Бог-Імператор Дюни

* * *

Лето з терплячою ретельністю готувався до зустрічі сам на сам із Сіоною. Вони мали побачитися вперше з того часу, як її відправили до школи Рибомовок у Фестивальному Місті. Лето сказав Монео, що стрінеться з нею в Малій Цитаделі, висотній вежі, збудованій у центральному Сар’єрі. Вибрав її, щоб забезпечити огляд старого, нового й місць посередині. Доріг до Малої Цитаделі не було. Гості прилітали туди ’топтерами. Лето потрапляв у те місце наче завдяки чарам.

На початку свого панування Лето власноруч за допомогою іксіанських машин прокопав таємний тунель під Сар’єром до вежі. Усю роботу виконав сам. За тих часів кілька диких піщаних хробаків ще мандрували пустелею. Він облицював тунель масивними плитами з розплавленого кременю, а в зовнішніх стінах розмістив численні бульбашки води, щоб відігнати хробаків. Тунель був розрахований на його максимальний зріст і розміри Королівського Повозу, які тоді він бачив лише у видіннях. Рано-вранці, ще до світанку того дня, коли він мав зустрітися з Сіоною, Лето спустився до крипти й наказав своїм вартівницям, щоб ніхто його не турбував. З’їхав на своєму повозі одним із темних спусків крипти, звідти потрапив у таємний портал і менше ніж за годину з’явився біля Малої Цитаделі.

Одною з його насолод було виходити самому на пісок. Без повозу. Пересуватися лише за допомогою свого тіла предчерва. Пісок дарував розкішні відчуття. Тепло його переходу крізь дюни при першому денному світлі здіймало пару, а пара змушувала продовжувати рух. Лето зупинився тільки тоді, коли побачив відносно суху заглибину приблизно за п’ять кілометрів від вежі. Він ліг у її центрі, хоч довкола була неприємна волога від роси, а тіло простяглося вздовж довгого затінку вежі, що височіла на схід від нього, за дюнами.

З відстані трикілометрова вежа нагадувала немислиму голку, що проколює небо. Лише натхненна суміш наказів Лето й фантазії іксіан змогла реалізувати таку конструкцію. Вежа в сто п’ятдесят метрів діаметром стояла на фундаменті, що заглиблювався в пісок на стільки ж кілометрів, на скільки вежа здіймалася над ним. Магія пласталі та надлегких сплавів робила будівлю стійкою при найсильніших вітрах і невразливою до абразивної дії піску.

Лето так тішився цим місцем, що обмежив візити сюди, склавши довгий список особистих правил, які мали бути виконані. Правила додано до «Великої Необхідності».

На ті кілька хвилин, що він лежав тут, міг скинути тягар Золотого Шляху. Монео, добрий і надійний Монео, простежить, щоб Сіона прибула відразу ж після сутінків. Лето мав цілий день на відпочинок і міркування, на розваги та вдавання, наче він ні про що не турбується, на шалене поглинання сирої поживи з землі, якому він не міг віддатися ні в Онні, ні в Цитаделі. Там він мусив обмежуватися скрадливим закопуванням у вузькі коридори, де лише пророча обережність утримувала його від зіткнення з водяними западинами. Натомість тут він міг мчати по піску й крізь пісок, живитись і збільшувати сили.

Пісок тріщав під ним, коли він качався і вигинав тіло, дістаючи суто тваринне задоволення. Відчував, як відновлюється його хробаче «я», електризованими поколюваннями посилаючи крізь тіло сигнали здоров’я.

Сонце стояло високо над горизонтом, рисуючи золоту лінію по схилу вежі. Повітря дихало гіркою курявою і запахом рослин-колючок, що вбирали ранкову росу. Спершу обережно, тоді сміливіше він почав описувати кола довкруг вежі, думаючи при цьому про Сіону.

Не можна далі зволікати. Сіону слід випробувати. Монео знав це так само добре, як і Лето.

Саме цього ранку Монео сказав:

— Владико, у ній приховується страшний потяг до насилля.

