Мусите пам’ятати, що за внутрішньою вимогою я можу мати експертний висновок про все, відоме з нашої історії. Це сховище енергії, з якого я черпаю, звертаючись до воєнної ментальності. Якщо ви не чули крику та стогону поранених і вмирущих, то нічого не знаєте про війну. Я чув так багато цих криків, що вони мене переслідують. Я сам кричав після бою. У кожній епосі я зазнавав ран — від кулаків, палиць і каменів, від обсадженого мушлями дрюка й бронзового меча, від булави та гармати, від стріл і лазерострілів, від безмовної задухи атомного пилу, від біологічної зброї, що змушує язик чорніти, а легені тонути, від швидкої вогненної лави й тихої дії повільних отрут… більше, ніж я можу розповісти! Я бачив і пізнав їх усіх. Тим, хто сміє питати, чому я поводжуся так, а не інакше, відповідаю: з моїми спогадами я не можу зробити нічого іншого! Я не боягуз і колись був людиною.
Теплої пори року, коли сателітарні контролери погоди мусили змагатися з вітрами, що віяли з великих морів, на околицях Сар’єру ввечері часто йшли дощі. Несподіваний дощ застав Монео, що повертався з однієї із регулярних інспекцій периметра Цитаделі. Коли він дістався сховку, уже споночіло. Біля південних воріт вартівниця-Рибомовка допомогла йому вибратися з промоклого плаща. То була сильна кремезна жінка з квадратним обличчям — саме таким Лето віддавав перевагу, набираючи Варту.
— Ці кляті погодні контролери слід привести до ладу, — сказала вона, віддаючи йому мокрий плащ.
Монео подякував коротким кивком, а тоді рушив угору до свого помешкання. Усі вартівниці-Рибомовки знали нехіть Бога-Імператора до вологи, але жодна з них не бачила того, що Монео.
«Це Черв ненавидить воду, — подумав Монео. — Шай-Хулуд тужить за Дюною».
У своєму помешканні Монео витерся і перевдягнувся в сухе, перш ніж спуститися до крипти. Не було сенсу витягати назовні неприязнь Черва до вологи. Зараз йому була потрібна нічим не скаламучена розмова про паломництво в недалекому майбутньому до Фестивального Міста Онна.
Ліфт спускався вниз, Монео сперся спиною об стіну. Його відразу ж заполонила втома. Знав, що вже кілька днів недосипав, і не було видно просвітку. Заздрив очевидній незалежності Лето від потреби сну. Здавалося, Богу-Імператору вистачало кількох годин перепочинку на місяць.
Запах крипти й зупинка ліфта струснули Монео, вивівши його з напівдрімоти. Розплющив очі й глянув на Бога-Імператора, що стояв на повозі в центрі великого покою. Монео зібрався і рушив довгою знайомою дорогою до страхітливої присутності. Як він і очікував, Лето видавався бадьорим. Принаймні це було добрим знаком.
Лето почув наближення ліфта й побачив, як прокинувся Монео. Чоловік мав утомлений вигляд, і це було зрозуміло. Паломництво до Онна було вже от-от — з усім виснажливим прийомом гостей з інших планет, ритуалом із Рибомовками, новими послами, змінами в Імперській Варті, відставками й призначеннями, а зараз ще й новий гхола, Дункан Айдаго, мав долучитися до рівної роботи Імперського апарату. Монео займався дедалі більшою громадою дрібних справ, а його вік давав про себе знати.
«Зажди-но, — подумав Лето. — Через тиждень після нашого повернення з Онна Монео виповниться сто вісімнадцять».
Монео міг би прожити кілька разів по стільки, якби приймав прянощі, але він відмовився. Лето не сумнівався щодо причин його вибору. Монео ввійшов у той особливий стан, коли людина прагне смерті. Барився лише для того, щоб побачити, як Сіона вступить до Королівської Служби і стане новою директоркою Спільноти Рибомовок.
«Мої гурії», як називав їх Малкі.
І Монео знав, що Лето має намір поєднати Сіону з Дунканом. Час настав.
Монео зупинився за два кроки від повозу й глянув угору на Лето. Щось у його очах нагадало Лето обличчя поганського жерця з терранських часів, майстерного молільника в знайомому храмі.
— Владико, ви провели багато годин, спостерігаючи за новим Дунканом, — промовив Монео. — Чи тлейлаксу не зіпсували його клітин або психіки?
