав їй колись… кого вона мені нагадувала?»

Сіона потягла його за рукав.

— Хочеш увійти, щоб з нею познайомитися?

— Ні. Це було помилкою.

Айдаго обернувся було піти туди, звідки вони прийшли, аж тут двері дому Ірті різко розчинилися. Вийшов молодий чоловік. Зачинив за собою двері, повернувся обличчям до Айдаго. Айдаго визначив, що юнакові років шістнадцять. Годі було заперечити його походження: каракулеве волосся, суворі риси.

— Ти той новий, — сказав юнак. Його голос уже став чоловічим.

— Так. — Айдаго виявив, що йому тяжко говорити.

— Навіщо ти прийшов? — спитав юнак.

— Я не планував, — відповів Айдаго. Ці слова далися йому легше, їх викликала нехіть до Сіони.

Юнак глянув на Сіону.

— Ми дістали звістку, що мій батько мертвий.

Сіона кивнула.

Юнак знову перевів увагу на Айдаго.

— Прошу, іди й не повертайся. Ти завдаєш болю моїй матері.

— Звичайно, — сказав Айдаго. — Передай леді Ірті вибачення за моє вторгнення. Мене привезли сюди всупереч моїй волі.

— Хто тебе привіз?

— Рибомовки, — відповів Айдаго.

Юнак коротким рухом кивнув головою. Ще раз глянув на Сіону.

— Я завжди думав, що ви, Рибомовки, навчилися бути добрішими зі своїми.

Тоді обернувся і зайшов у дім, зачинивши за собою двері.

Айдаго пішов назад дорогою, якою вони прийшли, тягнучи Сіону за руку. Вона спотикнулася, потім пристосувалася до його кроків і вивільнилася із затиску.

— Він подумав, що я Рибомовка, — промовила Сіона.

— Звичайно. Ти така, як вони. — Він глянув на неї. — Чого не сказала мені, що Ірті була Рибомовкою?

— Я не думала, що це важливо.

— Ох.

— Так вони й зустрілися.

Вони дісталися до перехрестя з вулицею, що вела до площі. Айдаго повернув у протилежному від площі напрямку, енергійно покрокував до краю села, туди, де воно зливалося з садами й городами. Дункан був настільки шокований, що нічого не чув і не бачив. Його свідомість сахалася від надміру інформації, яку не могла засвоїти.

Низька стіна перегородила йому дорогу. Він переліз через неї, почув, як за ним поспішає Сіона. Дерева довкола них були обсипані цвітом — білі квітки з оранжевою серцевиною, у яких трудилися темно-коричневі комахи. Повітря було сповнене дзижчанням комах і запахом квітів. Це нагадало Айдаго квіткові джунглі на Каладані.

Зупинився, діставшись вершини пагорба, де міг обернутися і глянути вниз, на чепурний прямокутник Ґойґоа. Дахи були пласкими й чорними.

Сіона сіла на густу траву й обхопила руками коліна.

— Це не те, що ти задумала, так? — спитав Айдаго.

Вона похитала головою, він зрозумів, що дівчина от-от заплаче.

— Чому ти так його ненавидиш? — спитав Дункан.

— Ми позбавлені власного життя!

Айдаго глянув униз, на сільце.

— Багато таких сіл?

— Уся Хробача Імперія!

— А що в цьому поганого?

— Нічого, коли це те, чого хочеш.

— Кажеш, це все, що він дозволяє?

— Так, кілька ярмаркових міст… Онн. Мені казали, що навіть планетарні столиці — це лише великі села.

— І ще раз спитаю: а що в цьому поганого?

— Це в’язниця!

— То їдь із неї!

— Куди? Як? Думаєш, ми можемо просто сісти на корабель Гільдії та вирушити деінде, куди захочемо? — Вона вказала вниз на Ґойґоа — на околиці виднівся ’топтер, біля якого на траві сиділи Рибомовки. — Наші наглядачки не дозволять нам від’їхати!

— Самі ж вони від’їжджають, — сказав Айдаго. — Вирушають, куди хочуть.

— Куди їх пошле Хробак!

Вона притисла обличчя до колін і промовила приглушеним голосом:

— Як це було за давніх днів?

— Інакше, часто дуже небезпечно. — Він озирнувся довкола, оббіг поглядом стіни, що оточували пасовиська, сади й городи. — Тут, на Дюні, не існувало жодних уявних ліній, які вказували б на межі земельних володінь. Це все було Герцогством Атрідів.

— Крім фрименів.

— Так. Але вони знали, часткою чого є — території по цей бік укріплень… або по той бік, де пательня біліє, коли її просто поставити на пісок.

— Вони могли йти, куди захочуть!

— До певних меж.

— Дехто з нас сумує за пустелею.

— Ви маєте Сар’єр.

Вона підняла голову, глянула на нього.

— Це такий клаптик!

— П’ятнадцять сотень кілометрів на п’ятсот — це не клаптик.

Сіона підвелася.

— Ти питав Хробака, чому він так нас обмежує?

— Мир Лето, Золотий Шлях, що має гарантувати нам виживання. Так він каже.

— Знаєш, що він казав моєму батькові? Я шпигувала за ними, як була дитиною. Я його чула.

— І що він казав?

— Казав, що убезпечує нас від більшості криз, аби обмежити наші формувальні сили. Казав: «Люди мусять перетерпіти недугу, але я сам тепер недуга. Боги можуть стати недугами». Він так і сказав, Дункане. Хробак — це хвороба!

Айдаго не сумнівався в точності фрази, проте ці слова його не розворушили. Натомість подумав про Корріно, якого йому веліли вбити. Недуга. Корріно, потомок Родини, що колись правила Імперією, виявився м’якотілим огрядним чоловіком середнього віку, який прагнув влади та влаштовував змови заради прянощів. Айдаго наказав Рибомовці його вбити. Це викликало в Монео купу розпитувань.

— Чому ви не вбили його самі?

— Я хотів подивитися, якими себе покажуть Рибомовки.

— І якими вони, на вашу думку, себе показали?

— Ефективними.

Проте смерть Корріно викликала в Айдаго почуття нереальності. Товстий малий чоловічок, що лежав у калюжі власної крові, нічим не примітна тінь серед нічних тіней пласкам’яної вулиці. Це було нереальним. Айдаго пам’ятав слова Муад’Діба: «Розум нав’язує ті рамки, які називає “дійсністю”. Ці арбітральні рамки мають тенденцію ставати цілковито незалежними від того, про що звітують наші чуття». Яка ж дійсність рухала Владикою Лето?

Айдаго глянув на Сіону, що стояла на тлі саду та зелених пагорбів Ґойґоа.

— Ходімо спустимося до села та знайдемо наші квартири. Я хотів би побути сам.

— Рибомовки помістять нас в одній квартирі.

— З ними?

— Ні, нас двох. Причина доволі проста. Хробак хоче спарувати мене з великим Дунканом Айдаго.

— Я сам вибираю собі партнерок, — буркнув Айдаго.

— Певна, що одна з наших Рибомовок не тямилася б від щастя, — сказала Сіона. Відвернулася від нього й рушила вниз схилом пагорба.

Айдаго якусь мить стежив за нею. Гнучке молоде тіло погойдувалося, наче гілки садових дерев на вітрі.

— Я йому не жеребець, — пробурмотів Айдаго. — Він мусить це зрозуміти.