— У неї початки адреналінової залежності, — відповів Лето. — Влаштуймо їй зав’язку. Час холодної індички[6].

— Холодної кого, Владико?

— Це такий давній вислів. Означає, що її слід забрати до цілковито іншого довкілля. Вона мусить пройти крізь неуникний шок.

— Ох… Я розумію.

Як відчув Лето, цього разу Монео справді зрозумів, бо колись сам пережив час холодної індички.

— Молодь загалом неспроможна ухвалювати тяжкі рішення, крім випадків, коли вони пов’язані з безпосереднім насиллям і, як наслідок, різким припливом адреналіну, — пояснив Лето.

Монео мовчки розмірковував, тоді сказав:

— Це велика небезпека.

— Це і є те насилля, яке ти вбачаєш у Сіоні. Його можуть набратися і літні люди, але молодь занурюється в нього з головою.

Кружляючи довкола вежі під дедалі палючішим денним світлом, насолоджуючись відчуттям піску, що висихав на сонці, Лето думав про цю розмову. Уповільнив рух по піску. Вітер з-позаду нього приносив до людських ніздрів випущений кисень і запах паленого кременю. Він глибоко втягнув повітря, здіймаючи свою величезну свідомість на новий рівень.

Цей підготовчий день мав численні цілі. Він думав про майбутню зустріч, як древній тореадор про першу перевірку рогатого противника. Сіона мала свої «роги», хоч Монео неодмінно впевниться, щоб вона не принесла із собою фізичної зброї. Лето мусив бути певним, що він знає всі сильні й слабкі риси Сіони. Він повинен зробити її піддатливою, наскільки це можливо. Її слід підготувати до випробування, ослабивши психічні мускули вміло всадженими піками.

Невдовзі після полудня, коли його хробаче «я» наситилося, Лето повернувся до вежі, знову виповз на повіз і піднявся на силових підвісках на саму її вершину, до порталу, що відкривався лише за його наказом. Решту дня лежав в орлиному гнізді, роздумуючи й замишляючи.

Тріпотіння крил орнітоптера, що зашелестіли в повітрі відразу ж після сутінків, сигналізувало про прибуття Монео.

«Вірний Монео».

На наказ Лето з його гнізда висунувся виступ для посадки. ’Топтер ковзнув на нього, склавши крила. Обережно сів. Лето дивився крізь загуслу темряву. З’явилася Сіона й кинулася в його бік, боячись необгородженої висоти. Мала на собі білу накидку поверх чорного однострою без знаків розрізнення. На мить зупинилася й озирнулася, заходячи до вежі, а тоді перевела увагу на масивне тіло Лето, що чекав на повозі майже в центрі кімнати. ’Топтер здійнявся і відлетів у темряву. Лето залишив виступ висуненим, а портал відкритим.

— По той бік вежі є балкон, — сказав він. — Ходімо туди?

— Навіщо?

У голосі Сіони чулася сама лише підозра.

— Мені казали, що там приємна прохолода, — відповів Лето. — Справді, підставивши обличчя бризові, я відчуваю на щоках холодок.

Цікавість змусила її наблизитися до нього.

Лето закрив за нею портал.

— Нічний краєвид з балкона чудовий.

— Чому ми тут?

— Бо тут ніхто не зможе нас підслухати.

Лето повернув повіз і тихо пересунув його на балкон. Слабеньке приховане освітлення в кімнаті показало їй його рух. Він почув, як вона йде слідом.

Балкон напівкільцем оточував південно-східну арку вежі, на висоті грудей його з кінця в кінець оббігала мереживна балюстрада. Сіона підійшла до балюстради й перевела погляд на відкритий простір.

Лето відчув вразливість її чекання. Слід було сказати щось таке, що могла почути лише вона. Хай що б це було, вона має слухати й відповідати, керуючись власними глибинними мотивами. Лето глянув їй над головою, у бік кромки Сар’єру, де рукотворна межова стіна стала низькою рівною лінією, ледь помітною при світлі Першого місяця, що здіймався над обрієм. Його посилений зір розгледів далекий рух валки з Онна, тьмяний блиск світелок на возах, що їх тягли тварини, долаючи високу дорогу до села Табур.