— Він неосквернений.
Монео глибоко зітхнув, здригнувшись. У цьому зітханні не було полегшення.
— Ти проти використання його як плідника? — спитав Лето.
— Мені дивно думати про нього як свого предка й водночас батька потомків.
— Але ж це дає мені можливість поновного схрещення між давнішою людською формою і теперішніми витворами моєї розплідної програми. Сіона на двадцять одне покоління віддалена від попереднього такого схрещення.
— Я не можу зрозуміти мети. Дункани повільніші й менш чуйні, ніж будь-хто з вашої Варти.
— Я прагну не доброго відокремленого пагона, Монео. Невже ти думаєш, що я не усвідомлюю геометричної прогресії, продиктованої законами, які керують моєю розплідною програмою?
— Я бачив вашу розплідну книгу, Владико.
— Тоді ти знаєш, що я відслідковую рецесиви й усуваю їх. Мій клопіт — це ключові генетичні домінанти.
— А мутації, Владико? — У голосі Монео була лукава нотка, яка змусила Лето уважно подивитися на чоловіка.
— Не будемо це обговорювати, Монео.
Лето стежив за тим, як Монео обачно ховається у свою шкаралупу.
«Який він украй вразливий на мої настрої, — подумав Лето. — Вірю, що має деякі мої здібності, хоч вони й працюють на підсвідомому рівні. Судячи з його питання, може навіть підозрювати, чого ми добилися в особі Сіони».
Аби перевірити це, Лето сказав:
— Мені ясно, що ти ще не розумієш, чого я сподіваюся досягти у своїй розплідній програмі.
Монео прояснів.
— Мій Владика знає, що я намагаюся збагнути її правила.
— У довготривалій перспективі закони є тимчасовими, Монео. Не існує чогось такого, як керована правилами творчість.
— Але ж, Владико, ви самі казали про закони, які керують вашою розплідною програмою.
— Що я тобі тільки-но сказав, Монео? Намагатися знайти правила творчості — однаково що намагатися відділити розум від тіла.
— Але ж певна еволюція проходить, Владико! Я знаю це по собі!
«Він знає це по собі! Любий Монео. Підійшов зовсім близько».
— Чому ти завжди прагнеш лише еволюційних тлумачень, Монео?
— Я чув, як ви казали про трансформаційну еволюцію, Владико. Така наліпка на вашій книзі. Але що ж із несподіванками…
— Монео! Правила змінюються з кожною несподіванкою.
— Владико, чи ви не маєте на гадці покращити людську породу?
Лето зиркнув на нього згори, думаючи: «Якщо я зараз використаю ключове слово, чи зрозуміє він? Можливо…»
— Я хижак, Монео.
— Хижа… — Монео урвав і труснув головою. Подумав, що знає значення слова, але його шокувало саме слово. Бог-Імператор жартує?
— Хижак, Владико?
— Хижак покращує породу стада.
— Як це можливо, Владико? Ви ж не відчуваєте ненависті до нас.
— Ти мене розчаровуєш, Монео. Хижак не відчуває ненависті до своєї здобичі.
— Хижаки вбивають, Владико.
— Я вбиваю, але без ненависті. Здобич утамовує голод. Здобич добра.
Монео глянув угору, на обличчя Лето в сірому каптурі.
«Невже я пропустив наближення Черва?» — питав себе Монео.
Він з острахом шукав знаків. По гігантському тілі не пробігали здригання, очі не блищали, непотрібні плавники не звивалися.
— Чого ж ви прагнете, Владико? — ризикнув Монео.
— Людства, що може ухвалювати справді довгострокові рішення. Ти знаєш ключ до цього вміння, Монео?
— Ви багато разів казали про це, Владико. Це вміння змінювати свій розум.
— Змінювати, так. А знаєш, що я розумію під довгостроковістю?
— Для вас її слід вимірювати тисячоліттями, Владико.
— Монео, навіть мої тисячоліття — лише дрібний спалах порівняно з Вічністю.
— Але ж ваші перспективи мусять відрізнятися від моїх, Владико.
— На тлі Вічності кожна означена довгостроковість є короткою.
— То взагалі немає жодних правил, Владико? — У голосі Монео з’явилася нотка легкої істерії.
Лето всміхнувся, щоб зменшити напругу.
— Хіба що одне. Короткострокові рішення зазвичай провалюються у довгій перспективі.
Монео приголомшено труснув головою.