Він міг викликати в пам’яті образ села, що вгніздилося серед рослин на вологому обширі вздовж внутрішнього підніжжя стіни. Музейні фримени вирощували там фінікові пальми, високі трави, навіть сади, плоди з яких вимінювали. Не те що за давніх часів, коли будь-яке заселене місце, навіть крихітна котловина з кількома низенькими рослинами, що живилися з єдиної цистерни й вітрової пастки, могло здаватися благодатним супроти відкритих пісків. Село Табур було багатоводним раєм порівняно з Січчю Табр. Усі мешканці сучасного села знали, що відразу ж за межовою стіною Сар’єру довгою рівною лінією тече на південь річка Айдаго, яка зараз виблискує сріблом у місячному сяйві. Музейні фримени не могли вибратися зсередини на прямовисну стіну, але знали, що вода там є. Земля теж це знала. Якщо мешканець села Табур прикладав вухо до ґрунту, земля промовляла звуком далекої бистрини.

Лето подумав, що вздовж межової стіни літатимуть нічні птахи, створіння, які на іншій планеті жили б у сонячному світлі. Дюна наклала на них свої еволюційні чари, і вони досі жили на ласці Сар’єру. Лето бачив, як птахи вирисовують тьмяні тіні на воді, а коли занурюються у воду, з’являються брижі, які річка несе геть.

Навіть із цієї відстані Лето відчував потугу далекої води, щось могутнє з його минулого, що віддалялося від нього, ніби течія, яка пливла на південь, до країни ферм і лісів. Вода шукала собі дорогу крізь округлі пагорби, уздовж кордонів пишного рослинного життя, що замінило собою всю пустелю Дюни, крім цього останнього клаптика, цього Сар’єру, цієї святині давнини.

Лето згадав гуркіт і поштовхи іксіанських машин, які прокладали водне річище через ландшафт. Здавалося, що це було зовсім недавно, понад три тисячі з хвостиком літ тому.

Сіона ворухнулася й озирнулася на нього, проте Лето мовчав, його увага зосереджувалася поза нею. Над горизонтом світило блідо-бурштинове сяйво, віддзеркалення міста на далеких хмарах. З його напрямку й відстані Лето розпізнав, що це місто Волпорт, перенесене в тепліший клімат, далеко на південь від колишнього свого суворого розміщення під холодним сонцем півночі з його низьким косим промінням. Блиск міста був наче вікно до його минулого. Він відчув, як пучок цього світла вдаряє в груди, продираючись крізь товсту лускувату оболонку, що замінила людську шкіру.

«Я вразливий», — подумав Лето.

Та все-таки знав, що він господар цього місця. А планета — його господар.

«Я її частка».

Він поглинав її необроблений ґрунт, відкидаючи тільки воду. Його людський рот і легені зменшили свої дихальні функції, яких вистачало лише на те, щоб утримати при житті рештки людського організму… і розмовляти.

Лето озвався до Сіони, яка стояла до нього спиною:

— Я люблю говорити. Боюся дня, коли вже буду неспроможним розмовляти.

Вона дещо недовірливо обернулась і глянула на нього в місячному світлі. У виразі обличчя читалася неприхована огида.

— Згоден, що багатьом людям я здаюся потворним чудовиськом, — сказав він.

— Чому я тут?

«Просто з мосту!» Відразу перейшла до справи. Лето подумав, що така риса була притаманна більшості Атрідів. Саме її він сподівався зберегти в їхньому потомстві. Вона свідчила про сильне внутрішнє почуття самобутності.

— Я мушу довідатися, що зробив з тобою Час, — промовив він.

— Навіщо вам це?

«У її голосі є трохи страху, — подумав він. — Гадає, що я допитуватиму її про той невеликий бунт та імена її вцілілих товаришів».

Доки він мовчав, вона сказала:

— Хочете мене вбити, як убили моїх друзів?

«Отже, вона чула про сутичку біля Посольства. І вважає, що я знаю все про її минулу бунтівничу діяльність. Її навчив цього Монео, бодай його! Що ж… я міг би зробити так само на його місці».