— Але ж, Владико, ваша перспектива…
— Час кожного скінченного спостерігача збігає. Замкнутих систем не існує. Навіть я лише розтягаю скінченну матрицю.
Монео відірвав погляд від обличчя Лето й зазирнув у віддалені коридори мавзолею. «Колись я там лежатиму. Золотий Шлях може продовжуватися, але я смертний». Лише Золотий Шлях, нерозривну тяглість якого він відчував, лише це важило. Знову повернувся поглядом до Лето, але не до тих цілковито синіх очей. Чи в цьому величезному тілі справді чаїться хижак?
— Ти не розумієш функції хижака, — промовив Лето.
Ці слова вразили Монео, бо вони натякали на читання думок. Подивився вгору, в очі Лето.
— Розумом ти знаєш, що навіть я одного дня помру якимось чином, — сказав Лето. — Але не віриш у це.
— Як я можу повірити в те, чого ніколи не побачу?
Монео зроду не почувався таким самотнім і наляканим. Що робить Бог-Імператор? «Я прийшов сюди, аби обговорити проблеми паломництва… і довідатися про його наміри стосовно Сіони. Він грається зі мною?»
— Поговорімо про Сіону, — сказав Лето.
Знову читання думок!
— Коли ви її випробуєте, Владико? — Це питання постійно крутилося у свідомості, але зараз, промовивши його, Монео відчув страх перед ним.
— Скоро.
— Даруйте, Владико, але ви знаєте, як я боюся за благо єдиної дитини.
— Інші пережили випробування, Монео. Ти теж.
Монео ковтнув слину, згадавши, як йому відкрили Золотий Шлях.
— Мене готувала мати. Сіона не має матері.
— У неї є Рибомовки. У неї є ти.
— Трапляються нещасні випадки, Владико.
В очах Монео з’явилися сльози.
Лето відвів від нього погляд, подумавши: «Він розривається між вірністю мені та любов’ю до Сіони. Яка зворушлива ця турбота про потомство. Хіба ж він не бачить, що все людство — моє єдине дитя?»
Знову повернувшись до Монео, Лето сказав:
— Ти маєш рацію, нещасні випадки трапляються навіть у моєму світі. Хіба ж це нічого тебе не вчить?
— Владико, цього єдиного разу ви не могли б…
— Монео! Ти ж не просиш мене, щоб я передав владу слабкому адміністратору.
Монео відступив на крок.
— Ні, Владико. Звичайно, ні.
— Тож довірся силі Сіони.
Монео розправив плечі.
— Зроблю те, що повинен.
— Сіону слід пробудити, аби вона виконувала обов’язки Атрідки.
— Так, звичайно, Владико.
— Хіба ж це не наша повинність, Монео?
— Не заперечую, Владико. Коли ви представите її новому Дункану?
— Спершу випробування.
Монео глянув униз, на холодну долівку крипти.
«Він так часто вдивляється в долівку, — подумав Лето. — Що він там може побачити? Тисячолітні сліди мого повозу? Ах, ні — це погляд у глибини, у королівство скарбів і таємниць, куди він сподівається невдовзі увійти».
Монео знову глянув угору, на обличчя Лето.
— Маю надію, що їй сподобається товариство Дункана, Владико.
— Будь певен. Тлейлаксу передали його мені в неспотвореному вигляді.
— Це тішить, Владико.
— Ти, без сумніву, зауважив, що його генотип напрочуд приваблює жінок?
— Таким було і моє спостереження, Владико.
— Є щось у м’якій пильності його очей, у мужніх рисах, каракулевому волоссі, перед чим рішуче не може встояти жінка.
— Як cкажете, Владико.
— Ти знаєш, що зараз він із Рибомовками?
— Мене поінформовано, Владико.
Лето всміхнувся. Звичайно, Монео поінформовано.
— Невдовзі вони приведуть його до мене для першого побачення з Богом-Імператором.
— Я особисто обстежив кімнату для побачення, Владико. Усе готово.
— Інколи я думаю, що ти хочеш мене ослабити, Монео. Зостав мені бодай щось.
Монео спробував приховати напад страху. Схилився і відступив назад.
— Так, Владико, але ж є певні речі, які я мушу робити.
Відвернувся і поспіхом пішов геть. Лише підіймаючись угору ліфтом, Монео усвідомив, що вийшов до того, як його відпустили.
«Він має знати, який я втомлений. Він вибачить».