— Ви справді Бог? — запитала вона. — Не розумію, чому мій батько в це вірить.

«Вона сумнівається, — подумав він. — Я маю простір для маневру».

— Визначення змінні, — сказав Лето. — Для Монео я Бог… і це правда.

— Колись ви були людиною.

Його почали тішити її інтелектуальні здібності. Мала ту мисливську цікавість, що була характерною ознакою Атрідів.

— Ти цікавишся мною, — промовив він. — Я такий самий. Я цікавлюся тобою.

— Чому ви вважаєте, що я цікавлюсь?

— Коли ти була дитиною, то дуже пильно за мною стежила. Цієї ночі я бачу те саме у твоїх очах.

— Так, я міркую, як це — бути вами.

Якусь мить він вивчав її. Місячне світло рисувало тіні під очима, приховуючи їх. Він міг уявити, що її очі були цілковито синіми, як його власні, із синявою залежності від прянощів. Завдяки цій уяві Сіона раптом нагадала йому давно померлу Ганіму. Ця схожість була в обрисі її обличчя, у посадці очей. Ледь не сказав цього Сіоні, та передумав.

— Ви їсте людську їжу? — спитала Сіона.

— Довгий час після накладання форелевої шкіри я відчував порожнечу в шлунку, — сказав він. — Час від часу намагався їсти. Мій шлунок найчастіше відкидав їжу. Форелеві війки поширилися майже по всьому людському тілі. Їжа стала обтяжливою. Тепер я споживаю лише сухі субстанції, інколи вони містять дрібку прянощів.

— Ви… їсте меланж?

— Інколи.

— Але ви вже не відчуваєте людського голоду?

— Цього я не казав.

Вона глянула на нього, чекаючи.

Лето захоплювався її манерою ставити безмовні питання. Мала блискучий розум і багато навчилася за своє коротке життя.

— Шлунковий голод був чорним відчуттям, болем, який я не міг утамувати, — промовив він. — Тоді я бігав, бігав, як шаленець, крізь дюни.

— Ви… бігали?

— За тих часів мої ноги були непропорційно довгими порівняно з тілом. Я міг цілком вільно рухатися. Але голодний біль мене ніколи не покидав. Думаю, що це голод за втраченою людяністю.

Бачив у ній зародження мимовільної симпатії, допитливості.

— Ви все ще відчуваєте цей… біль?

— Лише як легку печію. Це один із виявів остаточної метаморфози. За кількасот років я повернуся під пісок.

Він бачив, як вона стисла опущені руки в кулаки.

— Навіщо? — запитала Сіона. — Навіщо ви це робите?

— Ця зміна не така вже й погана. Сьогодні, наприклад, було досить приємно. Я почувався цілком задоволеним.

— Є зміни, яких ми не бачимо, — сказала вона. — Знаю, що мусять бути. — Розтисла руки.

— Мої зір і слух стали напрочуд гострими, але я втратив чуття дотику. Крім обличчя, не відчуваю речей, як колись. Сумую за цим.

Він знову зауважив мимовільне співчуття, прагнення до емпатичного розуміння. Вона хотіла знати!

— Коли живеш так довго, — промовила Сіона, — як відчувається плин часу? Чи з бігом літ він не прискорюється?

— Це дивна річ, Сіоно. Інколи мій час мчить, інколи повзе.

Поступово в розмові Лето пригашував замасковане освітлення свого гнізда, присуваючи повіз ближче до Сіони. Тоді вимкнув його повністю. Зостався тільки місяць. Передня частина повозу виступала на балкон, а обличчя Лето було всього за два метри від Сіони.

— Батько розповідав мені, — промовила вона, — щó ви старші, то повільніший ваш час. Це ви йому сказали?

«Перевіряє мою правдивість, — подумав він. — Отже, вона не правдомовиця».

— Усе відносно, але порівняно з людським відчуттям часу це правда.

— Чому?

— Це пов’язано з тим, чим я стану. При кінці час для мене зупиниться і застигне, наче перлина, заморожена в кризі. Мої нові тіла розпорошаться, кожне з прихованою в них перлинкою.

Вона обернулася і відвела очі, вдивляючись у пустелю. Далі говорила, не глядячи на нього.

— Розмовляючи так з вами в темряві, я майже забуваю, хто ви.

— Саме тому я й вибрав цю годину для нашої зустрічі.

— А місце?

— Це останнє місце, де я можу почуватися як удома.

Сіона відвернулася від балюстради, сперлася на неї, знову глянула на нього.

— Я хотіла б вас побачити.

Він увімкнув усе освітлення гнізда, включно з різкими білими кулями вздовж покрівлі з зовнішнього краю балкона. Коли світло засяяло, прозора перегородка іксіанської роботи висунулася зі стінних ніш і запечатала балкон за Сіоною. Вона відчула цей рух позаду себе, і він застав її зненацька. Однак кивнула, наче на знак розуміння. Подумала, що це захист від нападу. Насправді ні. Перегородка лише стримувала вологих нічних комах.

Сіона вдивлялася в Лето, пробігаючи поглядом по його тілу, затримуючись на цурпалках, що були колись його ногами, вивчаючи руки та долоні, а потім обличчя.

— Ваша офіційна історія розповідає, що всі Атріди походять від вас і вашої сестри Ганіми, — сказала вона. — Усна історія з цим не погоджується.

— Усна історія правдива. Вашим предком був Харк аль-Ада. Гані та я лише називалися подружжям, це мало на меті консолідувати владу.

— Як ваш шлюб з цією іксіанкою?

— Це інше.

— У вас будуть діти?

— Я ніколи не міг мати дітей. Вибрав метаморфозу ще до того, як це стало можливим.

— Ви були дитиною, а тоді, — вона вказала, — це?

— І жодного проміжного періоду.

— Як дитина знала, що вибирати?

— Я був одним із найстарших дітей, яких будь-коли бачив світ. Другою такою дитиною була Гані.

— Ця історія про ваші предківські пам’яті!

— Правдива. Ми всі тут. Невже Усна історія не погоджується?

Вона різко крутнулася, повернувшись до нього напруженою спиною. Лето ще раз виявив, як його чарує цей людський жест: відкидання, поєднане з вразливістю. За мить вона повернулася і зосередилася на рисах його обличчя, схованого в складках каптура.

— У вас зовнішність Атрідів, — сказала Сіона.

— Я здобув її так само чесно, як і ти.

— Ви такі старі… чому ваше обличчя не поморщене?

— Жодна моя людська частка не старіє нормальним чином.

— І це тому ви зробили таке з собою?

— Щоб тішитися довгим життям? Ні.

— Не знаю, як хтось міг зробити такий вибір, — пробурмотіла вона. Тоді голосніше: — Ніколи не знати кохання…

— Клеїш дурня! — відповів він. — Маєш на увазі не кохання, а секс.

Вона знизала плечима.

— Думаєш, найстрашнішою була відмова від сексу? Ні, найбільшою втратою стало дещо інше.

— Що? — неохоче спитала вона, видаючи цим, як глибоко він її вразив.

— Я не можу ходити між своїми послідовниками так, щоб це зосталося для них непоміченим. Я вже не один із вас. Любов? Багато людей любить мене, але мої обриси тримають нас нарізно. Ми розділені, Сіоно, розділені прірвою, через яку жодна людина не посміє перекинути міст.

— Навіть ваша іксіанка?

— Так, вона б це зробила, якби могла, але не може. Вона не Атрідка.

— Ви хочете сказати, що я… могла б? — Приклала палець до грудей.

— Якби довкола було достатньо піщаних форелей. На жаль, усі вони стали облямівкою мого тіла. Але якби я помер…

У відповідь вона з тупим жахом захитала головою.

— Усна історія докладно це описує, — сказав він. — А ми не сміємо забувати, що ти віриш Усній історії.

Вона далі хитала головою.

— У цьому немає жодної таємниці, — промовив він. — Перші моменти трансформації критичні. Твоя свідомість мусить одночасно спрямуватися всередину й назовні, поєднавшись із Нескінченністю. Я можу забезпечити тебе достатньою кількістю меланжу, аби досягти цього. Прийнявши цю частку прянощів, зможеш пережити перші жахливі хвилини… і всі інші.

Вона нестримно задрижала, не відводячи погляду від його очей.

— Ти знаєш, що я кажу правду, так?

Вона кивнула й, не перестаючи дрижати, глибоко вдихнула, тоді спитала:

— Навіщо ви це зробили?

— Альтернатива була б іще страшнішою.

— Яка альтернатива?

— З часом зможеш дізнатися. Монео зміг.

— Ваш клятий Золотий Шлях!

— Аж ніяк не клятий. Цілком святий.

— Думаєте, я дурна й не зможу…

— Думаю, тобі бракує досвіду. Зате ти маєш величезні можливості, про потенціал яких навіть не здогадуєшся.

Вона тричі глибоко вдихнула, опанувала себе, а потім спитала:

— Якщо ви не можете мати близькості з іксіанкою, то що…

— Дитино, чому ти вперто не хочеш зрозуміти? Річ не в сексі. До Хві я не мав пари. Не було інших таких, як я. У всій космічній порожнечі я був сам-один.

— Вона як… ви?

— Так було задумано. Так її зробили іксіани.

— Зробили її…

— Не будь геть дурною! — відрізав він. — Вона за своєю суттю пастка для бога. Навіть жертва не може її відкинути.

— Чому ви кажете це мені? — прошепотіла Сіона.

— Ти вкрала дві копії моїх журналів, — відповів він. — Ти прочитала переклад Гільдії і вже знаєш, як можна мене піймати.

— Ви знали?

З її пози він бачив, як до неї повертається відвага, почуття власної сили.

— Ну звичайно, — відповіла сама на своє запитання.

— Це була моя таємниця, — промовив він. — Не можеш уявити, скільки разів я любив близьку людину й бачив, як ця людина вислизає від мене… як зараз вислизає твій батько.

— Ви любите… його?

— І я любив твою матір. Інколи вони відходять швидко, інколи повільно й болісно. Щоразу це розбиває мене на друзки. Можу вдавати бездушного, можу ухвалювати необхідні рішення, навіть смертельні, але не можу уникнути страждання. Довгий-довгий час — викрадені журнали правдиво про це розповідають — це була єдина емоція, яку я знав.

Він бачив вологу в її очах, але лінія щелепи свідчила про рішучу лють.

— Ніщо з цього не дає вам права на правління.

Лето стримав усмішку. Нарешті вони дійшли до коренів Сіониного бунту.

«Яким правом? Де законність мого правління? Чи, накидаючи їм своє правління силою зброї в руках Рибомовок, я справедливий стосовно еволюційної тяги людства? Я знаю всю цю революційну пісню, пастку з балаканини й гучних фраз».

— Ти ніяк не побачиш власної збунтованої руки в силі, якою я володію, — сказав він.

Її юність не могла оминути цього моменту.

— Я ніколи не обирала вас правителем.

— Але ти мене зміцнюєш.

— Як?

— Протиставляючись мені. Я відточив свої кігті на таких, як ти.

Вона мимоволі кинула погляд на його руки.

— Словесний зворот, — сказав він.

— Нарешті я вас дістала, — промовила вона, почувши в його голосі та інтонації різкий гнів.

— Ти мене не дістала. Ми родичі й можемо відверто, по-родинному, розмовляти. Насправді я маю куди більше підстав боятися тебе, ніж ти мене.

Це змусило її розгубитися, але тільки на мить. Він бачив, як віра напружила її плечі, а потім з’явилися сумніви. Вона опустила підборіддя і знизу вгору зиркнула на нього.

— Чого в мені може боятися великий Бог Лето?

— Твого сліпого насилля.

— Хочете сказати, що ви фізично вразливі?

— Я більше тебе не попереджатиму, Сіоно. Існують межі словесних ігор, в які я гратиму. Ти й іксіани знаєте, що саме ті, кого я люблю, фізично вразливі. Невдовзі про це знатиме більша частина Імперії. Це така інформація, яка швидко розповсюджується.

— І всі питатимуть про законність вашого правління!

У її голосі звучала радість, що збудило в Лето раптовий гнів. Тяжко було стримати це почуття. Таких людських емоцій він не терпів. Зловтішання! Минув певний час, перш ніж він зважився відповісти. Вирішив розтяти її оборону у вразливій точці, яку вже розгледів.

— Я правлю на підставі права самотності, Сіоно. Моя самотність — це частково свобода, частково рабство. Вона підказує, що я не можу бути куплений жодною людською групою. Моє рабство у вас каже, що я мушу служити вам усім найкраще, як зумію.

— Проте іксіани вас піймали!

— Ні. Дали мені дар, який мене посилить.

— Він вас ослабить!

— І це теж, — визнав він. — Але могутніші сили все ще мені підкоряються.

— Ох, так, — кивнула вона. — Я це розумію.

— Ти цього не розумієш.

— Я певна, що в такому разі ви мені поясните, — піддражнила Сіона.

Він заговорив так тихо, що вона мусила схилитися до нього, аби почути:

— Ніде інде не існує того, хто міг би закликати мене до чого-небудь — до поділу влади, до компромісу, навіть до найлегшого початку іншого правління. Я такий єдиний.

— І навіть ця іксіанка не може…

— Вона настільки схожа на мене, що не ослабила б мене в такий спосіб.

— Але коли на іксіанське Посольство напали…

— Я все ще можу роздратуватися через дурість, — сказав він.

Вона спідлоба похмуро глянула на нього.

Лето подумав, що при такому освітленні це гарний жест, цілком ненавмисний. Знав, що змусив її замислитися. Був певен — раніше вона ніколи не міркувала про те, що права можуть бути наслідком унікальності.

Він відповів на її мовчазну похмурість:

— Ніколи досі не було такого правління, як моє. Ніколи у всій нашій історії. Я відповідаю лише перед самим собою, вимагаючи повної плати за те, чим я пожертвував.

— Пожертвував! — глузливо сказала вона, але він почув у її голосі сумніви. — Кожен деспот каже щось схоже. Ви відповідаєте лише перед самим собою!

— Наслідком цього є те, що обсяг моєї відповідальності охоплює кожну живу істоту. Я стеріг вас протягом усіх цих часів.

— Яких часів?

— Часів, які могли бути і яких уже не буде.

Він розгледів у ній нерішучість. Вона не вірила своїм інстинктам, своєму нетренованому пророчому хисту. Може, час від часу вона робила стрибки передбачень, як сталося, коли забрала його журнали, але мотивація губилася в одкровеннях, що йшли слідом.

— Мій батько каже, що ви можете бути дуже хитромудрим у словах, — промовила вона.

— І йому слід це знати. Але існує знання, яке можна здобути лише через співучасть у ньому. Не можна навчитися цього, просто стоячи осторонь, дивлячись і розмовляючи.

— Саме це він і мав на увазі, — сказала вона.

— Ти маєш цілковиту рацію, — погодився він. — Це нелогічно. Однак це світло, око, яке може бачити, але не бачить себе самого.

— Я втомилася від розмови, — промовила вона.

— Я теж. — І подумав: «Я достатньо побачив, достатньо зробив. Вона навстіж відкрита своїм сумнівам. Які вони вразливі у своєму невіданні!»

— Ви ні в чому мене не переконали, — заявила вона.

— Це не було метою нашої зустрічі.

— Що ж було метою?

— Перевірка, чи ти готова до випробування.

— Випробування… — Вона трохи схилила голову набік і зиркнула на нього.

— Не грай переді мною святу простоту, — промовив він. — Монео тобі розповів. А я кажу, що ти готова!

Вона спробувала ковтнути слину, тоді сказала:

— Що це за…

— Я послав по Монео, щоб він повернув тебе до Цитаделі, — перебив він. — Коли зустрінемося знову, довідаємося, з якого тіста ти насправді зліплена.